chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

2. Бунт проти бунту

[Дмитро Овсієнко]  Версія для друку


Пройшло декілька місяців з тих подій, які описані в першому оповіданні, де ви мали змогу познайомитися з Кирилюком Дмитром Івановичем і Патерком Олегом Сергійовичем, хлопцями 15-річного віку, майже ровесниками, які тільки-но обрали власний майбутній життєвий шлях, вступивши на перший курс педагогічного училища. Я неспроста знайомлю вас, дорогі читачі, з цими двома хлопцями саме під час і їхнього знайомства одне з одним, бо цих двоє друзів, таких несхожих, один без одного себе згодом просто не мислили. Принаймні, до влаштування особистого життя! Там вже зовсім по-іншому все сприймається!
Ну так от, зловивши влітку торговця наркотичною травою, яким, до того всього, виявився ще й бувший однокласник по школі Олега Патерка, хлопці восени повністю занурилися в життя студентське. Навчанням більше цікавився саме Діма, а не Олег, проте останній теж схоплював живим розумом все надзвичайно швидко. Більше, звичайно, те, що його зацікавлювало, а не все підряд. А Дмитро Кирилюк умудрявся цікавитись одночасно всіма предметами, що викладалися, складаючи все, про що дізнався, в своєрідну мозаїку, вбачаючи гармонію і взаємозв язок всіх предметів між собою.
Колектив групи, де навчався Діма, сформувався доволі непоганий, були винятком лише декілька студентів. Майже половина була хлопців саме в групі майбутніх істориків, а один з “лідерів” так званих, хоч його більше можна було б назвати вождем гнилого активу, Андрій Шепелюк, навчанням цікавився найменше з усіх, а в
п ятій історії першого циклу, “Допитливі історики”, ви про нього дізнаєтеся більше.
Поки що я зупинюся на одному хлопцеві, який в одній групі з Кирилюком Дімою і Патерком Олегом провчився лише рік, перевівшись згодом на музично-педагогічний факультет. Це був Домбровський Максим Петрович, який з перших днів навчання привернув до себе увагу інших студентів незвичайним зовнішнім виглядом. Вдягався в основному в чорну шкіряну куртку і джинси і носив довге волосся. З першого погляду нагадував хіппі чи щось на зразок цього. Але, звичайно, обличчя Максима було не по роках серйозним, як на 15-річний вік і на певні глузування він не зважав. А одного разу навіть вибив зуба одному гопнику, який почав до нього чіплятися пізно ввечері в одному з провулків міста Хмельницького, місцями звичайного, а місцями мальовничого...
Але дана історія буде не про вищеописане в двох словах. Максим мав повне право, як майбутній громадянин демократичної країни, вдягатися так, як душа забажає. Це він одразу ж заявив деяким викладачам в педагогічному інституті, які мали необережність висловити власне бачення і точку зору стосовно зовнішнього вигляду хлопця. Максим дивувався, як це люди звертають увагу на подібні дрібниці, а самої людини за зовнішніми атрибутами не бачать.
Дмитро Кирилюк, будучи взагалі-то не бунтарем в душі, а більш тихим, спокійним, маючи ліричну натуру, як це не дивно, а захопився хлопцем, який вирішив “не йти за сірою масою”. Так висловлювався Максим. Навіть грубив порою дорослим, з часом ставши розважливим.
Не зумів Максима прибрати до рук і “вождь гнилого активу” Андрій Шепелюк, про якого я ще раз згадаю в даній історії саме зараз. Олег Патерко, друг Діми Кирилюка, багато з чим не погоджувався з того, що проповідував Максим, а дівчата відносилися нейтрально до “диваків”, які “протистояли більшості”.
Звичайно, в багатьох говорив юнацький максималізм в подібних ідейних “єдиноборствах”, навіть підлітковий. Але дехто з хлопців подібні погляди, вистраждавши їх і прибравши в більш помірковані шати, пронесе через все життя. Йде мова, зокрема, про головних героїв творів нашого циклу.
Ну що ж, перейду безпосередньо до історії. Справа в тому, що ближче до кінця жовтня першого курсу Дмитро Кирилюк після полум яної промови Максима Домбровського, який висловив протест проти незадоволення викладачкою математики його одягом, став хлопцем цікавитись більше. На одній із перерв підійшов до нього, попросивши олівця. Вигадав привід тобто, бо трохи ніяковів, відчуваючи між собою і ним багато відмінностей. Але щось притягувало інтелігентного Діму до Максима, який був схожий більше на рок-музиканта абощо.
Ге-ге, хлопче! - реготнув Максим, позіхаючи від нудьги. Ще ж сидіти півдня на цих лекціях!
Де ж в мене олівець знайдеться? - продовжив “рокер”. - Я таким не цікавлюся!
А... а чим ти цікавишся? - несміливо запитав Діма, а це прозвучало як докір. Чомусь Максим так це сприйняв!
Ет, що з тобою балакати! Дурниці, хлопче, все це навчання, розумієш? Я думав, що тут нам щось путнє розповідатимуть, а викладачі тільки переймаються, як я вдягаюся. Ти от костюма вдягаєш! Невже тобі подобається в ньому ходити?
Уявляєш, подобається! - вже спалахнув трохи Діма. - То що, я вже не людина після цього? Бо я правилам слідую? Я всіх поважаю такими, якими вони є...
Та годі тобі! - цього Максим від Діми явно не чекав. - Ще скажи, що ти щиро цікавишся навчанням! - він не здавався, проте щось в Дімі йому вже починало подобатись з перших слів останнього.
А якщо й щиро цікавлюсь? - супився ображено Діма Кирилюк. - І взагалі я всього лиш попросив в тебе олівця! Чого ти заводишся? Якщо тобі нецікаво вчитися, можна ж чимось іншим зайнятись...
Ну все, все, ти мене втомив трохи вже! Хлопче, я не проти з тобою побалакати, тільки давай після уроків! Гаразд? А олівця, вибач, я і справді не маю!
Та нічого, - всміхнувся Діма, якому той олівець був і не потрібний. Не знав просто, з чого розмову почати з неординарною людиною, яка марнувала час, почавши навчатись на історика...
Годині о другій з гаком, коли закінчились заняття, Діма сказав найближчому другу Олегу Патерку, що поспілкується сьогодні з Максимом Домбровським, тож Олег, який хотів з ним провести вільний час після лекцій, хай його сьогодні вибачить. Олег тільки добродушно всміхнувся, маючи гарну вдачу.
Звичайно, вишкребку! - Діма вже звик до подібних прозвищ в свій бік від найкращого друга. - Ти, я бачу, почав захоплюватись цим хлопакою. Він цікавий, проте до кінця я ще його не зрозумів, - нахмурився Олег трохи. - Вчитись, бачу, бажання він не має. Та, власне, нас тут більшість таких, але очі в нього не пусті, на відміну від цєї самої більшості.
Бачу, шкільними предметами він не цікавиться, а тільки музикою, - роздумував Діма.
Так, він аж оживає, коли ми йдемо грати на баяні чи сопілці, проте це все-одно для нього не те... Ну, добре, Дімон, думаю, що ти знайдеш з ним точки дотику! Успіху тобі!
І черех хвилин двадцять Діма Кирилюк вже наздоганяв Максима Домбровського, який доволі нечемно забув про заплановане спілкування з Дімою і саме намилювався в сторону залізниці і речового ринку, йдучи через стадіон біля педагогічного інституту, в якому насилу досидів з восьмої ранку до другої дня. Прокидатися вдома о сьомій годині для Максима було тотожним смерті!
Максиме, зачекай! - аж захекався Діма, наздоганяючи “рокера”. - Ми ж мали поговорити! Якщо поспішаєш, то не буду тобі заважати! Іншого разу... Просто... - Діма не знав, що сказати.
А, це ти, хлопче! Не ображайся — щось в мене з голови вилетіло вже... Стільки справ маю! - потрусив довгим волоссям Максим. - Непочатий край роботи, аде як обіцяв, то приділю тобі годинку-дві! - всміхнувся вже.
Навіть годинку-дві? - всміхнувся й Діма. - А як же непочатий край роботи?
Та забудь, я жартую! Он гітару налаштувати та й почну через декілька місяців в люди виходити! Взимку якраз добре починати, а навесні, може, розкручуся вже! Не так це й легко!
Ти про що? - аж вмирав від цікавості Діма.
Про що та й про що! - бурчав Максим, проте добродушно. - Рок-гурт я мрію створити, ось про що я!
То... то ти музикою цікавишся? - Діма про це здогадувався й раніше, проте вже вирішив напряму запитати в самого “музиканта”.
А хіба непомітно? - відказав Максим, закинувши патлате волосся назад. - Сядемо, чувак, ось на цій лавці! Давай падай, бо в ногах правди немає! - розкутіше вже себе відчув трохи.
Діма “впав” на лавку, точніше, сів. Вмів адаптовуватися до будь-чого і будь-кого, не дивлячись на власні погляди і бачення життя, яке вже теж почало активно формуватися.
Тебе ж Діма звати? - перепитав Максим Домбровський, теж вже з інтересом придивляючись до “інтелігента”.
Діма кивнув.
Ну так от, Дімон, я просто зрозумів, може, й доволі рано, що треба щось робити в цьому світі! - раптом з пафосом вигукнув. Це трохи не клеїлося з невимушеним стилем бесіди. - Тобто... Ти розумієш мене хоч трохи? Чи ти представник тої сірої біомаси, з якою ми сидимо за одними партами?
Якої ще біомаси? - нахмурився Діма. - Ти... когось конкретно маєш наувазі?
Тепер вже нахмурився і Максим. Конкретику він не дуже любив...
Ну... як тобі сказати? Я в цілому кажу, що з нами ніби щось не те... От сидимо ми і вчимося... Ну в тобі, Діма, я бачу, щось ніби є, бо ти навчанням цікавишся... А от чи пригодиться нам все те, що зараз по півдня втовкмачують, гвалтуючи мізки, в майбутньому житті, то це ще велике питання!
Діма зітхнув, повівши рукою, проте не знав, що відповісти. Все супився, роздумуючи...
То... ну, комусь, може, й пригодиться! - знизав плечима здивовано. - Тобі, я бачу, більше до вподоби музика, а не історія...
Та не про мене зараз йдеться! - нетерпляче обірвав його Максим. - Я кажу, що більшість це розуміє і все-одно отримує кайф від протирання штанів, яке не має ніякого смислу, замість того, щоб знайти те, що є твоїм справжнім покликанням...
Я з тобою згоден тут! - поспішив випалити Діма, похитавши головою. - Але що ми вдіємо? Таке вже життя...
От і ти пасивно так говориш! Так, ми нічого не вдіємо, але просто закрити очі, вдаючи, ніби все добре — це теж не вихід...
А який смисл просто казати, що все погано, коли знаєш, що все-одно нічого не зміниш? - не здавався й Діма. - Я собі своє обрав, то чому мене має серце боліти й за інших? Серця так не вистачить! Це їхнє життя, то хай його марнують, як їм не жаль! Я не вважаю, що протираю штани, як ти висловився щойно! А ти, хоч про інших таке й кажеш, а сам же теж їх протираєш, виходить! Ти тільки не ображайся на мене зараз, я ж не зі злості!
Я не ображаюся, - чухав потилицю Максим, зітхнувши. - А ти, хлопче, кумекаєш щось! Дідько! Ні, я не такий філософ, як ти! Мій профіль вузький! Я хочу присвятити себе рок-музиці! Хоча її значення набагато більше, аніж тобі здається і іншим нашим з тобою одногрупникам! Це — символ протесту проти існуючого ладу, який хоче розчесати всіх людей одним гребінцем! Надіюся, цього ти заперечувати не будеш?
Звичайно, не буду, - зважуючи кожне слово, відповів йому Діма. - Я...
А як ти відносишся до рок-музики? Чи тобі інші музичні, з дозволу сказати, жанри, до вподоби? Якщо так, то закінчимо нашу розмову...
Ну чого ти так говориш! Неможливо так спілкуватися! - насупився Діма. - Я люблю будь-який музичний жанр, тому що кожна музика покликана спрямувати людську душу в позитивне русло, підтримати її...
Дідько, може, й так! - витріщився на нього Максим. - А ти реально не такий, як всі! З тебе будуть люди! Тільки не лише в позитивне русло музика спрямовує, а й знайомить з правдою життя, з реаліями. Ти, я бачу, людина хороша, проте любиш політати в хмарах, мені здається... Пробач, хлопче, але це єдиний твій великий недолік...
Незважаючи на вибачення Максима, Діма пересмикнувся. Його зачепило за живе звинувачення в “літанні в хмарах”, чого він, будучи кришталево чесним, не зміг спростувати.
Ти кажеш так, як мало би бути, а не так, як насправді є, Діма! Не хмурся, я знаю, що це все болить! - вів далі Максим. - Толку з цих слів! А, може, й ми обоє телепні, які нічого не роблять! - раптом засміявся. - Мені все занадто погано, а ти закриваєш очі, запевняючи самого себе, що все добре, а що ти, що я віддаємося якимось безглуздим розмірковуванням. Ти в одному розумінні ідеаліст, а я в іншому, чорт забирай!
Максим бачив в Дімі непересічний розум, а Діма те саме бачив в Максимові. Хлопці, один в костюмі й краватці, а інший в шкіряній куртці і з волоссям ледь не до пояса, спинились на якусь мить, бо в обох пересохло в роті. Не завжди і з Олегом Діма міг так поспілкуватися, а цей Максим не боявся вже зараз висловлювати все, що болить. Точок дотику з Дімою таки знайшлося достатньо, хоч і відштовхувало теж багато чого одне від одного...
Ти так і не розповів, чому пішов на історика, якщо хочеш стати рокером, - нагадав Максимові Діма після хвилинного перепочинку в розмові.
А, це! - махнув рукою Максим. - Просто я, цікавлячись рок-музикою, цікавлюсь, безумовно, і історією її виникнення. Знаю за іноземний рок, тобто європейський, американський і тому подібне, знаю й за російський, який тісно переплітається з політикою... Політика мені взагалі-то до дупи, але розвиток рок-музики, як правило, обумовлений політичними, історичними процесами... Так от я думав, що вивчення історії України допоможе мені краще зрозуміти закономірності виникнення і розвитку цього музичного жанру саме в нас, на Україні...
Так само виник, мабуть, як і російський! - припустив Діма Кирилюк, ніколи особливо в це не вникаючи. - Як протест українців проти радянської влади! Тоді ж ми не були незалежними!
Не знав поки що, що ще додати. Рок-музику, особливо так званий легкий рок, полюбляв слухати, так як і якісну музику естрадну, поп-музику тощо, але в історію виникнення і розвитку сильно не вникав до сих пір. А Максим його цим зацікавив вже зараз!
Діма згадував в цю мить, що, окрім “попси” і року, які протистоять одне одному, є ще й те, що існує віками незмінно, тобто класична музика і народна творчість, яку зараз хочуть вдягнути в більш сучасний одяг різні діячі музичного мистецтва, аранжувальники, продюсери тощо і роблять це, коли треба, і коли не треба.
Все це бентежило нашого майбутнього романтика, не даючи зараз сформулювати думки логічно й послідовно.
Максим всміхався, бачачи Дімине збентеження.
Ну, хлопче, ти перший, з ким я вже стільки спілкуюся! Переходимо від плескання язиками до діла! Що скажеш?
Якого діла? - здивувався Діма.
Пропоную тобі стати членом моєї рок-групи! - загадково всміхаючись, раптом випалив Максим Домбровський. - В перші числа листопада, через тиждень, я починаю її створювати! Хай-но мамі на городі допоможу... Здуріти з тою дачею можна!
Нічого собі! То в тебе ще й дача є? Пробач, але я не уявляю тебе любителем цього діла!
І правильно робиш, що не уявляєш! Хоча земля нас годує, тож людей, що працюють біля землі, стоячи цілими днями в полі рачки, я дуже поважаю... Але особисто моє покликання в іншому! - підсумував Максим. - В донесенні до суспільства правди і свободи з допомогою рок-музики! Свободи від шаблонів і стереотипів, попси, гламуру різного, силікону...
До речі, в українській рок-музиці дійсно чути свободу від чогось застарілого, радянського! - жваво погодився з Максимом Діма, трохи тему повівши в інший бік. Бо стільки всього хотілося висловити! - В ній є тільки те, що веде нас вперед...
Тільки не скажи, що до Європи! Чомусь не люблю цього слова! Пробач, що тебе перебив!
Та й я не люблю! Тож ми ще й тут спільники! - всміхнувся Діма. - Ніяких Росій, Європ, Америк, має бути тільки Україна! В смислі, коли країна розвивається, то ні на кого не повинна оглядатися, а так, звичайно, бути другом для всіх, забувши за історичні чвари, негаразди різні... Може, я й неправий... Але все-одно я тільки побалакати можу...
Хлопче, в тобі не повинно бути цього песимізму! - тема оптимізму і песимізму була ще однією з улюблених тем розмови Максима, окрім музики. - Роби трошки, це все ж краще, як нічого не робити зовсім. То як тобі моя пропозиція?
Я... я подумаю, Максиме! Я просто раніше не уявляв себе рок-музикантом! Це ж... Для цього треба вміти хоч щось... Я не по цим справам трохи...
Розслабся, чувак! А я що, дуже по цим справам? Вчитись треба, вдосконалюватись, ніколи не спинятись та й з часом щось вималюється!
Ти правий! - з Діми на сьогодні вже було достатньо вражень. - Я... я, власне, тільки вірші складати можу...
Що, серйозно? - Максим аж підскочив. - Хлопче, то мені взагалі пощастило, що я з тобою зараз перетнувся! Прекрасно! Будеш хай не музикантом, а автором текстів до наших пісень — це раз плюнути!
То... може, мої вірші для рок-музики не підійдуть? - знизав плечима Діма. - Це ж таке діло! Я ж не для цього складаю, а так, для душі, для себе... Може, колись щось і опублікую десь...
Хай тобі трясця! Чувак, справжній мужик не повинен вагатися ніколи! Маєш талант — неси його в маси! Чим зможу, допоможу! Одним словом, чекаю тебе завтра... або ні, краще в суботу на шосту вечора в своїй коморі!
Де? - перепитав здивовано перепитав Діма.
Ну... - повів рукою рокер. - Одним словом, тримай адресу! Побачиш все на власні очі! Все, хлопче, до суботи... Ой, вірніше, до завтра, бо ми ж в одній групі вчимося... А, може, таки до суботи, бо я ще можу захотіти прогуляти ці непотрібні лекції! Тримай п ять! - І, плеснувши своєю долонею об Дімину, швидко його залишив на стадіоні самого...
Спокійний хлопець перетравлював враження від нового приятеля. Щось манило Діму в починаючому рокері, хоч багато з чим наш майбутній вчитель-романтик і не погоджувався з Максимової філософії. Але вирішив хоч спробувати пристати на пропозицію цікавого хлопця, бо любив життя у всіх його проявах і чомусь новому Кирилюк Дмитро Іванович був відкритий завжди...
Не розповідав ще нічого ні батькам, ні Олегу Патерку. Вирішив вже аж після візиту до Максима поділитися враженнями з іншими. Був вже навіть занадто самодостатнім, як на 15-тирічний вік, щоб не питатися ні в кого поради, з ким йому дружити і спілкуватися!
В суботу, 27-го жовтня 2001-го року, годині о шостій вечора Дмитро під їхав тролейбусом на кінечну зупинку “Завод Катіон”, і ще пройшовся вздовж траси на Шаровечку і Тернопіль, щоб знайти адресу, про яку казав Максим Домбровський. В останній день життя за літнім часом в цьому році, бо вже в цю ніч мали відкрутити годинники на час поясний, так званий “зимовий”, Діма за Катіоном все-одно вже зустрічав ранні присмерки біля шостої вечора. А завтра взагалі стемніє після п ятої!
Пройшовся Діма ще Катіонівськими дачами трохи. Думав, як має добиратися додому звідси, якщо Максим довго його затримає!
Чувак, що ж так довго бродиш? Сюди з центру їздить маршрутка № 1, - почувся голос Максима з якогось двора, коли Діма саме в жовтневих сутінках проходив мимо. Ззаду неймовірно гуділа траса, а тут ставало трохи затишніше...
Дмитро обернувся на голос.
Мабуть, підвезу тебе на мотоциклі додому звідси! - підійшов до нього Максим, потиснувши руку. - Бо як стемніє, тутешні гопники ще натовчуть тобі пику!
Які ще гопники? - невдоволено запитав Діма, насупившись. - Це ще велике питання, хто кому натовче пику! - сказав хлопець, який майже ніколи нікому не товк пику. Та й йому, власне, теж. Але дуже Дмитро Кирилюк не любив тих, хто вважав, що кулаки є найважливішим аргументом при вирішенні будь-яких суперечок і мріяв з усіма ними в один прекрасний день розібратися...
Все в найкращих традиціях романтики, одним словом. Проте Максимові сподобалась безстрашність спокійного хлопця і “рокер”, простий, як двері, поплескав Діму по плечі.
Ну заходь, перехопиш чогось! Чого надворі стояти? Осінь — пора для звершень в музиці! - поглянувши на ясний місяць в небі, ще не дуже темному, Максим повів Діму через подвір я власного скромного будиночка в хату.
Звичайний будиночок в секторі, де багатії звели справжні палаци. Батьків Максима вдома саме не було, бо поїхали на дачу. А Максим обіцяв до них там приєднатися вже завтра, в неділю, насолоджуючись життям в суботу в місті, на самоті.
Від пива Діма відмовився, тож рокерові Максиму довелося готувати чай для свого гостя. Особливо, щоправда, Максим не розпитував, чому наш майбутній вчитель-романтик не поважає такого прекрасного напою, як пиво. На що би в Дмитра Кирилюка завжди була би відповідь: “Поважаю, але не вживаю”. Без лишньої деталізації причини!
Після вживання Максимом пива і Дімою чаю рокер без зайвих слів дістав з якогось загашника стару гітару і став її налаштовувати з задумливим виразом на обличчі. Діма трохи почав нудьгувати від цього.
Терпіння, чувак! - помітив його нудьгу Максим. - Ми порвемо світ і переламаємо хребет системі...
Вибач, що? - витріщився на нього Діма. - Якій ще системі?
Та жартую, попустися трохи! - заретоав Максим так, що його було чути в центрі міста. - Це я цитую видатних рокерів вісімдесятих років! Ото люди були! Особливо в Союзі! Не боялися нічого і нікого!
Не сперечаюся, - обережно кивнув Діма. - Тепер я зрозумів дещо трохи, але, Максиме, погодься, зараз не вісімдесяті і не Союз! Ти ж сам казав при першій нашій розмові, що треба будувати саме сучасну Україну, не озираючись особливо на минуле...
Я маю наувазі манеру поведінки наших кумирів вісімдесятих! - нетерпляче пояснив Максим, дивуючись тому, як Дмитро все схоплює швидко. - А ти, друже, мені подобаєшся все більше й більше! Звичайно, треба будувати, але ж не на пустому місці! Що ми маємо? Зараз система та й лишилася, що й була, а то й гірша! Одні дегенерати, які слухають попсу, шансон і реп! Ще скажи, що ти їх підтримуєш! То можеш іти з моєї хати в такому разі!
Такий різкий поворот розмови Дімі не сподобався зовсім. Інтелігентного хлопця ніби хто обдав окропом. Він насуплено підвівся і хотів вже мовчки виходити, але Максим схопив його за лікоть.
Ти що, здурів? Та я ж пожартував, друже! Ну погарячкував трохи, вибачай! Просто серце болить від того, що навкруги люди не мають музичного смаку...
Ну на смак мало є товаришів! - супився ще трохи Діма, подумавши. - Це таке! Цінність людини полягає не в тому, яку музику вона слухає, як мені здається...
Ну можеш філософствувати, якщо хочеш, а я попсовика чи репера за кілометр бачу і рідко коли, як люди, вони щось являють собою! - невгавав рокер. - Вони убогі... Ой, зараз до мене мав прийти ще один член нашої групи, яка скоро побачить світ і порве всі на світі попсові шаблони...
Та... я піду вже, мабуть! - зітхнув Діма. - Зізвонимось, Максиме, чи на парах зустрінемось, бо зараз вже пізно трохи...
Та перестань! Дочекайся його, а тоді вже будеш казати!
“Член майбутньої рок-групи” явився через десять хвилин. Він зовнішністю, м яко кажучи, на Максима був не схожий...
Чорна шкіряна куртка, такі ж штани, на ногах брудні черевики, волосся аж до пояса. В руці пляшка пива.
Ждоров, чувак! - по голосу ошелешений Діма розпізнав, що, схоже, в ще одного “рокера” немає в роті, як мінімум, одного зуба. - Як життя? А че хто ш тобою? Новенький? Щось не шхожий...
Де зуба загубив, вилупку? - реготав Максим, розвеселившись. Розмова з Дімою трохи засмутила його, так як рідко коли Максим зустрічався з рівними собі по розуму, де він главарем не виглядав...
Де та й де, - пробурчав патлань. - Рошквашив одному гопнику мармизу! Попрошив по-людськи ту туфту не вмикати, той жлобський шансончик, а він одражу жаїхав мені в жуба... Сучий син! Вилупок клятий!
Діма мовчки слухав розмову одного рокера з іншим. Гірко всміхався.
“Ти, Максиме, розумна людина, а водишся з всілякими... Слухай і грай, що хочеш, але в іншому пора вже розумнішати!” подумки звертаючись до Максима, спостерігав за обома рокерами.
А патлатий з вибитим зубом продовжував шамкотіти:
То я чій гниді як вчідив в тупе рило, то він аж ратиці жадер! Але бачив, як він тільки-но впав, а жвідкись біжать ще четверо! Ну то я й драпака! Нашилу відірвався...
Ідіот, я надіюсь, ти не привів їх до мого дому? - розсердився раптово на патланя Максим. - Ігорьок, ти макітрою думай трохи! Ми мирну групу маємо створити, а не бої з всілякими нікчемами влаштовувати! Бо чим ми кращі за них будемо?
Так хто че з тобою? - нетерпляче перервав Максимові “настанови” Ігор.
Мій одногрупник по тому довбаному інституту! - відказав Максим. - Хлопець з макітрою! Може, буде нам слова до пісень писати! Ніяк не надумає...
А чого, хай пише хоч слова! Бо бачу, по прикиду на рокера не тягне! - самозакохано сказав Ігор, ковтнувши трохи пива.
Якому ще прикиду? - вже й Діма наважився щось сказати. Його подібна самовпевненість Ігоря і хизування рокера тим, що якомусь гопнику розбив пику, трохи дратувала. Хоч той гопник і першим почав, якщо вірити Ігорю! - Я вдягаюся, як звичайна людина! Що вам не подобається?
А те, хлопче, що “звичайні люди” - це тупа сіра біомаса, яка навіть в туалет ходить по графіку! - випалив Ігор, закинувши волосся догори, бо постійно злітало на очі. - Ти таким хочеш бути чи...
От ти ще навіть не поговорив зі мною, а вже записуєш в якусь чортову біомасу! - аж підскочив з крісла Діма, вийшовши з себе. - Що ви носитеся з тою системою, біомасою як з писаною торбою? Людьми треба бути хоч трохи! Ось що саме головне, а не влаштовувати бійки із-за музичних смаків! Але що тобі говорити, Ігор! Я краще піду з бетонним стовпом побалакаю...
Хлопець вже рішуче встав і направився до дверей, але Ігор обігнав його і перекрив йому дорогу.
Чувак, це ти нариваєшся на носіїв істинної ідеї? - взявся пихато руками в боки. Ростом, щоправда, був Дімі до плечей, тобто зовсім низький, бо Діма Кирилюк був середнього зросту, метр сімдесят десь.
Ігор, припини! - перелякано випустив гітару з рук Максим. - Ти що, довбень? Це нормальний пацан...
Бачу я, який він нормальний! - не заспокоювався Ігор, наступаючи на Діму. Той стискав кулаки, дуже прагнучи вибити Ігорю ще одного зуба, але якась дивна повага до цих хлопців Діму стримувала.
Що, підеш зараз мамці поскаржишся, що тебе образили нехороші хлопці? - зареготав Дімі в обличчя, трясучи патлами, Ігор. - Слухаєш ту попсу смердючу...
Стули свого писка, дурню! - схопив Дмитро Кирилюк напівп яного Ігоря за комір. - Не слухаю я ніяку попсу, а якщо й слухаю, то це моя особиста справа! Всі мізки пропив вже? Максиме, вгамуй його краще ти, бо я не хочу ображати ні його, ні тебе...
Справедливий Дімин гнів протверезив Ігоря трохи. Той присів на крісло, де до цього сидів Діма, після того, як останній відпустив комір його куртки, все-таки його не вдаривши. Кліпав очима...
Чувак, ти й правда наш! - спромігся Ігор на філософську фразу неймовірної глибини, ковтнувши ще трохи пива. - Дідько з тобою, пиши нам слова... Бачу, і ти життям незадоволений, хоч і по-своєму... Пива не хочеш?
Ні, - терпляче відповів Діма, охоловши теж. - Вибачте, хлопці, на сьогодні вже з мене досить! Зв яжемося обовязково!
Мови нема! Приходь на концерт гурту “Nazareth”! - запропонував Дімі Максим. - Через тиждень буде в філармонії! Там і зустрінемось! Бо ти, хлопче, по-своєму, бачу, сприймаєш наші певні нюанси! Ти теж попустися трохи! Ти, я бачу, життя не бачив і ведеш себе як максималіст! Так теж не можна...
От ви пропонуєте свободу від смердючої попси, як ви висловлюєтесь, і даєте рок як альтернативу! - знову зачепився Діма за “диспут”. - І де ж ця свобода? Чи вона полягає в безмежному вживанні пива та іншого алкоголю? Я не помилився? Як можна будувати країну, тільки дудлячи пиво і товчучи пики іншим людям, які б вони не були? Ви мене вибачте...
Приходь на концерт та й все зрозумієш! - відмахнувся втомлено Максим. - Та й поговоримо тоді!

Коли Діма залишив Максима і Ігоря наодинці, двоє рокерів-початківців похитали головами. Вони явно не зустрічали раніше подібних до Дмитра Кирилюка.
А ти знаєш, він чимось мені сподобався! - саме допив пиво Ігор. Він вже майже не шепелявив.
Ну як навіть тобі сподобався, то це добре! - зареготав Максим. - Чувак, то ти придумав вже назву нашого рок-гурту чи ще ні?
Та ще роздумую над цим активно! - Ігор чомусь реготнув теж. - Щось таке, неординарне, “Невтомні борці”, наприклад...
Та ну тебе в дупу! Борці — це бренд, привабливість для слухачів. А взагалі ми будемо грати тяжкий рок, мелодії інших колективів і сучасних, і визнаних. А вже згодом напишемо щось своє...
То ж цей... ну, як його, цей, що щойно був...
Діма!
Так, Діма... Це ж він буде писати...
Він тільки поет, а не композитор, - пояснив більш грамотний в музиці Максим. - А я спробую класти на мелодії... Ну все, годі пустих балачок! Рок-музика — це не лише теревені, а ще й тяжка праця! Вперед, чуваче, будемо нести мистецтво в маси!
Наскільки вдало Максим з Ігорем втілили подібну почесну ідею в реальність, судити не зовсім вже мені. Я зараз хочу розповісти декілька слів про враження, яке справила подібна пригода на Кирилюка Дмитра Івановича, любителя життя у всіх його проявах. Проте наш майбутній вчитель-романтик, будучи навіть не по роках самодостатнім, мав просто дар від Бога відсіювати негативне, сприймаючи позитивне і правильно переосмислюючи відповідно до власного світогляду. Тож будь-який досвід особливо нічим Дмитру Івановичу не загрожував, а тільки збагачував його неспокійну душу і серце чимось новим, оригінальним, допомагаючи впевненіше крокувати по життю.
Діма сходив після запрошення Максима на безліч рок-концертів, проте так і не зрозумів чогось такого глобального, про що казав рокер, запрошуючи його. Хлопцеві, спокійному і інтелігентному, подобалась рок-музика 80-х років, в основному не переобтяжена гуркотом барабанів і тяжкими гітарними рифами. Тож так званий легкий, ліричний рок, рок-балади тощо, як іноземні, так і українські, справляли на Дмитра Івановича просто неймовірне враження. Хлопець змалку колекціонував як записи рок-музикантів і гуртів, так і більш відомих, попудярних естрадних виконавців. Не розумів єдиноборств між роком і поп-музикою, люблячи і поважаючи і те, і інше.
І після вечора суботи, проведеного вдома в Максима Домбровського, Діма перетравлював враження від почутого і побаченого доволі довго.
“Думав, що ці хлопці щось путнє будуть говорити і робити, а вони!...” махав рукою, доїжджаючи в маршрутці з Катіона до центру міста, до філармонії. “А, власне, чого я такий вимогливий до інших? Вище голови не скочиш!” дійшов Дмитро філософського висновку, після чого трохи заспокоївся.
В листопаді сформувався рок-гурт “Невтомні борці”, названий таки назвою, придуманою Ігорем Васильківським на скору руку. Назва гурту відображала основну ідею боротьби з абстрактною “системою”. Ця боротьба зводилась виключно до заперечення жанрів легкої музики, а возвеличування тяжкого року, металу тощо. До складу гурту ввійшли, окрім Максима Домбровського і Ігоря Васильківського, ще студенти політехнічного коледжу Олег Кокошко і учень другого курсу кулінарного профтехучилища Сергій Басов. Останні гупали на барабанах по принципу чим гучніше, тим краще, а Максим і Ігор грали на гітарах. Кирилюку Дімі судилося написати аж чотири тексти до пісень новоспечених рокерів, не більше. Після невдоволення “ліверпульської” четвірки, якій до вищевказаного гурту було, як до неба на дупі, Дмитро вирішив гордо порвати з видатним колективом всіх часів і народів, зберігши з Максимом непогані відносини...
Справа в тому, що Діма писав вірші про красу природи, любов до інших людей. Чимось це рок-музикантам подобалось, а чимось і ні. Навіть Максим вважав твори Діми занадто світлими, позитивними, а власну ж філософію Максим базував на негативі, яким захищався і боровся з негативом ще більшим в навколишньому світі. Неоднократно дорікав Дімі, що той “літає в рожевих хмарах”.
Ну вибачай, що я літаю в хмарах! - відбивався Діма вже десь під кінець листопада 2001-го року. - Краще ж пиво дудлити...
До чого тут пиво? - Діма дратував тут Максима не менше, як він його. - Чувак, пиво робить нас вільними від системи. А ти, будучи занадто правильним, граєш лицемірній системі на руку...
Он як! - всміхнувся Діма. - Та щоб ти знав, я систему ненавиджу більше, аніж ви всі четверо, разом взяті! Я, не вживаючи спиртного, навпаки, приношу великі збитки пропитій державі, яка має неміряно з продажу алкоголю, а ти, його смокчучи, даєш алкогольній мафії заробити...
І подібних розмов до Нового року хлопці мали забагато. Вже і той перегинав палицю у власних філософських умовиводах, і інший, нічим не обгрунтовуючи власні емоційні висновки. Проте в Максимові Діма бачив мислячу людину, на відміну від тупуватих інших трьох рокерів, які, експлуатуючи ідею протистояння шаблонам попси, просто виправдовували власну надмірну пристрасть до алкоголю. Наркотичної гидоти, щоправда, ніхто не курив. Віддамо їм належне. Але чи надовго це!
Під Новий рік Максим, все-таки прийнявши тексти Діми до уваги, так як любив з усім експериментувати, запросив його “відірватися” разом з гуртом, для якого він пише тексти пісень. Композитором затесався в гурті сам Максим, як і обіцяв Ігорю раніше.
- Чувак, запрошуємо тебе 26-го грудня в бар “СВ” на Виставці. Там ми виконуємо пісню легендарного гурту “Скорпіонс” для відвідувачів бару. Такий буде наш дебют, а то ми все в підпіллі боремося з попсою. Пора вже в маси виходити. Хай побачать, чи можемо ми нормально грати, а тоді і зі своїми власними піснями можна буде... Бо поки що хто ми такі, дідько в пику! - гупнув раптом Максим кулаком по столі. Це було в нього вдома. Інші члени гурту були відсутніми на даний момент.
Так гупнув, що ледь не потрапив по гітарі, яка лежала на столі поруч. Спохопився аж.
Добре, я піду, але ти ж знаєш, що я не великий любитель подібного. Тобто музику люблю, а її алкогольний супровід не так! - пояснив Діма.
Чого ж не знаю! Ти вже казав це безліч разів! - пробурчав Максим. - А знаєш, чуваче, може, ти й правий. Якщо ти вільний від алкоголю, то вільний і від системи... Все можливо...
Ну добре, давай хоч під Новий рік не починати глобальних дискусій! - хоч як Діма і не любив глобальні дискусії з філософським ухилом, проте зараз просто хотів відпочити, тому і попросив Максима хоч в цей момент забути про все най-найважливіше, що потребує обговорення і невтомної, непримиренної боротьби.
Швидко збігли дні до 26-го грудня, коли Дмитро Іванович, закінчивши достойно перший семестр навчання на першому курсі Хмельницького гуманітарно-педагогічного інституту, вирішив, не кажучи нічого ні батькам, Івану Семеновичу і Наталі Григорівні, ні найкращому другові Олегу Патерку, все-таки відвідати виступ рок-колективу, для якого все-ж склав декілька текстів до пісень. А рокери не поспішали їх виконувати. Наведу приклад приспіву однієї з пісень авторства Кирилюка Дмитра Івановича:
Хоч як би тяжко нам не було жити
І що б не діялося навкруги,
Не будемо себе у алкоголі ми топити,
Будем ми з вами сильними завжди.
Простими, навіть банальними словами Дмитро висловив те, що його самого найбільше боліло. Навіть соромився подібних текстів, вважаючи їх ніякими, не поетичними. Проте його “високу поезію”, яку хлопець складав, перш за все, для душі, рокери зневажливо відкинули, відібравши подібний текст, і то з великим небажанням, так як, відповідаючи сказаним словам, Максимові, Ігорю, Олегові і Сергію навіть від вживання пива треба відмовлятися! Інакше це ж лицемірство! А наш автор-романтик наївно мріяв, що устами рокерів як людей, що матимуть більші можливості для впливу на молодь, ровесників, аніж він сам, зможе хоч якось пропагувати, поширити ідею про здоровий спосіб життя.
Але навіть пісня, шматок тексту з якої я вище навів, не дійшла до слухача. Як можна в барі, де алкогольні напої течуть ріками, співати про відмову себе в цих напоях “топити”. Ще виженуть з бару, не доведи Господь!
Ну так от, новоспечені рокери, виступаючи для розігріву, так би мовити, дійсно перш за все проспівали декілька пісень видатних іноземних рок-виконавців. Дмитро Кирилюк саме сидів самотою в барі за столиком, попиваючи чай з лимоном, дуже здивувавши фактом невживання алкоголю більшість присутніх на рок-тусовці. Проте ніхто не чіпав “автора текстів” для самих “Невтомних борців”, як Максим Домбровський поспішив Діму представити публіці, в якій той і сидів під час “концерту”, з нетерпінням чекаючи пісні на власні слова.
Але не дочекався. Більше того, сталося те, що Діму доволі неприємно шокувало. Для когось це була б зовсім нісенітниця, не варта уваги, але тільки не для нашого майбутнього вчителя-романтика!
Після відомих композицій Максим, взявши мікрофона, представив пісню, яка називається “Життя-лайно”. При озвученні такого сумнівного заголовку інші рокери, Ігор, Олег і Сергій ледве стримали дикий регіт. Діма Кирилюк, сидячи в публіці, аж витріщив очі, почувши заголовок, про який ніхто з рокерів йому не казав перед цим. На мить заспокоївся, подумавши, що це, мабуть, ще хтось, окрім нього, написав їм слова до пісні.
“Але хто ж цим бравим хлопакам ще міг писати щось?” знизував Діма плечима, п ючи чай. “Поки що ніби ж нікого, окрім мене, не знайшли... Невже...”
Працю його напруженого мозку перебив Максим, продовживши зі сцени бару говорити, все на світі прояснивши.
Нашу дебютну пісню “Життя-лайно”, чуваки, написала звичайна людина, якій набридло сіре, буденне, одноманітне життя і яка прагне перестати бути представником біомаси. Поаплодуємо нашому авторові Кирилюку Дмитру Івановичу. Вставай, чувак, сміливіше, і вклонися нашим гостям!
Дмитро Іванович ледь не випустив з рук чашку з чаєм, підскочивши. Нічого не розумів. Його як струмом вдарило!
- Я.. я не писав пісні з таким заголовком... - промимрив на фоні неймовірного крику і галасу напівп яних і п яних відвідувачів бару, які вмить обернулися в його бік і громогласно заревіли, вітаючи автора геніальної пісні!
Та... та я...
Чувак, вийди на сцену і вклонися ще звідси! - горлав в мікрофон зі сцени Максим Домбровський, запрошуючи Діму на сцену, де той по вродженій скромності рідко ще бував до цієї трепетної хвилини.
Кирилюк Дмитро слухняно вийшов, де його оглушила публіка ще раз своїм ревінням. Йому це нагадало, як в стайні ревуть бики. Але хлопець ще не знав власне тексту пісні, бо, знаючи на даний момент, ні за що не вийшов би на публіку кланятися. Скоріше згорів би від сорому чи провалився крізь землю!
А текст, який Діма почув, вже повернувшись зі сцени в публіку і продовживши пити напівхолодний чай, був приблизно таким:
Життя справжнісіньке лайно,
Всі в пеклі будем все-одно,
Тож ти чувак, розслабся
І пиво випити поквапся,
Щодня три літри пива пий,
А гопникам мармизи бий!
Ось такий звичайнісінький текст, яких безліч в теперішньому поетичному середовищі. Навіть можна було б його всерйоз не сприймати. Але не таким був Дмитро Іванович, якому Максим незрозуміло чому приписав авторство подібного тексту. А якби по телевізору показали виконання “Невтомними борцями” цеї пісні, не забувши вказати ще й автора!
Дмитра аж знудило від примітивності і пустоти подібної текстовки. Так, життя погане, але ж не настільки, щоб топити себе в алкоголі і бійках! Він, сидячи в галасливій публіці, аж змінився на обличчі, слухаючи текст “власної” пісні вперше в житті. Вирішив прилюдно не скандалити зі своїми друзями-рокерами, насилу дочекавшись кінця концерту. В публіці все-одно знайомих Діми не було, які би його знали перед цим, тож хлопець, який аж ніяк зовнішністю не був схожий на автора подібної пісні, скрегочучи зубами, терпляче все дослухав до кінця.
Після того, як закінчились виступи різних колективів, Дмитро, покинувши публіку, пішов за куліси до “Невтомних борців”.
Максиме, як це розуміти? - без вступів прошипів фронтмену в обличчя. - Я вже мовчу за те, що пісня на мої слова взагалі не пролунала на виступі, взагалі жодна з чотирьох, написаних мною. Це пісня про відмову від алкоголю, пісня про любов до матері.. Ще якась... Та дідько з ним, можете їх не виконувати, я не помру, але для чого ж мені приписувати авторство цього лайна, яке ви співали?
Хлопче, чи не забагато ти собі дозволяєш? - висунувся Ігор, але Максим штурхнув його в бік.
Дімон, ти про що? Це не ти писав текст? Та... твої гарні тексти про природу, любов до України я обовязково візьму, - пояснив Максим. - Просто тут не та публіка! Вони чогось гарного не зрозуміють! - Ці його слова інші рокери слухали, позіхаючи і зневажливо дивлячись на Діму. Останній, будучи зовсім не дурним, аж закипав, бачачи подібні погляди. Розумів, що Максим на боці своїх музикантів, а просто намагається не образити його, Діму...
Так чому ти приписав мені авторство цього лайна? - повторив Діма запитання. - Це пісня ця — лайно, а життя, повірте, прекрасне. Просто, дудлячи пиво, в це важко повірити. Життя у нас аж до тих пір прекрасне, коли ні сонце вдень, ні місяць уночі не згасне, коли природу ми любити почнемо, й людині іншій руку подамо! - понесло вже нашого майбутнього вчителя. - Що, хлопці, не подобається текст? Про мене, я не наполягаю! Співайте далі про пиво і махання кулаками! Не без того, але якщо вас, окрім цього, більше нічого не цікавить, то мені вас щиро шкода!...
Зачекай, Ігор мені приніс цей текст і сказав, що він твій! - Максим щось ще намагався пояснити. - Дімон, я й справді не зрозумів, чому ти відмовляєшся від авторства! Ти...
Що??? - аж підскочив Дмитро до Ігоря і схопив його за комір. - Вилупку п яний, за що ти мене так зневажаєш? За те, що я нормальна людина? Хто тебе просив мені цю нісенітницю приписувати?
І Дмитро раптом як штовхнув в груди Ігоря! Той аж до стійки покотився, протверезівши вже на підлозі...
Ти ідіот, чи що? - зарюмсав, лежачи на спині. - Та чого ти казишся? Я ж нормальний текст видав за твій, він всім.. сподобався... Бабла отримаєш...
Дмитро Іванович, погарячкувавши, вже ніяково стояв, не знаючи, куди руки діти.
Про... пробач... пробачте мене, хлопці! - дивився на хмурих рокерів, які все-таки не кинулися вдвох чи втрьох на Діму, заступаючись за Ігоря. - Я.. я не хотів! Але.. але так не робиться! Не треба мені грошей за фальшиве авторство нікчемної пісні! Максиме, на цьому, я вважаю, ми закінчимо нашу співпрацю! Зустрінемося на заняттях після новорічних свят, і, якщо можеш, зла на мене не тримай! Ти людина розумна, і я впевнений, що і ці твої музиканти, порозумнішавши трохи, почнуть грати нормальні мелодії і тексти. Я не кажу, щоб мої слова ви брали, бо хто я такий? Звичайна людина, яка всього лиш хоче людиною бути! А тих слів, що ти, Ігор, мені приписав, я просто не здатен написати і я цим горджуся, чуєте мене? Це означає, що не втратив я ще останньої клепки і, незважаючи ні на що, хочу в цьому житті знайти ще щось хороше! Бувайте, з Новим роком вас! Повірте, я вас всіх люблю!
І четвірка рокерів востаннє побачила Кирилюка Дмитра Івановича, який одразу після цих слів їх залишив в ніяковій мовчанці. Довго хлопаки перезиралися, не знаючи, що сказати одне одному. Ігор тим часом встав з підлоги і ковтнув пива з жестяної банки.
Дивний цей хлопчина! - похитав головою, забувши за образу, нанесену Дімою згарячу. - Така принциповість... Для чого? Дідько!.. - аж забув за власну рокерську принциповість.
Ти, Ігор, і справді негарно з ним обійшовся! Де ти цей текст взяв? - хмуро дивився на нього Максим, беручи гітару до рук. Бренькнув щось недбало і відклав музичний інструмент. Не було настрою.
Та... та сам склав! - всміхнувся Ігор. - А йому хотів подарувати...
Рокери довго реготали з подібного.
А текст твій і справді лайно! - подумавши, сказав згодом Максим, чим спричинив рецидив скаженого реготу. - Треба гарніше писати. Візьмемо таки Дімині слова. Вони нам знадобляться для якихось солідних виступів. Тобто якщо нас запросять! Прибережемо Дімині тексти для чогось святкового!
Рокери похмуро погодились, розуміючи, що “святкове” настане для них, початківців, ще не скоро і поки що їм світять виключно подібні виступи для розігріву в барах чи перед концертами на стадіонах в кращому випадку. А Максим, зустрівшись вже з Дімою в перші дні навчання в другому семестрі, ознайомив з вищеописаною ідеєю.
Ну чого ж, беріть мої тексти, якщо все-таки вони чимось вам приглянулись! - знизав Діма плечима. - Я ж не вважаю себе не знати ким, Максиме. Це єдине, чого я хочу — щоб ви про мене так не думали. Якось я ще хочу зустрітися з Ігорем і вибачитись, що штовхнув його. Я завжди кажу, що битися — це останнє діло, а тоді не стримався. То чим я тепер кращий за тих самих гопників? Я...
Та розслабся, брате! Цього довбня Ігоря треба лупцювати щодня, щоб порозумнішав трохи! - відмахнувся Максим. - Просто він, бачиш, хотів тобі приємно зробити, подарувавши тобі авторство пісні...
Але ж якої! - акцентував на тому Діма. - Я знову повторю, що я не вважаю себе видатним поетом всіх часів і народів. Але пишу так, як мені підказує серце. Ось і все! Максиме, ти молодець, що намагаєшся хоч якось боротися з сірою буденністю. Чимось я, може, з тобою не погоджуюся, але, повір, я намагаюся не бути біомасою.
Все, чувак, перестань, бо буду плакати! - всміхнувся Максим Домбровський. - Я хочу життя пов язати з музикою, але, бачу, треба й ще якесь заняття знайти ще, бо так тяжко. Щось буду кумекати! Ну добре, Діма, вже пара починається, тож змушу себе цікавитись всім, що там будуть говорити! - і рокер Максим Домбровський, закинувши довге волосся назад помахом голови, потиснув руку Кирилюку Дмитру Івановичу і пішов до парти, за якою сидів.
Так і завершилась співпраця Кирилюка Дмитра з починаючими рок-музикантами, які, щоправда, з роками ставши мудрішими, грали серйозніші речі і менше стали пити алкогольних виробів. Це трапляється не так часто в наші цинічні дні, проте іноді трапляється. Завжди, шановні, в це вірте!
А Дмитро впродовж ще декількох років таки писав тексти на замовлення Максима, який, перевівшись в музичне училище після першого курсу педінституту, тримав з Дімою зв язок по телефону. Навіть заробляв якісь копійки за авторство, вже коли “Невтомні борці” трохи розкрутилися, проте з невеликою охотою брав плату за свої тексти, не вважаючи їх чимось особливим із-за власної скромності.
Так і жив, нічим ще особливо не переймаючись, наш майбутній вчитель-романтик, насолоджуючись студентськими роками, не дуже ще й думаючи за власну щасливу долю, яка вже влітку 2002-го року суттєво до нього наблизиться і буде невловимою ще, як мінімум, з десяток років.
Але не будемо поспішати жити!



Форма твору: Повість
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 66
Опубліковано: 16.01.2017 22:48





© Copyright: Дмитро Овсієнко



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи