chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Формікаріум. Глава 10 - 12

[Олександр Меньшов]  Версія для друку


10

Музика... музика... музика... Приємна, розслаблююча... Вона звучить прямо в голові... Я бачу високий купол готичного собору... того самого собору Святого Ебергарда в Штутгарті... де уздовж стіни височіють фігурки середньовічних лицарів... Музика звучить, пробирається до мозку кісток... Диво її гармонії неквапливо, але упевнено обволікає свідомість.
Важко описати словами той стан, який відчував мій розум. Чим більше «вливалася» в мене мелодія, тим яскравіше ставали відчуття. Немов я підживлювалася якоюсь енергією.
Безперечно (і це безумовно) я... «трансформувалася». Дивне слово, але воно як найбільш точно визначило суть мого стану... мого глибинного «я»...
І початком тому послужила музика. Вона лилася так довго, що, мабуть, мій розум визнав її просто нескінченною. І дивовижна справа: вона абсолютно не повторювалася. А услід прийшло відчуття часу.
І саме у цей момент я опритомніла.
Де я? - раптом запитав сама себе і... розплющила очі…
Ні, моє тіло зовсім не знаходилося в старому соборі Штутгарту. Мої вуха зовсім не слухали той чудовий орган. Не було ні фігурок, ні кольорових вітражів... Стояла ніч. У небі тисячами блищали зірки. Відчуття було, ніби дивишся на дивну новорічну гірлянду, в якій мережа світлодіодів то розгоралася, то затухала в такт такої собі мелодії, яка звучала тільки в моїй голові.
Через декілька хвилин я повністю прийшла до тями. Музика стихла, а замість неї почулися чиїсь голоси.
Насилу повернувши чавунну голову, я побачила, що в п'яти метрах від мене, навколо імпровізованого вогнища, сиділи кілька людей, які про щось неголосно переговорювалися. Вони були мені абсолютно незнайомі.
Я деякий час байдуже дивилася в небо, намагаючись зібратися думками. Тіло скинуло заціпеніння, і ось нарешті «повернулися» усі відчуття. Тут же защеміла, затремтіла кожна його клітинка.
-А чому тут тоді є присутнім кисень? - донеслися до мене чиїсь слова. - Дерев, як бачите тут немає.
-Можна подумати, ми обійшли весь цей світ! - заперечив хтось у відповідь. Судячи з усього - жінка. - Раптом дерева ростуть в десяти кілометрах звідси. І при тому...
-Яка у вас усіх освіта? - підключилася третя людина. Тон її голосу нагадав мені мого викладача філософії: занудний і повчальний.
-Вища, - хором відповіли співрозмовники.
-Я маю на увазі специфіку.
-Економіка підприємства, - повідомив той, що запитував про кисень.
-А у мене палеокліматологія! - підвів підсумок «викладач».
-А що, є така наука? - з'єхидничав опонент.
Але цю його колючість немов не помітили:
-Так ось, - продовжував повчати третій голос, - тільки недобиті «зелені»... «грінпісовці»... кричать на усіх форумах, що ліс це «легені нашої планети». Очевидно, що ніхто з них ніколи не стикався з поняттям «збалансоване співтовариство». А не було б боліт, як ви розумієте, то не було б і…
Тут люди жваво загаласували, що я аж скривилася від великої кількості словесних потоків. «Викладач» ледве-ледве взяв верх над ними:
-Ось якби ми деяким штучним методом спробували б фізично збільшити кількість кисню на нашій планеті... що до речі хочу відмітити, колись в природі вже відбувалося... тоді ми отримали б процес зворотний «парниковому ефекту». В результаті - тепло на планеті утримувалося набагато гірше.
-І що? Причому тут усе це?
Палеокліматолог на деякий час замовк.
-Ви ніколи не чули про глобальну кисневу катастрофу? - раптом запитав він. - Про ціанобактерії?
-Ні, не чули, - незадоволено відповів «економіст». – Ось особисто моя діяльність лежить в іншій сфері.
-Тоді двома словами: існують так звані синьо-зелені водорості, або ціанобактерії, які здатні фотосинтезувати, тобто виділяти кисень…
-Я знаю, що таке фотосинтез.
-Ну, так ось: ці водорості відповідальні за зміну біосфери. Завдяки їм в атмосфері з'явився вільний кисень. Як наслідок - поява аеробних організмів і... Гуронське оледеніння.
-Ну, припустимо. І що? Я як і раніше нічого не розумію.
-І я, - підтакував другий голос, той що належав жінці.
-Кисень тут виділяють ось ці самі бактерії, - заявив «викладач». - Саме завдяки ним життя на суші взагалі виявилося можливим. Ах, цей світ безперечно схожий на кембрійський період, коли…
-Ну, ви хапанули! Скажіть, що ми у минулому!
Бесіду перервав мій стогін. Тіло так нило, що він вирвався сам собою.
До мене підійшли троє.
-Жива? Дери твою матір! - промовив грубий чоловічий голос.
-Жива, - відповів жіночий.
Чиясь рука погладила лоб.
-Температури немає.
Мені дали пити, після чого я провалилася в забуття, де знову і знову звучала та чарівна музика...

11

Мене трохи нудило.
-Покажи руку, - попросила Ольга. Саме вона учора перевіряла мою температуру.
Це була жінка років тридцяти п'яти. Як з'ясувалося: колишній санінструктор з якоїсь військової частини. (Дивно, так? Не думала, що такі професії ще є.)
Я скинула куртку, демонструючи на своїй лівій руці сітку фіолетових смужок, які, як з'ясувалося, залишив мені «трилобіт».
-Ми тільки вийшли на відкриту місцевість, - розповідав Петро Миколайович (той самий кліматолог-«викладач», ідентифікований мною по голосу). - І бачили, як до тебе із-за спини потягнулися декілька його лапок-батогів. Потім ти, немов, як пушинка: підлетіла вгору і звалилася на землю. Ми відігнали цю тварюку, але коли наблизилися до тебе, то спочатку думали, що ти... померла. Чесне слово. Мене, наприклад, відразу відвідала така думка. Справа, напевно, в тій неприродній позі, в якій ми тебе знайшли.
Ольга уважно оглянула мою руку. Вона нічого не запитувала і нічого не говорила. З її поведінки мені здалося, що вона не знайшла нічого екстраординарного.
-Я подібне бачила на Червоному морі, - сухо сказала вона. - Там медуза одного хлопця сильно ужалила. Але ти, ніби, нічого.
Ольга встала з колін, обтрусила штани і подивилася на мене з деяким докором.
Сонце вже хвилин сорок, як піднялося із-за горизонту, але ранок сьогодні був досить-таки прохолодним. (Хоча, може, мене просто морозило.)
Людей було п'ятеро. Як я встигла зрозуміти, вони зустрілися тут днів зо чотири тому. Двоє були жінками: це Ольга і Світлана (скільки ж бо їх тут?), досить молода дівчина, що тільки-тільки закінчила якийсь ВИШ. Чоловіків звали - Петро Миколайович (він же «викладач»), Гнат - колишній трейд-менеджер якоїсь закордонної фірми, що торгувала електронікою, і Стас - той самий економіст, що як виявилося колись працював таксистом (дуже начитана й перечитана особа... думаю, ви зрозуміли основу цього визначення).
-Кинулися до тебе, - продовжував голосити кліматолог, - а ти зовсім і не дихаєш...
Він ще хвилин п'ять щось розповідав, а я, мовчки, дивилася у своє відображення у воді, шкодуючи, що не можу привести себе в порядок. Легка загальмованість розуму не давала мені мислити чітко. Очевидно, позначався шок... чи просто мозок притупився унаслідок уранішньої сонливості. Кави б зараз! Та міцненької!
Іншою думкою - я раптом зрозуміла, що зі своїм бажанням допомогти людям (будь прокляте це почуття альтруїзму і ті три рюкзаки разом з ним), втратила свою незалежність. Втратила свою провізію... і запаси води... Це раз. Плюс ще трохи контужена. Ось же бля... блю... блі... Гадство, одним словом!
-Ну, панство, що робити-то будемо? - голосно запитав Стас, дивлячись в небо.
-Найрозумніше, - сказала Ольга, - продовжувати йти до першої точки.
Група переглянулася між собою. Мене, судячи з усього, вони на свою дискусію не звали.
-Мггу-у! - подав голос Гнат. - Ось вам і нагорода за дурість.
-В сенсі? - обернувся до нього Стас.
-Побігли за шматком сиру, а тут… таке…
-Ми зробили свій вибір, - сердито відповів йому Петро Миколайович. - Будь він продиктований хоч жадністю… хоч безвихіддю нашого стану. Різниці немає! Тепер шкодувати пізно. Якщо, як говориться, запрігся, то й тягни... бо бачили очі, що купували! Я теж вважаю, що потрібно йти. Толку від того, що ми просиділи на бетонній платформі два дні? Чекали незрозуміло чого.
-Я вважаю, що це якийсь дивний психологічний експеримент, - вступила у бесіду Світлана.
-Оце усе, що тут кожен сам собі вважає, - відрізав Стас, - до справи відношення не має. Якщо ми вирішили йти далі, то нам слід поквапитися. А то не помітимо, як знову ніч настане. Чи, можливо, проголосуємо?
Усі промовчали.
-Це означає - одноголосно, - підсумував Стас. - Ви як? - обернувся він до мене.
-Я залишуся! - мені цей «цирк» не подобався, як і його «клоуни».
Група оторопіла:
-Тобто? Ти не дури…
-Я вирішила! Спасибі вам за допомогу. Дійсно спасибі... Але я залишуся. Це мій вибір.
-Та ти що! - плеснула руками Ольга. - Що за дурість!
-Ти йдеш з нами! - заявив Стас, наближаючись до мене. Він тут почував себе головним, таким собі «ватажком зграї». - Дійдемо до першого пункту, а там, якщо захочеш…
-Я…
Закінчити мені не дали.
-Послухай мене, - продовжував Стас. - Півтора десятки кілометрів і ми будемо на місці. Це не далеко. Ми допоможемо йти, адже ти... ну, загалом… допоможемо. Так?
Усі закивали головами.
-Не п'ятнадцять кілометрів, - поправила я Стаса. - За тією чергою пагорбів починається непрохідна багниста драговина. Вона тягнеться до самого горизонту. Я позавчора там була. Обхід може зайняти тиждень. А, може, і більше. А їжі у кожного з вас в рюкзаку на два-три дні. Про воду взагалі мовчу.
Люди перелякано переглянулися.
-І що робити? - тихо запитала Світлана.
-Як би ви там не вирішили, але з вами я йти не буду, - продовжувала твердо говорити я.
-А ви що ж? - поцікавився кліматолог.
Він якось дивно переходив то на «ти», то на «ви». Яких правил при цьому притримувався - залишалося незрозумілим. А ще: я раптом стала шукати в цьому якусь підоснову.
-Ще не знаю, - відповіла чесно.
Люди відійшли в сторону і ще хвилин п'ять радилися. Потім від них відділився «викладач».
-Чисто по-людськи, - сказав Петро Миколайович (очевидно, «важку» роль заспокоювача призначили саме йому, як найбільш досвідченому у сфері базікання), - ми повинні були б наполягти на тому, щоб насильно потягнути вас з собою. Це як у хірурга…
-Я все розумію! Чесно! - категоричним тоном відрізала я. – Але це моє бажання, нехай навіть воно вам здається повністю безрозсудним.
-Але.
-Дякую за турботу. Дійсно, дякую.
Петро Миколайович якось розгублено подивився на своїх супутників. Тут Стас подав сигнал, мовляв, справа зроблена, і уся група рушила в дорогу. Мені залишили цілу пляшку води і пару консервів. Це справжня щедрість... Не думаю, що сама відірвала б від себе більше, будучи на їхньому місці. Добре, що не всі люди падлюки, є більш-менш нормальні.
Коли група сховалася за пагорбами, я зібралася силами і пішла до старого місця зустрічі. Чомусь була абсолютна упевненість, що там повинні були залишитися мої речі. Та трійця не була настільки зіпсована, щоб прихопити їх з собою.
І точно: метрів за триста, як мені і думалось, я виявила свій рюкзак. Його ніхто не чіпав…

12

Ранок. Сивий, нудний і холодний.
Дрібний дощ сипав на землю, ніби його розбризкували з пульверизатора. Я розбила намет на голому глинистому пагорбі і зараз сиділа в «передбаннику», спостерігаючи за пейзажем через прозорий целофан. Пахло сирістю, якоюсь цвіллю. Чомусь пригадався осінній ліс, купа грибів під деревами…
Я привела себе у відносний порядок: вмилася, поїла, змінила дещо по гігієнічній частині... Тут же в моїй поганій голові пробігла досить дивна нікчемна думка: не приведи Господь, випало б врізати дуба із-за нападу «трилобіта», то усі б з групи Стаса побачили мою брудну білизну. Сором ще той! Вголос би, можливо, ніхто з них нічого не сказав, але подумав би - це точно! Де тоді б було зауваження Петра Миколайовича про «гарну дівчину» (тобто мене)? Пофукали-пофукали (про себе) і пішли б геть.
Мгги-ись… Якось важко без звичних засобів гігієни... та і взагалі...
Ось такі у мене думки! Чого дивуватися? От йдеш собі по брущатці, перечепишся, звалишся, зламаєш ногу, і тебе привезуть у лікарню на рентген... Там роздягнуть і опа! А білизна три дні, як не міняна! Фе! Ай-ай-ай! І ось тоді зрозумієш - про що я товкмачу!
Дощ трохи посилився. Краплі застукали швидше, навіюючи дрімоту.
Рука сильно нила. Не було схоже, що це результат дії електричного струму. Швидше за все, в «батогах трилобіта» була ще якась отрута. Боюся, аби мені не стало гірше.
У голові закрутилися обривки нічної розмови між Петром Миколайовичем і Стасом. Дійсно, якось я відразу не замислилася, де власне знаходжуся. Прийняла все як належне. А сама не знаю ні правил «гри», ні місцевості, ні сенсу того, що відбувається. Тільки «де», «як» і «навіщо».
Не маючи цих відповідей, здається ніби усі події лише якийсь злий жарт… чи дивний експеримент... Може ми, як ті піддослідні щури? А цей світ навкруги – «лабіринт». Чи формікаріум - штучний мурашник велетенських розмірів? Чи швидше - така собі лабораторія чудернацьких членистоногих мутантів!
Цікаво, тут замкнута система? Що тут підтримує вологість, температуру? Що служить джерелом освітлення?
Тьху ти! Які дурниці іноді приходять в мій розум! Лабораторний формікаріум! Ха-ха-ха... Чи не так – лабораторний формікаріум імені Вальки Капустіна! І ми у ньому, як ті таргани проти павуків-хрестоносців!.. Ха-ха-ха…
Хоча, Глорія, після тих останків тіл, які ти знайшла, щось не до сміху! Занадто... занадто жахливо. Навіть нереально. Немов дивишся трилер про маніяків і його жертв... Вірніше, не дивишся, а береш участь! Ось як!
Але дивно, як я не піддалася стадному інстинкту та панічно не дременула світ за очі, коли побачила тих «вовчків», що гналися за молодими людьми… Адже мені було лячно. Що тут скривати?
Тьху ти! Маячня! Маячня! О, Господи, що за хвора маячня!
Зараз цей світ здавався абсолютно чужим для людини. Якимсь абсурдним. Люди заслані сюди без знання істинного призначення, без мети, просто так. Чи, якщо ця мета і дійсно існує, то лежить в іншій площині розуміння. А якщо люди - це такі собі піддослідні миші? І якщо саме зараз йде дивний експеримент, суть якого вища за наше розуміння? - То значить це... це...
І що «це»? Ось курвисько!
Слухай! А раптом уяви, коли б ми... вірніше - учені... стали б пояснювати щурам і кроликам, навіщо їх «мучать». А? Уявила? - Фух! Ось накрутила! Як той кіт на глині... Хоча… хоча, насправді, дивно, що мені нічого тут не дивно. Неначе, так і потрібно, немов так і повинно бути. Ось що насправді лякає!
Раптом в голову забрела абсолютно дика думка, що я сплю. Точно, це світ марень. Цей день повторюється так само… ну, можливо, з деякими невеличкими змінами... тобто від ночі до ночі... Такий собі дивний сон, в якому зараз настає ранок. І я піду як завжди по болоту кудись... кудись… А потім, ближче до вечора, коли сонце цього світу піде на спокій, - уляжуся і засну, щоб, напевно, прокинутися у іншому світі, в іншому «сні», іменованому, можливо, реальністю.
Так, точно! Відкрию повіки і опинюся десь… десь... А потім знову тут... і знову там... І така карусель кожного разу.
Голова відмовлялася працювати. У цьому місці моїх диких висновків раптом утворився дивний «пробіл»: ніяких зачіпок, спогадів або навіть просто думок. Біла пелена.
Але ж кожного ранку я виконувала одні і ті ж монотонні дії, абсолютно не розуміючи, чому і навіщо їх роблю. А ця «біла пелена» пригнічувала усі думки, не даючи їм зібратися воєдино. Немов спеціально.
Цікаво якось виходить: адже коли я сплю, то не бачу снів. Ніби відключаюся... Можна сказати, що переходжу в стан такого собі спокою. Ніби висмикнули з розетки, стерли пам'ять (ха-ха-ха)... А проводити третину свого життя (так нам говорить статистика, матір будь-якої брехні і інсинуації) у світі сну, і при цьому абсолютно не бачити ніяких снів, погодьтеся, досить незвично. А дні і без того тут короткі.
-Доброго ранку тобі - світ іншого сну! - покричала я в нікуди, чогось радіючи такому дивному прозрінню.
І тут із-за далеких пагорбів з'явилися п'ять фігур. Я дістала бінокль та стала пильно вдивлятися. Це була група Стаса. Йшли вони повільно і стомлено. А у Світлани (я помітила) не було рюкзака.
Приблизно хвилин за сорок вони підійшли до місця моєї стоянки. Абсолютно мовчки чоловіки поставили два намети на сусідньому пагорбі. А потім, розбившись за статевими ознаками, також мовчки сховалися в них.
У мене чогось народилося смутне припущення, що вони чомусь сердиті на мене. А ще одна безглузда нікчемна думка, яка, навіть, намалювала таку сцену, де ця п'ятірка обізвала мене відьмою... Ще там було щось і про «пристріт». (Тут звичайно дописувачі форумів домальовують «смайлик».)
До вечора з першого намету виліз Петро Миколайович. Він відправився за найближчий пагорб, швидше за все, по малій нужді. Услід виринула заспана фізіономія Гната.
-Чим займаєтеся? - хрипко запитав він у мене.
Дивно, що він не поцікавився, звідки у мене намет. Невже байдуже?
-Воду збираю, - відповіла йому.
У очах Гната виникло німе питання. Я дістала порожні пляшки і вилізла назовні. Підійшовши до розтягнутого шматка целофану, обережно злила накопичену воду в одну з пляшок. Вийшла майже повна.
-Її можна пити? - все також хрипко запитав Гнат.
-Спробуйте.
Смачною воду назвати було важко. Проте це було кращою альтернативою болотяним озерцям.
-Ну… В степу і хрущ – м’ясо! - Гнат скривився, а потім поспішив спорудити подібний же водозбірник.
Трохи пізніше він жестом виклопотав дозволу зайти до мене у гості.
-Прошу пана до фортепіано, - погодилася я. Все одно нудно сидіти.
Ледве він сів поруч, я запитала:
-Намагалися перетнути драговину?
-Угу, - кисло кивнув він. – Бовдури! Геть дурні бовдури!.. Світлана трохи не пішла на дно. Рюкзак втратила... втратили…
-Що думаєте робити?
Гнат раптом нервово знизав плечима.
-Ви так дивно розмовляєте... ніби генерал на нараді в штабі. «Перетнути драговину»… «Що думаєте робити»... Люди так не розмовляють, - вивів він сумний висновок.
-Люди взагалі по-різному розмовляють, - усміхнулася я. - А ця «мова протоколу», яка нібито здається такою кострубатою - це лише такий собі інструмент передачі інформації.
-Ось знову: «інструмент передачі інформації»! - Гнат гмикнув. – Адже ви нормальна людина. Чого не можна просто сказати…
-Це і є просто. Невже я вимовила якусь незрозумілу тираду?
-Я колись дивився якийсь фільм… чи то серіал. Точно зараз не скажу. Пам'ятаю, що там була така сцена: батьки загиблого сина знайшли в дитячому альбомі паперовий літачок, який колись зробили йому в якості іграшки. І мати раптом ударилася в спогади. І якщо до цього і їх мова, і події, були хоч якось правдоподібні, то після її тиради, що описує політ цього самого літачка, все стало якимсь награним… нереальним… Пропала уся… уся «людяність» того, що відбувалося на екрані. Бо погодься, якщо говорять так: «Він (літачок) вчинив широку… таку собі ледачу петлю… і пушинкою опустився на килим біля письмового столу», виникає відчуття, ніби читаєш книгу, а не наживо спілкуєшся з людиною. Так не буває навіть уві сні…
На пагорб піднялася сутула фігура Петра Миколайовича. Він декілька секунд дивився на водозбірник і схвально цокнув язиком.
-Та з вами, Гнат, не пропадеш! - радісно промовив він.
-Не зі мною… не зі мною. Це її ідея.
Петро Миколайович подивився на мене, ніби на нобелівського лауреата.
-Мггг! Ви мене… ви мене…
-Не чекали подібного від жінки? - ущипливо промовила я.
Петро Миколайович збентежено посміхнувся.
-Дозволите і мені? - напросився він у гості теж.
-Заходьте, - я відсунулася углиб.
-Дивлюся на вас, - широко посміхнувся кліматолог, - і, як ви точно помітили, бачу не жінку… потрібно обов'язково додати - красуню… А бачу пустотливе хитре хлопченя. Напевно, в дитинстві вашим книжковим героєм була Пеппі Довга Панчоха або Ронні.
-Ні. Не вгадали.
-Мггг! - Петро Миколайович примружився. - Вже не говорить мені, що ви прихильниця таланту Куліша, Сковороди або Франка! Не вірю!
Я внутрішньо розсміялася.
-Чому відразу Франка? - відповіла йому. – «Щур з нержавіючої сталі». Джеймс Болівар ді Ґріз.
-Хто? - в один голос вигукнули чоловіки.
-Гаразд, не звертайте увагу. Це такий собі жарт.
-Чи є якісь плани на майбутнє? - раптом запитав Петро Миколайович, міняючи тему.
-Збираюся і далі йти до точки збору.
-Яким чином? Там же драговина... болото… Невже в обхід?
-Послухайте, - почала я, - мені не хочеться здатися грубою, але, як ви нещодавно казали, вважайте, що це операція у хірурга. Поясню: я не хочу, щоб ви ставилися до мене, як до нового лідера. У вас є Стас. Вам… тобто вашій групі вирішувати, що робити далі. А я… я - сама по собі. Що і як робитиму, це моє рішення.
Гнат і Петро Миколайович переглянулися.
-А ви дуже небезпечна… дівчина, - підвів підсумок останній.
-Просто не люблю зайвої відповідальності.
-Ви просто людям не вірите, - зреагував кліматолог. - Але ми не вороги. Вірно?
-Людина ти, або ворог людини, це можна визначити тільки в екстремальних умовах. І це безперечний факт.
-Хіба ми з вами не в подібних умовах?
-Ще ні. Нічого екстремального тут немає. Вважайте що ми на заміській прогулянці. На пікніку.
-Овва! – і ось тут на декілька хвилин повисло мовчання.
-І все одно, не дивлячись на ваш агресивний стиль, ви мені подобаєтеся… як людина, - посміхнувся Петро Миколайович, намагаючись розрядити обстановку. - Як би там сказав Висоцький: «Я б вас узяв в гори».
Я нервово відбила пальцями якийсь дріб і змінила тему:
-Залишимо цю розмову. Скажіть краще, де ми, по-вашому, знаходимося?
-Коли ми усією групою опритомніли на тому бетонному майданчику…
-Ви опритомніли всі разом? - здивувалася я.
-Так. А що вас бентежить? До цього ми усі входили до однієї групи. Правда, були ще деякі люди. Десь десять... Але де решта, я цього не знаю.
-Я «опритомніла» зовсім одна. А давно це «пробудження» було у вас?
-Та днів вже…
-Чотири дні пройшло, - подав голос Гнат. (Ця його некваплива мовчазність разом з педантичною розсудливістю робила цього хлопця «хорошим співрозмовником».)
-Я пам'ятаю, ви говорили про те, що «просиділи» на тому майданчику два дні.
-Так. Два дні.
-І ніхто більше не з'явився?
Чоловіки задумливо переглянулися. Здавалося, ніби я їм сказала якесь одкровення.
-І де ми, по-вашому, знаходимося? - запитали у мене. – Адже виглядає так, ніби ви вже знаєте?
Мені підморгнули, немов, я дійсно знала, але не хотіла бути відвертою.
-Гм! Зараз скажу одну дурість, - відразу попередила я усіх. - Припустимо, це Невідома Південна земля, про яку часто писали в давнину... в середньовіччі...
-Де? Що? Як? - м'яким тоном перепитав Петро Миколайович.
-Я ж говорила, що це дурниці.
-Проте... логіка в цьому є, - чогось підтримав мою маячню кліматолог. - Адже на старих картах частенько зображували якусь дивну землю, де ніби жили всілякі чудовиська. То люди з собачими головами, то велетні, то змії... то дракони...
Було не зрозуміло - жартує він чи говорить серйозно.
-І де ж ця земля знаходиться? - запитав збентежений Гнат.
-Прямо під нашими ногами, - посміхнулася я у відповідь.
Гнат дивакувате проглянув в мій бік та швидко видав чергу питань:
-Як ми сюди потрапили? Чому це місце… цю землю… раніше ніхто не бачив? Я маю на увазі, чому її нема на мапах? Чи то ви жартуєте?
І у цей момент в намет заглянув Стас.
-Більше трьох не збиратися, - усміхнувся він. - Ви тут часом не змовляєтеся?
Що він мав на увазі, я не зрозуміла. Його поведінка і безцеремонність викликала в мені якийсь внутрішній протест. І лише зусиллям волі я стримала його пориви вирватися назовні.
-До побачення, Глорія, - першим встав Петро Миколайович. - Бесіда була приємною. Продовжимо її наступного разу.
-До побачення, - пробурмотів Гнат, йдучи за кліматологом.
Деякий час я задумливо сиділа біля входу. З сусіднього намету виглянула Ольга. Вона огляділася. Помітивши мене, доброзичливо махнула рукою.
-Як себе почуваєш? - прокричала вона.
-Непогано.
Оля вилізла назовні і попрямувала до мене.
-Покажи свою руку.
Я знову залізла углиб свого намету, одночасно відвертаючи рукав.
-Ох! - підсумувала Оля.
-Що там?
-Тут освітлення погане, - замість відповіді сказала та, запрошуючи мене вийти назовні.
Декілька хвилин вона оглядала мою руку, потім плече та шию.
-Ну що там?
-«Сітка» стала помітніша. Тебе нічого не турбує?
-Окрім Стаса – то особливо нічого, - пробурмотіла я, розглядаючи свою руку. - Це погано? - взагалі-то я мала на увазі «сітку», але здається, Оля цього не зрозуміла.
-Якщо не турбує, то це… це...
Тут знов виглянув Петро Миколайович. Він щось ніс, і на моє німе питання пояснив:
-Це торф. Хочу нашвидкуруч вогнище розвести. Невеличке.
-А де ви його узяли? Торф…
-На тому майданчику був невеликий мішок і лопатка. Хтось до нас висушив його і чомусь залишив на східцях.
-Цікаво. Так що там з рукою? - обернулася я до Ольги.
-Гадаю, що через пару днів пройде.
З намету виглянув Стас. Він мені посміхнувся, але в його очах я раптом побачила якусь недобру іскорку. Мені зовсім не думалось «переходити» йому дорогу, але, здається було вже запізно. Мимоволі я це вже зробила. А він твердо вирішив стати лідером цієї групи. Як би мені не перепало з того.
Взагалі – навіщо мені ці люди? Треба переконати Стаса, що я йому не ворог. А ліпше – йти геть звідси.
Я індивідуалістка за своєю природою. І терпіти не можу, коли мною командують. А якщо сама беру, так би мовити, кермо влади у свої білі ручки, то не терплю, коли мені не підкоряються. «Демократія» не мій коник.
А тут, навдивовижу бачу зараз інше та дивуюсь чому вони усі повернулися до мене. Адже могли б розбити свій табір в іншому місці. Дивно якось!
Потрібно бігти звідси, поки мене не засмоктало це міщанське болото.
До речі, я раптом усвідомила, що у мене німіє мізинець на тій руці, де була «сітка».




Форма твору: Фантастика
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 23
Опубліковано: 25.02.2017 08:12





© Copyright: Олександр Меньшов



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи