chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Останнє "Сьогодні"

[Phoenix]  Версія для друку


Ти замикаєш мене у своїй кімнаті, і кажеш, щоб нікуди не йшла, бо ти провернешся швидко як зможеш. Я нічого не обіцяю, але залишаюся. Тільки от ти не повертаєшся. Ні, ти не забув, і не не зміг. Ти просто не встигаєш. Я йду геть рівно через 15 хвилин. За цей час я допиваю каву та одягаюся. Відкриваю вікна зрештую, бо ти живеш на першому поверсі. І ти замкнув мене у своїй клітці. Словом, ти не підходиш мені сьогодні, і не сподівайся на завтра. Вчора у мене було божевілля і я помирала. А ти наївно сподіваєшся на більше. І якби я була легковажнішою, і ставилась до сексу інакше… та ти тільки випадковість. Нині я знову літаю і запалюю таких як ти, знедолених як я.

***

Вже майже весна і я кохаюсь із свіжим повітрям. Від того паморочиться в голові, але почуваю себе вільною настільки, наскільки ти не можеш уявити. Прогуляюся до наступної станції метро. Тут недалеко, хвилин 30, але я перетворю їх на приблизно годину. Знаєш, я ненавиджу метро, але вважаю його найбільшим благом цивілізації. Це як мобільний зв’язок. Доречі, я забула його в тебе. І зараз би написала тобі месидж, повернути при зустрічі. Та занадто дрібне те матеріальне благо, щоб вертатися за ним до тебе. Тому ми вже не зустрінемось, на щастя, бо ти непотрібний мені взагалі, як і той мобільний телефон. Я стала якоюсь жорстокою, на жаль…

***

Йду вулицею, яка претендує на звання старої, але жалюгідно змодернізованої. Повз мене проходять перпендикулярні вулиці і вітрини магазинів, які переповнені всяким непотребом. Навпроти одного такого стоїть маленька дівчинка. Вона розглядає щось уважно.
- Правда гарно?
Запитує вона. Дивлюся у вітрину, а там якесь старе обшарпане дзеркало. Воно мене страшенно заперло, і я вирішила, що поставлю собі таке ж у своїх снах.
- Так, воно дивовижно красиве, - відповідаю їй.
- Що?, - запитує мала
- Та ж дзеркало, - дивуюсь чому вона не розуміє одразу.
Мала починає сміятись за голосно для мене і я закриваю вуха долонями. А вона підходить до мене, і вже не сміючись, простягає свої руки до моїх, наче просить опустити їх. Дівчинка якась явно дивна, а ще таке враження, що я вже десь її бачила.
- Дивись не на дзеркало, а на відображення в ньому!
Дивлюсь і бачу тільки дитину. У неї загалом щасливий вигляд, але з очей чомусь капають сльози. Проникаю поглядом далі у скло і шизію від тих очей… такі вони магічні ті оченята. Я подумала, що треба витерти їй сльози. Торкаюсь рукою сліз на дзеркалі, а вони такі холодні, майже крижані. Той холод трохи збентежив мене і пройняв. Повертаюсь до неї, а вона заглядаючи у дзеркало, витирає сльози мені. Блін, починаю думати, що то глюк моєї свідомості. Від знеболюючого таке часто трапляється. А мала взяла й без дозволу прочитала мої думки. Курча, я б її за таке прибила! Йду геть, бо зла й розгублена.
- Просто не бійся, чуєш?! Ми ж все одно повернемось…зупиняє мене.
- Не розумію, чого тобі? Відстань, бо зле тобі буде!
- Куди вже гірше? (з усмішкою)
А далі мала бере відерце із жовтою фарбою і різко вихлюпує його на вітрину. Я не встигаю відскочити вчасно і фарба опиняється на мені, дрібними цятками. Мій чорний одяг став прекрасним тлом для всіх наступних кольорів: зеленого, червоного, білого, синього і врешті фіолетового. Тільки но виливається попередній колір, як у відерку народжується інший. Емоції, які огорнули мене важко пояснити так, щоб стало ясно тобі. То було різнокольорове щістя, з фіг зна яким відсотком адреналіну, яке вривалось в мою душу так різко, наче міцний алкоголь. І мені вже все кружлялося по тамтаму, що там думають перехожі. Мені сьогодні можна трішки поїхати дахом. Бо я невиліковно хвора, бо у мене рак, бо мені залишилось зовсім трішки жити.
Ми обоє розтирали фарбу обличчям і склом, руками і думками. Чорт, у нас таки вийшов справжній психоделічний шедевр. Я хапала мачечу на руки, і ми танцювали, літали в повітрі, сміялись так дзвінко, що вітрини всіх інших тупих магазинів сипались склом. А наша ставала все яскравішою від дешевого сонячного проміння, якому ми дозволяли погрітися до наших фарбів. Вони не хотіли засихати, а й далі стікали вгору і в різні сторони світу, творили нові кольори, нові чари і нові шляхи.
Коли стало багато фіолетового кольору ми стали спокійнішими та розумнішими…і нам обом захотілось неба, але до нього ми йшли різними шляхами, які лиш в цей день дивним чином перетнулись. Далі нам не по дорозі. Я обійняла її міцно-міцно, наче востаннє. І відпустила. Моя дівчинка побігла собі далі, без бруду, без болю, але сповнена волі і захляпаного веселкою короткого життя. Це була мабуть найтепліша моя зустріч.

***

Мені нажаль треба йти до метро. Там під землею так мало місця. Особливо в час пік. Люди затуляють мене своїми тілами. Від того стає страженно противно. Інколи я люблю спостерігати за ними, як зараз, і думати що то за люди насправді, чи якими хочуть здаватися. Всі завжди намагаються ввійти в образ, гарно грати свої ролі. Увагу привертає ось той чоловік в куточку. Розмовляє сам із собою, але ж настільки впевнено, що навкого ті, які слухають і відповідають. Його міміка дає зрозуміти, що в нього проблеми. Він намагається якось знайти вихід, але все це ще більше заганяє його у безвихідь. А я й справді повірила у його співрозмовників. Світ – це велика псих-лікарня, люди – пацієнти, які не вірять, що у збудованих ними лікарнях для душевно хворих, живуть чи не єдині психічно здорові душі.

***

Виходжу на Контрактовій. Тут завше повно всякого зброду. Їх називають нефорами. Я їх називаю ідіотами. Бо тільки ідіотичні придурки можуть днювати і ночувати в метро, загаджуючи кожен квадратний метр навколо себе та яко справжні тварі трахатись під ногами пам’ятника Сковороді. Ці “великі оригінали” нашого суспільства зазвичай в основній своїй сірій масі починають виповзати на блятки весною. Все це не справжнє, лише так, бутафорія минулого, того, що було новим, важкодоступним і незаконним. Те, що колись було протестом, тепер стало посміховиськом. Але тут я ніколи не затримуюсь. Хіба просканую поглядом якогось манекена - аля сексі-гот-довгі патла, і швидко втікаю геть, поки естетичне задоволення не здеформувалось на блювотний рефлекс. Знаєш, колись я думала, що зустріну тебе саме тут. Добре, що ми зустрілись за 650 км звідси на захід.

***

І чому ти там, а я тут, чом не пишеш так довго, не дзвониш так коротко? Я лиш хочу почути твій голос. Просто я забула про відсутність телефону. Забула навіть про звикання. Звикаєш жити так, бачити щось, допомагати комусь, радіти чомусь, знаходити когось, заздрити чомусь, чого не бажаєш, відчувати якось так по-інакшому речі, яких би не знати, робити боляче тим, хто найдорожчий, а потім кричати комусь до землі чи неба, плакати чомусь надто довго, не підпускати до себе когось, боятись чогось, миттєво помирати од вічного болю…просто звикаєш…потім знову радіти щось, розмальовувати комусь, писати когось, затамувати чомусь…звикаєш до всього, і навіть до тебе, до твоїх звичних слів та повідомлень, твого голосу, погляду, усмішки, твого німого дорікання… Не звикаєш лише до звички звикати… до звичних до загострення почуттів.

***

І так до біса приємно відчувати свій дах. В сенсі дах, який би не був закритим, який би ніхто крім тебе не юзав, і з якого було б видко як народжується промені сонця на світанку, і як помирають при заході, коли торкаються цементових гігантів Києва. Я б так не хотіла! Хочу, щоб ти розсипав мій попіл зі своїх долонь десь у горах. По тім намалюю тобі карту…

***

Цікаво скільки ще? Це так втомлює чекати тебе. Навіть гірше, аніж дуріти від того, коли приходиш. І кожного разу я сподіваюсь, що то востаннє. За спиною відчуваю якийсь шум. І кого це сюди приперло? Якась старушенція, страшна як атомна війна. Вона іде-шкутильгає, опирається на палицю. Видко життя її добряче покоцало. Але якої мани вона тримає курс на мене, тут, в моєму сховку на 25-му поверсі, де лише самотність годна знайти ?!
- Ти дурепа!
- Це що, так одразу видно?
- Ідіотка! – провадить далі свого стара.
- Я все знаю, лиши мені мій спокій.
Старенька сідає ліворуч від мене і витягає з кишені набиту травою люльку, свічку і спалахівку. Запалює свічку, розкурює й дає мені люльку. Вона мовчить поки я слухаю вітру звук. Він торкається мене зсередини і там стає надто прохолодно. Я дивлюся на неї, а вона так лагідно:
- Ще не час, дитинко…
Біль тим чсом підкрадався все підступніше і впевненіше. Через нього котяться запроданці-сльози.
- Я так хотіла розповісти йому. Про свою вагітність, про те, що він стане татусем…він буде чудовим батьком. Чи пробачить він мені колись?
- Вже пізно, не встигнеш! – прошепотіла старість, стираючи гумкою всі свої репліки, написані мною і олівцем. Натомість залишаються лише мої одинокі рядки…
Вона більше нічого не написала. Стара загасила свічку і почала ліпити коників з гарячого воску…



Форма твору: Психоделічна література
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 406
Опубліковано: 18.02.2009 04:12



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи