chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

1. Романтик, реаліст і наркоторговець

[Дмитро Овсієнко]  Версія для друку


В липні 2001-го року біля стін гуманітарно-педагогічного інституту міста Хмельницького було велике скупчення абітурієнтів. Всі, бажаючи пов язати своє подальше життя з професією вчителя, вишикувалися, неначе в шерензі, чекаючи результатів вступних іспитів.
В основному це були хлопці і дівчата 14-15-річного віку. Фактично, ще підлітки, які закінчили дев ять класів середньої школи. Мало в кого з них в очах світилося бажання життя віддати за те, щоб донести розумне, добре й вічне в серця інших.
Але не зовсім! В деяких з тих, що в нервовій лихоманці стояли в очуванні “вердикту”, можна було в очах щось наближене до такого бажання знайти. Один з цих чотирнадцятирічних хлопців, середнього зросту і статури, мав в очах щось не по роках доросле, особливо коли з виглядом філософа він спрямовував погляд на двері центрального входу до інституту, в якому проведе наступні вісім років власного життя, осягаючи нелегку вчительську науку...
Звали цього хлопця Кирилюк Дмитро Іванович. Ніби вчора ще він сидів за шкільною партою, і гадки не маючи, яку ж професію обере в майбутньому. Але, порадившись з люблячими батьками Іваном Семеновичем і Наталею Григорівною, які розуміли його, як ніхто, що буває не вельми часто, добровільно вирішив піти по стежках батька, а не тільки тому, що хотів його порадувати.
Батько його працював заступником директора з навчальної роботи в одній із шкіл міста Хмельницького, а мати була кухарем в одному з кафе. Ось, власне, і вся коротка історія цього, на перший погляд, звичайного хлопця!
Дмитро, не бачачи жодного зі шкільних друзів біля стін педагогічного училища-інституту, трохи сумував. Доходив своїм розумом до висновку, чому ж ніхто з шкільних однокласників не хотів ставати вчителем!
“Ви ж так зривали вчителям уроки часто!” гірко всміхався, заочно звертаючись до бувших однокласників по школі, з якими провів за одними партами дев ять років. “Боїтеся, мабуть, що, як самі станете вчителями, то ваші учні вам відомстять тим же! Як так можна? Хай навіть предмет нецікавий вам, але вчитель- це людина, яка хоче до вас щось донести! А ви йому заважаєте це зробити! Це про людяність, в першу чергу, я говорю, а не про бажання вчитися. Про те вже й не йдеться!”
Схильність до виголошування усних промов в хлопцеві почала проявлятися недавно, під впливом вчителів ще в школі, а остаточно любов до подібного закріпилася від інститутських лекцій, які читали викладачі різних предметів, як цікавих, так і не дуже. Він і зараз, стоячи в натовпі, думав майже вголос, а зі сторони можна було подумати, що він молиться.
Друже, що бубниш? - весело запитав його один з таких самих “товаришів по нещастю”. - Так хочеш вступити сюди? Не переживай, візьмуть, куди вони дінуться! Як тебе звати?
Діма...
А мене Олег! - зареготав ні з того ні з сього хлопець. - Ще скажеш, може, що на історика вступаєш?
А якщо й так! - підіграв йому Діма, всміхнувшись.
Що казати, маємо в одній групі бути! От побачиш, я ніколи не помиляюся! Зачекай, хтось виходить зі списками якимись... Чи це не...?
Хлопець, який Дімі представився Олегом, як дзига, підбіг до вхідних дверей, піднявшись хутко по сходинках. Неначе в лихоманці, вдивлявся в список, який тільки що виніс представник приймальної комісії.
Як твоє прізвище, дружбан? - загорлав до Діми, який залишився внизу, не наважуючись піднятися до страшного списка. Раптом Діма там себе не побачить!
Ки... кирилюк...
Вітаю, щасливчику! Я теж, схоже, тут є...
А в тебе яке прізвище?
Патерко я! - гордо вигукнув Олег. На нього зглядалися як абітурієнти, так і батьки з півтисячного натовпу. Принаймні, так здавалося, бо народу реально було багато!
Слава Богу, що пройшли! - видихнув Дмитро Кирилюк, ледь не почавши танцювати з радості. Забув і за Олега, який йому повідомив таку чудову новину!
Як казковий сон, промайнула наступна година, коли новоспечена, тільки що сформована група істориків зібралася докупи і вислухала подальші настанови майбутнього куратора, декана та ще когось, що зараз ще не сприймалося в повній мірі. Як налякані зайці, вже законні студенти металися по незнайомих, ще не зовсім привітних стінах навчального закладу, який потім багато кому так не захочеться покидати, відправляючись в нелегке доросле життя!
Дмитро Кирилюк, виходячи з приміщення інституту, в який тільки що вступив, планував поскоріше бігти додому, щоб поділитися з батьками приголомшливою новиною. Аж почув, вже йдучи по алеї, як його хтось наздоганяє.
Куди летиш, вилупку? Вже й забув людину, яка тобі повідомила зі списка щасливу звістку? - реготав Олег Патерко, плеснувши Діму по плечу. Йому спокійний хлопець приглянувся і Олег не хотів ще йти додому, а кортіло побалакати.
Та... Олег, я зараз додому спішу... Що ти, як я міг забути тебе! Просто ж батькам сказати ще треба...
Ну біжи й кажи! Десь би зустрітися нам, може!
Обов язково! Мій домашній номер 623458, - випалив Діма, не зупиняючись. - Мобільного не купив ще!
Та я теж! Кажуть, мобілка — непогана штука! Говориш, де хочеш і коли хочеш...
Не те слово! Добре, Олег, подзвони на мій домашній ввечері чи я тобі! Схоже, наступні, як мінімум, чотири роки будемо дружити!
А як пощастить, то й довше! - зареготав невгамовний Олег Патерко.
В цей липневий, спекотний день чотирнадцятирічні хлопці-ровесники і не підозрювали, що, вперше перетнувшись саме сьогодні, залишаться найкращими друзями на все життя. Вони, несхожі один на одного багато в чому, були згодом нерозлийвода.
Дмитро проживав в центрі міста Хмельницького, на вулиці Володимирській. Його новий знайомий Олег Патерко від педагогічного інституту мав добиратися аж на мікрорайон Озерну. Так сьогодні і розійшлися.

Батьки Дмитра Кирилюка були просто самі не свої від радості, що їх єдиний син сьогодні, 15-го липня, вступив на перший курс педагогічного училища на історичний факультет. Хлопець вибрав саме історію, бо давно вже нею цікавився, в школі маючи з цього предмету найвищі оцінки. Не відірвати від книг було навіть в літню пору року!
Влітку батьки возили Діму до бабусь і дідусів в Старокостянтинів і ближні села. Самі звідти були родом, а до Хмельницького, одружившись, переїхали в 1985-му році, за два роки до народження Діми. Так і жили, горя не знаючи...
20-го липня, через п ять днів після знаменного дня вступу до педінституту, Олег Патерко таки зателефонував на домашній номер Діми. Останній вже думав, що той про нього забув! Бо зустрічі аж 1-го вересня, коли почнеться навчання, довго чекати ще!
Хлопче, як твоє здоров я? Дозволить тобі під їхати до мене на Озерну? На те воно й літо! Бо з вересня місяця мій мікрорайон, який продувають лихі вітри, стає непривітним і незатишним! - безтурботний веселий голос Олега. - А зараз саме час на річці посидіти, рибку половити...
Та... я...
Не вмієш рибалити, то навчу! Хіба тільки в цьому справа? Приїжджай, якщо можеш, прямо зараз! П ята вечора, саме чудова пора!
Та... Олег, ти доволі вчасно! Післязавтра я з батьками вже виїжджати маю в Старокостянтинів, до дідуся і бабусі. І буду там півмісяця, як мінімум.
То ти крутий! Маєш де відпочити від цеї пилюки! А я особливо й не маю, куди їхати. Ну нічого! Завтра ж ти ще весь день вдома?
Так, аж післязавтра о восьмій ранку йду на автобус.
Ну то під їдь прямо зараз годину на шосту до Сілістри. Сядь на тролейбус якийсь, від тебе ж є безпересадочні маршрути! Чекаю на самій зупинці. А звідти пройдемося пішки до озера!

Навіть раніше шостої Дмитро Кирилюк вже зійшов з тролейбуса № 10 біля недіючого кінотеатру Сілістра. Взагалі цей район хлопець не вельми любив, вважаючи якимось незатишним. Але в цих краях же новий його друг проживає!
Так розмірковував наш добрий і чутливий Дмитро. Батьки до сих пір неймовірно раділи з приводу того, що їхній син вступив в педагогічний інститут і сказали жартома, що може з новим другом десь гуляти хоч до рання, відпускаючи щойно!
Біля самої зупинки тинявся з нудьгуючим виглядом Олег Патерко.
Здоров, дружбан! - потиснув руку Дімі. - Казав, що тебе не забуду. Ми ніби й вдруге бачимося, проте ж нас чекають, як мінімум, чотири роки тісної дружби в інститутських стінах. А зараз маємо ще місяць з гаком до початку навчання. Жаль, що тебе не буде зо два тижні...
Олег, та ж я не так далеко їду, - здивовано дивився на свого нового друга Діма. - Зізвонимося та й під їду на якийсь день зі Старокостянтинова сюди, лишивши батьків там. Щось важливе в тебе?
Та так, сподобалось мені, що ти, судячи з вже мною побаченого, не схожий багато чим на інших...
Це чим же? - трохи насупився Діма.
Чого ти? Я ж в хорошому смислі цього слова! От бачу, що ти не просто так, заради диплома, в педагогічний вступаєш. По багатьох, кого я бачив в натовпі безликому, цього не скажеш. Я не таке маю бажання когось чомусь вчити, проте люблю історію нашу, тому й... Хотів спочатку на музичний факультет іти, бо маю певний хист до гри на баяні, гітарі... Всього потрохи, як бачиш! Але головне, що мені набридла школа, де було декілька ідіотів, які не давали вчитися всьому класу. В тебе така ж ситуація?
Ну не зовсім, - знизав плечима Дмитро. - Ми...
Тільки чесно кажи!
Та ж чесно! Олег, вибач, ти нетерплячий якийсь, - докірливо глянув на Олега Діма. - Може, ходімо в сторону озера, як ти казав?
О так, звичайно, - спохопився Олег Патерко. - А то тут дихати автомобільним чадним газом неохота!
І хлопці направилися до повороту на вулицю, яка вела на Озерну. По дорозі не дуже говорили вже, а вирішили продовжити філософські бесіди, як прийшли на берег озера. Олег з розгону гепнувся м'яким місцем на траву, вдивляючись в спокійну воду.
Якось і на Буг треба сходити! - замріяно Олег глянув на другий берег, де височіли багатоповерхові новобудови його рідного мікрорайону. - Незатишно тут, в мене, але з дитинства я звик. Що й казати! На Південному Бузі іноді ще й риби можна наловити! Батько навчив!
А ким твій батько працює?
Міліціонером! Так хвилювався за нього, як в нічні зміни кудись посилали на небезпечні справи! Та вже рік, як усунули від чогось небезпечного. Йому нудно, зате нам з мамою спокійно його вдома чекати. А мама — лікар-фельдшер. До речі, декілька разів я навіть допомагав батькові в розслідуванні. Але ми не договорили за проблеми навчання нормальних учнів в школі. Ти казав, що й в тебе були в класі дурні, які всім заважали?
Не те, щоб заважали, - подумавши, відказав Дмитро. - Викрикували з місць щось не по темі уроку, ніколи нічого не вчили...
Га-га-га!!! - раптом зареготав новий друг інтелігентного Діми. - Ой не витримаю! І це ти називаєш порушенням поведінки? Га-га-га!!! - він качався від сміху по траві на березі озера. Аж озирнувся хтось з пішоходів, які йшли по другій стороні тротуару.
Олег, чи ти здурів? Ну чого ти! Звідки я знаю, про що ти запитував! Так, в моєму класі хіба що такі порушники поведінки були, не більше й не менше. А ти кого мав наувазі, бандитів якихось? Школа — це все-ж не виправна колонія, тож...
Ну гаразд, гаразд, - заспокоївся трохи Олег. Він з лежачого стану повернувся в сидячий. - Ти, я бачу, й уявлення не маєш, що таке порушувати поведінку, хлопче. Може, це й добре. Я теж таким був востаннє посеред шостого класу. А в сьомий клас до нас перевели з іншої школи якихось трьох лобурів, що головами стелю підпирали в шкільному приміщенні. За три роки вони неодноразово потрапляли і до завучів, і до директорів, і куди завгодно. Один з них почав чіплятися до слабшого, ну, як це завжди водиться... В вас таке часто бувало чи в розумних межах? - перервав сам себе Олег, поцікавившись шкільним життям свого новоспеченого друга.
В розумних межах, мабуть, - знизав плечима Діма. - Ми... Більше жартували одне з одним. Я з кимось бився, може, ще в шостому класі. Не сильно. Навіть жартома...
Ти якийсь щасливий! А мені не так пощастило! Довелося навчитись битися в класі восьмому. Батько повів до якогось свого знайомого тренера з карате, то я самі ази освоїв. Власне, застосовувати майже не доводиться, то теж забуваю потрохи! А тоді, коли самий дебелий з цих телепнів, Денис, здається, якого інших двоє кликали Сич, почав діставати мене, я відповів так, як треба. Навіть дещо неадекватно. Дуже мене бісив відсутній вираз на його тупій пиці! Але, спочатку словами, звичайно. До сих пір не пам ятаю, яким чином в наступну мить я опинився на підлозі.
Що??? - витріщився на нього Діма. - Але ж...
От тобі й “але ж”! Не бувало такого з тобою? - невгавав Олег, допитуючи друга.
Та ні...
Ну от! Ти ніби з сторінок рожевої книжки зараз зійшов... Та годі тобі, не ображайся, друже! Ти не уявляєш, який я радий, що, схоже, знайшов в тобі нормальну людину і друга. Так от, цей довбень Сич теж незчувся, як моя нога з підлоги одразу ж пройшлася по його яйцях! Я хутко підхопився, аж тут підійшло ще тих двоє, які з перших же днів навчання в нашому колективі були за нього, як за ватажка, горою, а з нами не потоваришували ні з ким... Тобто, з нашим старим колективом, що був шість класів до їх приходу!
Я зрозумів, - нетерпляче кивнув Дмитро Кирилюк. Його ця історія захопила добре!
Нам завадила вчителька, яка саме зайшла в наш клас з початком уроку. Трійка височенних лобурів їла мене поглядами ще впродовж тих двох уроків, які після цього інциденту залишилися. А після уроків, коли ми повиходили з шкільних стін на свіже повітря, а була саме весна, останні місяці восьмого класу, вони мене наздогнали за рогом.
“Гівнюк, ти зараз в нас плазувати в ногах будеш!” з рота одного з посіпак цього Дениса смерділо тютюном. Може, й пиво вже дудлили до блювоти, хто його знає! “Як ти посмів вдарити нашого друга?”
“Пацани, давайте розійдемося!” примирливо я ще говорив, хоч кулаки чесалися. “По-перше, він почав, а не я. А по-друге, ваш друг що, втратив навички усного мовлення? Чого саме ти за нього зараз говориш, а не він сам за себе?”
Цього Денис, який стояв ззаду, не стерпів. Напевно, біль в яйцях до цього часу дошкуляв!
“Сучий хрін, ти нарвався!” заревів, як бик і, схопивши мене за комір, з усієї сили вгатив кулаком в носа.
Я, пам ятаю, гепнувся на асфальт, як мішок з картоплею, на щастя, не на потилицю. Хотів застосувати до Дениса той же прийом, що й раніше, але боявся, що він, залишившись без яєць, почне ще тенором балакати... Чого регочеш, бомку?- настала черга хмуритись вже Олега. Вже по траві від реготу качався Діма, який нарешті звик до такої “брутальної” розповіді.
От я, бачиш, пожалів цього недорозвиненого дегенерата, а він мене ні. Троє тупих височенних вилупків почали мене місити ногами, аж тут їх за шкірки від мене відтягнув якийсь кремезний дядько, що дуже доречно саме проходив мимо по своїх справах. Двох взяв ззаду за коміри дешевих курток і відштовхнув, що ті ледь не полетіли пиками на тротуар в протилежну сторону від тієї, де лежав я. А Денис, що ще стояв наді мною, з переляку завищав і кудись побіг...
Нікчеми! - вже стискав кулаки Діма, який, бачачи подібне в основному на екрані, став дуже збудженим від першої реальної історії на таку тему, яку йому розповів Олег Патерко. Мріяв розчавити, як тарганів, тих “негідників”, безкомпромісно ділячи все на чорне і біле в даний момент. Те, що заважає білому жити, автоматично є чорним! Така філософія вже за роки навчання прибереться в більш солідне вбрання в душі Кирилюка Дмитра Івановича, коли він навіть вже в протилежне вдариться! У всьому виключно хороше стане бачити, аж надмірно...
Бачу, хлопче, я тебе не лишив байдужим! - всміхнувся Олег Патерко. - Ну що ж, ти, мабуть, допоміг би мені, якби нагодився саме в ту хвилину...
Та... - чомусь аж смикнувся Дмитро. - Ну, хоча б спробував. Не хочу ні хвалити себе, ні...
Будь впевненішим в своїх силах завжди, хлопче! Це моя тобі порада! Ти не змерз, друже? Бо від озера трохи віє, незважаючи на спеку! - роззирнувся Олег. Сонце вже йшло за високі будинки в стороні Проспекту Миру, який знаходився трохи південніше і вище. А місце, де хлопці сиділи на озері, куталося в темні передвечірні тіні, хоч ще й сьомої вечора не було.
Я не змерз! Продовжуй, Олег, - Діма все-ж був зворушений увагою товариша, з яким вони були знайомі лише п ять днів. А бачилися вдруге!
Ну що ж, ще не смеркається. А трохи пізніше сходимо в те кафе, що на тому березі, - вказав рукою. - Обійдемо цим боком, де тролейбуси їздять, - жваво вів Олег. - Ну що ж, закінчу свою історію нарешті. Дядько той запитав, чи все зі мною гаразд, допоміг підвестися. Я подякував, запевнивши його, що все зі мною гаразд, і почвалав пішки додому. Мені з виставки по Рибалко зовсім недалеко навпростець іти. З розбитим носом я, хмурячись, приліз додому. Хотів приховати від мами, але не вийшло. Сліди невеликі на обличчі залишилися. Здійняла ледь не плач, а по приходу батька першим ділом розповіла йому про мої пригоди. Ніколи ж я до цього не потрапляв в такі історії, а декілька разів, що довелося, ставив на місце декого без проблем, і навіть словами, а не кулаками, обходився. А тут! Батько спокійно все це вислухав, а через декілька днів зводив мене до знайомого тренера по карате, як я вже тобі казав. За півмісяця я вже зі злості освоїв все, що тільки можна і згодилося б на перших порах. Тим часом шкільні однокласники-бицюри поводили себе тихіше, та й я вичікував слушного моменту! І такий момент настав! - Олег зробив театральну паузу, хитро поглядаючи на Діму.
Його друг, поїжившись вже трохи від вечірнього пориву вітру, підійшов до річки, схилився і вмив обличчя.
Ну і що, Олег? - з якоюсь раптовою тривогою і нудьгою запитав невпевнено. Діму вже ця захоплююча історія трохи втомила. Він незатишно себе відчував, уявивши змальовану Олегом ситуацію.
“Є ж виродки на світі!” як в лихоманці, тіпався, не озвучуючи цих думок вголос. “Вийшли всі ми з тваринного світу, але, бачу, людьми стати ніяк не хочемо! Ніколи не досягнемо гармонії з природою, іншими...”
Що ти вже сам до себе бубниш? - перервав його філософські роздуми Олег, весело кинувши камінця в озеро.
Нічого! - здригнувся Діма. - Ти казав, що якось настав момент твоєї помсти...
Ну що ж, доказую та й підемо в кафе ковтнемо пива! Повір, воно того варте!
Діма ніяк не відреагував на подібну пропозицію. Олег продовжив:
Був кінець травня. До речі, рік з гаком назад, бо ще один рік після цього я вчився в школі. В дев ятому класі. Так от, саме йшов я зі школи додому, аж по вулиці Рибалка стоять цих троє, смалячи цигарки. Місяць вони мене не зачіпали, з того часу, як мене врятував від них той випадковий перехожий. А тут активізувалися неждано-негадано!
“Ну що, тюхтій, нема вже кому тут тебе рятувати!” реготав Денис, шкірячись своєю тупою мармизою. “А давай зробимо так! Ти поцілуєш нас всіх в дупи, після чого ми від тебе відчепимося! Ге? А то ще татусеві менту поскаржишся!”
Ці слова були останніми, які він сказав мені для приниження мого. Щось, Діма, на мене найшло! Не знаю, як ти до цього всього відносишся, але мене до білого кипіння вже було доведено. В наступний момент я ні з того, ні з сього, підлітаю догори і викинута вгору моя нога дістає Денисові до підборіддя...
Я перегнув палицю і я це знав. Височенний тупорилий довбень, виплюнувши два нижніх зуба, впав навзнак на траву. Схоже, що відключився! Я налякався такого і кинувся назад тікати від його ще двох дружків. Але що саме смішне, вони налякалися мого удару не менше за самого мене! І я чкурнув в одну сторону, а вони в іншу! Я через декілька хвилин, захекано спинившись вже біля костьола, де Рибалко перетинається з Проспектом Миру, озирнувшись назад, реготав до болю в животі, побачивши, як їхні п яти блискали на сонці в протилежний бік, сюди, на Озерну. Я тоді з видом героя повернувся до лежачого Дениса, вже по добрій вдачі своїй жалкуючи, що так йому зацідив. Він саме оклигував в цей момент, очманіло дивлячись тупими очима в одну точку. Сидів на траві, нічого не бачачи. Я наважився запитати його, як він, бажаючи з ним помиритися. Навіть вибачився, але він щось незрозуміле бурчав собі під ніс. Точніше, шамкотів. Сказав, що я хворий псих і він поскаржиться своєму татові. Я заспокоїв його, що мій тато є міліціонером, на відміну від його тата-сторожа на прохідній якогось підприємства, після чого він вже зовсім нічого не казав. Я допоміг йому підвестися, а тоді він пошкандибав в один бік, а я в інший. Ось, власне, і вся романтика! А декілька наступних днів для мене були вельми неприємними, бо і мій тато мене посварив трохи, і тато Дениса, і класна керівниця в школі. Денис довчився з нами восьмий клас, а в дев ятий не переходив. Може, батько ще в якусь школу перевів його. Бо мама його десь гуляла, віялася, тож один батько цьому телепню ради не міг дати.
Ти вже так говориш, ніби сам батьком маєш стати через місяць-два, - всміхнувся Дмитро.
Ну а як же інакше! Ти, Дімон, цього не так зазнав, і то, я бачу, розумієш мене, як ніхто! А в мене з тих пір крик душі. От повно придурків на світі! Не хочеш, не вчися, але ж іншим не заважай!
Ну бачиш, друже, на формування характеру Дениса і подібних йому впливає багато факторів. Ми з тобою, можливо, краще дитинство мали. Я — хороше, ти ще теж, а він!...
Ну я в його поганому дитинстві не винен! - відрізав Олег Патерко. - Це не дає йому права лупити мене по пиці...
Ні, то я ж і не сперечаюся з цим! А ще ці дружки його... До речі, що з ними потім було?
Нічого не було! - в Олега від довгої розповіді вже в роті стало сухо. - Довчилися з нами ще рік та й пішли на всі чотири сторони. Їх доля мене мало цікавить. Тобі, я бачу, вони навіть сподобались чимось. Повір, Діма, зустріч з ними наяву була б не такою приємною...
Я що, їх боюся? - смикався знервовано Діма.
Та бачу, що не боїшся! - всміхнувся Олег. - Так от, коли їхній ватажок” Денис, якому вони заглядали в писок впродовж двох років, отруюючи життя нашого дружного класу, перевівся кудись, вони принишкли і стали, як миші. Навіть з деким з нас намагалися більш-менш приязно спілкуватися. І до кінця навчання я одного з них підтягнув в математиці!
Нічого собі!
Так. Життя — воно таке... Тобі, Діма, я бачу, аж приємніше стало за подібне чути. Що ж, я радий, що перетнувся з такою людиною, як ти, і думаю, що ми будемо мати ще багато часу і для роботи, і для відпочинку, і для спілкування. А зараз ходімо в кафе, бо скоро смеркатися почне. А тебе, друже, якщо буде вже пізно, я на таксі відправлю додому.
Я не брав грошей...
От вилупок! То в мене є! Можу я зробити своєму новому найкращому другові приємно чи не можу? - питав Олег, сміючись.
Олег, припини! Я й пішки доберуся, якщо...
Ага, не забудь через нетрі Співочого поля годині о першій ночі пройтися! Може, зустрінеш моїх бувших однокласників-телепнів! Га-га-га!!! Швидко твою романтику з тебе виб ють! Ну все, не ображайся, друже! - аж синім від реготу був Олег. - Таксі не обговорюється. Ходімо на той берег хильнемо пива!
О восьмій вечора хлопці вже зайшли в кафе-бар над озером, дивлячись з вікон на спокійне плесо води і захід сонця над районом Виставки і далеким центром міста, куди ще Дімі повертатися додому, до батьків.
Олег замовив собі пива і саме хотів оформити замовлення й на Діму, але його новий інтелігентний друг поспішно випалив до офіціанта:
Принесіть мені яблучного соку!
Офіціант тільки кивнув, а Олег витріщився на Дмитра.
Ти... але ж... Ти що, пиво не будеш?
Вибач, я алкогольних напоїв не п ю. Зовсім, - ніяково, але твердо сказав Дмитро Кирилюк. - Алкоголю просто нема місця в моєму житті. Я так вирішив. Куштував на смак багато чого, але мене ніколи не цікавив процес сп яніння. Та й відмовився взагалі, щоб мати завжди ясну голову...
Я про тебе взнаю теж стільки нового й цікавого кожної хвилини! - хитав головою вражений Олег. - Що ж, воля твоя!
І коли принесли хлопцям замовлення, вони цокнулися келихами з пивом і соком, а Олег додав:
За нашу дружбу, хлопче!
Друзі подивилися трохи невеличкий телевізор, що стояв в кафе, поки зовсім не смерклося. З їли ще по порції смаженої картоплі з відбивною і салату з свіжої капусти. Як Діма, так і Олег любили часом смачно поїсти, тож грошей не пошкодували!
Запивали згодом вже чаєм з якимись тістечками.
Що ж, друже, післязавтра тебе в місті вже нема! - зітхав Олег, відкинувшись на спинку крісла. - Ну нічого, змирюся з цим якось! Будеш в місті, подзвониш одразу ж! Добре?
Добре, - кивнув Діма. - Неодмінно! А все-ж не дають мені спокою оці твої шкільні лоботряси...
Боже, та таких зараз всюди і скрізь! Це ще не найгірший варіант! - відмахнувся Олег. - Я от допомагаю батькові зараз спіймати торговця якоюсь наркотичною травою...
Що??? - ледь не вдавився тістечком Дмитро. - Ти що, серйозно?
Серйозніше нема куди, - Олег нахмурився. - Це якийсь обірванець, схожий на бомжа, який останнім часом продавав цигарки в кіоску неподалік нашого високого будинку. Як повернешся від дідуся і бабусі з Старокостянтинова, то запрошу до себе додому. Ну от, подейкують про цього дивного продавця, що він по-тихому реалізовує не тільки тютюн, а ще якусь гидоту. Я навіть забув назву! Чи то марихуана, чи, може... Ну, це не так важливо. Словом, Діма, в світі до такого все котиться, що ми з тобою багато чого навіть і не підозрюємо. Добре, вже десята година. Ходімо до мого дому, там викличу таксі. Бо на зупинці чогось чекати вже пізно. Тролейбуса може й не бути вже в таку пізню пору!
Так Дмитро Кирилюк вже о половині на одинадцяту добрався до батьківського дому. Передзвонив Олегу, як доїхав, бо той звелів це зробити. Перед сном довго уявляв негідників, змальованих Олегом, роздумуючи, чому вони саме такі, а не інакші. Різні версії боролися одна з одною в світлому серці Дмитра, яке не бажало до кінця сприйняти життєву реальність.
“Боротися з такими треба!” стискав кулаки, ніяк не засинаючи вже біля першої ночі. В відчинене вікно кімнати, де спав хлопець, проникав прохолодний нічний вітерець. Справжнім потрясінням для Дмитра Кирилюка було усвідомити, що добро по самій своїй суті далеко не завжди здатне успішно протистояти злу. Це тільки в хороших фільмах всі в кінці щасливі!
Порою й не вірив наш тільки що студент педагогічного інституту, що світ, який його оточує, стане хоч трохи кращим. Але вирішував, що все для цього постарається робити хоча би власним прикладом і способом життя...
Так Дмитро і заснув в ніч на 21-ше липня 2001-го року. Наступний день провів в читанні книг, аж поки Іван Семенович і Наталя Григорівна не вигнали свого сина пройтися по свіжому повітрі в прекрасний літній сонячний день. Це вже через декілька років хлопцеві буде подобатись все більше й більше здійснювати пішохідні прогулянки, а поки що в ньому це не було так виражене!
22-го числа о восьмій ранку Дмитро вже сідав з батьками на автобус, який відвезе їх до Старокостянтинова. Хлопець любив обох дідусів своїх і бабусь, які аж через чотири роки по черзі будуть своїх дітей і внуків покидати. Життя невблаганне і цю реальність Дмитро не так швидко сприйняв як належне, як був ще зовсім дитиною...
В Старокостянтинові жили саме батьки його матері, Григорій Сергійович і Марія Пилипівна. Діма, як їздив до них сам у вихідні в інші пори року, завжди навідував спершу або їх, або батьків Івана Семеновича, Семена Яковича та Олену Ігорівну, які проживали неподалік Старокостянтинова в селі . Як ті, так і інші не могли натішитися своїм здібним внуком. Часто й гостювали одні в одних. До 2005-го року життя було таким щасливим для родини, яка виростила нашого майбутнього вчителя-романтика. Фактично до 19 років Дмитро не знав, що таке смерть рідної людини.
Ну що ж, до 2005-го року ще трохи далеко, тож не будемо поспішати жити, бо й так життя летить швидше кулі. Повертаємося до кінця липня 2001-го року, коли обоє дідусів і бабусь зібралися саме в хаті батьків Діминої матері в Старокостянтинові і довго святкували Дімине вступання в педагогічний інститут.
Дімка, ти молодець, що й казати! - говорив за столом 25-го числа батько Івана Семеновича, Семен Якович. Йому на даний момент вже було 76 років. - Я вчителював не дуже довго в своєму житті, а от Іванко більш витривалий. Надіюсь, ти в нього вдався!
Що ж, це прекрасно! - погоджувався й Григорій Сергійович, який більшу частину прожитого життя в свій час пов язав з роботою водія. - Не будеш теліпатися туди-сюди, як я, розвозячи всіх на світі куди тільки душа їхня бажала. Ні, в молодості я любив свою роботу, а років після сорока вже почало набридати. Та пізно вже! Розумову працю, Діма, люби і все повинно в тебе в житті бути добре!
Так і проходили останні липневі дні, прекрасні для Кирилюка Дмитра Івановича, який насолоджувався прогулянками на природі, не забуваючи допомагати й по господарству своїм дідусям і бабусям, в садку, на городі. Відчувши подих вітру з безмежних полів, які, здавалося, йшли за обрій, кличучи вразливі поетичні душі в незвідані далі, хлопець почав мріяти, щоб батьки придбали хоч невеликий клаптик землі під Хмельницьким.
Ну ти даєш, хлопче! - аж витріщився на нього батько, коли Дмитро озвучив несміливо таке прохання за сніданком 27-го липня. Дня, коли почнуться в хлопця під вечір цікаві пригоди. - Городу захотів? Тут тобі мало і одного, і іншого? Ти не уявляєш, як то стояти на ньому, не розгинаючись, з ранку до ночі! Ти...
Тату, ви подумайте над цим! Я просто висловив свої мрії, - вів своєї хлопець. - Сюди їздити — це само собою, а от недалеко від міської квартири мати таку віддушину — то нема нічого кращого!
Яку ще тобі віддушину? Чотирнадцять років тобі тільки! Від чого вже маєш відпочивати? Діма, не видумуй!
Але Іван Семенович, дивлячись на покірне обличчя єдиного сина, який тільки зітхнув після його відмови, як мала дитина, покірно все сприйнявши, задумався. Коли Діма після обіду пішов пройтися по місту, все на городі поробивши бездоганно, Іван Семенович розповів Наталі Григорівні про бажання сина.
Насварив трошки я його, а тепер от думаю, за що? Наталко, я не думав, що наш міський син, який село бачить тільки в гостях, виявить бажання придбати город ще й під містом. Каже, хоч невеликий клаптик, а там буде видно, уявляєш? Бо віддушина від життя!
Нічого собі! - всміхнулась Наталя Григорівна. - Щось ми, Іване, неуважні до свого сина, який вже стає серйозним не по роках. Філософ прямо формується!
І замкнений в собі часом! - зітхнув Іван Семенович. - То ж в добрі ростили, ніколи не вдарив навіть! Ні, все нормально з ним, проте ось ця боязнь відкритися, певна розчарованість в житті для нього може стати особливо болючою! Він незрілий же ще...
Не хвилюйся, в нас чудовий син, і надіюся, таким і залишиться! - всміхнулась Наталя Григорівна своєму чоловікові. - Пішов гуляти кудись?
Так. Перед цим виполов дідусеві й бабусі город. Хоч картини пиши! Зараз як вийдеш, то побачиш!

А любитель роботи в полі тим часом проходився по вулицях Старокостянтинова, забрівши доволі далеко від західної околиці, де проживали Григорій Сергійович і Марія Пилипівна, його дідусь і бабуся по мамі. Батьки Івана Семеновича в цей день вже відправились, погостювавши в сватів, до свого села, яке знаходилось за 10 кілометрів від районного центру. Діма пообіцяв завтра приїхати і до них...
Поки що наш вже студент педагогічного інституту прогулювався біля старокостянтинівського автовокзалу. Розумів, що вже шоста вечора, тож пора сідати на міський автобус, який відвезе його назад, туди, звідки він пішки сюди дійшов, бо ноги аж горіли вогнем від довгої пішої ходи.
Біля автовокзалу, на тому місці, де в ранкову і обідню пору торгують приїжджі з ближніх сіл люди городиною, фруктами, м'ясом, хлопець побачив о половині на сьому вечора самотнього торговця цигарками. Чого той так привабив Дімин цікавий до всього погляд, як в дитини, сам Діма не розумів спочатку. Підійшов ближче трохи. Дебелий і худий, як жердина, продавець цигарок ховав голову в капюшон шкіряної куртки, незважаючи на літню спеку. Вовкувато зиркав по сторонах, марно надіючись на покупців в таку пору. Дмитро дивився на нього через дорогу, не відриваючи погляду. Здавалося, ніби вже десь його бачив!
Хлопче, чого витріщився? - непривітно озвався продавець. - Пачку не купиш?
Та я не курю, взагалі-то...
Що, правильний такий? Може, й горілочку не поважаєш?
Поважаю, але не п ю...
Хитродупий ти! Ге-ге! - з дебільним виглядом гиготнув продавець цигарок. - Ну дідько тобі в пику! А, може, хтось в твоїй сім ї курить? Подумай добре!
Дмитро подумав.
Ну, мій дідусь. Здається, ось ці сині, - вказав на одну з пачок, яких перед продавцем було безліч. - Та й здоров я не має із-за цього. Він...
Йолопе, мене не колише ні його здоров я, ні твоє! - грубо перебив його височенний продавець. За Діму він був вищим майже на голову. - Мені всього лиш треба продати це смердюче лайно і валити в село. Реалізовую не своє... То береш чи ні?
Беру, - ображено нахмурився хлопець, який ніколи так ні з ким не балакав, як з ним зараз продавець цей хмурий. І з ним ніхто. - Чого грубити?
Бо ти зараз не знати кого з себе корчиш...
Це ще велике питання, хто зараз з себе не знати кого корчить! Я по-людськи говорю, а ти починаєш хамити...
Хочеш посперечатися зі мною? - навис над спокійним хлопцем продавець. - Тримай пачку і чеши звідси, вилупку, поки я добрий!
Діма аж стиснув кулаки, хоробро дивлячись на хамовитого продавця цигарок.
Давай пачку і я піду! - помовчавши, з гідністю вимовив він. - Скажи спасибі, що я в тебе купую! Кулаками махати я вмію не гірше за тебе, а от людиною бути, я бачу, найважче!
Продавець був враженим, що не злякав хлопця, з виду інтелігентного. Махнув рукою.
Розслабся, в мене просто ніхто не купував нічого весь день. Ти й справді перший. Все, вали! - взяв в Діми гроші, дав йому пачку цигарок, які курив Григорій Сергійович і вже доброзичливіше поглянув на хлопця.
Діма через деякий час вже передумав нести цигарки дідусеві, який так порушив ними власне здоров я ще з юних літ. Спочатку під впливом продавця щось на нього напало, а зараз стало на душі недобре. Тож йшов, невдоволений собою. Терзався чимось незрозумілим.
“Дідусь буде радий моєму подарунку, що й казати!” мучив хлопець сам себе, йдучи в зворотньому напрямку від перезбудження пішки, так і не сівши на автобус. “Але... це ж шкідливий подарунок! Краще б я йому щось інше купив... Мені так незручно... Чого ж тоді я купив їх? Для чого? От ідіот! Якби хоч послали мене за ними, а з моєї ініціативи... Я ж ненавиджу цю гидоту, яка руйнує людські легені, залежність викликає... Викину їх десь чи комусь, може... Гроші невеликі!”
Вулички Старокостянтинова не радували зараз втомлений погляд хлопця. Він тривожно розглядався навкруги, мимоволі милуючись заходом сонця. Біля половини на дев яту був біля дому своїх дідуся і бабусі, де і його батьки, їхні діти, зараз знаходились, аж тут...
“Продавець!” як обухом по голові. “Кого ж він мені нагадує?”
Хлопець, постоявши, зайшов в хвіртку приватного будинку Григорія Сергійовича і Марії Пилипівни. Саме його вже зачекалися всі на вечерю. Діма хутко сховав цигарки в кишеню штанів, по дорозі несучи пачку прямо в руках, не помічаючи цього із-за тривожних дум незрозумілих...
Де це стільки ходити? - дорікала Дімі його мама. - Ти вже заморився десь добре! Зголоднів? Де був? - питала наперебій.
Та так, до автовокзалу дійшов...
Добрі ноги маєш! - всміхнувся дідусь Грицько. - І на городі півдня працював, і після цього ще маєш бажання ходити... Що то молодий!
Так і не наважився хлопець дідусеві віддати цигарки сьогодні, все їх ховаючи.
“Що це, я злякався того ідіота-продавця? В житті не купляв цигарок!” не міг Діма заспокоїтися. - Викинути їх треба!”
Це ще він говорив ніби сам до себе, думаючи не вголос, коли допивали вечірній чай. Батько з тестем хильнули по сто грамів горілки, щоб Діма добре вчився надалі в інституті, за що хлопець їм був вдячним, взагалі-то не признаючи алкогольних ритуалів. Делікатно відмовлявся від подібного в різних компаніях, що часто викликало нерозуміння з боку оточуючих. Але хлопець просто бачив, до чого порою доводить людей зелений змій, тож не бажав знаходити з алкогольними напоями компроміс, відмовляючись від їх вживання зовсім...
А тобі дзвонив твій новий друг... як його, Олег, здається! - після вечері повідомив Дімі Іван Семенович. - Ти давав йому цей номер?
Ну, так, - ніяково відповів його син. - Просто... він хотів зв'язатися...
А я хіба щось кажу? Діма, ти ніби боїшся нас з мамою! - докірливо глянув на свого єдиного сина Іван Семенович. - Ти що, щось приховуєш від нас чи щось гризе тебе? Ми ж не тільки твої батьки, а й старші друзі... Принаймні, повинні ними бути... Покоління поколіннями, а має й щось вічне, незмінне бути в відносинах між старшими й молодшими...
Батьку, що ти! В мене все добре. Правда! - запевнив його Діма.
Ну то передзвони звідси на домашній Олега, як знаєш. А мобілки — це й справді непогана річ! Треба буде якось назбирати грошей та й з мамою купимо собі і тобі. Це, я так зрозумів, можна буде в будь-якій точці людині додзвонитися, а не так, як зараз... Ну гаразд, Діма, йду я в іншу кімнату, а ти набери Олега. Бо я казав йому, що ти передзвониш, як прийдеш з прогулянки.
Добре, - зітхнув Діма, після чого підійшов до стаціонарного телефону, який років через чотири перестане бути аж таким незамінимим. Набрав Олега Патерка.
Олег ніби чекав дзвінка Діми саме в цей момент. Слухавку підняв схода.
Вітаю, друже! - почув Діма веселий голос, як тільки сам представився. - Як відпочиваєш? За містом не скучив?
Та не дуже! Старокостянтинів все-таки теж місто, хоч і набагато менше по території. Тихо тут і затишно, - розповідав Діма. - Завтра їду в село від одних дідуся і бабусі до інших...
Он як! А я нудьгую щось. Батько сердитий з роботи приходить, бо з пошуком торговця марихуаною щось зовсім глухо. Тільки якась нитка з явиться, як знову зникає і шукай вітру в полі...
Олег, а я сьогодні бачив якогось дивного продавця цигарок, - Дмитро говорив в телефонну слухавку доволі тихо. - Він змусив мене в нього купити пачку...
Що??? - чути було регіт Олега Патерка в телефоні. - Але як? Ти що, куриш? Як це він тебе змусив купити?
Та... розумієш, я згадав, що один з моїх дідусів курить і спочатку подумав, що йому буде приємно, а згодом, як вже мав пачку на руках, засумнівався! Щось інше куплю краще... Бо якби він сам мене посилав, то інша справа. А так...
А ти, Дімон, часто так заднім числом думаєш? - заспокоївся Олег. - Ну добре, давай таким чином! Пачка цигарок в тебе ще? Дідусеві не наважився віддати?
Та ні...
Це дуже добре. Тримай її і нікому з батьків не показуй, а я завтра підтягнуся до тебе в Старокостянтинів. Перевіримо на всякий випадок...
Що ти маєш наувазі?
Як ти кажеш, що продавець підозрілий...
Та я просто сказав!
Ну як би там не було! - підсумував Олег свої роздуми. - Ці цигарки треба перевірити. Ти не куриш, тож їх перевірю я. Чекай мене завтра. Все, будь на автовокзалі о десятій ранку. А потім поїдеш в село бур яни рвати. Бур яни не втечуть до обіду, не журися!
Кінець зв язку. Діма хотів щось договорити, але в телефонній слухавці вже чулися переривчасті гудки. Хлопець зітхнув і пішов до своєї кімнати відпочивати.

Зранку Діма збрехав батькам, що спочатку піде десь прогуляється, а лиш тоді на автовокзалі сяде на автобус, який їде в село, де проживають Семен Якович і Олена Ігорівна , батьки його батька. Останній виїхав в село з автовокзалу раніше.
Діма, чекаємо тебе до обіду! - сказав Дімі його батько на автовокзалі, до якого вони зранку добралися разом, залишивши маму, Наталю Григорівну в її батьків.
Тату, ви не ображаєтесь? Я в місті дещо глянути хотів...
Що ти! В тебе канікули, тож відпочивай, якщо хочеш. Ти і так цілими днями з городів не виходиш.
Тільки-но батько виїхав в один бік з старокостянтинівського автовокзалу, як з хмельницької сторони о десятій годині ранку приїхав автобусом Олег Патерко. Дмитро швидко впізнав свого друга, який квапливо вийшов з транзитного автобуса далекого слідування, тривожно розглядаючи все навколо.
Як життя, дружбан? - зрадів Олег зустрічі з Дімою. - За Хмельницьким, кажеш, не сумуєш? Ну молодець, відпочивай. Я твій відпочинок не порушу, проте маю дещо перевірити тут. Цигарки з собою взяв?
Ну звичайно, - відказав Дмитро. - Олег, може, ти щось мені поясниш? Я от все прокручував в голові ту історію, яку ти мені про свої шкільні роки на Озерній розповідав. Ти...
Та до дупи мені зараз та історія! Я допомагаю батькові ловити торговця наркотичним зіллям... Може, марихуана, а, може, ще щось гидотне... Ти десь тут бачив цього продавця? На автовокзалі?
Так, десь тут, - насупився Діма. - Тільки зараз я не бачу його ніде. Нащо він тобі?
Ну добре, діставай пачку цигарок з кишені. Хочу на них глянути! - збуджений Олег ніби не чув свого друга. Їхав з Хмельницького тільки, щоб перевірити цигарки, які Діма придбав чисто випадково...
Ти молодець, друже, що їх купив, хоч і дивним шляхом! - сяяв Олег, дістаючи цигарку з упаковки. - Цікаво, чи це справжні цигарки, чи ні...
Ти, Олег, не ту професію, я бачу, обрав, - почав було Діма, але Олег вже зробив затяжку. Закашлявся, бо курив не більше, як одну цигарку в день, почавши це діло рік назад, в школі. На диво тримався, не піддаючись в повній мірі нікотиновій залежності.
Ой!- заточився Олег. - Щось міцне... Дімон, якби ти дідусеві це подарував, він би, м яко кажучи, дуже образився... Дідько! - похитнувся. В нього закрутилася голова.
Діма перелякався, підхопивши Олега, як він ледь не впав на асфальт. Притулив свого друга до стіни приміщення автобусної станції.
Олег, ти можеш мені пояснити...
Ще й як можу! - всміхався якось тупо Олег, водячи очима по сторонах. Він вже “балдів” трохи. - Курну ще одну і полечу в теплі краї...
Діма дав йому несильного ляпаса долонею по щоці. Його друг все мотав головою, намагаючись зрозуміти, що це з ним тільки що було... Ковтав повітря, хоч і не дуже свіже, але все-одно не наркотичне!
Хлопче, ти не уявляєш, як мені допоміг чисто випадково! - Олег аж сяяв від того, що натрапив на слід. - Цей мерзотник в мене потанцює ще сьогодні... Ти уявляєш, він продавав в обгортці від звичайних цигарок якесь зілля... Друже, ти таке зробив для мене, що навіть не уявляєш... Давай мені цю пачку, я її збережу поки що, як доказ... А ти...
Олег, вибач, але я маю їхати допомогти бабусі і дідусю на городі в селі, - ніяково говорив Діма. - Якщо я тобі потрібен, то кажи, звичайно. Просто я не хочу, щоб батьки взнали про... Тому буде краще, якщо я зараз поїду, - розвів руками спантеличений Діма. - То я купив своєму дідусеві якусь марихуану? - до нього дійшло.
Га-га-га!!! - загорлав Олег на весь автовокзал. Його сміх лякав людей, що проходили мимо. - Це ти дав вчора, звичайно! Вчасно схаменувся!..
Олег, мені лишитися з тобою? - повторив Діма те, що його турбувало найбільше.
Та ні, тебе тут не треба! Та й я ще неповнолітній, а то взяв би рушницю в свого батька чи пістолет і показав би цьому гівнюку, де раки зимують... Я прослідкую за ним, а тоді дам тобі знати! Ти в селі ночуватимеш?
Ні, під вечір повернуся!
Ну добре, то їдь, а я тебе ще сьогодні чекаю на цьому ж місці о п ятій вечора. Якби цей продавець прийшов зараз, то було б добре. А так що ти будеш час витрачати даремно!
Друже, нічого без мене не роби! - попросив Олега Дмитро. - Мені теж цікаво...
Не буду! - відмахнувся Олег. - Їдь вже! Саме вже спекотно стає, не втрачай часу. Працюй на городі, поки маєш наснагу! Чекаю тут же ввечері. А вдень знайду де тинятися.
Так хлопці до вечора і розійшлися. Діма години до п ятої невтомно допомагав батькам свого батька, своїм дідусеві й бабусі полоти в селі город. Олег тим часом посидів в якійсь забігайлівці, за весь день випивши не один келих пива. Через дорогу з вікна кафе він бачив все, що відбувається на території автовокзалу. Але ніяких торговців цигарками він до вечора так і не помітив.
“Хитрий, дідько клятий!” лаявся сам до себе Олег годині о третій, коли до повернення Діми з села залишилось біля трьох годин. “Звісно, що не прийде на другий день в те саме місце саморобний дурман продавати! Я думав, що не так все закручено!”
Годині о шостій, як з села повернувся Діма, Олег вже був трохи “в кондиції”. Все-ж пиво дудлив великими кухлями. На дорогу грошей йому після цих посиденьок вже не вистачало.
Друже, здоров! - трохи п яно всміхаючись, привітав Діму на платформі автовокзалу. Перед цим Діма його попередив, на котру годину прибуде.
Як твоє розслідування? - питав зморений Дмитро Кирилюк, витираючи з лоба піт. Він за день напрацювався в полі добре! Аж засмага на обличчі була добре помітною!
Ти молодець, Дімон! А я щось до городу незвичний... Ні, якби біда змусила, то нікуди б не дівся, завів би клапоть земельки під нашим славетним Проскуровом... Дідько, чого це я хитаюся? - помотав головою Олег.
Ну як це чого? І марихуани курнув зранку, і пива, бачу, добре випив! - всміхнувся Діма. - А день літній, спекотний. Тобі, Олег, виспатися треба. Саме автобуси на Хмельницький ще курсують, пора не пізня ще!
Та... - Олег соромився сказати новому другові, що пропив гроші, які батько-міліціонер не пошкодував видати йому на дорогу. - Я ще не поїду, треба все розслідувати. Дімон, вибач, але... можна в тебе одну ніч заночувати? Я на підлозі, де завгодно! Бо тут автовокзал, бачу, не “люкс”! Немає де...
Та які питання, тільки... Трохи пройдемося по свіжому повітрі, щоб ти протверезів, бо що моїм рідним скажемо? - стурбовано говорив Діма. - Та й... Доведеться їх посвятити в це...
Та ні, можна щось інше придумати! - не погоджувався Олег. - Не побачив я за весь день цього клятого продавця, зрозумів? Хитрим покидьком він виявився, щоб йому його марихуана в дупі застрягла!
Олег, ходімо в затишніше місце, - вмовляв його завжди тверезий Діма. - Не кричи на весь вокзал...
Ну пішли! - Олег тримався за голову. - Мені й справді треба провітрити мізки, бо соромно перед твоїми батьками таким являтися! Вони ж... мене вперше побачать, взагалі-то! Чорт забирай!
Хлопці пройшлися до берега річки Случ, де Олег біля восьмої вечора по-справжньому скупався. Це привело його остаточно до тями. Дмитро від купання в прохолодну вечірню пору теж не втримався, але, звичайно, хлюпався в воді не так довго.
Друже, ходімо вже, - о половині на дев яту почав в траві надягати на себе одяг. - Бо звідси до моїх дідуся і бабусі добре йти. Це в протилежний бік від автовокзалу, до якого нам ще теж треба повернутись...
А ще хто в них зараз є?
Мама. Бо тато лишився в селі.
Ясно! Ну добре, ходімо! - Олег ніби ожив після купання в прохолодній річці. Сонце вже сховалося в стороні Хмельницького, куди Діма ще не скоро повернеться, а Олег — вже через день.
Треба від тебе батькові додому подзвонити! - Олег вже був нахмуреним. - Бо ж мої думають, що я сьогодні повернуся. Я не казав, що... Пішли! Хутко!
В суцільній темряві Дмитро і Олег заходили в хвіртку, біля якої Діму вже стурбовано виглядали дідусь і бабуся та їхня донька, його мати. Наталя Григорівна, побачивши сина, кинулась йому назустріч.
Діма, ти ніколи так допізна ніде не ходив! Хоч би сказав! З села виїхав давно, сюди не приходиш! А це хто з тобою? - побачила Олега, який вже зовсім був в формі. Що то купання в річці!
Мій друг Олег, з яким я познайомився десять днів назад, коли вступав в іститут! - пояснив Діма. - В нього тут справи деякі, тож давай дозволимо йому одну ніч заночувати... Як немає де, то зі мною на одному дивані вміститься...
Ну що ти, звичайно, місце для твого друга знайдеться! - привітно озвалася бабуся Марія. - Твій друг — наш друг!
Ви вже вибачте...
Які ще вибачення? - перебив його дідусь Грицько, який вчора просто дивом вперше в житті не “скуштував” цигарки з марихуаною. Олег, знайомлячись з рідними людьми свого друга, одразу ж чомусь про це подумав і ледь не зареготав. - Заходь, Олежко! Надіюся, за роки навчання ще ближчими друзями станете!
Так Олег Патерко переночував в дідуся і бабусі свого друга в Старокостянтинові. Ще довго перед сном хлопці розмовляли про все на світі, не тільки про наркотичну отруту та її різноманітні види. Олег ще трохи тримався за голову, в яку порою наче молотом било.
От я ідіот! Я рідко коли п яний буваю, а це, видно, разом з зіллям тим подіяло пиво! Мабуть, ця гидота — не найкращий порадник людині! Як вовк в овечій шкірі!
Не те слово! - Діма щиро радів, що його друг це розумів. - А ті, хто це продає, труять інших людей, то я взагалі не розумію, як таких земля носить.... Ніколи б не зміг стати торговцем травою...
І не треба, друже! Бо ми з батьком тоді змушені були б тебе зловити! Га-га-га!!! - зайшовся Олег, лежачи на дивані. На іншому, збоку, теж лежав після насиченого дня Діма. Мама, бабуся і дідусь вже відпочивали. Була дванадцята ночі...
Ну тебе! - відмахнувся Діма. - Я серйозно говорю... Є різні ситуації, коли людині немає чого їсти і не тільки, але ж... Щоб це іншу людину труїти...
Дімон, годі вже цих роздумів! Якби ж світ можна було хоч трохи в кращий бік ними змінити! А так! Не віддавайся цій романтиці своїй аж так сильно...
Та до чого тут романтика? - супився його добрий друг, замовкаючи. - Людина народжується в гармонії з природою, а цей дурман збиває її з правильного шляху... Навіть дідько з шляхом тим, але й на здоров я ж це шкідливо...
Діма, спи вже! Розкажеш це все завтра тому продавцю, в якого цигарки брав! Як ми його знайдемо, звичайно!
Не розумієш ти мене, Олег, до кінця. Я ж не такий наївний, яким здаюся на перший погляд. Мені просто боляче, що в теперішньому світі нормальних людей часто за людей не мають. Ну гаразд, вибач мене! Тобі й правда відпочити треба! А завтра поговоримо!
Місяць лив своє несміливе яскраве світло в будинок, де нарешті позасинали Діма і Олег та Дімині мама, дідусь і бабуся. Ніч була теплою і зоряною. Міріади зір, тьмяно сяючи в безкінечній небесній далечіні, погоджувалися зі словами не по роках серйозного хлопця 14-річного віку Дмитра Кирилюка, і з його таким раннім душевним болем за оточуючих його ровесників. Тяжко тужили вночі і місяць, і зорі за втраченим поколінням, яке віддало перевагу різним видам зла, вважаючи щось хороше нецікавим, старомодним, гідним зневаги і презирства. Не були здатними нічні небесні світила обігріти холодні, темні і бездонні, як прірва, душі людські, для яких залишилося мало святого. Та навіть денне сонце стало тут теж безсилим!
На другий день Діма і Олег, поснідавши, продовжили “розслідування”. Мама Діми тільки хитала головою, проте рада була, що її працелюбний син нарешті з другом відпочине. Город і справді не втече!
Олег Патерко до сих пір був сердитим, що тепер буде тяжко знайти продавця марихуани, яку він “кутав” в самокрутки, пакуючи їх в пачки від звичайних нікотинових цигарок. Проте яким же було здивування Олега, коли вони з Дімою добралися знову до автовокзалу і Діма таки угледів біля входу в приміщення дивного продавця...
Олег, це він! - ледь не підскочив Діма, впізнавши “наркоторговця”. - Він...
А Олег, прослідкувавши за Діминим вказівним пальцем, підскочив таки по-справжньому...
Що??? - Олег був близький до того, щоб загорлати від люті. - Та це ж... та це ж той мій однокласник, за якого я тобі розповів ще на Озерній... Сучий виплодок! Ну вже я сумнівів не маю...
Він саме направився через дорогу.
Зачекай, друже! Може, давай з приміщення вокзалу якось
зв яжемося з твоїм батьком! - схопив його ззаду за рукав Діма. - Та й приїде міліція...
Що ти верзеш? Буде ще мій батько в Старокостянтинів підкріплення посилати! Ти, хлопче, американських фільмів надивився! Тато був вчора таким злим, як я йому подзвонив з дому твоїх дідуся і бабусі. Казав, що я клею дурника, і шукаю голку в сіні...
Ну чого ж, ти сам казав, що я тобі допоміг! - заперечив Діма. - Ти мене вже теж запалив жагою покарати цього козла...
Хлопче, ти псуєшся! Краще б на городі батькам допомагав! Ну все, не сердься! - всміхнувся Олег. - Може, й справді батька звідкись наберу. А поки що спостерігай і вчися!
І Олег Патерко, перейшовши дорогу, наблизився до свого бувшого однокласника.
Здоров, Сич! - голосно викрикнув ледь не на вухо продавцеві, що той аж підскочив. Саме курив якусь цигарку, тож дивом нею не вдавився. Виплюнув розлючено її з рота.
Не впізнав? - Олег зневажливо всміхався. - Пройшов рік з гаком. А я тебе, хмир, не забув. Немає вже біля тебе твоїх дружків, які хоч людьми, може, стануть без твого впливу! Гівнюк!
Олежко, може, хочеш тут показати, чого ти вартий? То давай! Не хочу при людях просто...
Не хочеш вмитися червоною юшкою? Ти абсолютно правий! - Олег реготав, як божевільний. Тут і Діма підійшов.
Бувший дебелий однокласник Олега зробив вигляд, що не впізнав Діму. Але останній сміливо до нього заговорив:
Що за гидоту ти продав мені позавчора?
Яку ще гидоту? - витріщив від вдаваного подиву очі “Сич”. - Я продаю нормальні цигарки, належної якості. Пацани, я своє діло роблю, а ви робіть своє! Що ви до мене маєте? Олег, що було, те загуло! Давай будемо мужиками! - намагався відкараскатися від хлопців, в яких відчув для себе небезпеку.
Мужиками? Непогано! Я згоден, Сич, уявляєш? - все насміхався з нього Олег. - Тільки торгівля дурманом — кримінальна справа! Хочеш, я зараз перевірю твою отруту на смак?
Перевіряй, - не змигнув оком продавець.
Олег взяв пачку, не оплачуючи її. Дістав цигарку, закурив. Дуже був здивованим після затяжки!
Дімон, звичайні цигарки! Ти нічого не наплутав? Хай цей кретин є моїм “давнім другом”, проте щось шити без підстав не можна...
До чого тут твій давній друг чи ворог? Я взагалі позавчора його вперше побачив і взяв пачку цигарок, а вони виявилися якимось дурманом... Бачиш, сьогодні для окозамилювання він торгує нормальними, а тоді...
В цей момент Сич реготав з Діминої розповіді.
Тобі, хлопче, здалося! В мене й тоді були нормальні цигарки...
Та ні, не нормальні, м яко кажучи! Я від них ледь за хмари не полетів! - перебив Сича Олег. - Сич, давай ти нам розповісиш, хто тебе просить це лайно продавати, і ми з тобою мирно розходимося...
Дідька лисого! - вигукнув його “давній друг”.
В наступну мить непередбачуваний Олег схопив на голову вищого “наркоторговця” за комір, підняв на ноги з сидячого положення і з усієї сили вперіщив кулаком по пиці. Сич, застогнавши, покотився до стіни приміщення автовокзалу.
Людей саме мало було. Друг інтелігентного Діми схилився над лежачим Сичем і ще двома добрими хуками розбив носа й губу.
Паскуда! - закривався руками продавець марихуани. - Що я тобі зробив? Хмельницький в мене замовник, ясно? Щоб ви здохли, суки! Я роботи не маю, а тут хоч якийсь заробіток...
От який в людей заробіток, Дімон! - перестав Олег бити Сича. - Мабуть, і вчитись ніде не пішов цей лобуряка... Що ж ти, друже Сич, без своїх двох тупих друзяк не такий герой? Гарно б ви мене тоді відлупцювали, якби не той дядько, пам ятаєш?
Пішов ти!
Ще удар в рило... Праве око Сича набрякло через хвилин двадцять.
Олег, що ти робиш? - Діма вже розсердився. - Бог йому суддя, цьому дегенерату! Чи варто руки бруднити! Дзвони своєму батькові і кажи, що впіймав реалізатора. На замовника, думаю, скоро вийдеш.
Хлопці дуже раділи, що впіймали продавця травою. До Діми, щоправда, до сих пір не доходило, як то можна таким стати вже з чотирнадцяти років. Все життя ж ще попереду, навіть не юнацькі роки! З тяжкими подібними думами хлопець відпочивав в останній місяць літа в своїх дідусів і бабусь. Батькам лише фрагментами розповів про таку невеличку пригоду, яка внесла різноманітності в його спокійне до цієї пори життя, добре кров по жилах розігнавши!
З Діминих болісних міркувань про неймовірність зародження в підлітковому віці зла в людських серцях і починала свої витоки романтика, занадто світла, яка не раз прихистить Дімину душу, змучену подальшим життям, яке, звичайно, далеко не завжди хорошим буде і приноситиме різні сюрпризи. Хлопець шукав душевного притулку в навколишній оточуючій природі, дружбі з Олегом, фізичною працею на городі. І був здоровим і тілом, і духом, як ніколи!
В серпні Діма з Олегом бачився менше, а насичене життя в друзів розпочнеться вже з вересня, коли нарешті і Діма, і Олег розпочнуть освоювати ази вже справжньої своєї майбутньої професії, а не того, що могло би стати своєрідним хоббі.
Окрім того, Дмитро цієї осені матиме змогу збагатити і розширити власний кругозір завдяки суперечкам з неординарною особистістю, яка, щоправда, тільки формується, проте доволі є непересічною. Тож щиро порадіємо за нашого нового героя!



Форма твору: Повість
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 43
Опубліковано: 16.01.2017 22:37





© Copyright: Дмитро Овсієнко



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи