chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

3. Невдалий шлюб

[Дмитро Овсієнко]  Версія для друку


Розділ 1, де щасливі наречені приїжджають на постійне місце проживання у Хмельницький.
Надворі липень 2002 року. Простори неосяжної прекрасної України. Безмежними полями і лісами впевнено розрізає далину пасажирський поїзд “Київ — Хмельницький”. Виїхавши з шумної, галасливої столиці в вечірню пору, на шосту ранку потяг повинен прибути до Хмельницького, одного з обласних центрів нашої Батьківщини мальовничої...
Одній з пасажирок вищевказаного поїзда назва цього міста поки що нічого не казала. Місто Хмельницький було для неї чимось новим, куди пасажирка поїзда їхала на постійне проживання.
Ім'я пасажирки — Олексійчук Руслана Петрівна. Ось так офіційно вперше я її назву. Бо до дівчини двадцятирічного віку до цеї пори ще ніхто, звичайно, так не звертався. Через місяць дівчина стане заміжньою жінкою. Власне, зі своїм нареченим вона зараз в поїзді і їде, щоб відгуляти весілля навіть не в Хмельницькому, а в селі, звідки родом її наречений, тобто з села Солобківці Ярмолинецького району Хмельницької області.
Сама ж Руслана родом з Черкаської області, районного центру Золотоноша. Після відмінного закінчення школи вступила в Київський педагогічний інститут. Там і познайомилась з жителем Хмельницької області Павлом Трачуком, з яким, позустрічавшись три місяці, вирішила одружитися. Їхати в чуже місто налаштувалася, як потрібно, залишивши ще доволі молодих батьків в Золотоноші, де в них було доволі багато родичів, хоч і дальніх, друзів, знайомих, врешті-решт. Пообіцяла навідувати батьків якомога частіше. До речі, Русланиному батькові пообіцяли непогане робоче місце в Черкасах, тож рано чи пізно батьки дівчини могли перебратися в самі Черкаси, обласний центр.
Своє дитинство на Черкащині Руся прокручувала в голові під час переїзду поїздом до Хмельницького. Її наречений, Павло Трачук, будучи випускником якогось мистецького факультету, полюбляв шумні компанії, посиденьки, які, звичайно, супроводжуються вживанням доволі великих доз алкоголевмісних виробів. Руслана до вживання алкоголю відносилась скоріше негативно, аніж позитивно, вживаючи виключно вино, та й то тільки в виняткових випадках, і Павло, будучи ще її хлопцем, на диво приховував власну любов до пива і горілки. Але все-ж приховати не зміг.
Якась життєрадісність Павла, якийсь оптимізм, порою безпідставний Руслану привабили ще спочатку. Людиною він взагалі був непоганою, проте пустою, як то кажуть. А згодом, не знайшовши в Хмельницькому роботи на повне завантаження, почав псуватися і чим далі, тим гірше...
За вікнами київського поїзда вечоріло. Тоді ще прискорених експресів з Києва до Хмельницького фактично не існувало, тож впродовж семи годин, як мінімум, наші наречені добиралися до Хмельницького. Біля десятої вечора пасажири почали вкладатися. Поїзд, що тягнув електровоз, летів несамовито, наближаючись до Козятина.
От летить, холера! - реготнув Павло Трачук, дістаючи пляшку пива з сумки. - Руська, чого насупилась? Я ж сьогодні пива випив небагато!
Ти впевнений? - Руслана хоч трохи сердилась, проте була втомленою. - Всього лиш три літрових пляшки! Якраз ще одну залишилось для повного щастя! Ти можеш витримати хоча б в дорозі?
Та охолонь, - пробурчав Павло. - Що тут такого? Хвилююся, стреси різні були! Того я й...
Проте по його реготу не було дуже помітно, що Павло пережив щось неординарне перед виїздом на свою Батьківщину. Руся зітхнула і вклалася спати на тверду плацкартну полицю, нічого більше не кажучи.
Не таким був Павло, зустрічаючись з нею перед цим! Але вже заручини були, та й на батьків Русі Паша справив непогане враження. Дівчина, яка тільки-но мала вступати в заміжнє життя, терзала себе різноманітними тривогами. Так і не заснула в вагоні поїзда до самого світанку...
Павло, видудливши ще літр пива, заснув, як вбитий. Руся, дивлячись заспаними очима в вікно поїзда, не знаючи, скільки ще до Хмельницького їхати, намагалася Пашу розбудити. По годиннику залишалось ще півгодини шляху, але це ж така справа! Поїзд може й запізнюватися!
Паша, прокинься нарешті! Я ж не знаю твоїх рідних країв! Далеко ще, чи ні? От лихо! Хоч би встигнути сумки зібрати!
Паша спросоння не зрозумів, де він.
Руська, ти чого? - поцілував її в щоку. - Поїзд далеко не завезе, він в Хмельницькому... в нього тут кінцева зупинка... Чорт, голова щось болить трохи!
Змилуйся, менше пий вже! Тебе як підмінили! Та ж все добре в нас, чого пити? - не розуміла Руся філософію майбутнього п'яниці. - Випустилися гарно, на випуску ти пив менше, як минулого вечора! Роботу я знайшла вже...
А я ж не знайшов! Щоб цілу ставку! Буду водієм два дні на тиждень! Це треба було вчитися на вчителя! Ти хоч в бібліотеці кимось будеш, це інтелектуально! - зітхав Паша. - А я ніхто! Буду приносити копійки...
То ти того переживав? - здивувалась Руся, пригорнувшись до свого нареченого. - Що ж тут такого? В мене ставка, в тебе на перших порах половина та й будемо жити... Дурнику, то ти із-за того п'єш?
Я ж повинен тебе годувати, а не ти мене! - не міг заспокоїтись Павло. - Чорт, з такими успіхами поїдемо до мене в село жити!
Руслана, звичайно, була не сільською дівчиною, проте в Золотоноші, живучи у приватному будинку, до роботи в садку і на городі змалку була привчена і любила все це. Тож ніщо її не могло вивести з рівноваги, ніякі обставини, труднощі!
А хоч би й в село! - всміхнулася майбутньому чоловікові. - Але ж ти казав, що в Хмельницькому квартиру придбав!
Придбав, - буркнув Паша. - Прямо біля залізничного вокзалу! Буде твоєю! Батьки допомогли з грішми, трохи сам накопичив. Першим ділом зайдемо, відпочинеш, обдивишся. А завтра до мене в село!
Що? Як... як квартира буде моєю? - здивувалась Руся. - Паша, не треба було... Я би й в селі...
Не говори дурниць, Руська! Ти не знаєш, що таке село! Пора скидати рожеві окуляри! Руся, немає більше пива?
Ну яке пиво на світанку! Схаменися! - докірливо глянула Руся на Павла. - Нема що казати!
Дідько, вже Деражню проїхали! - перелякано зиркнув Паша в вікно вагону. - Хмельницький менш як за півгодини! Де сумки наші?
Вони швидко зібралися. Поїзд все летів і летів у світанковій імлі, наближаючись до міста, яке стане Русі другою Батьківщиною на все життя. Вона зараз цього й не підозрювала. Якась тривога на душі і більше нічого!
Дівчина дивилася в поля, над якими майорів червоний сонячний диск. Вона вперше кинула погляд на в'їзд до міста Хмельницького якоюсь автотрасою, яка пролягала вздовж залізниці з правої сторони по ходу поїзда... Тут через два роки Руслана придбає дачну ділянку...
Але не будемо поспішати. Хвилина в хвилину поїзд прибув на станцію “Хмельницький”. На світанку було доволі прохолодно. Руслана з Павлом, вийшовши на перон, роздивлялись навкруги. Особливо перша, знайомлячись з новим для себе містом.
Що, Руська, така розгублена? - позіхнув Паша. - Ходімо, тут недалеко, - хвацько вхопив сумки і покрокував по платформі в сторону залізничного мосту.
Нам, Руся, зовсім не туди йти, де звичайні люди йдуть до виходу в місто, - сміявся Павло Трачук. - Ми зараз перейдемо колії, піднімемося на міст, а там рукою подати до квартири, яку я купив.
Паша, ми що, біля поїздів будемо жити? - здивувалась Руся.
Не те слово. День і ніч будемо чути їхнє гудіння. Та це дурниці, звикнемо. В мене в селі, наприклад, надмірна тиша. Тож я й захотів шуму. Щоправда, друзів в мене в місті мало. Будемо ганяти в село. Ну добре, щось я розбазікався! Гайда!
Руся, зітхнувши, взяла найлегшу торбину і побрела слідом за Павлом, який без найменшої обережності, позіхаючи на весь рот, переходив залізничні колії, несучи валізи тяжкі. Наблизившись до моста, яким транспорт з центру міста прямував до одного з мікрорайонів Ракове,
наречений Руслани, вже впрівши, почовгав до сходинок, що піднімалися на міст.
Вийшовши на міст, Руся кинула довкола очима. Аж закрутилася голова в неї від шуму поїздів знизу і автомобільного транспорта зверху, поруч. Ще трохи Руся з Павлом пройшли мостом і повернули наліво, на вулицю Чорновола. Тут одразу ж за поворотом знаходилась зупинка громадського транспорту “Заготзерно”. Дівчині було незатишно від першого враження.
Що, Руська, перелякана така? Пора вже звикнути трохи! В Києві взагалі дурдом порівняно з цим містом. Тут ще затишно й тихо! - реготнув Паша, ведучи свою майбутню дружину через дорогу.
Так вони, перейшовши дорогу, пірнули в двір, оточений високими будинками. Трохи в дворі було тихіше. Немов якась звукоізоляція. Ввійшовши в під'їзд одного з будинків, швидко піднялися на третій поверх. Павло гепнув валізи на підлогу під'їзду біля дверей з почепленою цифрою “12”.
Ось, Руська, наша міська квартира, - буркнув поспішно. Було видно, що він би ще сьогодні рвонув до села, не відпочиваючи з дороги поїздом.
Молоді зайшли в квартиру, звичайну, двокімнатну, нічим не примітну.
Я, Руся, казав, що тебе тут прописав, - додав Паша. - Вмощуйся зручніше, обдивляйся все, а я на вечір буду!
А ти куди вже? Половина на сьому ранку тільки! Зразу тут саму лишиш?
Що ти! В село чкурну, робота в мене там! Не сумуй, моя люба! Дзвони, якщо що! - І Паша, навіть не допомагаючи розпакувати валізи, вигнався з квартири, щедро подарованій ним своїй нареченій. В тому, що батьки допомогли з грішми, він був правим. А от стосовно власних накопичень, то... не зовсім. Просто дуже пощастило з гральними автоматами, які ще на ті роки законом були дозволені...
Руслану мала б насторожити подібна поведінка Павла, проте вона повірила, що в того в селі дійсно була робота, та ще й цілий день. Якби ж це було правдою, було б дуже добре! Проте будемо справедливими до Павла, який подарував Русі квартиру, хоч і куплену на гроші, виграні в автоматі. Проте вона цього за сумісне життя з ним не взнала, не взнала і згодом, за шість років самотнього проживання. А після того, як Руслана знайшла свою істинну долю, то тим паче...
Ось так Олексійчук Руслана Петрівна, уроджениця Черкащини, вперше приїхала в Хмельницький, де зустріне свого справжнього судженого аж через вісім років, ще два роки будучи всього лиш його найближчим другом протилежної статі. А поки що, Руся, свого щастя терпляче дожидайся, що, я не сумніваюся, ти зробиш крізь всі радості й негаразди!

Розділ 2, де доволі стисло оповідається про передвесільні дні і власне весілля Павла і Руслани.
Пройшов тиждень з моменту приїзду Олексійчук Руслани Петрівни зі своїм нареченим Трачуком Павлом Максимовичем до Хмельницького на постійне проживання. Тиждень минав доволі монотонно. В день приїзду, як ви пам'ятаєте, наречений покинув свою майбутню дружину в міській квартирі відпочивати з дороги, “обживатися”, як він висловився. Сам, збрехавши, що має дуже багато роботи, чкурнув в своє рідне село Солобківці одразу ж, о сьомій ранку. Там, гарненько провівши час в якоїсь дівчини вельми легкої поведінки, хропів в її обіймах аж до обіду. Лиш тоді, не показуючись навіть вдома батькам, пішов до сільського генделика, зустрівшись з друзяками по пляшці, про яких буде розповідатись, окрім цієї історії, ще й у другій повісті основного циклу.
Руслана, нудьгуючи на самоті в новій квартирі і новому місті, прибрала повністю все на свій розсуд, сто разів переставивши все місцями. Виключно від нудьги! Зовсім невибагливою була Руслана Петрівна, а по характеру надмірно доброю. Тому, ще не наважуючись йти у вчителі, знайшла роботу в міській бібліотеці, куди треба явитися через тиждень, про який і йтиме зараз мова.
Павла визвонила аж ввечері. Той саме дудлив горілку в солобківецькій забігайлівці ще з п'ятьма хлопаками. З усіх сил намагався говорити тверезим голосом в мобілку, але Руслана була далеко не дурною.
- Кохана, пробач, я... я запрацювався тут, на городі, - плів, не працюючи на городі сьогодні зовсім. - Та й зустрівся з друзями... Вони мене привітали та й тебе запрошували... Передавали привіт тобі, - ледь не гикнув.
Паша, що ти оправдовуєшся! Працював, то працював. Коли будеш? - намагалася спокійно питати Руся.
Завтра годині о десятій-одинадцятій! Чесно! Просто зараз трошки посиджу з ними...
Хвалю за чесність! Чекаю з нетерпінням! - Руслана перервала розмову.
Все-ж Павло не настільки безбожно їй брехав, говорячи за сидіння в барі з друзями. Лише, звичайно, не казав за дівку, яка не лише Пашу приймала на своїй солобківецькій дачі. В своєму ліжку, так би мовити! Тож зрання до обіду Паша просто відмінно відпочив, ще не наважившись чіпати досі цнотливу Русю...
Руслана, насолоджуючись першим літнім вечором у Хмельницькому, з невеликим сумом виглядала у вікно третього поверху. Місто як місто... Шум автомобілів, автобусів, тролейбусів, маршрутних таксі... Та ще й поїздів... Чомусь дівчина згадувала під'їзну дорогу до Хмельницького, яку бачила ще з вікон поїзда. Там хоч природи більше, хай теж біля поїздів... Ще з першого дня та місцина Русі приглянулася, але поки що вона швидко забула за своє захоплення. Попереду ж весілля з Павлом, який чомусь почав псуватися, не знайшовши роботи на повну ставку. Та нічого, вона ж теж зароблятиме! Хіба це трагедія? Аби здоровими були і любили одне одного, розмірковувала Руслана на самоті...
Павло дійсно приїхав на другий день, але не о десятій ранку, а приблизно о четвертій дня. Руслана нічого йому не сказала, лише зраділа його появі. Паша виглядав непогано. Видно, добряче виспався після вчорашньої “нелегкої праці” в Солобківцях!
Руська, в селі так добре! - вигукнув замість привітання. - Поїхали зі мною!
Ти ж тільки що звідти! Краще розкажи, що в тебе з роботою! Ти ж так переживав, що тільки півставки матимеш! Чи за це ти забув вже?
Павло помарнів. Знову захотів в Солобківці до друзяк по чарці і в обійми до сільської доступної дівиці...
Та... Я, власне, не взнавав вчора більше за роботу нічого! А знаєш, Руська, ти тоді, в поїзді, гарно сказала!
Ти про що? - здивувалась Руся.
Та... Про те, що навіть як я не працюю на повну ставку, а ще ти щось будеш приносити, то можна й так, - всміхнувся Павло. - Всяке в житті буває... Життя — така штука...
Руся знизала плечима, нічого не відповівши на цей псевдофілософський випад свого нареченого. Лише подумки відзначила, як швидко він оговтався від переживань, що не має нормальної роботи.
Будеш щось їсти? - запитала, зітхнувши.
А не відмовлюся! Може, й чимось запити є? Га-га, я жартую, кохана! - Паша побачив, що Руся нахмурилася. - Я ж не алкоголік якийсь, не гнівайся! Літр в день, не більше! - І його регіт сколихнув невеличку квартиру, де через місяць вони з Русланою вже заживуть, як чоловік з дружиною...
Все-ж до весілля Паша і Руся більш-менш нормально жили на доволі шумному “Заготзерно”. Руслана, ще в неповних 20 років цнотлива, ночувала в другій кімнаті, а Павло, два рази на тиждень будучи в Солобківцях, цього ще гостро не помічав по зрозумілій причині. Але як тільки до сільської всім доступної дівчини повернувся з армії її нещасний наречений, який ні про що не підозрював, вона, звичайно, припинила приймати в своїй хаті всіх, кого тільки душа бажала. Умудрилася навіть приховувати все від сільських жителів за час його відсутності або їздила для таких “прийомів” аж в Дунаївці на так звану ще одну “дачу”. Я це веду до того, що Павло, залишившись без “розваги”, став мати діло вже до законної майбутньої дружини!
( Місце для додатку № 1).
Як ви зрозуміли, Олексійчук Руслана Петрівна, втративши цноту за тиждень до власного весілля, в Солобківці їхала вже жінкою, впевненою в собі на всі сто. В хорошому, звичайно, смислі. Перетворюватися в легкодоступну дівчину, яка вже аж цілий тиждень відмовляла Паші в приємному проводженні часу, Руся намірів не мала...
Крики, гамір, регіт Пашиних друзяк по пляшці... Весілля на все село, як це водиться. Павло в якості нареченого тримався, як міг, проте Руся бачила, як тяжко йому дивитися на своїх приятелів, які вихиляли чарку за чаркою і заздрити їм, передчуваючи, як по закінченні свят Павло і сам до них охоче приєднається...
Відгулявши, як належить, в перші числа серпня 2002 року Руслана з Павлом розпочали сімейне життя...

Розділ 3, де Павло і Руслана розпочинають сімейне життя і Павло навіть знаходить “підробіток”.
Руслана аж під кінець місяця приступила до роботи в бібліотеці, де на повну ставку втримається аж сім років, до осені 2009-го. Щодня, окрім суботи і неділі, шестигодинні зміни, часом ранково-денні, а часом денно-вечірні — те, про що дівчина мріяла.
Павло тільки по понеділках і середах, щоправда, зі світанку до смеркання возив пасажирів з автостанції № 2, яка знаходилася недалеко від їхньої з Русею квартири, в село Давидківці. Він був цих два дні завантажений з половини на шосту ранку до половини на десяту вечора, падаючи з ніг.
Чи ти навіжений? - якогось чи то понеділка, чи то середи вже в вересні хитала головою Руся годині о десятій вечора, коли Павло приплентався з подвійної зміни і гепнувся з розгону на диван. - Не міг ці другі половини на ще два дні взяти? Сьогодні заганяєшся до неможливого, а чотири дні дивишся в стелю! Як хочеш, звичайно, мені така справа!
Я, Руська, кожен день би так ішачив і не втомлювався б! - припливи працелюбства в Павла Трачука прямували до нуля, а сьогодні раптом нахлинули. Передостанній раз, приблизно. - Що ж, як гади не дають роботи!
Годі вже нарікати! Ми ж вже говорили на цю тему! Ще й так добре, що знайомий водієм всунув з педагогічною освітою...
Ну вища освіта все-ж таки! От, Руська, скажи, якого дідька було мені здобувати цю вищу освіту? Я не за суть вищої освіти, а за те, що якщо не буде робочих місць, то смисл вчитися, старатися? Я тепер розумію цих лобурів, які нічого не хочуть робити, докладати зусиль...
Паша, годі вже! Лягай спати... Завтра відпочинеш та й настрій буде! - пригорталася Руслана до Павла, але він ще був трохи похмурим.
Нічого, Руся, щось я знайду, - поцілував Павло дружину на ніч. - Обіцяю!
І таки щось Павло знайшов, як він висловився. Рівно 1-го жовтня, а це був вівторок, Павло на цілий день кудись відлучився, нічого ясно Русі не сказавши. Взагалі з четверга по неділю наш водій на півставки перебував в рідному селі Солобківці. Руся аж на суботу й неділю до нього туди сама приїжджала, а з понеділка по середу молоді жили в місті. Лише четвер і п'ятницю Руслана проводила на самоті в місті із-за своєї роботи, бо Пашу ніяк не було вмовити в четвер з самого ранку не тікати в Солобківці...
Добре там було нашому водієві! Знову сільська дівчина “для розваг”, ще хтось на приміті був! Запасний аеродром, так би мовити! Хоча Русю він кохав ще з рік приблизно...
Ну так от, в вівторок, 1-го жовтня, Павло, вільний від своєї роботи, кудись чкурнув по місту. Для Руслани це було дивиною, бо Павло зі своїм робочим графіком від того укладу, про який я розповів вище, фактично не ухилявся. Вівторки вже мусив проводити в Хмельницькому, бо понеділки і середи були завантаженими, а між ними недостатньо великий проміжок, щоб в село їздити!
Немає слів просто! О восьмій вечора, а на початку жовтня це вже темна пора доби, Павло влетів до квартири, ледь не збивши Русю з ніг.
Ну нарешті! - аж горлав він від радості. - Маю шанс заробити багатенько! Якби постійно, звичайно! Мені запропонували перевезти фуру горілки, Руся!
Здурів, чи що? - нахмурилась Руслана. - І чому ти радієш так? Дивись, всю фуру не випий, як будеш везти!
Та ти що? Коли я пив? Так, сьорбав трішки! До Вінниці! Недалеко! Якихось дві години! Як справлюся нормально, то ще якесь завдання дадуть! Не офіційно, так... Офіційно я ж на автобусах в Давидківці, а це перехопити щось...
А ще якийсь товар в них є? - зітхнула Руся. - Бо щось мені це все...
Та перестань! Яка різниця, що везти? Не пити ж.. Хоча було б непогано... Та я жартую...
Жартує він! Щось в тебе вже язик трохи заплітається...
Та ти що? Ні в одному оці! Ну так, трішки, з радості...
З радості! Немає радості йому більше, як горілку возити! Отруту цю! Вози, може, щось заробиш! Скільки, Паша, людині треба, головне — людиною бути! А без цього ніякі гроші нічого не спроможні будуть...
Руська, та ти філософ! - витріщився на неї Павло з типовим виразом майбутнього алкоголіка.
Годі тобі! Їж та й телевізор пішли дивитися! Далекобійник нещасний! - сміялась Руслана.

О восьмій ранку в четвер, 3-го жовтня, Павло Трачук приїхав на Гречани на базу далекобійників, аж туди, де кінцева зупинка тролейбусів. Але на офіційній базі нікого не діждався. Побачив, як хтось махає йому рукою здалеку, зі сторони стадіону, зупинки “Восток”.
Казна що! - пробурчав Павло сам до себе, направившись до громадянина, який махав рукою.
Привіт, братан! - фамільярно почав незнайомець.
Ми знайомі, братан? - не розгубився Паша. - Це ви... ти мені дзвонив позавчора з пропозицією роботи?
Звісно, що я! Я щодня твоїм автобусом на Давидківці їжджу до батьків, - вів чоловік років 30-ти. - А тебе у водіях щодня не бачу. Та й подумав, що, може, ти роботи не маєш достатньо...
Ти прямо Шерлок! - реготнув Павло Трачук. - Ну і...!
Бачиш Камаз здоровенний? Пальним я його заправив, фура під мостом на “Ниві”! Сідаємо в нього та й поїхали разом! Підчепимо фуру, а тоді ти поїдеш сам до Летичева! Там тебе чекатиме напарник, з яким довезете фуру з горілкою до Вінниці! Фуру залишите і порожняком приженете Камаз сюди ж! Години до другої дня, думаю, справитеся! П'ять штук гривень будуть в тебе одразу ж по приїзду! Що скажеш?
Зачекай! - помотав головою Павло. - То... А чому фура під мостом якимось? Господи, я ще на Гречанах не бував.. Оце-то так! - плів щось, що купи не трималося. - А... документи є якісь?
Ти що, бюрократ? Які тобі документи треба? Гроші — саме головне, чи не так?
Та ні, просто...
То ти береш? Знайду іншого... Так на халяву п'ять шматків ніхто не відмовиться...
Та звичайно, що беру! Поїхали! - в Павла аж слина котилася...

Насилу причепили Павло з “роботодавцем” контейнера з горілчаними виробами до Камаза, яким під'їхали декілька кварталів. Звідти Павло, розпрощавшись з дивним роботодавцем, який представився Василем, вивів вантажівку вже з причепом на міст і чкурнув, як вихор, по Західній Окружній. Скоро виїхав на Рибалка і вздовж Проспекту Миру направився в сторону автовокзалу № 1, Лезнево і на Вінницьку трасу...
Павла п'янила дорога. Ще працюючи, він не так відчував потребу в спиртному. Та й дружину прекрасну мав з недавніх пір... От те, що з ним ніколи випити не погоджувалась, це, розмірковував Павло, є не дуже добре! Сільська Олька, нализавшись, в ліжку чудеса творила, а це... Спокійна Руся якась, не така, як треба.. Чорт його знає! Але в цілому вона непогана...
Павло про подібне чомусь розмірковував і зараз, стискаючи кермо Камаза. Тягнути фуру було тяжче, аніж автобус, та й освіти Павло не мав ніякої! Що, як спинять даїшники? Чомусь це все почало хвилювати його тільки зараз, а, говорячи ще з тим Василем, Павло не думав ні за що! Тільки грошей хотів!
Ось і Давидковецький поворот промайнув наш водій, згадавши, як вчора він п'ятнадцять разів виїздив автобусом з пасажирами. Хіба то робота? Ось так якби щодня! Навіть в село як рідше їздитиме, вже бідою не буде! Це ж п'ять тисяч щоденно, працюючи тільки з восьмої ранку до другої дня! Мрія поета, а, точніше, потенційного алкоголіка в випадку Павла! То горілку можна буде і в місті пити! Аби були на неї гроші, які тоді б вже від Русі приховував, не все б віддавав, як ту півставку...
Воістину дурень думкою багатіє! Павло, збільшивши швидкість великогабаритної машини, минав села Червону Зірку, Пирогівці... Була тільки дев'ята година ранку... Сонце світило ледь-ледь, економлячи життєдайні промені на початку жовтня. Економлячи для країн іншої півкулі нашої прекрасної планети Земля, хоч вже й далеко не зеленої і блакитної. Більше чорної...
В Летичеві дійсно нашого бравого водія хтось чекав попри трасу. Побачивши Камаз Павла здалеку, одразу ж замахав руками. Паша почав гальмувати завчасно, бо в цієї махіни якась інерція була порою, ніби в поїзда. Так йому, принаймні, здавалося від незвички!
Здоров, пане перевізник горілочки! - зареготав приблизно Пашин ровесник, сідаючи в кабіну. - Васько проінструктував тебе?
Ну так! - здивовано кивнув Павло. - А що?
Та нічого! Їдь поки що! - вмостився збоку “напарник”. - Я Петя!
А я Павло...
Нічого собі! Жаль, що сьогодні не 12-те липня! Петра й Павла! - зареготав на всю кабіну Петро, аж захлинаючись слиною. - То би всю горілку випили б, святкуючи по дорозі!
Не те слово, - Паша ще був спантеличеним, проте, почувши за горілку, вже сміливіше підсміювався. - То їдемо чи як?
Їдемо! Веди, пане водій! А я передрімаю трохи! Назад вже я поведу фуру!
Добре...
Вінницька область вже, Літин... Годину на десяту мали наші водії приїхати до Вінниці. Петро спав, наче вбитий, аж хропучи в машині. Павло, думаючи, що хоч буде по дорозі з ким потеревенити, помилився і похмуро вів Камаз далі. Що сам їдеш, що з цим сплюхом, один дідько!
А Вінниця вже не за горами...



Розділ 4, де розповідається про Русині переживання.
В день “геніального підробітку” Павла, про який я продовжу розповідати вже найближчим часом, Руслана зранку спала години до дев'ятої. В неї по четвергах була друга зміна в бібліотеці, з другої години дня до восьмої вечора. Тож вона поралася в квартирі, рада взагалі-то, що Павло знайшов підробіток, проте щось їй ще з позавчорашньої розповіді чоловіка не сподобалося... Щось тут не так! За легку роботу обіцянка великої грошової винагороди... Не буває такого! Руся, ще не настільки розчарована життям, все-ж розуміла це, як ніхто...
Подзвонила Павлу одразу ж, як прокинулась.
Що, Руська, виспалась? - регіт Павла в мобілці. - Сьогодні ввечері в ресторан підемо!
Перестань, я всього лиш хотіла взнати, як ти, де ти вже! - Руслана трохи сердилася. - Я без ресторанів не страждаю...
Дивна ти якась! - регіт не припинявся. - Ну як знаєш! А я радію, що нарешті не будемо виживати! Руся, ти уяви, що клята горілочка, до якої я порою небайдужий, мені принесе грошиків! Навпаки вже все, не забере, а принесе! Га-га-га! Вірші я вже пишу!
Я рада, що все добре, - обірвала його Руся. - Подзвони, як будеш на місці чи пізніше вже! Не забудь! Бо я сьогодні з обіду на роботу йду та й сумую вдома! То в село тікаєш, то ще кудись...
Руська, не заводься! Ти ж знаєш, хоч горілку я люблю, але тебе — більше! Га-га-га!!! Привезу грошенят скоро...
Руся перервала зв'язок. Їй щось підкотило до горла неначе... Сльози вона сьогодні ще стримала...
“Хіба я тільки грошей від нього хочу? Чому він так зі мною говорить? Молодий ще, а філософія справжнього п'яниці! Тільки одне в голові! Це жах!” хитала головою.
Подзвонила в Золотоношу до батьків. Мати, яку звали Ганною Іванівною, жінка років 46-ти, підняла слухавку. Мобільних ще всі поголівно не мали в 2002-му році.
Як ти, сонечко наше? Як Паша, не ображає тебе?
Звісно, ні, матусю! - і це, звичайно, є правдою, віднесемося до Павла справедливо. - Працює... От в рейс якийсь поїхав! А я скоро на роботу збираюся!
Зрозуміло! Працюєш на повну ставку хоч?
Так.
Ну це добре! То ти Пашу підтримуй, то він тебе! Це таке! Гроші — діло наживне! В Новий рік нас навідаєш?
Звичайно! Мені вас з татом дуже не вистачає! А Хмельницький — симпатичне, затишне місто. Обов'язково приїдьте і ви сюди!
Добре! Як тільки тато буде не такий завантажений, то одразу ж! - раділа за дочку Ганна Іванівна. - Не дають йому поки що в Черкасах роботи! Якщо все-ж він отримає там керівну посаду, то нам доведеться переїжджати! На дешеву квартиру грошей, я думаю, вистачить нам...
Ви все зважили, мамо? - питала, хвилюючись, Руся. - Скільки років все-ж таки...
Та нічого! Це недалеко, тридцять кілометрів! А нашу хату, можливо, продамо! Я ще подумаю, - казала Ганна Іванівна. - Якщо ти, Руся, залишаєшся на постійне проживання в Хмельницькому, то, власне, тобі вже не так це й важливо має бути. А як ні, то ласкаво будемо просити в Черкаси вже! Поки що, принаймні, найближчий рік нічого ми не змінюємо!
Ясно! Ну добре, мамо, передавай татові привіт! - зітхнула Руся. - Я на днях подзвоню, то ще з ним поговорю! Всього найкращого вам! Цілую і дуже сумую!
І тобі всього найкращого, моя дитино найдорожча! Бережи себе й Пашу!
Руся, закінчивши розмову, раптом впала на ліжко й розплакалася. Сльози змочували подушку і припинилися не скоро. Якась туга на серці не відпускала. І Павло потроху виявлявся далеко не таким, як ще був студентом в Києві, і перспектива продажу рідної хати в Золотоноші, де Руся виросла і сформувалася прекрасною людиною, доброю, чуйною... Все це не давало добрій Русі дихати в цю мить...

Розділ 5, де продовжується розповідь про пригоди Павла.
Ну а потенційний алкоголік Павло Трачук підвозив о десятій ранку фуру з горілкою до Вінниці, не знаючи, що ж зараз має цікавого бути. Збудив свого напарника, який, як ви пам'ятаєте, підсів до нього в Летичеві.
- Петя, прокидайся! Ми вже на місці!
Невже? - Петро чомусь аж підскочив з переляку. Незрозуміло, чому. Аж згодом до Павла насилу дійшло. Наш сільський бравий любитель оковитої детективних здібностей, м'яко кажучи, не мав. Все просто, як двері! Гроші, горілочка, жінки!
Чого так лякаєшся? Я ж Камаз довів! Ти вже поведеш в зворотньому напрямку, як відпочинемо! - вів щось Паша. Але Петя не зважав на те. Раптом він, видивляючись вперед, крикнув:
Гальмуй, дурню!
Чого так грубо?
Гальмуй, тобі кажу! Чи тобі вуха заклало?
Павло пригальмував біля Вінницького автовокзалу.
Зачекай, я сходжу пива ковтну! - вже зовсім спокійно додав Петро, відчинив двері кабіни і вискочив на вулицю. Тоді вигукнув, обернувшись назад, до Павла:
Адресу тобі Васько мав сказати! Вали туди, а я тут почекаю! Як вже повертатись будеш!
А ти що, зі мною не їдеш?
Ні, бо деякі справи в місті маю! Давай жени, бо ці люди спізнень не люблять! - підсміюючись, грюкнув дверима кабіни, залишивши Пашу в ній самого...
Павло, знизавши плечима, недовго думаючи, завів Камаз і рвонув по вулицях Вінниці. Не зважав майже на світлофори, забувши за правила дорожнього руху. Щось його вже почало нервувати в цьому всьому, але він не розумів, що саме. Та й кортіло вже хильнути горілки. Хоч пляшечку висушити з тих, що перевозилися в фурі!
По адресі, вказаній Василем, наш водій під'їхав на десяту годину десять хвилин. Бази, як такої, не побачив, невеликий двір, огороджений колючим дротом. Звідкись з'явився громадянин з непривітним виразом обличчя, вдягнений в шкіряну чорну куртку зверху на спортивному костюмі. Коли він скинув кашкета, то Павлу здалося, що на макогоні волосся набагато більше...
Що, привіз горілочку, вишкребку? - крізь зуби кинув бритоголовий, на голову вищий за Павла.
Так, - Павлу щось ніяково трохи було. Не хильнув ще для хоробрості! - Від... від Василя привіз. Казав, що... фуру лишити вам і можна назад...
Та можна! Не хочеш хильнути зі мною привезеної горілки?
Та ні, - Павла аж тіпало від бажання випити, але цей бритоголовий йому зовсім не подобався. Насилу Паша стримував власну потребу в алкоголі. Він всього лиш хотів отримати гроші й тікати додому, в Хмельницький, до прекрасної дружини, яка й не вимагає в нього грошей зайвих ніколи, а тільки хоче, щоб він людиною був, пив менше... Чому ж він так загорівся, коли за ці гроші почув? Чи він сказився? Скільки тій людині треба?
“Лишусь на тих клятих давидковецьких автобусах!” роздумував в цю мить Павло, дивлячись боязко на бритоголового замовника горілки. “Може, більше рейсів дадуть! Куди я вліз?”
Дякую, я поспішаю вже додому! - додав, так же ніяковіючи, чого з ним раніше не було. “Тікай, дурню, бо як з цим виродком хильнеш, то ще якоїсь знайдеш халепи на дупу!” все думав, як в лихоманці.
Як знаєш, - зневажливо кинув бритоголовий. - Відчеплюй тоді фуру! Тримай гроші! - вийняв готівку прямо з кишені і швидко відрахував... чотириста гривень!
Але... але як? Василь... казав, що рейс... коштує п'ять тисяч...
Га-га-га!!! - бритоголовий, закинувши голову, реготав так, що здригалася фура з Камазом. - Ой зараз трісну, дідько в ребра тобі! Дурню, хто тобі казав? Може, п'ять тисяч доларів тобі ще заплатити за це лайно смердюче, що в цих ящиках ти припер?
Що б я не припер, це робота, - Павло говорив спокійно, але гопника він цим зачепив ще більше.
Робота? Лайно козяче згрібати — ось твоя робота, селюк! Поглянь на себе — ти ж аж трясешся від бажання хильнути! На бомжа схожий, а тобі не більше двадцяти років! Бери чотирисотку і чеши, поки я не розізлився! Тільки не пропий, бо не буде чим заправити це доробало! - Вказав на Камаза й зареготав знову.
А хто ти такий, щоб так з людьми розмовляти? - раптом холоднокровно проговорив Павло. - Маєш гроші, то вже цар і Бог? - Він підійшов до кабіни Камаза і відкрив її, говорячи. - Не потрібні мені твої котячі подачки! Хай я стану бомжем, але я лишусь людиною, на відміну від тебе! Захлинися своєю горілкою і своїми грошима! - І він, не володіючи собою, жбурнув чотириста гривень бритоголовому в пику, після чого схопив з кабіни лома.
Ти що, алкоголік, страх загубив? - виходив з себе бурмило.
Я його не губив, а от ти, я бачу, так! - трясся від люті і образи Павло Трачук. В ці хвилини він виглядав прекрасно! Декілька разів в житті в нього були подібні зоряні хвилини. Це вже востаннє... - Вибачся переді мною і подякуй, що я тобі це гівно привіз, бо зараз цим ломом розкришу тобі макітру!
Ти хоч уявляєш, з ким ти зараз говориш? - витріщався на нього бандит, але Паша ще не міг охолонути.
Пішов ти, мерзотнику! - плюнув Павло, істерично відчепив за декілька хвилин фуру від Камаза, після чого мовчки вскочив в кабіну, завів Камаз, розвернувся і чкурнув в тому напрямку, звідки приїхав. Але навіть в цьому стані не забув прихопити з фури одну пляшку, як винагороду за роботу...
Я людина, на відміну від тебе, чмо бритоголове! - прогорлав, як божевільний, сідаючи в Камаз...
Оце хворий псих! - бритоголовий вже реготав. - Ти, шмаркачу, щось забагато на себе береш! Треба ще перевірити, що ти привіз мені...
Перевірка зайняла біля півгодини. Павло в цей момент на Камазі був вже далеко, біля Літина.
От сучий виродок!!! - горлав бритоголовий бандит, який замовляв горілку. - Ну все, ти нарвався, клятий алкоголічний псих!
А що він привіз? - здивовано спитав один з людей цього авторитета.
Технічний спирт, ось що! Клятий сучий вилупок! Покидьок сільський!!! - бив кулаками бандит по столу. - Негайно їдемо слідом за ним!
Зачекай, Сірко! - звернувся до замовника його друг. - Хай цей ідіот і алкологік, і психічно хворий, але ж він — всього лиш виконавець! Це Василь з Хмельницького винен! А цей не винен...
Мені — до дупи! - виходив з себе бандит. - Дідька лисого! Сідаємо в вольво і чешемо! Камаз задрипаний наздогнати — не проблема!

Розділ 6, де доблесні водії Петро і Павло добираються додому.
А Павло вже й про Петра забув, розлючений до такої міри, що якби той, стоячи на автовокзалі, не помахав рукою, Павло би просто проїхав мимо, виїжджаючи з Вінниці і залишив би так званого “напарника” тут, в чужому місті.
Ти якийсь дивний, Паша!
Дивний? - лютував Павло. - А чому ти, Петя, зі мною не поїхав? Уявляєш, той бритоголовий гівнюк обхамив мене з ніг до голови і хотів заплатити лише чотириста гривень! Замість п'яти тисяч! То я висловив все, що я про нього думаю і жбурнув ті копійки йому в його нахабне рило!..
Ти що, хворий? - витріщив на нього очі Петро. - Та ти... та це ж... та він половину Вінниці під собою тримає... Ти псих! Заводь Камаз і чеши, бо вони ж нас наздоженуть і порішать! От психопат!
Павло, знизавши плечима, його послухався...
А бандити, розлючені від паленої горілки, почали наздоганяти Камаз Павла, вже аж коли він був на території Хмельниччини. Але на чорних двох вольво, по троє в кожному вони вже за Летичевом побачили на горизонті Камаз, що летів, як обпечений, не реагуючи ні на які дорожні знаки.
Стріляй по шинах, як наблизимося! - наказував замовник горілки водієві вольво, в якому сидів ще з одним гопником. - Влаштуємо їм солодке життя! Знатиме той гівнюк, як привозити мені палену горілку та ще й хамити!
А Павло з Петром пекли на максимальній швидкості, ще не чуючи ззаду, що їх наздоганяють. Петро сидів ні в сих, ні в тих, не знаючи, що тепер робити. Він же був заодно з постачальником горілки Василем. Якось Сергій Баненко, цей самий вінницький замовник горілки, будучи все-ж посередником, не заплатив за роботу водієві, якого в Хмельницькому Василь наймав і Василь вирішив Сергієві відомстити, заправивши на цей раз фуру неякісною горілкою. Через Баненка в Вінниці фура з технічним спиртом якби пройшла, то далі на Київ ця гидота могла би доставлятися ще з одним водієм без перешкод. Але цей псих Павло, як розмірковував Петро, нагрубивши в Вінниці Баненку, змусив його ще й перевірити вміст ящиків в фурі, і тепер все накрилося. А так київський головний замовник міг звинуватити в підробці кого завгодно, навіть того самого Баненка. Василь же з Хмельницького планував, підставивши Баненка, накивати п'ятами взагалі...
Я чогось, видно, не зрозумів! - Павло, ведучи Камаз, сердився на Петра вже добре. - Ти казав, що зміниш мене за кермом по дорозі назад, а сам цього не робиш! Як це розуміти?
Господи, стули вже пельку накінець! Як нас нажене Сірко, то будеш мати! Ідіот хворий!
Ти як зі мною розмовляєш? - виходив з себе Павло Трачук. - Це так ти вдячний мені, що я везу тебе назад задурно? Підставити мене хотів!
Та ніхто вже тебе не підставляє! Печи швидше! Відірвемося, тоді й поговоримо! От прибебехнутий! - хитав головою Петро, оглядаючись в дзеркало заднього виду. Побачив два чорних “вольво”...
Ой лихо! Це вони! - заволав перелякано Петро, сховавши голову назад, в кабіну. - Дружбан, пробач, що нахамив тобі! Тільки жени, благаю тебе!
Га-га! - самовдоволено реготнув Паша. - От коли алкоголіка Пашу поважають! Коли гнати треба! Не плач, мій дивний друже! - І Камаз блискавично рвонув в два рази швидше...
Але вольво летіли, не відстаючи. До Хмельницького було ще доволі далеко...
Може, зупинимося? - дивувався Паша. - Чого вони нас наздоганяють? Невже тільки того, що я нагрубив главарю? Велика честь для мене, чи не здається тобі, Петько? Га-га!!!
Петро мовчав. Він, звичайно, знав про палену горілку...
Йому й не довелося відповідати. Паша дивом сам відповів на власне запитання, діставши з-за пазухи пляшку, яку прихопив з фури ще тоді, як виїжджав з Вінниці.
Ковтну, бо щось в роті пересохло!
Довбню, на нари захотів чи на той світ? Воду пити треба в таких випадках, коли за кермом!
Не вчи дядька Павла! - струшував Паша реготом кабіну, пригублюючи з горла пляшки...
Ой, що за трясця? - закашлявся Павло. Ледь в дихавицю йому не потрапив справжній вогонь!
Це що за гидота? Щось дуже міцне!
Дай сюди! - розлютився на нього Петро. - Не дудли за кермом, бо зараз і так нам амінь! - І видер в Павла пляшку з руки.
Той, знизавши плечима, аж очима кліпаючи від обпікання горлянки технічним спиртом, вів Камаз далі.
В мене певні підозри, Петре, вже з'явилися, - задумливо проговорив Павло через мить. -Але...
Почулися постріли з пістолетів. Раптом щось чи то тріснуло, чи то свиснуло...
Суки паршиві! Колесо спустили! - загорлав Павло і різко під Червоною Зіркою загальмував. Машину чудом не занесло ні на обочину, ні на зустрічну смугу. Водії, вискочивши з кабіни, помчали, як навіжені, в поле, поки не під'їхали “вольво”. Петро з Павлом кивали п'ятами, наче зайці, женучись до лісосмуги...
Бритоголові гопники, вискочивши з своїх вольво, які зупинили прямо біля залишеного горе-водіями Камаза, почали стріляти вслід. Павло, недовго думаючи, з лісосмуги викликав наряд міліції по мобілці.
Що ти робиш, виродку? - аж божеволів з переляку Петро. - Менти ж і нас загребуть за перевезення паленого спирту, - проговорився раптом...
А ми ж нічого зараз не веземо! Це ще довести... Що??? - дійшов до Павла смисл фрази про товар, про що він так ще й не здогадався. - Ах ти наволоч! - схопив за комір Петра. - Ти знав, що горілка палена, мерзенний виплодку? Я питаю тебе, трясця твоїй матері!!!
Заспокойся! Ну знав, що з того? Нам зараз разом треба триматися, вгамуйся, псих! - Але Павло зацідив Петрові кулаком по хитрій пиці, та так, що той впав на траву. - Ідіот, охолонь! Не зараз!
Добре, побігли далі, - пробурчав Павло. - Вставай, негіднику! Менти хай приїдуть і візьмуть цих вінничан, Сірка чи чорт його знає, як ти його величав недавно... А ми в селі відсидимося і, може, доберемося без пригод до Хмельницького!
Ти ж не здасиш мене згодом? - Петро тримався за носа, розбитого Павлом. - Я не так винен, це все ігри Василя...
Я бачив, що той Василь на довбня змахує! Хитродупого довбня, щоправда! - горлав Паша під час бігу. - Потанцює він в мене! Нічого, маю трохи грошей, то зараз десь посидимо в селі! Генделики саме в цю обідню пору починають жити!
Але далеко ззаду, при трасі почулося виття міліцейських сирен. Петро з Павлом бачили, як міліціонери в'язали бритоголових бандюків з Вінниці, конфісковуючи пістолети. Їхнього главаря не зачепили, і згодом, звичайно, повідпускали всіх. А наші тепер вже “закадишні” друзі Петро з Павлом навіть під час цього всього не вийшли з-за дерев, відсиджуючись в лісосмузі. Хильнули в селі добре, після чого захропіли прямо за столами відкритого кафе на вулиці.. Пашин телефон розривався від дзвінків дружини, яка після п'ятої вечора вже почала хвилюватись, де він. Але марно Руся намагалася нашому доблесному водієві додзвонитися!
Прокинулися наші водії біля восьмої вечора, добряче змерзнувши. Голови аж розколювалися від сільського самогону. Петро отримав СМС від Василя з Хмельницького з вимогою “залягти на дно”, бо щось пішло не гладко, як Василь висловився. Від цього повідомлення Петро реготав, як божевільний.
Вже глибшого дна, як в цій халабуді, немає! Пашка, а ти як? Ти хоч вилив той технічний спирт? Не лизав його разом з цим самогоном?
Та ні, що ти, - гикав безперервно Павло Трачук. - Дідько, треба.. додому добиратися... А ти не бачив, чи менти того Камаза конфіскували?
Скоріше всього! Якою ти уявляєш їхню реакцію на Камаз? Нас ще розшукувати будуть!
Те мене й хвилює! - Павло з похмілля був насуплений. - Але я напишу заяву, що мене підставили! Добре, що документів ніяких Василь не дав! Ще й називав мене бюрократом, коли я вимагав офіційних паперів! А бачиш, воно й на краще вийшло без цього діла!
То ж так! То що, ризикнемо повернутися на трасу? - запитав Петро. - Вже там мало влягтися все!
Може, когось зловимо, хто їде на Хмельницький! - відказав Павло. - Тут же десять кілометрів, не більше! Ми ще добре Камазом доїхали, що не кажи!
Вже на під'їзді до Хмельницького, годині о дев'ятій вечора, Павло відповів на дзвінок Руслани. Він навіть не дивився перед цим на мобілку, бо неодмінно побачив би десять пропущених викликів...
Кохана, я вже скоро буду! Нас, на жаль, не через Раково везуть!
Господи, куди б вже не везли! - сердитий голос Руслани. - А чого везуть? Ти ж ніби сам за кермом був! Чи ти вже не в стані кермувати?
Ну що ти, я — як огірок! - реготав Паша, сидячи в якихось жигулях. - Камаза просто лишив в Вінниці... Ну все, виходжу вже і йду на маршрутку! Скоро буду!
Вийшовши з жигулів жителя Червоної Зірки, який бесплатно підвіз двох телепнів до Хмельницького автовокзалу № 1, Павло, прощаючись з Петром, наостанок додав:
Якщо Василь буде викабанюватися — клич мене та й розберемося! А приховувати від мене не треба було! Алкоголік Паша не такий дурень! Га-га! Врізав би тобі ще по пиці гарненько, та люди тут ходять! Все, бувай!
І тобі не хворіти! - бурчав Петро, плескаючи своєю долонею в його долоню. - Зв'яжемось!

Розділ 7, де Павло втікає від жінки в село.
Вечір 3-го жовтня 2002-го року для Павла Трачука став доволі неприємним, на відміну від насиченого неймовірними пригодами цілого дня. Він змушений був розповісти Руслані всю правду, втиснувши її в репліку наступного змісту:
- Руська, уявляєш, мене розвели, як останнього лоха! Горілка в фурі, яку я перевозив, виявилась неякісною, та ще й у Вінниці це помітили! Тож я насилу втік!
Що??? Та ти зовсім збожеволів, дурню! Я тут цілий день вмираю, переживаючи, як ти, а ти в такі історії влізаєш! Слухай, Пашка, не треба мені таких грошей, зрозуміло? Я тобі повторюю всоте — шукай чогось путнього або вгамуйся накінець! Тебе вбити могли ті замовники!
Ну це ще хто кого! - самовпевнено реготнув Павло. - Цьому хитродупому Василю невигідно мене шукати, бо я ж його здам! Так що хай тішиться, що я такий добрий!
Паша, я не хочу цього чути! Мені зле від цього всього! Втнеш ще раз щось подібне — їдь до себе в Солобківці, а я повернуся до батьків в Черкаси! Зрозумій — мені не треба криміналу, бандитів! Ти не герой детективного фільму з хорошим кінцем, Паша!
Он як! Я життям ризикував, а ти так говориш зараз зі мною? - Павло вперше підвищував голос. - Дідько! Я поїду в село прямо зараз, а ти, Руська, задумайся над своєю поведінкою!
То це я така погана, виявляється? Може, й так, - зітхнула Руслана. - Дуже я добра до тебе — це єдина моя біда...
Годі, я не бажаю це вислуховувати! - Павло скочив з місця, схопив мобільний свій телефон і викликав таксі...
Навіщо тобі таксі? - здивовано дивилась на нього Руся.
В Солобківці! Автобуси ж зараз не ходять! - Павла аж тіпало.
В тебе що, зовсім дах поїхав від тої отрути? Зранку поїдеш! - Руслана ошелешено дивилась на нього.
Я собі знаю! Руська, я тобі нічого поганого ніколи не казав і зараз втримаюся! Але краще лиши мене в спокої!
Руслана стримала сльози. Будучи з дитинства дуже доброю і надмірно вразливою, вона навіть таких діалогів майже ніколи ні з ким не вела. Трохи сердячись спочатку на Павла, вона зовсім не зі злості це робила, а всього лиш марно мріяла зробити його кращим, повернути того Пашу, який чимось підкорив її серце в Києві в інституті. А життя — це не лише студентські щасливі дні...
Павло, нічого навіть своїй дружині не говорячи, вискочив, як причмелений, з квартири, яку в майбутньому все-ж Русі подарує, і ще цього ж дня, годині о десятій вечора, приїхав на таксі в Солобківці. По дорозі, охоловши, з жахом усвідомив, що в кишені в нього ні копійки. Руслані, звичайно, в роздратованому стані він за відсутність грошей не казав, тож з пустими кишенями сів в таксі...
З таксистом ні про що не розмовляв майже по дорозі. Той виявився якимось непривітним чоловіком років сорока. В'їхавши в Солобківці, сердитий від доволі далекої для таксі дороги таксист поспішив Павлу повідомити, що з нього триста гривень...
Ого! - витріщив на нього очі наш водій. - Щось багато! То давай заїдемо до моєї подруги одної, я в неї, може, позичу! Бо не маю стільки! - Не міг сказати, що взагалі нічого не мав...
Що значить “може”? - розпалявся таксист. - Тут сорок кілометрів, вилупку п'яний! Ти їх кров з носа маєш десь взяти зараз! Скільки в тебе є?
Павло вдав напружений пошук в кишенях штанів.
Ти диви, немає нічого! Може, з штанів вилетіли десь? - реготнув сам до себе.
Алкоголік нещасний, я не можу всяких вилупків бесплатно катати з Хмельницького до Солобківців! За щось мені жити треба...
Та й мені теж! Я, уявляєш, дружбан, сьогодні цілий день висмалив на фурі, а мені ні копійки не заплатили... - Павло запнувся, подумавши, що зараз чотириста гривень, які він гордо жбурнув вінницькому замовнику в обличчя, зараз би пригодилися! А на сотню посидів би гарненько в солобківецькому генделику!..
Мене не цікавить твоє тяжке життя! Якого біса таксі тоді брати, як грошей не маєш! Хоч з пальця висмоктуй мені їх зараз!
Чого так грубо? - Павло з видом героя подивився раптом на таксиста. - Сказав же, що візьму. Ось і вулиця моя вже, а ось і двір тої знайомої! Гальмуй!
Таксист пригальмував, причому різко. Павло вискочив з машини.
Хочеш, зайди зі мною! - запропонував таксисту.
Зачекаю, - буркнув той, охоловши трохи.
Павло заскочив в хату до тої самої Ольки, яка, як він марно сподівався, зараз його виручить...
Олюня, доброї ночі тобі! Вибач, в тебе триста гривень не знайдеться? З таксистом треба розрахуватися!
Яким ще таксистом? - сільська повія позіхнула. - Пашка, не знала я, що ти дурень такий! Ти ще й п'яний трохи, я бачу! Йди виспися, а тоді приходь! Та й я подумаю тепер, чи здався ти мені такий! Як голий і босий, то як можна з Хмельницького на таксі їхати? Дурню, дай мені поспати! Я вже саме лягала!
Ошелешений Павло не знав, що сказати. З болем тепер згадав Русю, від якої втік, ще й встрявши в халепу...
Оля, ну я ж віддам через декілька днів, - мимрив він.
П'янице, котися звідси! Ти що, не почув мене? - Олька вже була зовсім злою і грюкнула дверима в Павла перед носом.
Павло Трачук поволі брів до таксі. А водій вже вийшов з машини і, коли Паша підійшов, схопив його за комір.
То де мої гроші, телепню?
Пробач, я... я... можна через два дні віддам? - щось плів Паша, нічого не тямлячи ще й від розчарування в Олі, а не тільки від ненависті до самого себе...
Ненавиджу алкоголіків! - тут таксист, розмахнувшись, заїхав Павлу прямо в носа. Той, зойкнувши, впав в якісь бур'яни.
Ти що, хворий? - стогнав Паша, тримаючись за розбитого носа. - Я ж... віддам...
Якщо через два дні не буде трьохсот гривень, встановлю відсотки! - таксист був розлюченим. - Я тебе в цій дірі під землею знайду!
І він пішов до машини, розлючено сів за кермо, завів її і рвонув з місця в напрямку траси і Хмельницького...
Павло оговтувався від удару в ніс. Він вже повністю тверезим був. На душі гидко, та так, що хоч в зашморг лізь...
Недовго думаючи, Павло Трачук, почекавши, поки перестане йти кров носом, почвалав до того самого сільського кафе, де застав своїх п'ятьох друзів по пляшці — Грицька, Василя, Ігоря, Микиту і Семена. Про цих сільських бухариків буде згадано у другій повісті основного циклу “Безнадійний романтик”.
Пашка, здоров! - регіт вмазаних випивох сколихнув забігайлівку, де о половині на одинадцяту вечора нікого, окрім них, не було. В кафе опалення ще не працювало із-за ранніх чисел жовтня, але хлопаки, по-перше, вже видудлили багатенько, а по-друге, все-ж були тепло вдягнені. - Ти що, з кимось щось не поділив? - це питав Грицько.
Дідько! - вилаявся Павло. - Що, ще кров з носа йде? Ну що ж, вилупку, якщо ти вже це помітив, то розповім тобі. Таксист вліпив мені, зрозуміло? Не мав я грошей!
Ти що, гепнувся з дуба? А з якого перепою ти таксі брав? Ніби автобусів нема! Чи ти тільки що приїхав? - реготали сільські хлопаки, аж беручись за животи. Вже рік, як цих п'ятеро сільських телепнів, “розчарованих життям”, як вони висловлювалися, згуртувалися ідеєю вживати горілку по принципу “чим більше, тим краще” і в основному проводили час в сільській закусочній, проте ще впродовж наступних років періоди просвітлення в них були. А в другій повісті, де ці хлопаки в листопаді 2012 року з'являться знову, їхні мізки будуть зруйновані алкоголем фактично повністю. Особливо Ігоря й Микити, на відміну від Василя, Грицька та Семена, які хоч десь ще працювали. Одному з них, Микиті, залишиться ще два роки до смерті від цирозу печінки. Це відбудеться восени 2014 року...
Ну так от, Павло Трачук з великим болем вислуховував розпитування своїх друзяк про власні тільки що пережиті пригоди, не маючи ніякого бажання розповідати. Цей день, який він тільки що пережив, вже здавався роком. Паша взявся за скроні і стиснув їх долонями. В голову гупало...
Пацани, в вас, я так розумію, бабла немає лишнього? - запитав їх.
А навіщо? - реготав, не перестаючи, Грицько. - Таксист, хоч і справедливо вимагав в тебе грошей, а розпускати кулаки права не мав! Треба його провчити!
Ти що, здурів? Тобто... в цілому ідея непогана, - задумався Павло. Він зловтішно усміхнувся, уявивши, як того таксиста відлуплять п'ятеро цих хлопак разом з ним. Бо Паша сам його може не потягнути... Проте щось Павла, взагалі-то не лихого на вдачу, стримувало. Врешті-решт він знайшов “компроміс”.
І гроші віддамо, і відлупцюємо, - засміявся. - Він сказав, що через два дні явиться сюди! Маємо час. Це субота, здається, буде. По суботах Руська приїжджає... Але я погавкався з нею трохи, то, може, й не приїде! То й добре! - Паша знову ожив, побачивши пляшку горілки на столі. - Пригостіть мене, братани! І скиньтеся мені на таксі! Якось віддам! З зарплати потягну! Русьці щось збрешу!
Домовилися! - хором вигукнули друзяки Павла, після чого “свято” продовжилося до другої години ночі. Там шестеро молодих п'яниць і ночувало...

Розділ 8, де таксист, який віз Павла, заробляє в прямому і переносному смислах.
З Русланою її непутящий чоловік Павло не зв'язувався до неділі. А в неділю ввечері заявився додому, в Хмельницький, ніби нічого й не було. Дружина цих два дні мужньо й гордо була на самоті в місті, віддаючись роботі і спілкуванню з сусідами...
Зате в суботу в полі за Солобківцями творились великі справи. Таксист, як і обіцяв, приїхав в Солобківці в суботу десь в сутінках, години після шостої вечора. При дорозі побачив п'ятьох хлопців, що чимось нагадували бомжів. Чимось вони таксистові не сподобалися. Але сорокарічний чоловік, який не жив, а виживав останнім часом, годуючи дружину й двох доньок восьми- і десятирічного віку, підробляючи таксистом, від трьохсот гривень аж ніяк не хотів відмовлятися. Тож, зиркнувши насторожено на кодло сільських алкоголіків, хотів вже проїхати мимо, аж раптом почув крізь скло машини крик “Це він, братани!” і ще один хлопець до них приєднався... Той, якого він віз і який йому винен ці самі гроші...
Таксист, вилаявшись сам до себе, зупинив машину і виліз з неї. Навпроти нього стояли насуплено шестеро бравих сільських хлопак...
А ти, пане таксист, доволі наглий! - зареготав Павло Трачук, виходячи наперед. - Хочеш грошей? То тобі вже точно на бензин не вистачить, як ти ще один круг зробив! Спеціально з міста їхав!
Ідіот, я позичив машину в друга! Це не моя! І так половина цеї трьохсотки із-за тебе піде моєму другу, а додому принесу трохи більше сотні... За два оберти в кляті Солобківці...
Пентюх, ти наше село не ображай! - погрозливо насунувся ближче Грицько, ледве стоячи на ногах. - Зовсім страх загубив?
Чого лізеш? - гаркнув на нього таксист. - Це моя справа і ось цього вилупка, який мені не заплатив!
Павло, ображений на нього за розбитого носа, а, може, ненавидячи й самого себе, раптом, загорлавши “Ти кого назвав вилупком???” схопив таксиста за комір і з усієї сили заїхав кулаком в підборіддя. Павло зараз був зовсім тверезим, на відміну від того вечора...
Таксист, застогнавши, повалився на асфальт біля машини, якою приїхав. Тут же шестеро напівп'яних ідіотів, схопивши лежачого таксиста, поволочили його через трасу в лісосмугу і приступили до екзекуції...
Бідолаху лупцювали, як сидорову козу. Він пробував відбивати удари, але проти шістьох доволі вже повний чолов'яга, вдвічі старший за кожного з них, нічого не зміг вдіяти. Коли вже таксист, стогнучи, лежав в подертій куртці, Павло, який окремо наносив йому сильні удари, куди тільки бачив, жбурнув йому в обличчя триста гривень.
Їж, чмо! Нажертися не можеш! - зовсім несправедливо горлав Павло до таксиста. Але розум був затуманеним. Про це Павло жалкуватиме дуже довго. Образа за не такий вже страшний вчинок з боку таксиста по відношенню до Паші зробила свою чорну справу...
Ментам іди нас здай, гівнюк! - крикнув до лежачого Василь. - Щоб не заявлявся в Солобківці більше...
Годі тобі! - хмурився вже Павло. - Хай котиться своєю тарадайкою! Пора закруглятися з цим! Бо ми перебрали вже...
Йому ставало раптом дуже гидко. Розумів, що горілка робить його гіршою людиною, агресивнішою, проте відмовитись від цеї отрути було тяжко... Подумав про дружину, яку привіз з далеких країв сюди, обіцяючи нормально жити, завжди людиною бути...
“Хоч би Руська не взнала!” доходило щось до Паші...
Все, котися, пане водій! - кинув до таксиста, який вже піднімався з землі. - Не поминай лихом! Ти сам винен! - оправдував сам себе. - Не треба було кулаками махати! Ну не мав алкоголік Паша грошей, буває таке! А ти зразу...
Стули писок, негіднику! І ніколи їх не матимеш, як таким... будеш... - витирав кров з носа таксист. - Виздихали б ви, алкоголіки! Дорогу дайте!
Задерикуваті Пашині друзяки до сих пір розцінювали це, як “знахабнілість”, тож знову стиснули кулаки, але Павло спинив їх одним поглядом. Прийшов до тями повністю...
Звичайно, подібну пригніченість залив горілкою, не роздумуючи, і цього вечора...
Подібних пригод Павло Трачук з цього дня не мав доволі довго, біля півроку. З Русланою після першої, вищеописаної сварки помирився одразу ж і продовжив працювати на півставки водієм давидковецького автобуса. З історії з вінницькою фурою неякісної горілки на диво вийшов сухим із води, як і з таксистом, який, чкурнувши з Солобківців після побиття, ніколи вже туди не приїжджав...


Розділ 9, де розповідається про залишок осені 2002-го та зустріч 2003-го року.
Перша зима у Хмельницькому для Олексійчук Руслани Петрівни, урожениці Черкащини, яка взяла прізвище свого чоловіка Павла Трачука, проходила доволі непогано. Після бурхливих пригод Паші впродовж декількох днів на початку жовтня ніщо про це не нагадувало. Руслана дивувалася, як її чоловік міг влізти в перевезення паленої горілки, та ще й без документів, але виправдовувала це щирим бажанням його підзаробити. Після повернення Павла з Солобківців після першої невеликої сварки з нею не розпитувала його ні про що. Не взнала й за те, що Павло був організатором побиття таксиста, який віз його в Солобківці того вечора, як посварилися...
Похмурий і холодний листопад не приніс нічого інтригуючого в життя молодих, яке текло так же понуро, якою була і погода за вікном. В нескінченні, темні вечори Руслана поралася на кухні, іноді щось читала, відповідаючи повністю своєму статусу бібліотекарки і люблячи власну роботу. Паша в середині листопада, замінюючи одного водія, який ліг в лікарню з хворобою шлунка, приніс Русі додому більше грошей, як зазвичай. Борги своїм сільським друзям, які “скинулися” йому на таксі ще тоді, в жовтні, відповідально повіддавав під кінець жовтня. Пив впродовж останнього місяця менше, розуміючи, що скоро й печінки ніякої не вистачить.
Руслана, яка, будучи спочатку доволі ідеалістичною дівчиною в мріях про подружнє життя, все-ж в жовтні в Паші доволі сильно розчарувалася. Ближче до зими трохи влягся біль в її добрій, жіночій душі і Руся знову намагалася знаходити в Паші виключно хороше, що, звичайно, було також. Але позитивного виявилося все-таки недостатньо в звичайному сільському любителі оковитої, який і батька мав дещо схожого.
Руслана просила в бібліотеці деякі дні по дві зміни, щоб більше грошей заробити, але, звичайно, дуже рідко їй це вдавалося здійснити. Так і жили потихеньку чоловік з дружиною до Нового, 2003-го року, їздячи іноді в Солобківці. Руслана, звичайно, по доброті своїй не цуралася Пашиних сільських друзів, проте всілякими хитрощами уникала зустрічей з ними. Сільські хлопаки, віддамо їм належне, все-ж в один голос радили Павлу берегти таку прекрасну дружину.
І Павло беріг її ще рівно рік і декілька місяців, якщо вести відлік від початку 2003-го року, впродовж якого Павло, окрім алкоголю, знайшов собі ще й двох жінок для розваг тілесних, одну старшу, другу молодшу...
Новий, 2003-й рік Павло і Руслана зустрічали в її батьків в Золотоноші. Паші подобалося це містечко, яке славилося на всю Україну лікеро-горілчаним заводом “Златогор”. Не дивно...
Батьки Руслани, Ганна Іванівна і Петро Васильович хмурилися все частіше, спостерігаючи за надмірною життєрадісністю Павла, пов'язаною з вживанням алкоголевмісних виробів. Але мовчали в його присутності, даючи Русі знати про подібне власне занепокоєння його поведінкою лише наодинці з нею. Проте Руслана, намагаючись більше довести це самій собі, всіляко Павла виправдовувала і вслух, і в думках.
Так водієм і працюєш, Паша? - запитував ще не п'яного Павла Петро Васильович в перші дні 2003-го року. - Жаль, що по спеціальності знайти не зміг. Воно по великому рахунку аби хоч якась робота була, проте жаль. В молодому віці ще чогось прагнути треба!
Павло від цих слів тестя аж закашлявся. Ковтнув води.
Так, так, звичайно, - відвик затуманений алкоголем чоловік Русі від подібних настанов. Його власний батько йому це дуже давно казав, ще в підлітковому віці, напевно! А згодом махнув на нього рукою...
Добре, що я працюю, - завжди весела й усміхнена Руся підбадьорила свого чоловіка. - Скільки людині треба, лиш би людиною бути! - не втомлювалася це повторювати...
Воно то так, - зітхав Петро Васильович, дивлячись то на Русю, то на Павла. Все менше й менше йому подобався стан речей. Особливо тоді, восени, на початку жовтня, коли і йому, і Ганні Іванівні здавалося, що їхня єдина любима донька, говорячи з ними по телефону, просто стримує сльози, намагаючись їх переконати, що в неї все добре...
“Самі розберуться!” приходив до правильного висновку, проте, звичайно, не переставав хвилюватися за Русю ні на мить. 2-го січня, за три дні до від'їзду Русі і Павла на Хмельницький, запланованого на 5-те січня, поговорив з Павлом наодинці, коли Руся пішла навідати найкрашу подругу...
Паша, ти пробач мені, але ти ніби таким, як зараз, не був ще навесні! Ти згадай, яка то була радість, що ви полюбилися з Русею! - казав Петро Васильович Павлу за чашкою чаю. Нічого міцного в цю мить!
Життя трохи нелегке, - ніяково відказав Павло. - Роботи я не мав людської, а це не могло не накласти відбиток... Тобто, я хотів сказати, що все вже позаду, - викручувався. - Петро Васильович, я, може, й не ідеальний чоловік вашій доньці, але я її не кривджу ні словом, ні, боронь Боже, якось інакше... Зарплату всю віддаю їй...
Не про те ми говоримо, - зітхнув Русланин батько. - Ну добре! - звернув на інше. - Ти кажеш, що й в селі якийсь город маєш?
Так, зібрав цеї осені якийсь урожай! Руся допомагала мені. Вона город любить, - всміхнувся Паша. - А навесні посадимо, як має бути... Петро Васильович, може, поїхали разом з нами до нас, на Різдво? - щиро зрадів власній ідеї, яка тільки що його осяяла. - Бо ви ще й з моїми батьками не бачились...
Вихідних мало маємо! Дякую, Паша, може, щось на літо заплануємо! Обов'язково! Бережи Русю! Це саме головне! Правду вона сказала стосовно людини! Я її цьому не вчив, сама своїм розумом і серцем дійшла...
Паші чомусь стало тяжко на душі. Але періоди просвітлення в нього були все коротшими і коротшими з кожним днем...

А Руся в той час, як Павло розмовляв з її батьком, крокувала Золотоношею до будинку, де жила її найкраща подруга Катерина Німчук, молодша за Русю на п'ять років. Батьки Каті і Русі були близькими друзями з дитинства, тож так склалося і в Русі з Катериною. Старшокласниця Руслана часто допомагала зовсім ще дитині Каті робити домашні завдання, гуляла разом з нею, люблячи, як старша сестра. І зараз Катя, сама не своя від щастя, розцілувала Русю в усі щоки.
З Новим Роком, найдорожча моя подруго! - аж засяяла Катя, фактично, ще підліток майже юнацького віку, 15-ти років. - Я от вже закінчую навесні девятий клас! Кудись, напевно, буду вступати. Ще не знаю! Рано, Руся, ти покинула мене. Добре, хоч влітку довго бачимося і трошки взимку! - щебетала, сяючи яскравіше сонця, яке в перші дні року доволі скупим було на промені, не те що на тепло. Снігу під ногами, щоправда, було зовсім небагато.
Не те слово! - Руся не такою веселою була. Її добре обличчя було ніби чимось злегка затьмарене. Дівчата стояли біля будинку Каті, батьки якої саме були в селі Мелесівка під Золотоношею. Готувалися до Різдва.
Руся, в тебе все в житті добре? Чоловік не ображає? А я от до батьків в село ближче до вечора майну! - Катю неможливо було спинити. - Може, на Різдво до нас приїдете?
Вибач, ми вже 5-го числа виїжджаємо поїздом з Черкас. Різдво буде на Пашиній батьківщині. В його селі!
Он воно що! Жаль! Ну нічого, - Катю ніщо не було здатне засмутити. - Ти дзвони частіше, Руся. Мені тебе дуже не вистачає. А Пашині краї як тобі?
Звичайне місто, - знизала плечима Руся. - Доволі затишне. Ми то в самому Хмельницькому, то в селі під містом, де Пашині батьки. Не сумуємо. Живемо біля самого поїзда. А там, Катя, поїзди ходять частіше, як тут. Біля самого вокзалу...
Ну ви даєте! Що ж, Руся, заходь ще завтра й післязавтра! Я з села приїду ще перед Різдвом сюди! Може, трохи в хату зайдеш?
Та я ненадовго зараз. Добре, Катя, до завтра!
Зачекай! А чоловік як? Ти так і не відповіла!
Все нормально, - опустила очі Руся. - Може, буде ще краще, - несміливо їх підвела, після чого обійняла Катю. - Щасти тобі, сонечко! Я Хмельницький полюбила, але своїх батьків, тебе, твоїх батьків я згадую щодня! А там мені сподобалося, правда! Справа й не в Паші... Щось добре, добра енергетика якась випромінюється тим далеким містом, куди Паша мене привіз... Не можу зрозуміти... Що б не було, розумієш, але мені здається, що я там буду щаслива... Вас не забуду, повір!
Після цеї тиради Руся, ще раз ошелешену Катю обійнявши, поспішила додому, до батьків і Павла...
Так Руся з Павлом побували в неї на батьківщині, зустрічаючи Новий, 2003-й рік. Ще один повний рік сумісного їхнього життя, який принесе багато змін в стосунки чоловіка і дружини, в основному негативних. Але що не робиться, то до кращого, взагалі-то! Тож будемо далі слідкувати за подіями, порою інтригуючими, порою банальними й буденними.
Розділ 10, де життя Павла і Руслани проходить доволі одноманітно аж до весни.
Повернувшись 6-го січня 2003-го року до Хмельницького, Павло з Русланою одразу ж, зазирнувши в квартиру на “Заготзерно”, відправились по бажанню першого в Солобківці. Для Русі вражень і дороги було забагато, тим більше, в зимову пору! А Паша, впродовж шести днів по великому проханню Русі зовсім не вживаючи горілки в її батьків в Золотоноші, а пригублюючи виключно вино, навіть з її батьком, вже загорівся жагою поскоріше потрапити в село, до друзяк, яких ви вже знаєте з історії з таксистом...
Руська, ти що, в поїзді не виспалася? - реготав Павло в автобусі годині о восьмій ранку, коли в Хмельницькому нарешті розвиднилося. Поїздом вони прибули о шостій, в суцільній морозній темряві.
Уявляєш, ні! - бурчала трохи Руся. - Пашка, чого б я реготала! О котрій ми будемо в тебе?
На дев'яту! Та й поспиш до обіду в моїй сільській батьківській хаті! Бо сьогодні вже Святвечір буде!
Я знаю!
Чого ти сердишся, Руська? Бачиш, я не пив, як був в тебе вдома! Можу ж не пити, як нема горілки чи коли ти попросиш! А як є, то часом гріх не випити! Ти драматизуєш все занадто, мені здається! Бачиш часом в мені ворога ніби! Я ж не ворог тобі...
Паша, все нормально! - Руся була вражена його напливом відвертості. - Я просто втомлена трохи. Просто... ти людина хороша, але мені здається, що тебе збивають з дороги твої сільські друзі, - Руся взяла за руку свого чоловіка. - Пробач, дружи, з ким хочеш, я не втручаюся нікуди, але і свій розум май! Менше пий з ними хоч трохи для початку! В тебе ж є я, то чого ти ніби тікаєш кудись?
Та я... може, й так... - Павло не знав, що відповісти. Чухав потилицю. - Руся, друзяки — то святе! В них життя не склалося, розумієш?
Розумію, - Руся махнула рукою. - Потім поговоримо, - і вмить задрімала на його плечі. Павло пригортав її, вже вкотре в таку мить думаючи, що візьметься за розум...
В Солобківцях Павло нализався так, що на ногах не міг встояти. Не на Святвечір, а на другий день, на саме 7-ме число. З друзяками...
Руся з його батьками, Оленою Яківною і Василем Сергійовичем, дивилась на Різдво телевізор, поки він з п'ятьма випивохами сидів в улюбленій забігайлівці. Руся боялася йти туди сама, хоча друзі Павла стосовно жінок були більш-менш стриманими і дуже рідко дозволяли собі зайве. Дружину свого приятеля вони б, звичайно, не образили.
Та Руся, вихована в непитущому середовищі, не була здатна протистояти подібній п'яній сваволі. Огороджувала себе від любителів спиртного, хоч, звичайно, в неї боліло серце, що люди можуть так опускатися. Але як з ними діяти, не знала. Сама, окрім одного ковтка вина чи шампанського за все застілля, більше нічого не признавала.
Якась апатія на неї напала в цей святковий вечір в Солобківцях. Батьки Павла дивувалися, що вона зовсім не реагує сердито на появу Паші п'яним о половині на першу ночі. Падав з ніг в прямому смислі...
А Русі ніби зовсім діла до нього не було в цей момент. З жахом вона вже починала усвідомлювати, що до Павла фактично нічого не відчуває...
Після святкових днів, бо ще в Павла був день народження 20-го січня, на Йордан, нарешті життя ввійшло в більш-менш нормальне русло. В такому випадку Павло напивався горілки лише раз на тиждень, в суботу чи неділю, і то виключно з друзяками в Солобківцях. Будучи в Хмельницькому, Павло Трачук до самої весни вів нормальне життя і навіть зайшов декілька разів до Русиної бібліотеки. Просто її навідати, звичайно! Книжки і Павло були зовсім несумісними речами!
Так все, власне, і пливло за течією...

Розділ 11, де Павло все-ж отримує винагороду за перевезення паленої горілки ще в жовтні минулого року.
Давидківці потроху почали набридати Паші. На початку квітня, коли потекли ріки з березневих снігів, він одного сонячного, по-весняному довгого вже дня отримав дзвінок від... Петра Романюка, того самого, з яким ще в жовтні минулого року вів Камаз з паленою горілкою на Вінницю...
Чувак, а я вже думав, що ти про мене забув! - зрадів Павло, хоча торішні пригоди з Петром були доволі неприємними...
Де про такого вишкребка забудеш! - почувся втомлений голос Петра. - Ти де, в своєму селі зараз?
Та ні, в місті! Вівторок сьогодні! Завтра в рейси!
Слухай, треба зустрітися! Як щодо третьої години?
Підходить!
І двоє пришелепкуватих “далекобійників” вже через декілька годин, о третій дня, як домовилися, зустрілись в центрі, біля “Либідь-Плази”.
Пам'ятаєш Василя, який давав тобі той лівий рейс? - одразу ж почав Петро.
Ну а чого ж! Навіть цікаво знати, де він зараз!
На нарах! Де ж іще! - зітхнув Петро. - Заарештували місяць назад. Догрався таки! Мене допитували теж, бо раніше я допомагав йому палену горілку збувати! Але я здав його з тельбухами!
Дарма ти так! - Паша був похмурим. - Можна ж було просто втекти! Але совість була б чиста, що не здав бувшого друга...
Ти не до кінця зрозумів, що Василь — звичайнісінький бандюк, якого жаліти не треба! - заперечив Петро. - Не знав я, Пашка, що ти такий благородний! Годі тобі! Краще сідаємо в тролейбус і їдемо на Гречани прямо зараз...
Це ще з якого перепою? - витріщився на нього Павло Трачук.
Побачиш. Давай, Пашка, не гаємо час!
Години біля четвертої Петро і Павло вже були біля бази далекобійників, де минулої осені Василь Федюк давав Павлу “роботу”.
Чого, вилупку, ти мене привіз сюди? - Павлу все це починало не подобатись. - До біса цього Василя і йому подібних! Краще чесно працювати на тих автобусах!
Та перестань! - тут Петро, завівши Павла в якісь зелені хащі, показав на горбик землі, який вирізнявся посеред рівної ділянки.
Що це? - бурчав Павло.
Хлопче, це тобі можливість як мінімум три місяці не працювати! - реготав Петро. - Пам'ятаєш п'ять тисяч, які тобі був винен бритоголовий вилупок з Вінниці за те, що ти привіз йому горілку?
Ну і що?
Так це вони тут заховані! Можеш взяти!
Ти що, останню клепку з макітри загубив? - перелякався Паша. - Я не візьму цих грошей! Мені ще жити не набридло! Але... яким чином і хто заховав?
А ось це невідомо! - хитро подивився на нього Петько. - Може, той Баненко з Вінниці добрався аж сюди, але малоймовірно. Його ж, на відміну від Василя, відпустили, між іншим. Що то авторитет! Тому я припускаю, що все-таки Василь переховав ці гроші перед власним арештом! Можеш, братан, ці гроші взяти — я тебе Василю не здам!
Ну... - горіли очі в Павла Трачука. - Навіть не знаю... Боязко якось... Дідько лисий, роботи не маю людської... Думаєш, не хочу взяти?
То й бери, чого думаєш довго! Василь, якщо їх ховав, скоріше всього, хотів все-ж розрахуватись з тобою тоді замість Баненка...
Тобто Василь міг в цього замовника вкрасти гроші? Але як Василь міг взнати, що Баненко мені не заплатив? Я ж тоді кінці в воду! - заперечив Павло.
Дурню, скільки можна вагатися? Бери та й поїхали звідсіля! - вже розсердився Петро, після чого зайшов в зелені хащі.
Ти куди?
Я знаю, куди! - махнув рукою Петро, після чого його спина зникла в заростях. За десять хвилин він повернувся з лопатою в руці. Ні слова не кажучи, взявся копати горбик.
Давай я! - запропонував Паша, але Петро відмахнувся так же мовчки...
Ще десять хвилин і в ямі Павло з-за спини копаючого Петра побачив якусь дерев'яну скриню. Витріщив очі...
Казна що!
Не балакай! - шикнув на нього Петро, відкрив кришку, на якій навіть замка не було, і дістав зсередини перев'язану пачку грошей...
Тримай, братан!
Може, поділимось? Тоді ж разом везли! - намагався щось сказати Павло Трачук, але Петро всучив йому пачку в руки і хутко з лопатою зник там же, де її брав. Повернувся вже спокійним.
Мені бабла не треба, а ти тоді нанервувався із-за Васька! - пояснив власне небажання брати половину суми. - Перерахуєш, Пашка, вдома! Давай, удачі! Здибаємося ще!
Він залишив Павла на Гречанах під мостом з грошима наодинці. Зовсім вже наш любитель горілочки не хотів віддавати п'ять тисяч Русі...
Та віддам, дідько з ним! Нащо мені така сума? Але як Руська відреагує? Що придумати? - терзався Павло, їдучи додому на маршрутці № 2...
А Руся дійсно просто не знала, як реагувати на 5000 гривень, які впали, як сніг на голову. Павло, зайшовши в хату, почав з танців навколо столу, де сиділа Руся, читаючи книжку.
Ну що, кохана, заживемо ми! Тримай! - І виклав перед ошелешеною Русланою цілу пачку...
Паша, але... Що це? Ти заробив десь? - аж зблідла Руся.
Ну а що ж! - самовпевнено, наче індик, Павло походжав по кімнаті. - Ти що, не рада? Таки мені віддячили за перевезення горілки ще в жовтні, - вирішив нічого не таїти.
Що??? - Руслана аж підскочила. - Оте, що ти... Та ти здурів! Хто тобі ці гроші дав?
Руська, ти чого! Я що, дарма працював тоді? Так нанервувався, як ті бритоголові наздоганяли на вольво наш Камаз! Це як моральна компенсація! До речі, Руська, чотири з половиною бери, а п 'ятсотку сам Бог велів мені взяти, щоб здоров'я підправити в Солобківцях! - реготнув Павло і потягнувся до купюри в 500 гривень, але Руслана ляснула його по руці.
Алкоголік нещасний, ти чуєш мене??? - жінка Павла вже виходила з себе. - Я, по-перше, запитала, хто тобі вже аж через півроку дав ці гроші! Тут щось нечисто — невже це до тебе не доходить? Але де воно дійде — це ж треба пропиті мізки напружити трохи, хоч зовсім трохи! А по-друге, хто б не дав, поверни їм негайно і скажи, що передумав брати! Куди ти, йолопе, влазиш? Мені вистачає твоєї півставки! Ще я щось приношу...
Руся, ти якась навіжена! Щось!... - гірко всміхнувся Павло. - Цілу ставку маєш, а кажеш, що приносиш зовсім мало... А я ніхто, дідько в ребра...
Припини ці дурні розмови! Я сита ними вже по горло! - перебила його Руслана, яка трохи заспокоювалася. - Віднеси ці гроші негайно тим, хто тобі їх дав і не зв'язуйся більше з ними! Не треба мені таких грошей, Паша! Я ж переживаю за тебе... - Руся запнулася. Переживала за Павла насправді, але вже виключно, як друг. Не як дружина, тому і замовкла на півслові...
Павло це особливо не відчув поки що. Хмуро взяв гроші.
Не чекав від тебе такого, Руська! - пробурчав, ховаючи їх за пазуху. - Ну дивися! Але ти неправильно себе поводиш зараз! Я стараюся з усіх сил, а ти...
Паша, коли ж я тобі роботою і грошима дорікала? - Руся все-ж була доброю до нього. - Всього лиш пий менше, ось і все! Те, що ти п'єш, ти вважаєш наслідком поганого життя, але цим ти його собі робиш ще гіршим! Влізаєш в якісь халепи! В тебе наслідок стає причиною...
Годі, Руся, мене виховувати! - обірвав її Павло. - Мені не 10 років! Поїхав я в село...
Яке село? Гроші віддай, перш за все! Завтра в тебе рейси!
Дідько з тими рейсами!
Ти що, здурів? Негайно повернися! - Руслана крикнула вслід Павлу, який вже виходив з квартири.
Чого заводишся? Книжки свої розумні почитай, - іронічно процідив Павло в дверях, обернувшись. - Скоро буду! Тільки гроші віддам!
Руслана, залишившись одна, вилила чергову порцію сліз, щоправда, недовго. Біль вже ставав тупішим, аніж, скажімо, півроку назад...

Розділ 12, де Павло ховає п'ять тисяч гривень на банківську картку.
Тут лише декілька слів треба сказати, що Павло, вийшовши розлюченим від Русі з великою сумою готівкою в кишені, на диво швидко скумекав, де подіти гроші. Звичайно, віддавати не хотів нікому. Маючи знайомого в одному з найпопулярніших банків, одразу ж туди погнався.
Здоров, Макс, - звернувся, ввійшовши в відділення банку, до одного з працівників прямо з порогу. - Маєш хвилинку?
Вибачте, а, ви, власне... Ой Господи, Пашка!
Що, загордився? - зареготав добродушно Павло на все відділення. - Здоров, братан! Як працюється?
На нього зглядалися інші працівники, що звикли працювати в цілковитій тиші.
Паша, ти вибач, я й справді заклопотаний, але старому другу хвилинку приділю, - впівголоса проговорив той, кого Павло назвав Максимом. - Що в тебе, кредит якийсь?
Та ні, Бог милував! - не переставав Павло реготати. - Макс, можна в тебе без лишніх довідок ту саму кредитку чи як там її, завести, але без оцих ваших штучок, ну...
Кредитного ліміту?
Ну напевно! Як оце, що з неї можна позичати, і вчасно віддавати? То того мені не треба, а то влізу ненароком в борги та й заплутаюся... Мені всього лиш треба кудись покласти свої гроші!
Максим, працівник банку, друг Павла із-за того, що родом з Ярмолинців, засміявся.
Не хвилюйся, Пашка! Без ліміту заводь карточку хоч зараз. Паспортні дані пам'ятаєш?
Звичайно!
Чудово! За двадцять хвилин ми тобі її випустимо! Клади свої гроші, бо без довідок баланс на карточці буде нульовим. Може, тисяча-дві кредитних коштів...
В смислі тих, що позичати можна?
Ну так. То нічого страшного. Навіть якщо позичиш і акуратно віддасиш, то все буде гаразд. Це найбезпечніший вид банківського кредиту, повір!
Ну гаразд. Роби! - втомлено відмахнувся Павло.
За півгодини Павло Трачук мав на руках тільки-но заведену універсальну банківську кредитку. Без довідок про доходи Павлу банк все-таки поклав тисячу гривень, якою можна користуватися з безвідсотковим періодом погашення боргу. Тут же Павло ще в відділенні “запакував” дану карточку власними п'ятьма тисячами, після чого на балансі опинилося, як ви зрозуміли, шість тисяч гривень. 5000 — власні кошти, і 1000 — банківські, для позичання. Так наш алкоголік Паша хитро сховав від власної дружини гроші, які вона наказала йому віддати бандитам...

Розділ 13, де Павло не втрачає часу в Солобківцях.
За все літо 2003-го року тих п'ять тисяч, які Павло Трачук заклав на новоспечену універсальну банківську кредитку, вже й не стало. Чи шукав хтось потім ці гроші, чи ні, наш Паша так і не дізнався. Йому пощастило. Довести, що саме вони з Петром викопали скриню з цими тисячами під мостом на Гречанах, було просто неможливо...
Влітку Руслана вирішила у власну відпустку навідати батьків. Павло, по-перше, відпустку мав коротшу, тому по цілком поважній причині не міг з дружиною поїхати до неї на Батьківщину в той день, що вона собі планувала приблизно. Але пообіцяв приїхати до неї пізніше.
Отже, в перших числах липня 2003-го року Павло Трачук залишився один в Хмельницькому. Провівши Русю 4-го числа на поїзд “Львів-Черкаси”, який відправлявся з Хмельницького до Черкас біля п'ятої вечора, наш любитель оковитої ще цього вечора був в себе в Солобківцях. Руся в поїзді зовсім без настрою їхала до рідних країв...
Паша був в селі до вечора 6-го числа, вечора неділі. Понеділок, 7-ме, на саме свято Івана Купала, наш водій мусив виконувати рейси з Хмельницького на Давидківці. Бідолаха аж зубами скреготав від тої досади, що накриється святковий день, коли можна було б з друзяками два дні підряд гуляти в генделику в Солобківцях! На балансі в Паші станом на 7-ме липня вже лишалося лише дві тисячі.
“Відмовилась ти, Руська, від грошенят, то я на них гульну!” сам до себе реготав Паша ледь не щодня в денну пору, а в вечірню без всіляких докорів сумління тринькав гроші. Вчасно спинився, щоб не перевищити власні кошти і не влізти в банківські борги, “зачепивши” кредитні кошти на карточці в разі нестачі власної готівки при знятті в банкоматі.
“Гульня” Павла закінчилася під кінець липня. Поки були гроші, він, випиваючи в розумних межах, знайшов в Ярмолинцях дівчину легкої поведінки. Гуляв, як має бути, насолоджуючись життям сповна. Руся мала повернутися аж в середині серпня.
А в тебе, братан, і справді якась не така жінка, як треба! Занадто правильна! Ти не ображайся! - якогось задушливого липневого вечора заливав Грицько, один з солобківецьких друзів по чарці. - Кажеш, чкурнула до себе додому, батькам плакатись?
Припини! - буркнув піддатий вже Павло Трачук. - Не бачиш, як тоскно? Хай собі їде! Ще менше рейсів маю на автобусі, а вона хоч заробляє в бібліотеці якісь копійки!
Жаль, що тобі тільки один раз поталанило з тим рейсом! - зітхнув Василь, смокчучи пиво з величезного кухля. - Якби щодня по п'ять тисяч мати!
Ти й так нализуєшся непогано! - зареготав Семен. - Щось не віриться, що тільки на ярмолинецькому ринку картоплею торгуєш!
Йди в дупу! - ображений Василь не відривався від кухля з пивом. - Ти, Пашка, сам вже регулюй, як на світі цьому жити! Ти ж знаєш, що ми з тобою!
Душевність даної бесіди надалі протягом всього вечора підкріплювалася горілкою і пивом. Неначе живу воду вливали у свої горлянки солобківецькі телепні! Павло віддалявся від здорового глузду в ці хвилини просто на неймовірну відстань. Так і провів півтора місяці, до середини серпня, коли закінчилися гроші і повернулася його дружина з Черкас. Особливої радості від повернення Русі Павло, отупілий від горілки, не відчував... Так і не з'їздив до неї додому, хоч і обіцяв...

Розділ 14, де Павло не втрачає часу в давидковецькому автобусі.
Кінець літа, 2003 рік. Місто Хмельницький готується до осені, яка в ті роки приходила ще більш-менш по календарю, а розмов про глобальне потепління і невідповідність фактичних пір року календарним не вів ще майже ніхто.
Олексійчук, чи, точніше, Трачук Руслана Петрівна та її чоловік Трачук Павло Федорович навіть не святкували річницю власного весілля. Якось не помітили! Вірніше, не помітив Павло, який в липні був в себе на Батьківщині, а Руслана — в своїх батьків. Не той настрій був зовсім!
Проте перших два осінніх місяці ще пройшли непогано. Павло так і курсував рейсовими автобусами на Давидківці, іноді маючи більше рейсів, підмінюючи водіїв. Одноманітне життя йому було до вподоби, як нікому. Аби було за що горілочки купити і в солобківецькій забігайлівці посидіти з друзяками, а робота — то всього лиш вимушений тягар, бо з його допомогою на цю горілочку заробляєш! То вже як не верти, а мусиш!
З такою філософією Павло Трачук твердо вирішив крокувати по нелегкому життю. Стискав кермо автобуса, безтурботно дивлячись на дорогу під час чергового рейсу, поки Руслана сиділа в бібліотеці теж цілими днями. Ніщо не порушувало цю ідилію якийсь час!
15-го жовтня 2003-го року, коли наш водій виконував останній рейс за день, а це була дев 'ята вечора, при вінницькій трасі перепинила автобус якась жінка 40-річного віку, попросившись під 'їхати до міста. Павло дуже здивувався, підвозячи жінку в таку пізню пору. Остання була безмежно вдячною нашому водієві, від чого Паша не переставав дивуватися.
Та годі вам, жіночко! Це ж робота моя!
Пробач мене, хлопче, я недостатньо грошей маю... Я... - жінка під час руху стояла бідя водія, говорячи з ним. В салоні пасажирів було зовсім мало. Темрява за вікном Павла втомлювала, як ніщо, але він, хоч був за весь день роздратованим, проте з жінкою балакав ввічливо.
То й що? Дві гривні — то не гроші! А от при трасі лишитись проти ночі — то негоже! - всміхнувся Павло. В найкращі тверезі хвилини він мінився на очах!
При трасі? Та нічого! - всміхнулась і жінка, проте якось дивно, не відриваючи погляду від Павла, який вловив цю посмішку...
Подібні жіночі посмішки наш бравий водій вже розпізнавав, як ніхто. Крадькома блискавично оцінив стрункий стан жінки не першої молодості, але тут же відвернувся, слідкуючи за дорогою. Аж ковтнув нервово від раптового збудження!
На автовокзалі, висадивши пасажирів, Павло саме хотів вже відвозити автобус на відстій, проте вищезгадана жінка, хоч і вийшла з автобуса, але нерішуче за мить постукала в передні двері біля водія, не відходячи нікуди перед цим.
Вибач, хлопче, а тебе як звати? - запитала нашого водія.
Па... Павло, - витріщився на неї Паша. Він відчував, що зараз може відбутись те, про що він мріяв, але й надіятись не смів! І так, окрім Русі, ще мав для приємного проводження часу дівку з Ярмолинців, а тут...
“Подумаєш, на двадцять років старша!” міркував Павло, аж змокрівши. “ Для цього діла піде!”
Паша, я хочу віддячити тобі за те, що мене підвіз, - солодко всміхалась йому сорокарічна жінка. - Впусти мене, будьласка, бо надворі холодно!
Та... та я автобус зараз маю відвезти в парк, - мимрив щось Павло, такий сміливий завжди. - Це ж...
Я на десять хвилин! - жінка вскочила в швидко відчинені двері автобуса, після чого без зайвих слів схопила Павла в обійми.
Та... та мене жінка чекає! - для годиться сказав Павло, який аж тремтів в обіймах ладної молодиці.
Мене кинув чоловік три роки назад, а я з тих пір нікого не мала! - шепотіла жінка, цілуючи його. - А ти мені сподобався і я... Зрозумій мене, не суди суворо!
Павло, звичайно, її зрозумів і суворо не судив! Швидко закрив штори в автобусі, після чого, з надзвичайним розумінням віднісшись до нещасної вечірньої пасажирки, приступив до “праці”.
(Місце для додатку № 2).
Через десять- двадцять хвилин сорокарічна жінка, яку звали Демчук Ольга Сергіївна, що проживала в самому Хмельницькому, вийшла з автобуса, де “віддячила” водію за те, що підібрав її в пізню, вечірню пору. Мало того, ще й обмінялася з ним номером мобільного телефону. Тож Павло Трачук просто збирав врожай цього року на “любовній” ниві!
Розділ 15, де Павло все швидше наближає власний шлюб до логічного завершення.
Павло прийшов додому, до Русі, на “Заготзерно”, без будь-яких докорів сумління. Навіть гордився собою, що допоміг нещасній Ользі Сергіївні вийти з депресії!
“Аж три роки вона цього не мала!” балакав сам до себе, підходячи до будинку, де його чекала Руся, шокований Павло, для якого відсутність цього діла навіть два тижні була рівносильною смерті. Ввійшов до квартири бадьорим і веселим, як ніколи! Навіть Русі зробив добре цього вечора!
Але добре було ще недовго. Про любовні пригоди свого безталанного чоловіка Руслана все-ж дізналася, як Павло віртуозно все не приховував! А підштовхнула нашу не вельми щасливу молоду пару до розриву спершу саме дівчина з Ярмолинців, а Ольга Сергіївна чисто випадково згодом. Остання була жінкою розумною і доброю людиною, а її голод за чоловіками суто з людської, гуманної точки зору можна було зрозуміти. І жінка, в якої не склалося особисте життя, все-таки не мала намірів руйнувати життя й хлопцю, який її “заспокоїв” і приніс їй незабутні хвилини...
Зима 2003-2004-го року була в міру суворою, але сніжною, тому Павло рідко їздив в село, до батьків, а також, звичайно, в Ярмолинці, де його чекала Валя 18-річного віку. До Русі, звичайно, Павло ще навідався, але її батьки вже дуже холодно спілкувалися з ним на новорічні і різдвяні свята. Щось Паші підказувало, що він бачить їх востаннє...
Маючи неприємне враження після зустрічі з Русиними батьками, Павло Трачук, повернувшись зі своєю дружиною в Хмельницький одразу ж після Різдва, щиро прагнув наладити все вдома. Але пив хоч і не дуже часто, проте вже безбожно. Являвся додому після роботи не о десятій вечора, а о половині на першу ночі, як мінімум. Русі брехав, що знайшов в Хмельницькому друзів і з ними після тяжкого робочого дня сидить в кафе. А насправді ублажав Ольгу Сергіївну, душевний стан якої, судячи з його ледь не щоденних побачень з нею, був просто жахливим!
Але за всю зиму жодного разу не зв'язався з ярмолинецькою Валентиною, яка, незважаючи на власну легку поведінку, все-ж хотіла від Паші чогось серйозного, навіть ще не знаючи, що він одружений. Наш любитель випити горілки, по сумісництву водій давидковецького автобуса, зайшов занадто далеко в “амурних” справах...
Того в березні 2004-го року, за два місяці до безповоротного розриву з Русланою, Павло не усвідомлював вже. З таненням снігів зачастив до рідного села, яке Русі стало немилим із-за пристрасті Павла до п яних посиденьок з п ятьма лобуряками, найкращими його друзями.
Руська, хоч батьків навідала б моїх! Я ж до твоїх іздив! - якогось березневого вихідного бурчав Паша. - Що ж, як твої далеко живуть так! А до мене якихось сорок кілометрів! Щодня можна мотатися!
То ж два тижні, як я була! Хочеш, то їдь! - нетерпляче відказувала Руслана, втомлена таким життям. - Хіба я тебе тримаю? Ще ж тільки сніг розтанув! Що там вже робити? Але що я, дурна, питаю? П 'ятьох друзів маєш, вони тобі швидко роботу знайдуть! Змагання, хто більше горілки вип'є в генделику!
Може, й так! - реготнув Павло, зрадівши улюбленій темі розмови. - Люблю, Руся, як ти почуття гумору проявляєш...
Годі вже! Якби ж це так смішно було! Зі сторони, Паша, повір, тут плакати треба! Все, лиши мене, бо щось голова болить!
Такі розмови між молодими чоловіком і дружиною були вже фактично щодня. Павло в ті моменти, коли щось тяжке стискало його груди, забувався в горілці, пиві, тілесних втіхах з Ольгою Сергіївною. З власною дружиною з березня місяця вже зо два тижні він не мав подібних, законних, до речі, втіх. Відчував, що Руся може про щось здогадуватися. Тому забув за ярмолинецьку Валю, поки та сама його не визвонила в останній день березня.
Ти де пропав? - такий спокусливий голос Валі, проте сердитий. - Два місяці ні слуху, ні духу! Пашка, ти мене що, хочеш кинути?
З чого ти взяла? - бурчав Павло в мобілку. Він саме був на автовокзалі, звідки через півгодини мав здійснювати черговий рейс на автобусі.
Була зима, та й не приїжджав я! - щось вигадував наш водій. - Холодно... Скоро буду...
А я от так за тобою сумувала, що не витримала та й поїхала в твоє село! Там людей розпитала, то мені хтось сказав, що в тебе є дружина! Як це розуміти?
Павло, який за декілька місяців виключно тілесних насолод з Валею їй не признавався, що жонатий, аж похолов. Він не думав, що Валентина була не просто повією, хоча саме так себе поводила в основному!
А... так, я не казав тобі... А яке це має значення? - промимрив загнаний в куток Павло. - Ми ж розважаємося разом!
Що??? - мобілка ледь не вибухнула. - Для тебе це тільки розвага! Ти козел, Паша, ось хто ти! - кричала Валя в телефон. Чути було її плач.
Валюха, ну чого ти? Давай я приїду...
Знати тебе не хочу! Он як, це всього лиш розвага для тебе? А я тебе вже полюбила за цей час!..
Та... та ти мені теж сподобалася... - Павло реально вперше був звинувачений в непорядності, і щиро чухав потилицю. Навіть не уявляв, що може подібним дівчину образити!
Валя перервала розмову. Паша стояв, як вкопаний, посеред автобусної станції.
Дідько! Зв'язався з дурепою на свою дупу! - підсміювався, оговтавшись, Павло. - Треба пивця сьорбнути зараз! - попрямував до станційної ідальні.
Невже ця хвойда думала, що я на ній оженюся? - сам до себе балакав впівголоса Павло, дудлячи дешеве пиво. - Як хочеш нормальною бути, то не ублажай алкоголіка Пашу на першому ж побаченні! Га-га-га!
Хвилинку, але я ж тоді не розважився б! От життя нелегке, дідько б його побрав! - розмірковував Павло Трачук. - Як те добре, то те зле! Може, й на краще! Але навіщо я сказав їй, звідки я? Знає моє село! От лихо! - бідкався наш випивоха і ловелас, запиваючи тривогу пивом, не розуміючи, що душевну убогість і порожнечу ніяким пійлом не заповниш...
Розділ 16, де амурні пригоди Павла стають відомими його дружині.
Менш як через два тижні, в суботу, 10-го квітня 2004-го року, до квартири, де жили Руся і Паша, заявилася власною персоною Валентина Крицька, немало здивувавши Руслану. Павло саме чкурнув в село, до батьків і “друзяк”...
Вам кого треба? - здивувалася Руслана, впускаючи в двері незнайому дівчину.
Можна й тебе! - безцеремонно перейшла на “ти” 18-річна дівка. - То ти — жінка цього козла, який трахає все, що рухається?
Хвилинку! Ми свиней з тобою разом не пасли! - володіла собою Руслана. - Або нормально говори, або вимітайся! Хто ти? Ти знаєш мого чоловіка?
Щось ти дуже нагла, як для тої, яку зраджують щодня! Так, знаю я твого чоловіка, уяви собі! Славно час ми з ним проводимо вже впродовж декількох місяців! Ну так от, твій Пашка коханий обіцяв на мені женитися місяць назад, навіть не сказавши, що в нього є ти!..
Руслана сміялася до болю в животі доволі довго. Валю аж пересмикувало від її витримки і холоднокровності...
Бідолашна Руся припускала, що Павло може її зраджувати, але не могла ще в це повірити. До того ж, цінувала його добру вдачу, до сих пір подумки виправдовуючи Пашині недоліки, яких ставало чим далі, тим більше.
То, видно, він хильнув добре! - заспокоїлась нарешті Руся. - Буває! Паша хоч і любитель випити, проте не пропив він ще стільки розуму, щоб проміняти мене на таку, як ти! Все сказала?
Дівчина була ошелешеною. Руся знайшла в собі сили вимовити подібну самовпевнену тираду, проте їй самій, між нами кажучи, було байдуже, складеться в них далі з Павлом чи ні. Просто не могла зараз Руся показати перед нахабною дівкою свої душевні болі!
Не знайшовшись з відповіддю, Валя круто розвернулася і прожогом кинулась донизу по східцях під 'їзду. Як вона вважала, справу було зроблено! Задля помсти Паші, який її “образив”, не полінувалася явитися в його село ще раз, випитати адресу в сільських жителів, а тоді навідатися й до батьків, представившись доброю знайомою, яка хоче нанести Паші візит в Хмельницький... Чудом з самим Павлом розминулася і в Солобківцях, і в місті. Її планом було саме побачити його дружину й ошелешити правдою про нього.
Руслана після візиту Валі аж змінилася на обличчі, лишившись сама в квартирі. В виски гупало! Випила таблетку від головного болю, але нічого не допомагало.Тоді нещасна молода жінка взяла в руки мобілку, прагнучи подзвонити Павлу, але якась апатія схопила Русю за горло!
“Дідько! Невже... невже він, окрім цих випивонів, ще й гультяєм робиться?” сльози Руся стримувала, як могла. “Якісь шльондри будуть мене принижувати! Хто вона така, щоб являтися, як до себе додому і знущатися наді мною? А, може, й справді він їй голову задурив аж настільки! Але ж... Як це не сказати, що ти одружений? Не може такого бути! І на це б закрила очі вже... Але...”
Але що, власне, втримувало Русю біля Павла на даний момент? Те, що її полонило в бравому, усміхненому хлопцеві два роки назад, кудись щезло, наче здиміло! Шукала бідолашна ще щось в Паші хороше, і не могла...
“Може, вдати, ніби нічого не було і ця ідіотка до мене не заходила за його відсутності?” роздумувала, ще плачучи, Руся. “Поговорити з ним, як жінка, як близький друг, закривши очі на його вади... Але... але раптом ця... ця дівка з ним побачиться і разом будуть з мене сміятися, що я не відреагувала... Паша, ти ж... ти ж нормальною людиною був!” Русю вже тіпало від ридань на самоті.
Не дзвонила Руся Павлу сьогодні. Аж на другий день, в неділю ввечері, він приїхав додому зі свого села. Був на диво тверезим.
Що, Руська, зажурилася? Невже скучила? - незмінний регіт з самого порога. Хоч горілкою від нього сьогодні не тхнуло!
А чом би й ні? Ти, Паша, навіть припустити не можеш, що я скучила за тобою? - дивилась Руся йому в пусті очі, хай і тверезі.
Ну... - мотнув головою Павло. - Руся, ти дивна якась зараз... Все нормально?
Руся гірко усміхнулася.
Ось таке в нас життя з тобою, Паша! - зітхнула, дивлячись кудись повз нього. - Як я добра до тебе, ти це вважаєш чимось не тим, що треба!
Та... ні, ти мене й справді дивуєш! - Павло вже тривожився, дивлячись на свою дружину, до розлучення з якою залишалося менше місяця. В цю мить його очі випромінювали все-ж виключно доброту до Руслани, незважаючи ні на що. Він, зустрівшись з нею поглядом, швидко відвів очі вбік.
Може... може, повечеряємо? - пробубнів, не знаючи, куди себе діти.
Чарку налити? - раптом різко спитала Руслана. Павло аж витріщився на неї.
Та... та... та годі тобі, я ж не алкоголік все-таки! - він аж тер небрите обличчя руками, нервуючись. - Соку якогось ковтну чи чаю...
Он як! Що ж, похвально! А до мене заходила якась Валя! - випалила Руся, набравшись сміливості...
Павло ледь не підскочив.
Яка... яка Валя? - білів і вкривався холодним потом.
Тобі ліпше знати, напевно! Доволі безцеремонна дівиця, тож довго вона зі мною не балакала! - з гідністю вела Руся. - Казала, що ти обіцяв на ній женитися, - всміхнулася, думаючи, що Паша спростує все це, тому й говорила напівжартома.
Абсурд, - Паша не забарився зі спростуванням, хоча аж тремтів, як злодій, на якому загорілася шапка. - Ні, ну це знайома, що колись я з нею щось мав, але... Причмелена трохи! - ледь зуби не цокали. Руся ще щось для нього значила, видно!
Руся зневажливо дивилася на свого зляканого чоловіка. Але не наважилася в цей же прекрасний весняний вечір почати з ним дійсно серйозну розмову!
Серйозна розмова все-таки не змусила себе довго чекати. В п'ятницю, 16-го квітня, коли Павло переночував не вдома, а Русі по мобілці сказав, що поїхав з вечора в село, до батьків, Руся набрала мобільний його матері і попросила покликати Павла до телефону, бо його мобілка знаходилась “поза зоною”. Яким же було її здивування, що її чоловіка і близько не було в батьківському домі!
Хвилюючись за Павла цілу ніч, в суботу зранку Руся пішла до нього на автовокзал. Навіть автобус знала, в якому він возить пасажирів на Давидківці, тож знайти автобус біля посадочних платформ було дуже легко...
Автобус “ЛАЗ” був зачиненим, штори засунуті. Руся постукала...
Відчинив Павло... Побачивши власну дружину, ледь не підскочив!
Руся здивовано на нього подивилася.
Дивно, Паша, ти на мене реагуєш, тобі не здається? Ну вибач, не буду тобі заважати! Міг би й подзвонити вчора, де ти. Ти вже в автобусі ночуєш? Так роботу любиш? Ну що ж...
Вже би все для Павла вдало склалося, але з-за його спини визирнула... жінка років сорока, Русі незнайома. Тобто вона була з ним в закритому автобусі...
Ольга Сергіївна не була такою людиною, щоб шкодити Павлу. Зараз це в неї вийшло зовсім ненароком! Вона була вдягнена в дуже мало речей, м'яко кажучи!
Руся аж побіліла від несподіванки. Вона ледь не впала на дорогу без свідомості. Раптово закрутилась голова...
Павло не чекав такої від неї реакції. Він вискочив з автобуса і схопив свою дружину за плечі. Таки втримав!
Руслана, оговтавшись, подивилась презирливо на свого чоловіка.
Он до чого ти вже дійшов! Молоді дівки вже не дають! Що ж, розважайся, я не істеричка з дешевої мелодрами, щоб тут, на автовокзалі, тобі сцени влаштовувати!
Руся... - мимрив Павло, ніяково роззираючись. Все-ж таки вони стояли зараз надворі, лишивши Ольгу Сергіївну всередині, в автобусі. Павло тримав Руслану за плечі.
Не чіпай мене! - вирвалась раптово Руслана, розвернулася і, не озираючись, попрямувала додому. Добре, що дім був недалеко, через міст!
Йшла й нічого не бачила. Всі сльози, щоправда, вже останні, які викликав Павло Трачук, вилила з себе в квартирі, на самоті. Тим часом наш бравий водій, по сумісництву сексуальний маньяк, сидів в салоні автобуса ні в сих, ні в тих. Ольга Сергіївна теж почувала себе дуже погано.
Що ж ти, Паша, дружину навіть ні за що не попереджуєш? - зітхнула. - Цього б не було, може! А так вона хвилювалась і... Пробач мене, я й подумати не могла, що до тебе в автобус дружина прийде...
Та годі тобі! - махнув рукою Паша. - Вона вже що, хоче з мене свого раба зробити? До біса! Ввечері я все владнаю!

Цього ж вечора Павло, як завжди, прийшов додому о десятій вечора. Вечері на столі не було. Руся сиділа на самоті в їхній кімнаті, де вони завжди спали разом. Дивилася в одну точку.
На появу свого чоловіка, з яким вже все сама для себе вирішила, не реагувала. Павло стояв в дверях кімнати, не знаючи, як себе поводити.
Руся, ти... - роздивився на всі боки Павло. - Це ж... ця жінка... це не я...
Що “не ти”? - раптом насмішливо глянула на нього Руся. - Не ти захотів? Вона? А ти її, бідну, не міг відмовитись ублажити? Паша, ці розмови є дурними... Це твоє життя і живи його так, як бачиш! Тільки, вибач, з сьогоднішнього дня без мене...
Тобто як? Ось так ти візьмеш і... мене кинеш? - розігрував ще ображеного для годиться Павло.
А нащо я тобі? - втомлено глянула на нього Руся. - Тобі й без мене добре. Ти ж бачиш, Паша, що в нас життя немає вже ніякого! Я би на все закрила очі, якби ти з цього дня став хоч трохи менше пити і по бабах бігати. Було б важко, але якось би змирилася...
Ще чого! Ти пропонуєш мені по вечорах пити чай і дивитися серіали по телевізору? - пхикнув Павло. - Здуріла!
Ну то все, лиши мене, будьласка! Завтра лишайся в цій квартирі чи продавай її, а я найближчим рейсом відправлюся на Черкаси! Нам більше немає про що говорити! Те, що я до тебе відчувала в Києві, в студентські роки, випарувалось, як дим, ще в перші місяці сумісного проживання. Жаль, що я так довго тягнула...
Он як! - Павло вже закипати починав. - То ти мене, значить, два роки за носа водила?
Паша, перестань! Не перекручуй моїх слів! Ти прекрасно розумієш, про що я!
Я всі гроші тобі приносив, які заробив...
Паша, до чого тут гроші? Я всього лиш хотіла, щоб ти лишався таким добрим, хорошим, як був ще в перші наші зустрічі! Але хто я така і мої слова проти твоїх найкращих друзів з твого рідного села! Можеш вже завтра з ними тішитися, що позбувся занадто праведної дурепи! Що, не так ти про мене думаєш? - Руся аж перегинала палицю трохи...
Павло витріщився на неї. Він чухав потилицю, вже зовсім не бажаючи вберегти їхній шлюб, і так ніякий.
Руся, ти мелеш дурниці! Я, може, бабій і алкоголік, але не покидьок, щоб тебе обговорювати з друзями. Що ж, ти мене вже по-справжньому образила цими словами! - підвищив трохи голос. - А друзів моїх не чіпай! - розвинув тему по-дурному, лиш би щось ще казати. - Ти...
Він запнувся, подумавши трохи. Сходив до буфету і хильнув горілки прямо з горла пляшки. Сховав пляшку за пазуху. Повеселішав трохи.
Це я з собою заберу! - оголосив Руслані, ніби забирав якусь дуже цінну для неї річ. - А в квартирі цій можеш лишатися! Я так хочу тобі запропонувати! Чого з батьками житимеш на купі? Мати свою квартиру, ще й вдалині від батьків — не так вже й погано! Подумай над цим!
Паша, не треба мені...
Подумай добре! - наголосив ще раз Паша. - Я цю квартиру тобі лишаю, користуйся, коли хочеш! А мені і в селі добре! Будеш їхати, то скажеш...
Він замовк, вражено подивившись на зміну виразу обличчя Русі. Та раптом про щось ніби почала роздумувати.
Руся, ти... я щось те сказав чи знов не те? - мотнув головою Павло Трачук, вже, фактично, знову холостяк. - Бог свідок, я тебе особливо не ображав і зараз не збираюся...
Від цих слів Руся ледь не почала плакати. Розуміла, що хорошу людину губить її непутящий характер...
Але, виключно, як людина, констатувала подумки цей факт. А як дружина до чоловіка, Руслана до Павла вже була непримиренною.
Та ні... Ні, Паша, все ти те сказав! Я навіть вражена... Що ж, а ти непогану ідею мені підказав... Своя квартира... Мабуть, Паша, я тут лишуся жити... Можу тобі навіть за квартиру платити, якщо ти житимеш в селі...
Що, з дуба впала? - зареготав Павло. - Не треба мені ця квартира... Живи, але... Тобі не самотньо тут буде? Я ж мав наувазі...
Паша, а це від сьогоднішнього дня не твій клопіт! - перебила його нетерпляче Руся. - Якщо ти вирішив жити виключно в своєму селі, то я прийму твою пропозицію. Дуже вдячна тобі за таке! Може, в цьому місті, в яке ти мене привіз вперше два роки назад, я знайду своє щастя і долю, хто знає! Але мені тільки цікаво, як ти будеш з Солобківців їздити на роботу, яку маєш зараз?
До дупи ту роботу! Може, в Ярмолинцях щось знайду! - знову зареготав Павло. - Звідси все-одно вже хотіли виганяти! Я прогавив декілька рейсів за останніх два тижні!
На це Руся вже не мала, що відповісти. Павло ще щось пробурчав і пішов ночувати в іншу кімнату...
Зранку Павло Трачук мовчки зібрався, вже не снідаючи з Русланою і майже мовчки вийшов з валізами з квартири, яку через деякий час він великодушно оформить на бувшу свою дружину. Це стало одним з факторів, який збереже хоча б напівдружні відносини між Павлом і Русланою в майбутньому.
Ну так от, кинувши Руслані “Дзвони і пиши!” на прощання, Павло Трачук, хвацько завдавши самому собі на плечі торбу з найнеобхіднішими речами, вийшов з квартири, залишивши Руслану зовсім самотньою у великому місті...
Тримайся, Руся, як можеш, вір хоч в щось світле, добре, і ти обов'язково вистоїш в теперішньому світі, де не вельми люблять пам'ятати про те одвічне, навіть банальне, без чого нормальне життя неможливе, тобто про людяність, доброту і взаєморозуміння. Павло, звичайно, не був залишений позитивних рис, але не змогли вони перекрити в ньому душевної порожнечі!
Наступна повість повільно опише побутове життя звичайної світлої молодої жінки, яка всього лиш прагнула бути щасливою. Коли чогось невтомно прагнеш, незважаючи ні на що, то обов язково це щось рано чи пізно до тебе прийде!







Форма твору: Повість
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 81
Опубліковано: 16.01.2017 23:06





© Copyright: Дмитро Овсієнко



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи