chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Життя батьків

[Олена Самарич]  Версія для друку


Як то воно в житті буває:
Двоє знайомляться, дружать, кохають,
Весілля гуляють, родяться дітки,
Швидко ростуть уже підлітки.

День за днем життя набуває,
Рік за роком вони пролинають.
Ось і діти вже підросли,
Весілля вже вони відбули.

Син старший –в собі все він має:
Добре живе, на хорошій посаді,
Має пишну, красиву дружину.
По іншим країнам вони їздять щасливі.

Донька, їх меньша, не вийшла у брата:
Бідно живе, кімнату знімає,
Доню сама піднімає на ноги,
Так і тремтить від лихої роботи.

Батько і мати вже дід і бабуся.
Онуки ростуть по хвилинам в майбутнє…
Дитсадочок у них вже закінчився.
І перший дзвінок гукає до школи.

До школи діти ідуть з батьками,
Вони красиві і завзяті.
А слідом батьки їх уже постарілі
Посміхнені лиця, за онуків, веселі.

Минув рік. Мов мить пролинув.
І все так гарно і красиво,
Та ось бабуся вмерла в час,
Дідусь залишився, а життя зупинилось!

Та все воно було б то гарно,
Якщо б діти підтримали батька.
Та ні. Їм видно все одно
Де він? Де очі його.

Похмурів, лице зблідло у нього.
Вчора удвох. А зараз один
І ні підримки, а ні доброго слова
Він не почув, а так треба йому…

Якось сусіди його навістили,
Підтримали друзі з роботи.
Добре слово прочитав у газеті.
А діти? Ні, нема, не видно ніде їх.

Ось сорок днів уже настигли.
На поминання прийшли і діти.
Добрі слова вони говорили,
Про неї, про матір, про життя без неї.

Після поминок підійшов до сина,
Старий від вспомин і журби,
Та син глянув на нього, як на чужого,
Й сказав: « Ти скривдив її.

Через тебе мама наша
Із життя свого пішла,
Це ти її скривдив любу,
Тепер для мене і тебе вже нема.»

- Як ти говориш? Сину мій любий,
Хто це тобі сказав цю дурню?
Вона ж для мене – це втіха єдина.
Я ж її все життя любив тільки одну…

Син відвернувся, рукою махнув він
Пішов геть із життя старика,
Ось так сина ростив він на втіху,
А получив у серце ножа.
Підійшов він до доньки своєї:
- Доню, що скажеш мені?
Вона підвела на нього карі очі:
- Тато, а що в тебе для мене є?

Батько руками тільки повів,
Слова забриніли у нього.
Оце він зростив на щастя дітей,
У двох безсердечні і злобні.

Повертався він із поминок сам,
Не треба старий нікому.
Сину видно хтось, щось сказав,
А доні тільки майно й гроші.

«Ой люба, ти моя дружина,
Навіщо ти залишила мене,
Як тепер без тебе мені жити,
Як дітей зростили і пустили в світ?»

Так думав він ідучи додому,
Так він усе в думках рішав,
Як жити, де тепер подітись,
Від болі душевної в цей же час.

Та ось, проминув день і другий.
Пройшов ще якийсь місяць зо два.
Приїхав до нього племінник далекий,
Та й дядька забрав до себе в час.

Там, в іншій сім'ї: від онуків няньчив,
Там любов і ласку пізнав,
І добрі слова йому говорили,
І доживав у повазі останній час.

Так воно вжитті буває
Одні носять, на світ випускають,
Свої діти батьків прищемляють,
А інші, чужі їх доглядають.





Рубрика твору: Лірика міська
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 125
Опубліковано: 03.09.2016 14:22





© Copyright: Олена Самарич



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи