chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Формікаріум. Глава 1 - 3

[Олександр Меньшов]  Версія для друку


«Наука не в змозі розгадати останні таємниці природи, тому що в кінці кінців - ми самі є частина таємниці, яку намагаємося розгадати».
Макс Планк

«Мені подумалося, що люди і мурахи - протилежні і тому подібні сутності. Кожна мураха нерозумна, але мурашник виглядає розумним. Кожна людина розумна, але людство нічого, по суті, не розуміє. Розум людства як цілого гасне».
Амнуель Песах



1

Зазвичай усі казки, або у найгіршому разі — легенди та історії, починаються так: «Жили-були (жила-була, жив-був)...» Чи ось так: «В далекому царстві...» А далі понеслося про білочок, що лускають горішки з золота, або страшного Змія, який вкрав принцесу… Ну і в том же дусі. А головне, закінчуються ці казки хепі-ендом (зазвичай).
В житі, як ви усі прекрасно знаєте, все трошки не так… Чи – взагалі не так. Зовсім не так. Навіть навпаки – все ясно-холерно, тобто - погано. Сподіватись на «долю Попелюшки», чи на вищу справедливість годі й говорити.
Як ви вже зрозуміли - сьогодні мій настрій суперпозитивний (це іронія, хто не все ж таки не зрозумів). Вектор цього самого «позитиву» чогось отримав знак «мінус». Так буває... принаймні, у мене особисто.
Це не означає, що від мене пашить негативом. Тут швидше ні, чим так... Адже погодьтеся, навіть в математиці знаки «плюс» та «мінус», що ставлять перед числами, не роблять ті добрішими або злішими. Там взагалі немає таких категорій. Цифра є цифра, і байдуже який в неї знак… Чи стій! Не так: знак, дійсно, важлива заковика, але не в даному контексті думок…
Маячня? Згодна... це маячня... При чому — повна!
Гаразд, почнемо, мабуть, ось так: живу собі я. Замість царства - однокімнатна квартира (ні у центрі міста, або в якомусь елітному районі, ні новісінька, ні... загалом - сто вісім всяких там «ні»). І ось ця сама квартирка аж плаче за ремонтом.
Батьки років як зо сім назад поїхали жити до Іспанії. Облаштувалися, звуть до себе, а я за безглуздою звичкою, або, може, від ліні, або чогось ще, наполегливо відмовляюся. І сиджу тут, в цій проклятій столиці, як той Ілля Муромець на печі. Напевно, як сказав би дехто з моїх знайомих - чекаю біля моря погоди.
До речі, звуть мене... Ні, не Василина Премудра, і не Мар'я Морівна, а простіше - Глорія.
Так, ім'я незвичне для нашого слуху. Особливо це розумієш, коли приходиш, скажімо, на співбесіду з приводу роботи, а тебе і запитують:
-Як вас звати?
А я і відповідаю (правда, завжди з таким відчуттям, ніби тобі якось незручно):
-Глорія.
-Як? - це питання номер два в дев'яноста дев'яти відсотках випадків. І та особа, що запитує, виглядала так, ніби зараз у мене в руках молоток Кашкарова, і я збираюсь перевірити на міцність не бетон оточуючих стін, а її череп.
Повторюю (але повільно і чітко):
-Гржимайло. Глорія. Марківна.
Вихована людина промовчить. А інша помітно усміхнеться, мовляв, з таким ПІБ тільки в цирку виступати.
Але сьогодні все було якось не так. Ні моє ім'я, та і взагалі нічого з того, що я про себе розповідала, не викликало у рекрутера ніяких емоцій. Він (а це був чоловік у повному розквіті сил, як той Карлсон, тільки значно вищий та худіший) лише мовчки щось черкав у своєму пошарпаному нотатнику.
У голові раптом промайнула божевільна думка, що будь я на цьому м’якому стільці хоч гола (або, як та Шерон Стоун – тобто без спіднього), він і на те б не відреагував. Якого біса я вбралася в цю строгу біло-сіру меланжеву блузку, яку з таким трудом позавчора відшукала в сто першому по рахунку бутику? Та ще якого біса начепила ці важкі чорні туфлі-ботільони? Все одно ніхто на мій діловий дрес-код не звертав уваги.
-Ви два роки викладали в університеті. Це так? - запитав він, водячи пальцем по моїй анкеті, і знову щось записуючи у свій нотатник.
-Півтора, - поправила я.
-Що не влаштувало? Зарплатня? Колектив? Чи щось ще?
-І те, і інше, і третє. І взагалі! - що саме означало це «взагалі», уточнювати я не стала. Але рекрутер теж не став це з'ясовувати.
-Судячи з ваших даних, - продовжував він, малопомітно соваючись на своєму ослоні, - ви змінили щонайменш дюжину місць праці.
-Не змогла себе знайти, - відрізала я, розуміючи, що і тут «пролечу».
Мій співрозмовник був схожий на якогось зануду «ботаніка». Величезні професорські окуляри, робили його старше мінімум років на десять, хоча судячи з усього йому було трохи за тридцять. Симпатичним його теж не назвеш, та і присутність надінтелекту робили цього чоловіка для жіночої статі малопривабливим.
І тут, можливо уперше за усю співбесіду, він відірвав погляд від своїх кривуль, і пильно подивився на мою особу. Його пальці нервово вибили загадкову дріб на краю столу, а потім він знову заглибився в читання анкети.
-Ми навели довідки, - продовжила говорити ця людина-робот (причому його мова нагадувала монотонне читання лекції з теорії термодинаміки на другому курсі університету), - у тому числі зажадали рекомендаційні листи з ваших колишніх місць праці.
-І? - такий пильний підхід до набору мене невимовно здивував. Я ж не астронавт, та й на Марс не збираюсь, навіть туристом.
-І зробили висновок, що зі своїми обов'язками ви справлялися зовсім непогано. Про це згадують у більшості випадків. Проте, що стосується роботи в команді, то ви віддаєте перевагу «одиночному плаванню». А один з ваших колишніх начальників охарактеризував вас так: «Вона - вовчиця». Це визначення я переклав на інтелігентні рейки.
Здається, я сильно почервоніла. Добре, що цей «професор», як і раніше дивився у свої записи.
-Припустимо, - погодилася я, - і що?
Головою намагалася не крутити, щоб не привертати увагу до шраму, який тягнувся з-під лівої вилиці прямо до скроні, і що вже, напевно, дуже почервонів від хвилювання. І хоч з часом він сильно зтоншав та зблід, але у випадках такої ось нервової напруги, починав проявлятися. Мені навіть довелося обзавестися асиметричною зачіскою - відпустити з лівого боку довгі локони, щоб хоч якось прикрити спотворену шкіру.
-«Вовків» у нас і без того вище голови. А ось нормальної команди - жодної.
-Одинаки в команді не працюють.
«Професор» знову подивився на мене немигаючим поглядом крізь величезні лінзи своїх окулярів.
-Що ви хочете від нової роботи? - запитав він.
-А, дивлячись, що це буде за робота.
-Ну, робота, скажімо так, вимагатиме тих навичок, від яких ви постійно відмовляєтеся.
-Ви про командний дух? Esprit de corps?
-Не зовсім. Хоча... ну, може, частково. Так чого ви чекаєте від нової роботи? Грошей? Задоволення своїх амбіцій?
-Гроші - це матеріальне благополуччя, і, зрештою, незалежність від багатьох побутових обставин. Тому грошей я точно чекаю. Що стосується амбіцій, то це задоволення власного «его». Тому це теж важливий аспект майбутньої роботи.
Відповідала я спокійно, діловито. Рекрутер вислухав мій монолог з таким видом, ніби дивився на потуги Гамлета, що страждав на сцені, розмовляючи з черепом: «Так бути або не бути... Ти що мовчиш, мій друже? Скажи, чи йти мені на цю вакансію?» (От дурниці ж крутяться в моїй голові!)
Коли я закінчила, він трусонув головою і доволі критично видав:
-Ви дуже прагматичні. А чи знайомі з постулатами К'єркегора?
Я візьми відразу так і ляпни: «Що-о-о»? Та ще на високих нотах. Просто не чекала такого питання. Він, як удар під дих. Як підсікання рибини, що проковтнула гачок... Несподівано... ні до місця...
К'єркегор... Так, мені нібито є що сказати, але було пізно.
-Гм! - рекрутер зіщулився і не дав мені відповісти. - Зрозуміло... Прошу хвилинку тиші. Потрібно зосередиться.
Потім «професор» знову заглибився у свої записи. Декілька хвилин він мовчав, час від часу щось підкреслюючи. Нарешті закінчив і задумливо зітхнув.
-Не підходжу? - зважилася я на запитання.
Відповіді не було. Пару секунд мій співрозмовник покусував губи, а потім вимовив:
-Можете йти. Вам обов'язково подзвонять.
От холера! Тобто – пакуй валізи, Глорія! Та шуруй на вихід звідси.
І вже у дверей, я знову запитала:
-Так що це за робота?..

2

По телевізору показували чи то новини, чи то телевізійне шоу. Чесно кажучи, я туди не дивилася. Мені був потрібний лише сам звуковий фон, який відволікав від песимістичних думок. Бувало раніше допомагало, наприклад, розкладання поліномів способом угрупування... Але не сьогодні, бо видно не судилося мені стати великим математиком (ха-ха-ха).
Я понишпорила разів зо п'ять по всіляким оголошенням про працю, але знову зрозуміла, що як таких їх немає. Тобто, звичайно, вони-то є, але зі всього слідував висновок, що відсутнє саме те, чого хоче моя натура. І від досади хотілося вовком завити. Скільки можна жити на допомогу від батьків? Доросла панночка і, ніби, голова на плечах, а все одно нічого не виходить.
Може, як радить Марійка, піти до психолога? А раптом він чогось там мені наворкує.
Я пройшла на кухню і запалила газ. Наливши в чайник відфільтрованої води, поставила його на конфорку і сіла на табурет.
За вікном мжичив осоружний дрібний дощик. Крапельки неспішно стікали по склу, створюючи загадкові візерунки. Іншим часом мій мозок замислився б над тим, як вичислити траєкторію русла потоку краплі, або спробував виявити закономірність з'єднання крапель в один потік, але зараз, дивлячись на них, раптом захотілося розридатися.
Хоча в глибині душі вірилося, що зараз ось-ось пролунає дзвінок телефону, і мене запросять на нормальну роботу, з нормальним окладом, з нормальними умовами. Чесно - в це вірити було не варто, бо так хотіла лише моя людська природа. І такого, зазвичай, ніколи не відбудеться. Усі ці «і раптом», або «нарешті», і інше - лише міраж. Фата-моргана.
Засвистів чайник. Я дістала з шафки бляшанку з зеленим чаєм.
-А, може, напитися? - раптом запитала мене моя песимістична частинка. Напитися – це для неї завжди вихід. - Узяти і тупо набусурманитися в зюзю.
-Смішно, їй-богу! З таким прагматизмом, яким напхано твоє «я», навіть порядно залити очі не вийде! - це гірко розсміялася друга моя частинка, що відповідає за віру у світле майбутнє. Вона помахала їм, як штандартом, зазиваючи до тверезості думок.
Я заварила в порцеляновій філіжанці чай і знову сіла на табурет. Очі наштовхнулися на зеленувату шкільну дошку - єдину прикрасу кухні. Думки пробіглися услід за формулами, розкладками, цифрами...
Я дивилася на свої потуги довести гіпотезу Ходжа. Не те, щоб мені хотілося дістати обіцяний мільйон... Швидше річ у тому, що я хочу щось довести сама собі. А, може, просто хочу зрозуміти саму себе? Чи розкласти свідомість на такі собі елементарні «цеглинки», щоб потім зібрати воєдино, як нову людину? І при цьому постаратися не втратити нічого «зайвого», і вже тим більше - не виявити в собі «зайвого»...
Смішно! - я узяла ганчірку і стерла вчорашні розрахунки. - Дурниці. Щодня пишу якісь дурниці... Теорема просто бездоказова! Це тобі не за курдіками ганятися.
І тут задзвонив телефон. Серце на якусь секунду тьохнуло, але розум раптом видав цілком логічне пояснення: дзвонить Марійка.
Так воно і було.
-Ул-льо! - її голос задзвенів в динаміку кумедними «дзвіночками».
-Привіт, - і хоч я постаралася надати своєму тону незворушний спокій, проте, судячи з усього, це не вийшло.
-Не узяли, а?
-Не узяли, - зітхнула я. - Видно не судилося.
-Ось сволота яка! І чого, а?
-Не згадала постулати К'єркегора.
Це був жарт, але, здається, Марійка те недопетрала:
-Що? Ти куди ходила?
-Дідько його знає!
-А що за К-к-к… К'єркегор такий?
-Та був... один такий дядько. Якось, навіть, сказав про себе, що він найбільш обдарована людина з-поміж усіх.
-Хворий, чи що, той твій дядько?.. Чи то ти так жартуєш?
-Щось на кшталт...
-Так ти ходила, чи ні?
-Ходила. Намагалася вразити зовнішнім виглядом, але ось помилилась... Очевидно, вони шукали когось з мізками, а не ботільонами.
-Тю! А ти що? Розгубилася?
-Навпаки - дуже багато витягла з себе непотрібної ерудованості.
-Тьху ти! Точно сволота якась! Гаразд, ти не кисни, добре? Хочеш, я все ж поговорю з деканом, а? У нас на кафедрі...
-Гаразд, Марійка! Не нервуйся. Прорвемося... куди-небудь.
-Слухай, хочеш, я приїду, а? Уп'ємося аж до свинячого вереску.
-Та ні. І все одно спасибі.
Потім хвилину-другу, ми поговорили про те та інше, і попрощалися. А я раптом подумала, а чого той «професор» запитав про постулати К'єркегора? І тому залишок вечора присвятила вештанню по всесвітній павутині, сподіваючись знайти хоч якусь на те відповідь.

3

Ранок видався дуже похмурим і вітряним. Я з тугою подивилася за вікно, і попленталася на кухню ставити чайник. Квапитися було нікуди, але за звичкою піднялася рано.
Поки вода грілася, відкрила свій ноутбук і занурилася в світове павутиння. За пару хвилин окинула оком заголовки новин. Загальною темою сьогодні було зникнення людей, які у великих мегаполісах траплялися досить часто. Проте в канві повсякденних подій, вони, зрозуміло, являлися малопомітними. Це зв'язували з тим, що в місті люди не були налаштовані до близьких контактів один з одним. Хоча, здавалося б, усі живуть в одному суспільстві, так би мовити - в єдиному соціумі. Проте, виявилося, що той їх і роз'єднує.
«Гм! Теж мені відкриття століття! Люди - ті ж мономи такого собі велетенського полінома. І я не виключення! - висновок було критичним, і геніальністю від нього не пахло. Я встала зі стільця і приготувала капучино. - Чому тоді дивуватися, що ми такі байдужі один до одного. Пропала раптом людина - і чорт з нею».
А чому власне дивуватися? Хто для мене ці люди? Сестри, брати, онучаті племінники? - Та ніхто! Абсолютно ніхто. Просто випав, скажімо, деякий одночлен з виразу... вірніше, перейшов в іншу функцію, а результат залишився тим самим. Ось така логіка!
Люди — це не мурахи, а наші міста зовсім не мурашники. Тут і порівнювати нічого! Там чіткість, майже математична, а тут, у нас, серед людей – суцільний хаос… броунівський рух… Бардак!
-Ось бачиш, - злорадно заусміхалося друге «я», що грало сьогодні таку собі роль сумління. - Ти сама все розклала по поличкам! Як ти до інших людей ставишся? Як до комахи... таргана... мікроба...
-М-м-м, а гарно ти своє гівно мені в коси вплітаєш. Ось що, мила краля - йди ти... у дупу!
Гр-р-р… Бляха! От не потрібно з ранку було розпочинати! - перше і найголовніше «я» заскреготало зубами. - Усе це лірика. Як то кажуть, що ніж в спину може і родич загнати. Тому... Так, досить вже! (Тьху ти! Що за нісенітниця з ранку в голову лізе!)
Я знову підійшла до вікна.
-Мурашник! Ха, який він к бісу мурашник! - це я про столицю, що ледь-ледь просиналася за сизим склом. - Слухай, рідна моя, а чи не завести тебе якогось улюбленця? - Думка цікава. І я стала вголос перераховувати: - Кота не хочу... кішку теж... Собака? Ні, її вигулювати треба... Лінь... Рибок? Малінезій, мечоносців... А дулю тобі! Воду запарюся міняти.
Опа! - В голову прийшла геніальна думка. Кинулася до ноутбука, стала набирати в пошуковому рядку запит. І через кілька секунд стрічка зарясніла пропозиціями про мурашині ферми.
Серед всіх плюсів цього дивного хобі, головними вийшло те, що мурашки не напрудять калюжу на улюблений килим, а ще — що вони не погризуть домашні тапки.
Але головне - тут все по справжньому, як в природі: мурахи засновують колонію, будують своє міні-містечко... господарюють в ньому, трудяться... поділяють своє суспільство на робітників, солдатів і на інші касти (навіть рабів)... І всі вони разом долають труднощі, будують новий світ.
Всратися та вмерти, яка реклама! - я аж застрибала на табуретці. Переглянула ще кілька пропозицій. Деякі з них закликали придбати ферму, щоб навчати власних дітей.
«Це вам не комп'ютерна гра, - писали на сайті, - не стратегія реального часу, не фільм в 3D форматі. Представляємо вам щось інше. Таке, що не закінчиться ніколи. (Ого! Які галасливі промови!) Мурахи не сприймають хаосу, та кожною своєю дією намагаються привести світ до розуму і порядку».
А далі йшли світлини. Багато світлин. Поки їх дивилась, капучино охололо. А з ним охололо і бажання заводити ферму.
-Занадто багато відповідальності! - виправдовувалося моє «я».
Відразу згадався Валька Капустін – мій однокласник. Якось він приніс на уроки сірникову коробочку. Він прикладав її нам до вух і ми чули обережне шерехтіння.
-Що там? - юрмилися і штовхалися школярі, намагаючись послухати це шерехтіння.
Валька обережно відкрив коробочку і звідти миттєво вискочив вусатий тарган, який жваво намагався втекти з полону.
-Ану стій! – хлопчина схопив цю комаху и знову запхнув в коробочку.
І потім почалося: «А давайте його кинемо в воду! Кажуть, таргани три дня можуть не дихати… А ліпше давайте йому на спину причепимо пластилінову вежу, нехай тягне, як той бойовий слон… Чи ось – віднесемо його на горище, там кинемо до павука. Подивимося – хто кого поб’є…»
Ми ще довго ставили опити, та головне – ніхто навіть не намагався виступити на боці таргана, мовляючи, давайте його просто відпустимо. Нехай біжить куди хоче. Відривали лапки, кидали у склянку з водою, стравлювали з величезним павуком, у якого на спині красувався білий хрест (битва між ними, вам скажу, була знатна)… А потім, здається, коли комаха вирвалася з липкої павутини і дременула зі всіх ніг на волю, її спритно накололи голкою до дерев’яної підлоги та оставили «сохнути», як той гербарій.
Не скажу, що зараз мені було соромно про це згадувати, але десь в глибині душі я відчула неприємний смак сорому.
-Не хватало ще з цього приводу «застрелитися»! – буркнула я самої собі. – І все ж, який, к дідько, тоді формікаріум ти зібралась купувати? Знову досліди будеш ставити? - на цьому «поясненні» і зупинилася. Мабуть дійсно не варто вирішувати зопалу.
Я повернулась до ноутбука, набрала в пошуковому «віконці» фразу про те, як розгадати сновидіння. Мені, до речі, сьогодні снилися великі зелені жаби, що стрибають по кімнаті.
Щоб це могло означати? У «вікні» випали посилання на деякі сайти.
Посьорбуючи капучино, я неспішно лазила по сторінках, поки не вийшла на якийсь форум. Реєструватися не довелося: він був абсолютно вільним та відкритим для читання.
Тема була така: сон — це особливий різновид реальності. І питання було в тому, що може статися, якщо «прокинутися» не у нашому світі, а там - в сновидінні.
Ух, ти! - я тут же прокинулася. - Нічого собі тема!
«Якщо уявляти, що сновидіння це ніби «кімната», - писав один з учасників з ніком ManN, - в яку є вхід з нашої звичайної реальності, то логічно припустити, що з цієї «кімнати» виходом можуть бути і інші «двері». А що, коли прокинувшись, ми помилково вийдемо через них»?
«Це називається - сон уві сні, - відповів Znakhar. - Тільки «помилково» зробити так не вийде. Якщо, як ти говориш, порівнювати сновидіння з «кімнатою», то для інших дверей потрібний «ключик». Лише практикуючись в усвідомленні того, що ти знаходишся в іншій реальності, що зветься сновидінням, можна перейти через інші «двері». А звідти - з нової «кімнати» - в наступну. І так до безкінечності. Головне потім не заблукати».
«А як же тіло? - включилася в розмову, судячи з іконки, дівчина під нік g'Rosa. - З реальним фізичним тілом? Воно в якій «кімнаті» залишиться»?
Відповіли відразу двоє: невідомий, що не зареєструвався, і такій собі «сумкофіл» - BaG.
«Тіло, - писав невідомий, - лише форма існування. Це елементарна фізика. І наше з вами тіло - це окремий випадок так званої матерії. А чи запитаєте у мене, що є матерія? Відповім: вона (і це той самий шкільний курс фізики) лише тільки основа існування світу, що включає і простір, і час. Матерія, можна сказати, це вмістилище речей і подій, що відбуваються з ними. Засинаючи і потрапляючи в реальність сну, наше «я» виходить з окремого випадку існування матерії, тобто нашого фізичного тіла, що залишилося тут, в земній реальності. А там, в реальності сну, формою матерії стане інше «фізичне тіло» з принципово іншими законами буття».
«Маячня, - констатував BaG. - Натуральна маячня. Читаю, і напрошується висновок: доки сплю - моє тіло абсолютно мертве. Чи на той момент не існує. А як тоді пояснити мозкову активність? Ще раз кажу - уявлення про якийсь там окремий випадок, це повна маячня. Її ще називають теорією субреальності».
«Існує така знаменита розповідь одного китайського філософа - Чан Цзи, - продовжив розмову ManN. - Йому приснився сон, в якому він був метеликом. І після пробудження Чан Цзи не міг зрозуміти, хто він насправді: чи то метелик, якому сниться, що він людина; чи то він людина, якій наснилося, що вона метелик».
Подальше читання перервав дзвінок мобільного телефону. Номер був невідомий. Я подивилася на годинник, намагаючись зміркувати, хто так рано може дзвонити.
-Алло! - промовила в мікрофон, натиснувши кнопку прийому.
-Глорія Марківна? - в трубці почувся приємний жіночий голос.
-Так.
-Ваша кандидатура пройшла відбір. Чекаємо вас сьогодні рівно в дев'ять. І прохання не спізнюватися.
-Що? Не зрозуміла.
-Я кажу, що за результатами вчорашньої співбесіди, ви пройшли первинний відбір. Запрошуємо вас для додаткового узгодження. Чекаємо рівно в дев'ять.
-Добре. Я буду.
У трубці почулися гудки.
«От як? - я здивовано подивилася на телефон. - Зовсім не чекала».
Я помила чашку і повернулася до ноутбука. А там красувалося чітке повідомлення: «Еrror 404...»



Форма твору: Фантастика
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 20
Опубліковано: 04.02.2017 22:31





© Copyright: Олександр Меньшов



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи