chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

КОЛИ ВІДЧИНЕНІ ВОРОТА РАЮ...

[Наталія Дурунда]  Версія для друку


Коли відчинені ворота раю…

Повість


– На швидкий потяг «Москва-Добряни» квитків більше нема, – як грім серед ясного неба прозвучали слова працівниці залізничної каси для Ельвіри Богомолової, яка майже годину простояла у черзі на Київському вокзалі червонозоряної столиці.
– Я-а-к? Хіба таке може бути? Ми ж цивілізовані люди. Надворі 2001 рік, а транспорту нема. Хоч на конях добирайся, – зарепетувала ошелешена дівчина.
Вона – молода журналістка. Кореспондент відомої газети «У фокусі». Колишня випускниця факультету журналістики Московського державного університету. Родом із Західної України. Через свою зайнятість дуже рідко має можливість їздити додому. Але вчора головний редактор дозволив своїй зразковій підлеглій узяти коротеньку відпустку. Тому, не гаючи часу, Ельвіра швиденько зібрала усе найнеобхідніше і з самого рання прибігла на залізничний вокзал.
– Але ж переді мною мужчина викупив ціле купе, – все ще протестувала дівчина. – І я прекрасно чула, як він казав, що їхатиме у ньому тільки одна людина.
– Квитків нема – і крапка! – підвищила тон касирка, гучно закриваючи перед носом газетярки маленьке віконце.
Здавалось би, треба змиритися. Доведеться їхати іншим разом або автобусом. Проте здаватися Богомолова не вміла. Адже недаремно вибрала нелегку професію журналіста. Інколи, вишукуючи цікаві матеріали, їй доводилось навіть життям ризикувати.
Швидко знайшла невисокого симпатичного чоловіка у коричневому шкіряному піджаку та синіх джинсах, який купив чотири квитки. Наздогнала. Тихенько смикнула за рукав.
– Пробачте, що турбую, – благально глянула у його здивовані очі. – Питання життя і смерті. Ви мусите мені допомогти.
– Перепрошую? Хіба ми знайомі? – зупинив на дівчині здивований погляд незнайомець.
– Мене звуть Ельвіра. Ельвіра Богомолова, – простягла руку на знак привітання. – Я працюю в місцевій газеті, – показала спеціальне посвідчення. – Терміново, по роботі мушу їхати в Добряни, – скористалась своїм козирем, який завжди відчиняв перед нею усі двері.
– Дуже приємно, – байдуже відповів той, не звертаючи уваги на якісь там привітання і посвідчення. – Щасливої дороги.
– Ото ж бо й воно, – іронічно посміхнулася. – Наскільки щасливою буде моя дорога – наразі залежить саме від вас.
Здивовані очі незнайомця розширилися ще більше.
– У касі закінчилися квитки, – пояснила. – Мені не вистачило. А відкласти поїздку не можу, бо звільнять з роботи. Розумієте?
– Співчуваю, – кинув чоловік і направився до перону.
– Благаю, – застогнала бідолашна. – Я готова заплатити, скільки скажете. Ціна не має значення. Тільки допоможіть. Правду кажучи, я їду не у справах. Навпаки: уперше за багато років маю можливість утекти від них і побачитися з рідними. Невже ви не зглянетеся над людиною, яка хоче провести зі своєю сім’єю світлий празник Воскресіння Христового?
Мужчина раптом зупинився і гнівно обміряв надокучливу журналістку колючим поглядом.
– Зрозумійте, – процідив крізь зуби. – Це купе заброньовано не заради розваги або чиєїсь примхи. У ньому їхатиме стара жінка, якій потрібні спокій і тиша. Тому не витрачайте свої сили марно. Нічого я вам не продаватиму.
З цими словами різко повернувся і зник у натовпі.
Звикла за будь-яку ціну домагатися свого, Ельвіра спочатку хотіла наздогнати нахабу. Поговорити з бабусею, якій, мов королеві, замовили дві пари місць. Пояснити старій, що з-за таких віп-пасажирів, як вона, хтось може взагалі додому не потрапити вчасно, а когось узагалі звільнять…
Та якась невидима сила зупинила дівчину. Ноги ніби вросли у землю, внутрішній голос шептав, що мова йде про людину похилого віку, можливо, тяжко хвору, виснажену. Інакше хто платив би за чотири місця, коли все одно зайняте буде тільки одне?
Богомолова безсило опустилася на лавицю у залі очікування. Витягла з кишені мобільний телефон, аби зателефонувати рідним, щоб, як завжди, не чекали на її візит. Та раптом почула над собою жіночий голос.
– Мій чоловік казав, що ви хотіли купити один квиток у Добряни.
Піднявши здивовані очі, журналістка побачила високу, симпатичну білявку років тридцяти п’яти.
– Хотіла, – тяжко зітхнула. – Але…
– Ми поговорили з Софією Дмитрівною, для котрої замовлено купе. Вона не проти супутниці. То ж , якщо ви ще не передумали…
Ельвіра не вірила власному щастю. Звичайно, вона не проти. Готова заплатити будь-які гроші.
– Тоді у мене прохання, – попросила білявка. – З вами їхатиме людина, яка не була на рідній землі дуже багато років. Напевно, переживатиме. Будь ласка, не турбуйте її зайвий раз…
– Їй потрібен спокій і тиша, – докінчила Ельвіра. – Мені про це вже казали. Повірте, я готова хоч жодного слова не зронити аж до кінцевої станції, тільки б поїхати. Бо така нагода в мене, на жаль, випадає рідко.


х х х

Щаслива й задоволена сиділа Богомолова у ще пустому купе. Софії Дмитрівни, про яку вона вже чула, поки що не було.
¬«І що ж це за важлива персона, що з нею так возяться? – розмірковувала. – Навіть окреме купе викупили, аби ніхто не турбував».
Як журналіст, дівчина часто мала нагоду спілкуватися з різними, часто й високопосадовими людьми. Тому їй було цікаво побачити віп-пасажирку, якій завдячувала своєю поїздкою у рідне місто.
Нарешті дверцята купе відчинилися. У супроводі вже знайомих на вигляд чоловіка та жінки усередину увійшла пані похилого віку. На вигляд їй можна було дати не більше сімдесяти. Її ніхто не підтримував і не допомагав. Рухалася бабця повільно, але самостійно.
– Ну все, Софіє Дмитрівно, – цілуючи стареньку, попрощалася білявка. – Щасливої дороги. Як доїдете – відразу зателефонуйте. Мобільний у кишені зеленої кофтини.
– Не хвилюйтеся, – відповіла обом проводжаючим. – Усе буде гаразд. Велике спасибі за допомогу. Бувайте здорові.
Поїзд рушив.
У купе все ще панувала напружена тиша. Ельвіра не наважувалася починати розмову першою, щоби, як і обіцяла, зайвий раз не турбувати сусідку.
Дякуючи професії журналіста, дівчина не раз мала можливість сам на сам спілкуватися з різними особами під час інтерв’ю. Інколи майже з першого погляду могла зрозуміти, яка саме людина сидить перед нею: м’якохарактерна чи твердолоба, відверта чи здатна приховувати і обманювати, щаслива або згорьована.
Орієнтувалася, як правило, по очах: якщо співрозмовник їх не ховає і не відводить – значить відвертий, чесний, справедливий з міцним, твердим характером. Якщо ж оченята бігають, людина нервується – значить здатна брехати. Коли ж співрозмовник на щось задивляється і в глибоких, сумних думах не звертає ніякої уваги на все, що відбувається навколо нього – він нещасливий. Щось з’їдає його зсередини, мучить, давить.
Та не зважаючи на професійний досвід, визначити, яка саме людина сидить перед нею цього разу, Богомолова не могла.
Гарно зібране у високу зачіску сиве волосся, не прикрите ніякими хустинками чи шапочками, не натруджені, акуратні, з легким манікюром руки, дорогий парфум, фірмовий елегантний одяг свідчили про те, що Софія Дмитрівна – сучасна містянка з хорошим смаком.
«Напевно онуки хоч на якийсь час вирішили спекатися своєї бабці, яка за своє життя, крім дивану і телевізора, можливо, нічим і не цікавилася, та й відправили у будинок відпочинку в зелені Карпати», – подумала.
Проте, з не по роках привабливого шляхетного обличчя зі слідами колишньої вроди, на журналістку впритул дивилися такі глибокі, розумні й разом з тим такі печальні васильково-сині старечі очі.
По тілу газетярки мимоволі пробігли легкі мурашки. Їй, як журналісту, це було не притаманно. Однак… Дівчина, якимись найглибшими фібрами душі відчула, що перед нею сидить не звичайна старенька бабця…
Софія Дмитрівна теж вивчала свою супутницю допитливим поглядом, від чого Богомоловій стало ніяково. Вона мимоволі поправила на собі коротку спідницю, яка не прикривала навіть колін, застібнула верхній ґудзик на блузі, що тісно облягала стрункий стан і пишні груди, поправила довге золотисто-хвилясте волосся, розсипане на плечах і спині.
Та господиня купе не соромилась. Здавалося, що незручність дівчини її навіть тішила. За хвилину бабуся розглядала вродливе обличчя журналістки. Цікавим поглядом пройшлася по випуклому підборіддю, пухкеньких рум’яних щічках, трохи курносому носику і пронизливо гостро глянула у великі карі очі.
– Я – Софія Дмитрівна Гончар, – нарешті першою озвалася. – Чесно кажучи, зраділа, коли почула, що їхатиму не сама. Звичайно, шумна компанія мені вже не до снаги, але й повна тиша не приносить радості. А вас як величають?
– Ельвіра Богомолова, – якось ще боязко, напівпошепки відрекомендувалася дівчина. – Я вам дуже вдячна.
– За що? – здивувалася жінка.
– За те, що нарешті вперше за останні шість років побачу своїх рідних наживо, а не по скайпові. Відвідаю храм, до якого ще в дитинстві мене водили батьки. Поспілкуюся з давніми друзями. Адже якби я сьогодні не виїхала з Москви, всі ці радощі довелося б відкласти ще, як мінімум, на рік.
– Ви, напевно, дуже зайнята? – лагідно посміхнулася стара. З-під легко накритих майже прозорою помадою вуст виглянули сніжнобілі рівненькі, як один, зуби.
– Моя робота і моє життя – одне неподільне ціле. Живучи – я працюю, а працюючи – живу. На інше часу майже не вистачає, – по-філософськи відповіла Богомолова.
– Тоді ви дуже любите свою справу, – зробила висновок пані Софія. – Це добре. Бо найкращий результат отримуєш тільки від того, у що вкладаєш душу.
Ельвіра відчула, що ця жінка не перестає її приємно дивувати. Щодалі, то більше наростала її симпатія до немолодої супутниці. Замість того, аби повчати, як насправді треба жити, вона мудро схвалила вибір дівчини. Мовляв, якщо тобі це до душі – хто має право судити?
– Може, замовимо чаю? – несподівано запропонувала пані Гончар.
– Не відмовлюся, – з радістю погодилася співрозмовниця.
За кілька хвилин дверцята купе шумно відчинилися і провідниця поклала на столик дві склянки з окропом.
– Я – журналістка. Працюю в газеті, – трохи розслабившись, продовжила Ельвіра. – А ви? – обережно запитала. – Їдете до родичів чи відпочивати?
Усмішка враз щезла з обличчя старенької. Очі наповнилися глибоким сумом. У купе знову запанувала важка тиша.
– Вам погано? – налякалася дівчина. Здавалося нічого такого й не сказала, а явно засмутила стару.
– Я їду додому, – нарешті, тяжко зітхнувши, озвалася Софія Дмитрівна. – Хочу ще раз у цьому житті ступити на рідну землю, де не була вже шістдесят два роки.
В Ельвіри від здивування розширилися очі.
– Я народилася у далекому тисяча дев’ятсот двадцять першому, – продовжила жінка, прочитавши німе запитання в очах супутниці. – Кілька днів тому відсвяткувала свої вісімдесят років.
– Н-неймовірно, – ледве видавила з себе ошелешена Богомолова. – На вигляд вам не більше сімдесяти.
– Дякую, – на поморщених устах знову заграла приємна усмішка. – Інколи мені самій не віриться, що більша частина життя – за плечима, – задивившись у вікно, з болем промовила. – Здається тільки вчора мені вісімнадцять було. Наче зараз чую знайомі, рідні голоси з далекої юності…


х х х

1939 рік.
Закарпаття під владою Угорщини.
Мальовниче гірське село Кути. Так його назвали першопоселенці. Маленькі дерев’яні хатини, розкидані по вершинах гір, вище яких тут тільки небо. Із віконця кожної – вигляд, за який власники житла у великих містах сучасності заплатили би шалені гроші. Враження, ніби летиш у літаку, а під тобою – ліси, зелені поля, потічки і озерця. Он там, трохи нижче, невеличка біла хмаринка повільно пересувається зеленим схилом. Вона то розтягується, то збивається у щільну кучку. Відразу й не розбереш, що це – біла пухнаста отара овець. А коли наступає ніч, здається ніби стоїш прямо під зоряним куполом, до якого буквально можна дістати рукою і погладити різнокольорові миготливі крапочки. Зранку все навкруги вкривається біло-молочним туманом, який густо осідає в ущелинах. З вершин це нагадує повні чаші щойно надоєного теплого молока. У повітрі пахне свіжістю і вранішньою вологою. Зі сходом сонця біле диво повільно розсмоктується, відкриваючи очам казковий пейзаж. З блакитного неба яскраво падає жовто-золоте проміння. На зеленій шовковій траві виблискують кришталеві крапельки роси. Де-не-де чути, як на своїх лазах уже мантачать коси косарі.
На зеленій галявині, густо всіяній жовтими кульбабами, горілиць лежала вісімнадцятирічна Софія Гончар і спостерігала, як по синьому небу повільно плавають білі хмаринки. Поряд спокійно паслася її корівка Крася.
Коломийку заспіваю, як ми веселенько,
Коломийку заспіваю, як болить серденько.
Ой я собі заспіваю двома голосами,
Один піде понад гори, а другий лісами.
Чулися здалеку слова коломийок, що співала молодь, яка скотарила по косогорах.
Зморена повсякденною роботою, дівчина несподівано задрімала. І побачила сон – важкий уривок з дитинства: вдосвіта її, шестирічну дівчинку і трьох молодших братиків, розбудив найстарший брат Ігнат. Одягнув і повів до комори. Дорогою Софійка помітила, що у хаті багато чужих людей, переважно жінок. Всі вони стояли біля маминого ліжка і про щось тихо шепталися. Тато був одягнений у чорний одяг. У коморі брат пояснив малим, що зараз прийде тітка Ганна і забере їх на один день до себе.
– Так треба, – суворо, по-чоловічому пояснив Ігнат. – Мамі зараз дуже погано, то ж у хаті будуть допомагати сусіди. Заважати їм не можна.
Те, що мамі погано, новиною для дітей не було. Після пологів останньої дитини хвора переважно лежала. Місцеві цілительки тільки розводили руками, нічим допомогти не могли. Вже кілька років ніхто не бачив її на полі чи городі. Навіть одежу прав старший син.
Проте наскільки їй було погано сьогодні – Софійка навіть не уявляла.
Наступного дня батько забрав дітей від тітки Ганни.
Посередині великої кімнати дівчинка побачила вузьку постіль у якій, склавши руки на грудях, мирно і якось дивно спала матуся. Дивно, тому що малій здалося, що вона навіть не дихає. Біля голови найріднішої на підсвічнику горіла свічка. Дитину це також здивувало, бо ж надворі день, то навіщо світити у хаті?
Поруч зі сплячою ненькою, схиливши голови, стояли родичі на чолі з батьком. Обличчя його було неприродно блідим, аж білим, мов стіна, майже незмигні, налиті кров’ю від страшного горя очі, окреслилися чорно-сірими колами, плечі зігнулися, ніби на них упав багатотонний тягар.
Усі витирали сльози.
Нічого не розуміючи, Софійка підійшла ближче до мами і торкнулася її руки.
– Мамо, мамочко, – покликала тоненьким голоском. – Ви геть замерзли, такі холодні…
– Ой, Боже милостивий! – раптом заголосила одна з жінок. – Нещасна сиротина! Не розуміє, що вузьке ліжко – це домовина, а холодні руки – тіло без душі!
Софійка відчула, як хтось підхопив її і притис до грудей…
– Софійко-о! Софіє-є! – крізь сон донеслось до молодої вісімнадцятирічної дівчини.
– Аг-о-ов, – розплющивши сонні очі, відізвалася. – О-ох і знову ці спогади дитинства у моїх снах, – Треба сьогодні піти на могилу матінки, свічку запалити.
– Ну, слава Богочкові Святому. Нарешті знайшла. Уже всі груні оббігала за тобою, – тяжко дихаючи, через нелегкий підйом у гору, нарікала подруга Олена. Чорноока, з пишними густими бровами, типова молода гуцулка. – У мене – новина, яка аж дух перехоплює, а ти тут сховалася.
– Ага, сховалася, – з гіркотою відповіла Софійка. – Я ж скотарю. Хіба не бачиш? Онде наша корова пасе. Якби кудись поділася – батько би покарав мене гірше, як жандармів.
– Шо правда, то правда. Нянько ваш у селі всім законам – закон. Староста все ж таки. Спробуй тільки не послухати.
– Так то у селі, а уявляєш, що в сім’ї? Хай би ми, діти, тільки заставили його повторити нам двічі. Зранку кожному завдання дає і в кінці дня перевіряє, чи виконано, – жалілася. – Але ж ти казала, що якусь новину принесла? Дай, Боже, хорошу?
– Ай справді, – згадала Олена. – Сьогодні вранці твій Йосип разом з батьком повернувся з міста, де вони тиждень бринзою торгували. Просив передати, що сьогодні увечері чекатиме у саду, на вашому місці.
У Софії відняло мову. Серце шалено закалатало.
– Ц-це точно? – ледве виговорила. – Бо він збирався пробути у місті аж до неділі, а сьогодні тільки п’ятниця.
– Я своїми очима бачила його у корчмі. Пригощав хлопців паленкою. Напевно, добре заробили цього року на бринзі, бо навіть годинника собі купив, уявляєш?
Та молода Гончарка подругу вже не слухала. В її уяві постав милий серцю образ Йосипа: темне смоляне волосся, великі пронизливі циганські чорнющі, мов безмісячна й беззоряна ніч, очі, звабливий безсоромний погляд, стрункий стан, широкі плечі… Згадала побачення з коханим тиждень тому. Тоді так прощалися, ніби любий не на кілька днів, а на рік їде з села. У садочку, недалеко від її хати, під запахущим цвітінням яблунь дівчина вперше дозволила себе поцілувати. Тоді від дотику ніжних гарячих вуст втратила відчуття реальності: у голові запаморочилося, земля закрутилася, сильні руки підхопили її і не дали впасти.
– Я кохаю тебе більше за життя, – солодко шепотів їй на вухо Йосип. – Кожен мій подих, кожен удар мого серця – все для тебе, – міцно притискав милоданку до себе.
– Ти взагалі слухаєш, що я розповідаю? – несподівано повернула до реальності Софію подруга.
– Га? Що? – ніби прокинулася замріяна дівчина. – Слухаю, слухаю. То коли, кажеш, Йосип чекатиме на мене?
– Зрозуміло. Як стемніє, так і чекатиме. Тільки прийди обов’язково, бо мені здалося, що Йосип хоче повідомити щось важливе. Він дуже хвилювався, коли просив мене передати прохання. Напевно, проситиме тебе заміж.
Софія зашарілася.
– А тепер мушу бігти, – піднялася Олена. – Бо у мене купа роботи. Ніколи теревенити. Завтра розкажеш, як пройшло побачення і коли сватання.
– Ходи здорова, – посміхнулася. – Дякую за новину.


х х х

– І куди це ти зібралася? Ніч до хижі, а ти з хижі, – суворо поцікавився батько, спостерігаючи, як Софія, одягнена у нову сукню, розчісує довге волосся. Його дружина померла, коли донечці було тільки шість років. Всього у родині залишилося п’ятеро дітей. Найстарший десятирічний Ігнат, шестирічна і єдина донька Софійка, чотирирічні двійнята Максим і Дмитро та трирічний Василько. Брати обожнювали сестричку. Вся хатня робота з раннього дитинства лягла на її маленькі плечі. Відтоді батько замінив дітям і матір.
– Я ненадовго, – виправдовувалася. – Тут недалеко. Майже біля хати. Піду з подругами на вечорниці. Як щось нагле – покличете.
– Знаю я твої вечорниці, – сердито буркнув. – За цілий тиждень і ноги не випхала на вулицю, а як тільки той фатів Ярошів у селі об’явився, так миттю на шпацірку.
– Та ви що, няньку, – заплакала Софійка, розуміючи, що одне слово господаря дому вирішує вийде вона за поріг чи ні. – Яке побачення? Ми з Оленою…
– Ану цить! – на весь голос крикнув голова родини. – Ти ще й брехати мені навчилася?! Думаєш, я геть дурний?!
Раптом двері відчинилися і до кімнати увійшов нежданий-негаданий порятунок – Олена.
– Йой, якісьте острі, пане старосто. Аж на ту гору вас чути. Чим ваша доня провинилася, що не пускаєте її на вечорниці?
У Софійки полегшало на душі.
– То ви й справді разом ідете? – все ще не довіряв Гончар.
– Но ай як? Правда шо разом, – як справжня акторка розіграла здивування на обличчі гостя.
– Но дивися! – суворо попередив. – Як дізнаюся що ви там шось мудруєте за моєю спиною – обом горе буде.
Дівчата знали, що погрози батька – не пусті слова. Тому на вечірніх посиденьках у сусідній хаті з’явитися треба було обов’язково, аби люди побачили, а там уже й по своїх справах можна гайнути. Так робила вся сільська молодь.
Дмитрові Гончару було вже за п’ятдесят. Але, не зважаючи на всі проблеми, які лягли на його плечі після смерті дружини, виглядав він значно молодшим. Коренастий, високий, з чорним смоляним волоссям і густими бровами, що зрослися на переніссі й майже закривали повіки. Вони надавали його виглядові ще більшої суворості, підкреслювали вольовий, крутий, непокірний норов. Чорні очі не дивилися, а ніби пронизували людину наскрізь. Вони випромінювали природний розум і вроджений інтелект. Адже недарма займав високу посаду старости села. Люди поважали і слухалися його.
– Ой не знаю, як тобі і дякувати, – зворушено мовила Софія до Олени, коли дівчата благополучно вийшли з хати. – Якби не ти…
– На те ми і подруги. Я відчувала, що твій старий щось запідозрить. У нього такі передчуття, що важко обманути. Так шо ти всеодно будь обережна, – попередила.
На півгодини дівчата з’явилися у хаті, де проводилися вечірні сільські посиденьки, а потім, тремтячи від хвилювання, Софійка попрямувала до саду, де чекав Йосип.
Серце у грудях калатало так, що, здавалось, його удари було чути на всю околицю.
Раптом дівчина відчула, як теплі руки накрили її очі.
– Ну привіт, люба, – ніжно прошепотіли на вухо чиїсь вуста.
– Йосипе?
– А ти чекала когось іншого? – пожартував хлопець, повертаючи до себе кохану.
– Ну, що ти таке кажеш, – зашарілася. – На кого мені ще чекати?
«Кохана, моя прекрасна кохана», – подумки залюбувався молодий Ярош на свою Софійку. Стрункий стан, сині, мов глибокі озерця, очі, в яких, здається, можна потонути. Високе чоло, пишна золота коса до самого пояса, рум’яні щічки і пухкенькі чутливі уста. Ну як таку не любити? Як не марити нею?
– Ой! – раптом скрикнула. – Здається там хтось ходить, – показала у густу темряву.
– Той що? – здивувався хлопець. – Нехай. Ти ж зі мною.
– Ото ж бо й воно, що з тобою, – зізналася. – Я дуже боюся. Батько суворо заборонив мені бачити тебе. Сьогодні, аби вийти з дому, довелося йому навіть збрехати. То ж якщо дізнається про наше побачення…
– Сонечко моє кохане, – ніжно обняв і притис до себе дівчину Йосип. – Коли ти зі мною, не повинна нічого боятися. Я знаю, що твій батько вважає мене за жебрака, недостойного його доньки. Але я це виправлю. Обіцяю. Ти не соромитимешся людей, коли виходитимеш за мене заміж.
– Та ні, – образилася Софійка. – Який ти жебрак? У вас і хата, і корова, як в усіх. Мені ж палаців не треба. Я тебе люблю. Батько переживає, аби ти не скривдив мене. Якщо з ним поговорити – він довірятиме тобі і дозволить нам одружитися.
– Поговорю, – зітхнув Йосип. – Обов’язково поговорю. Але після того, як зароблю грошей. Якщо все буде так, як каже мій друг Василь Чорний, то нам вистачить і на землю, і на хату, і на худобу та ще й безбідне життя на кілька років уперед. А згодом відкриємо у селі свою справу. Кузню наприклад. Коня куплю, щоб завжди свіжі грошенята капали, на заробітки не потрібно було їздити. Не хвилюйся. Ти в мене у золоті купатимешся.
У Софії похололо всередині. Відчула, що коханий щось замислив. Із самого початку зустрічі він здавався їй якимось дивним, наче й не радів побаченню.
«Про які гроші йде мова? Який кінь? Яка кузня? Яке золото? Звідки він хоче узяти всі ці багатства?» – подумки дивувалася.
– Розумієш? – ніби прочитав її тривожні думки хлопець. – Я вже давно чув про людей, які тікають до руських. Кажуть, там добре жити: райські умови роботи створені для простих трударів, безоплатне лікування і навчання. Уявляєш?
Софія не вірила власним вухам.
– То ти покидаєш мене? – крізь сльози запитала.
– Покидаю? Нізащо, мила. Ти ж не розлюбиш мене, поки я зароблятиму на наше весілля? Правда? Чи розлюбиш? – затамував подих в очікуванні відповіді.
– Я ніколи тебе не розлюблю, – схлипуючи, відповіла збентежена дівчина. – Якщо треба – довіку чекатиму. Але навіщо ці заробітки? Хіба тут не можна прожити? На своїй землі трудитися…
– Ото ж бо й воно, – сумно відповів Йосип. – На своїй землі. А де моя земля? Хіба вона у мене є? Чи ти думаєш, що твій батько поділиться своєю? Хіба віддасть тебе за мене голозадого? Навіть до хати не підпустить.
– Але ж кажуть, що люди перетинають тоту руську границю та й пропадають безвісти, як сіль в окропі, – все ще намагалася переконати коханого. – Нема потім від них ніякої вісточки. Хто знає, чи добре їм там, а чи повмирали вже? Може їх виловлюють та й нашим жандармам повертають, а ті…
Але Ярош її не слухав. Іншого виходу заробити грошей і одружитися з коханою не бачив. Вважав, що це його єдиний шанс випросити у батька нареченої благословення на бажаний шлюб. Крім того, розум нещасного був геть затьмарений комуністичними ідеями. «А що, як там і справді всі люди вільні робити і жити, як хочуть? – подумки уявляв. – І ніхто не питає, чи бідний ти чи багатий: хворий – вилікують, голодний – знайдуть роботу, хочеш вчитися – обирай навчальний заклад. Якщо так, то за рік-два можна і справді багатою і освіченою людиною повернутися».
Останнім часом люди масово стали втікати до Радянського Союзу. Ходили слухи ніби одночасно вирушало у дорогу по п’ятдесят, а то й сімдесят чоловік. І всі шукали кращого життя, мріяли вирватися з бідноти та гноблення чужинської влади.
– А батьки твої що кажуть? Невже благословляють на цю дорогу? – хапалася за останню соломинку.
– Я сказав тільки молодшій сестрі. Вона їм завтра розповість, коли я вже далеко буду. Бо мати голоситиме на все село. Куди ж я тоді подамся?
– Я-ак? – здалося що серце нещасної Софії на мить завмерло. – Т-то ти прямо зараз вирушаєш?
– Так, сонечко. Василь чекає мене під горою. До світання мусимо дійти у сусіднє село. А наступної ночі, якшо Бог дасть, перейдемо границю.
– Навіщо мені золото, гроші? – обхопила руками голову коханого і, гаряче обціловуючи, плакала Софія. – Головне, аби ти завжди був поряд. Прошу тебе, милий, коханий, не покидай. Не йди. Не залишай… – благала, омиваючи своїми сльозами кохане обличчя.
– Люба моя, ріднесенька, – міцно притис до себе дівчину. – Богом молю, не побивайся так. Не край моє і без того зранене цією розлукою серце. Я ж не навіки йду.
– Обіцяй, що кохатимеш і пам’ятатимеш мене. Не зрадиш нашу любов, будеш вірним… – жалісливо глянула прямо у вічі коханому.
– Буду, люба моя, – притискаючи до себе кохану, ніжно шепотів Йосип. – Все, що роблю, тільки заради нашого майбутнього, повір. Клянуся перед цими зорями і батьком їхнім місяцем, що найбільше, чого бажаю – це прожити однакову з тобою долю. Тому обіцяю, що повернуся навіть з краю світу, аби бути поряд. Серце моє кров’ю обливається з-за нашої розлуки. Надалі житиму, рахуючи дні, коли приїду і ми обнімемося на цьому ж місці.
Та у Софії було зовсім інше відчуття. Як тільки почула, на що відважився милий, душу охопив невимовний страх. Розумом усвідомлювала, що треба тільки почекати і він повернеться, адже не перший із села на заробітки вирушає. Проте серце дівчини німим криком голосило про інше. Не могла пояснити бідолашна, але відчувала, що більше не побачить любого, не обніме, не поцілує цих гарячих вуст, не загляне у дорогі, кохані очі, не торкнеться ласкавого ніжного обличчя.
Свідомо, всім тілом притислася до Йосипа. Повільно і лагідно стала цілувати його шию, піднялася до губ і… злилася з ним у довгому глибокому п’янкому цілунку. Далі під ногами все понеслося, попливло. Хлопець відповів взаємністю. Вперше торкнувся цнотливого оголеного стану, грудей, ніг коханої. Вперше відчув її справжнє тепло…
А на прощання Софія відрізала невеличкий локон свого волосся і подарувала коханому.
– Це тобі на згадку. Щоб міг торкнутися мене справжньої, живої там у далеких краях. Відчути мою любов, моє серцебиття…
– Найдорожча моя. То є найбільший і найцінніший подарунок. Обіцяю, що берегтиму його, як зіницю ока і поверну, коли зустрінемося знову…

х х х


Зажурена, морально знесилена, з великим тягарем на душі плелася додому тої ночі Софія. З її голови не виходило прощання з Йосипом. Не могла повірити, що сьогодні відпустила милого на кілька місяців, а може й років…
«Клянуся перед цими зорями і батьком їхнім місяцем, що найбільше, чого бажаю – це прожити однакову з тобою долю…», – все ще звучали у вухах дівчини слова коханого.
«І я найбільше цього бажаю, – шепотіла. – Прожити однакову долю і померти разом…»
По щоках текли сльози. Софія їх не витирала. Незчулася, як підійшла до дверей. У глибоких печальних думах не помітила, що у хаті досі горить світло.
Тихенько відчинила двері.
Увійшла в сіни.
На хвильку зупинилася.
Якась невідома тривога-передчуття занила у серці.
– Чого заклякла? – почувся з кімнати сердитий голос батька. – Що? Від цілованя у голові запамороилося? Не можеш знайти дорогу додому?
«Чому він не спить?» – насторожено подумала. «Невже щось підозрює?»
Не чуючи землі під ногами, важкими кроками, непевно ступила до кімнати.
– Будеш переконувати, що дотепер зі своєю Оленою вечорничили? – суворо запитав.
– Я-а-а… – не в змозі вимовити ні слова, прохрипіла. Язик мов задеревів. Зовсім не слухався.
– Коли ти вийшла з дому, я серцем відчув, що побіжиш до того жебрака, – крізь зуби процідив батько. – Тому наказав твому братові Василеві стежити за вами.
– Не сваріть, няньку, ми тільки прощалися, – схлипуючи промовила.
– Як то прощалися? Він тебе образив?! – різко підскочив до дочки.
– Ні, ні, – перелякалася. – Подався з місцевими хлопцями на заробітки. Хоче на хату й землю заробити, щоб я не ганьбилася, коли виходитиму за нього заміж. Ще хоче кузню придбати, трактора… – затуливши руками обличчя, розридалася.
У Гончара полегшало на серці. «Добре, шо подався, – подумки зрадів. – Значить, якийсь час не докучатиме моїй дитині. А там подивимось. Кохання прив’яне та й можна буде Софії й нового жениха шукати…»


х х х

Наступного дня по всіх Кутах вихором пронеслася новина, що місцеві хлопці Микола Маркович, Іван Качур, Василь Чорний та Йосип Ярош уночі втекли за кордон до «руських». Старий Ярош з дружиною не знаходили собі місця. Уранці їхня наймолодша дочка Гафійка зізналася, що брат хоче одружитися з багачкою Софією. То ж мусить іти заробити грошей, бо інакше староста не віддасть йому свою дочку.
– А бодай тота Гончаруля світу білого не бачила за те, що заставила мою кровинку поневірятися чужими краями, – заломивши до святого образу руки, кляла Ярошиха. – Сину мій! – ридала. – Синочку єдини-ий! Не побачу я вже тебе у цьому житті, не побачу-у! Бодай та старостова квітка молодою зов’яла й ніколи долі не мала! Бодай ся мучила і митарствовала по світах до самої смерти!
– Не треба, мамко, прошу вас, – благала Гафія. – Нашо отак лаяти, наповідати? Ачей вернеся наш брат, нікуди ся не діє.
Та жінка не слухала.
– Вернеся, кажеш? – підняла свої безумні від горя очі на дочку. – Ану скажи мені, хто звідтам повернувся? Або хоч якусь вісточку прислав? Га? Скільки народу з нашого і навколишніх сіл побігли туди з надією, шо там на деревах ковбаси висять, лиш ріж – та їж? І ні слуху, ні духу від них неє. Мов у воду канули. Так і твій брат. Більше його не увидиме-е, – знову заридала. – І все винувата тота гадюка. Бодай пропала по світах.
Злого… Дуже злого і страшного майбуття просила у Бога згорьована мати для нещасної і ні в чому не винуватої дівчини, якій і самій було не легше на душі. Не усвідомлювала бідолашна неосвічена сільська жінка, що слова мають величезну, просто могутню силу. Сказане не пропадає у просторі, як вода у піску. Воно не тільки збувається, але ще й бумерангом повертається до тих, хто цього бажає.
Вислухав її Всемогутній Бог…
Кожне слово молящої занадто уважно вислухав…


х х х


Тим часом Йосип разом з трьома друзями крутими горами майже за добу пішки здолали більше п'ятнадцяти кілометрів. Дійшли до потрібного населеного пункту. Дочекалися у лісі смеркання. У кількох метрах від них маленькі чорні хатинки замиготіли освітленими віконцями.
– Можемо спускатися у село, – озираючись чи ніхто за ними не стежить, скерував Василь Чорний. Насправді він не був чорним, а навпаки – майже блондином з синіми очима. Тому дівчата на танцях часто сміялися, кажучи: «Онде пішов такий чорний, шо аж білий».
Сьогодні він був за старшого, бо сам підмовив друзів та ініціював цю небезпечну подорож. Торік, перебуваючи на заробітках у Празі, не раз чув від земляків багато позитивного про Радянський Союз. Перспектива заможного і щасливого майбутнього тягнула хлопця на схід велетенським магнітом. Повернувшись із заробітків, молодик відразу поділився своїми думками з Миколою, Іваном та Йосипом. Микола й Іван пристали на пропозицію утікати в благодатні краї, а Ярош задумався. Він давно вже планував освідчитися Софії. Прощатися з коханою хоч і ненадовго, був не готовим.
– А ти думаєш, що її батько прийме бідняка у свої широкі обійми? – висміяв його Василь. – Гадаєш, що віддасть тобі свою єдину дочку? Ти ж навіть сотки землі не маєш? Де хату поставиш?
Парубок задумався. А й справді, із чим прийде сватати далеко небідну Софію? Куди приведе молоду дружину? У хату до батьків де ще чотири молодші сестри-відданиці живуть? Обдумав усе, як годиться, та й пристав на пропозицію друга.
Крадучись у цілковитій темряві, чотири постаті підійшли до невеличкої, напіврозваленої хатини. У ній давно ніхто не жив, тому покрівля вже майже заломилася, незасклені вікна заплутала густа павутина. Колись тут мешкала досить заможна родина. Але пройшли роки, їхні діти повиростали і злетіли на свої крила. Батьки зостарілися і повмирали. Хата й опустіла.
Та сьогодні у кімнаті цієї будови мерехтів вогник запаленої свічки.
Хлопці підійшли майже безшумно.
Стали під вікном. Прислухалися.
Зсередини доносився чийсь шепіт.
Василь тихенько постукав у дерев’яне підвіконня.
Запанувала мертва тиша. Миттю погасло світло.
– Хто там? – тихенько запитали.
– Юро, то ти? – питанням на питання відповів Чорний?
Юрко Яворницький був провожатим, який сьогодні мав нелегально перевести через угорсько-радянський кордон групу селян. Саме він у цій напівзруйнованій хатині вже не раз збирав людей та проводив комуністичну агітацію: роздавав листівки про щасливе життя у сусідній державі, де всі рівні: немає багатих і бідних, голодних і хворих, усі щасливі й задоволені. Змальовував радянсько-російські робітничі умови так, що простій неосвіченій людині важко було втриматись від спокуси пожити у цьому раю. Сам Яворницький листівки отримував від товариша, з яким більше року тому познайомився на заробітках. Відтоді чоловіки підтримували міцну, але нелегальну дружбу. Знайомий з’являвся у селі рідко і тільки під покровом ночі.
– Айно, а то хто? – вже голосніше почулося з кімнати.
– То я, Василь Чорний і ще три мої цімбори, про яких я розказував.
Всередині знову запалала свічка. Скрипучі двері відчинилися.
– Нарешті прийшли, – радісно обнімаючи Василя, привітався Юрко. – Ми вже вирішили, що як за годину вас не буде, то вирушаємо, бо до світання мусимо проскочити на той бік.
– Ми тут, недалеко, у лісі чекали, поки стемніє, – пояснив Василь. – Знайомтесь – мої товариші: Микола Маркович, Іван Качур та Йосип Ярош.
– Добре, добре, – байдуже відповів Яворницький. – Краще зайдімо до хати, бо ще хтось, не дай то Боже, почує.
Хлопці, не вагаючись, рушили за Юрком. Коли увійшли – очам не повірили.
«Як може така маленька кімната вмістити стількох людей?» – подумки здивувався Йосип.
Всередині, на перший погляд, було понад тридцять осіб. Серед них увагу Яроша привернули дві молоді жінки. Вони були тепло одягнені з клунками в руках.
«Невже й вони відважуються на втечу з рідного краю?» – з гіркотою подумав.
Довгих розпитувань про новеньких, які щойно увійшли, Йосип не почув. Юрко мовчки підійшов до високого худорлявого ще ніби й не строго, але сивого чоловіка – як потім виявилося старшого групи – і тихенько щось шепнув йому на вухо, показуючи у бік прийшлих. Той у відповідь ствердно кивнув головою і попросив усіх встати, аби помолитися перед початком важкої і небезпечної дороги. Всі мовчки піднялися і почали ревно шепотіти «Отче наш».

х х х

… Всю ніч група із тридцяти шести осіб йшла через ліси. У дорозі майже всі познайомилися між собою. Старший групи, Андрій Юртин, виявився добрим приятелем Йосипового батька. Разом у дитинстві зеленими горами пасли худобу. Дві жіночки, Мелана Лозинська та Єлизавета Мокряник, пішли за своїми чоловіками. Ці пари недавно одружилися, то ж прагнули почати щасливе життя разом.
Вже майже світало, коли закарпатці нелегально, проте без особливих перешкод, перетнули омріяний угорсько-радянський кордон та й опинилися на території СРСР.
– Можете перепочити, – озвався Яворницький. – А мені час повертатися, поки не розвиднілося. Це село – вже радянська територія. Так шо жандарми вам уже не страшні.
– Як тото? – здивувалася Мелана. – Я думала, шо кордон – це колючий дріт, купа собак, а то так легко? Раз – і ти вже за границьов?
– Який колючий дріт? – сердито буркнув на неї чоловік. – Ми ж до своїх прийшли. А хто своїх собаками зустрічає? Зараз погукаємо, знайдемо прикордонника та й відігріємось десь у приміщенні.
У групі відчулося пожвавлення. Стали навіть голосніше говорити. А то дорогою боялися, щоб жандарми не зловили й не повернули назад. Спілкувалися майже пошепки.
– Мені тут навіть легше дихається, – глибоко вдихнувши і видихнувши, промовив Василь. – Відразу відчуваєш що то…
– Стой! – раптом перервав веселі розмови порушників державного кордону чоловічий крик.
Всі завмерли.
У кількох метрах від них стояв військовий з наведеною на людей рушницею.
– Шаг влево, шаг вправо – считаю побегом, применяю оружие!
З лісу почувся гавкіт собак і тупіт чобіт. То наближався черговий наряд прикордонників.
– Е, припиніть, пане товаришу, – не уявляючи серйозність ситуації добродушно озвався Чорний. – Ми ж свої…
– Молчать!– несамовито рявкнув охоронець. – Ложись на землю! Лицом вниз! На счет «три» – стреляю! Раз! Два!
– Та добре, добре, – гукнув Юртин. – Ми все зрозуміли. Треба ж перевірити. А то і справді, хто ми для них? Просто порушники кордону, – пояснив людям.
– Ага, шпійони, – почулось у групі.
– Молчать! – заревів прикордонник.
– Что тут у нас? – запитав уже інший військовий, який щойно підійшов. Напевно він був тут за начальника, бо охоронець опустив зброю і виструнчився. Підмога тим часом нишпорила по кишенях лежачих, витрушувала їхні клунки.
– Понятно, – зітхнув офіцер, коли обшук було закінчено. – Нарушители госграницы. Всем встать! – голосно скомандував.
Далі брудних і переляканих селян вишикували у колону і погнали пішки до найближчого селища, де розмістили у великій конюшні. Як виявилось, вони там були вже не перші. Величезна стайня була вщент набита біженцями. Нещасних селян, мов запеклих злочинців, охороняли озброєні солдати й собаки.
Періодично двері відчинялися, охоронець називав прізвище арештанта, якого викликали на допит до слідчого.
– Нічого, нічого, – все ще заспокоював односельчан старший групи. – Ачей ся біда ненадовго. Вони тут все з’ясують, переконаються, що ми не вороги і…
– … етапом відправлять у табори на Колиму, – саркастично докінчив сусід по конюшні, який, за його словами, вже більше трьох місяців сидів у цій своєрідній тюрмі. Він був весь брудний, худий і постійно чухався.
Жінки зойкнули.
– Т-та н-ні, – вже не так впевнено, але все ще з нотками недовіри запевнив Андрій. – За що нас до таборів? От побачите, – вирішив підтримати товаришів, – це просто перевірка. Треба потерпіти.
Від почутого у Йосипа затрусилися ноги. На чолі виступив холодний піт. У нього ж ціле життя попереду: одруження з коханою дівчиною, сім’я, діти… Він зовсім не готовий померти молодим у якихось таборах? Погодившись на нелегальний перехід кордону, хлопець уявляв, що потрапить у казку. Те, що відбувалося з ним зараз, усвідомлював важко.
«Ні, це не може бути правдою, – подумки заспокоював себе. – То є не більше, ніж перевірка наших документів. Все з’ясується і нас відпустять. А якщо ні?.. Якщо це квиток в один кінець? – серце юнака забилося у тривозі. – Якщо цей арештант каже правду і нас, не розбираючись, відішлють кудись в Сибір, у вічну мерзлоту? А там – повне виснаження і…Смерть?..»
– Так от чому від Івана Бойчикового з нашого села, який понад півроку утік до руських, до цього часу ні слуху ні духу нема, – поділився своїми переживаннями з Василем Чорним. – Недаремно його сестра Катерина не спить ночами, все переживає, чи живий ще, чи вже ні. А він і справді мабуть десь у тюрмі догниває.
– О-ох, дай Боже, аби все обійшлося, – без нотки колишнього оптимізму, задивившись через брудну решітку малесенького віконечка на синє небо, задумано відповів товариш.


х х х

…Минуло більше двох тижнів, як затримані сиділи у тій же брудній конюшні. Разом з ними у цій своєрідній в’язниці перебувало ще кілька сотень чоловік. Чим далі, тим виразніше перспектива їхнього майбутнього на території країни Рад нагадувала слова хворого і вошивого арештанта, який першого ж дня розповів про етапи і Колиму. Їсти давали один раз на день: чотириста грамів хліба і жахливу баланду, котру навіть свині навряд чи їли б. До того ж, щоб отримати «обід», треба було вистояти довжелезну чергу. Одна миска виділялася на сім, а то й вісім осіб. Люди, які відсиділи тут по кілька місяців нагадували скелети, обтягнуті шкірою і одягнені в брудне ганчір’я.
Щодня по кілька чоловік відвозили до в’язниці, яка знаходилася у районному центрі. Звідти – різними етапами до таборів.
Закарпатців з групи Юртина по одному викликали на допити.
– При каких обстоятельствах вами перейдена граница? Кто оказывал вам содействие в нелегальном переходе? – запитав Йосипа слідчий, який сидів напроти канцелярського столика. Роздивитися військового було вкрай важко, бо майже прямо в обличчя невільника била світлом настільна лампа. Ярош періодично заплющував очі, щоб перепочити.
– Ми з цімборами пішки дійшли до сусіднього села. А там нам допоміг друг Василя Чорного – якийсь Юрко Яворницький.
– С ккм именно? Назовите имена, фамилии.
– Та вони тут зі мною у конюшні сидять: Микола Маркович, Іван Качур і Василь Чорний.
– Вместе с вами в ту ночь задержали намного больше людей. Назовите остальных.
– Так, нас було більше тридцяти. Але я всіх не знаю. То люди з навколишніх сіл. Назвати можу лише Андрія Юртина, Мелану Лозинську та Єлизавету Мокряникову. З ними я познайомився у дорозі. Хто вони такі і чому перетинали кордон – не знаю. Був з нами іще той… Юрій Яворницький. Але він тільки привів нас у якесь село під лісом, сказав, що це вже Радянський Союз, і повернувся назад.
– Кто такой этот Яворницкий? Описать можете?
– Навряд чи. Було темно.
– С какой целью перейдена граница лично вами?
– Ми з товаришами шукали у вашій країні кращого життя. Хотіли заробити, вчитися…
– Известно ли вам, что нелегальный переход государственной границы СССР – преступление. Признаете ли вы себя виновным?
– Я знав, що нелегально переходити кордон не можна, – усвідомлюючи всю серйозність становища, правдиво відповів Йосип. – Винуватим себе визнаю.
– Что вы еще можете показать?
– Я прошу, щоб мене помилували і відпустили.
Після допиту Ярош повернувся до конюшні у піднесеному настрої. Він уже не раз спостерігав, у якому стані кидали майже непритомних полонених після розмови зі слідчими. А нещодавно після чергового допиту один молодий чоловік прямо на їхніх очах віддав Богові душу. Андрій Юртин взагалі не повернувся після чергового виклику. Подейкували, що його закатували до смерті, вибиваючи зізнання, що перетинав радянський кордон з метою шпіонажу, бо співпрацював з угорсько-німецькою розвідкою.
Проте з Йосипом слідчий вів себе хоч і суворо, але чемно: не ображав, не кричав, не погрожував.
«Значить, повірив і не знайшов доказів, що я шпійон», – подумки радів наївний».
Але минали дні, тижні, а на волю полонених ніхто не відпускав. Навпаки, дальші події підтверджували, що свобода – ду-уже далеко.
Одного дня кілька десятків арештантів посадили у відкриті вантажні машини і повезли до районного центру. Там у невеличкому залі суду їм прочитали вирок: три роки позбавлення волі за незаконний перетин угорсько-радянського кордону.
Спочатку засуджених направили до місцевої в’язниці. Але відразу попередили, що це тимчасово. Найближчим часом вони етапом будуть відправлені у пересильний табір міста Старобельська, звідти – на Колиму.
У Яроша все попливло перед очима. Голос, що читав вирок, звучав здалеку, з відлунням. Хлопець тримався на ногах з останніх сил. Все відбувалося немов увісні.
Вже у камері до нього підійшов Микола Маркович, з яким разом потрапили у цю тюрму.
– От тобі й заробітки, безкоштовне навчання, райські умови праці для простих трудівників… – саркастично мовив. – Три роки… А хто може гарантувати, що це – остаточний термін? Завтра комусь з начальства не сподобається, як я на нього глянув, або й сам не витримаю тамтешнього «райського» життя та й, не дай Господи, покину цей грішний світ? Ба чи побачимо ще рідну землицю, з якої ми так утікали? – важко зітхнув.
Але Ярош наче й не слухав товариша. Стояв непорушно, мов закам’янілий. Його скляні порожні очі незмигно дивилися в одну точку. Всередині немилосердно кололо, пекло, душило, мов за горло хтось тримав залізною рукою. «Напевно, так болить душа», – думав. Найбільше чого зараз бажав – це якимось чудом передати Софії, що не утік, підло зрадивши її любов і довіру. Не заробив омріяну купу грошей та й забув про свою кохану, купаючись у розкоші. А потрапив у страшну пастку, з якої вибираються роками. І вдається це, мабуть, далеко не усім …
У Василя Чорного, якому теж «пощастило» потрапити саме сюди, також розривалася душа. Адже саме він намовив своїх товаришів покинути рідні домівки у пошуках щасливого життя. Саме він, наслухавшись Юрка Яворницького, райдужно-кольорово розмальовував всім робітничі умови у Радянському Союзі. Переконував молодих друзів, що вдома мадяри їх заберуть у військо та й – «прощай, свобода». Тому порятунок – тільки на радянській стороні. І товариші йому повірили: покинули своїх коханих, батьків, сестер і братів та й подалися у невідомість.
«Як же мені тепер їм у вічі дивитися? – картав себе. – Як спокутувати свою вину перед хлопцями? Адже повернутися з цього пекла живим майже неможливо. Всі ми сконаємо – хто скоріше, а хто пізніше. Це все тільки питання часу».
Нещасний стояв у кутку на колінах і, не зважаючи на присутніх, ревно молився Богові. Просив у Всевишнього вибачення за несвідомо загублені ним долі своїх друзів, яких занапастив, вмовивши на цю втечу. Смиренно, схиливши голову, не соромлячись сліз, благав відпустити йому гріхи і простити за все…
А вночі, коли всі заснули у тісній камері, витяг ремінь зі своїх штанин та й повісився…

х х х


… Вже майже рік Софія здригалася, коли бачила, як листоноша проходив повз їхню хату. Бідна дівчина затамовувала подих в очікуванні бодай якоїсь вісточки від милого. Та все даремно. На вулицю останнім часом взагалі боялася вийти, бо стара Ярошиха її зовсім зацькувала.
– Ну що? Теперки сь щаслива? – нападала на бідолашну дівчину при першій-ліпшій нагоді. – Тепер ти легше? Звела зі світу мого сокола та й раюєш?! А скоро ще й заміж вийдеш за багача, на якого батько вкаже! – кричала мов скажена. – З-за тебе моя кровинка чужими краями поневіряється! Ба чи живий ще? Га? Скажи мені? Тобі ж видніше? Ти ж його посилала за грошима.
Софія не витримувала. Закривала руками обличчя і, плачучи, бігла додому. Життя її перетворилося на каторгу. З одного боку – туга за любим, з другого – прокльони його матері, а з третього – батько, який уже давно планував видати дочку заміж за сільського вчителя.
– Подумай добре, – повчав. – Йосипа шкода, але звідти не повертаються. Глянь лише: ще жодний, хто насмілився на порушення кордону, не об’явився у селі. На границі сторожа така, що муха не пролетить. Напевно перестріляли всіх порушників та й по всьому. А кідь і вернеся тот неборак, та жандарми йому життя і так не дадуть. Арештують і заб’ють до смерти. Так шо надіятися на Яроша – пуста робота. Краще подумай про своє майбутнє.
– Яке майбутнє? – байдуже махнула рукою. – Хіба воно у мене є?
– Но-но! Ти себе не хорони. Ачей не вдовиця. Безглуздої обітниці чекати до гробової дошки, мабуть, не давала. А якшо й давала, так то – життя. Живий думає про завтрашній день. А він такий, що без землі не проживеш. Онде Іван Дубовий, місцевий учитель, якому батько залишив багато землі…
– Та-ату! – заблагала Софія. – До чого тут Іван і його земля? Не потрібний він мені ні багатим, ні бідним. Не за гроші я виходитиму заміж. Мене Йосип не послухав і утік у світи, бо знав, що ви не погодитеся на наш шлюб без землі і статків. Вважав, що ви ніколи не благословите вибір своєї доньки, якщо нареченому ніде власну хату поставити.
– Правильно вважав, – суворо зауважив батько. – Я тебе у жебрацтво не віддам. Чи ти готова жити з отою дияволицею, старою Ярошихою, що живих людей нізащо зі світу зводить? Я вже попереджав тоту гадюку, що власними руками задушу, якщо почую ще хоч раз лайку з її паскудного рота. Але вижу, що не доходить до безсовісної…
Софія не витримала: упала на ліжко і заридала. Утішати її було зайвим. Дмитро відчув, що треба негайно сватати дочку за Дубового. Бо ще чого доброго згине у тузі за Йосипом.


х х х


Довго та даремно переконував старий Гончар дочку погодитися на шлюб з учителем. Та Софія навіть чути не хотіла. Нарешті батько не витримав. Скули його заходили, очі налилися кров’ю.
– Ти вийдеш за нього заміж, бо я так вирішив! – Заревів, мов хижий звір. – А там у душі люби собі, кого хочеш! І запам’ятай, поки живеш у цій хижі, слухатимеш господаря! А як ні – вимітайся геть, аби й духу твого тут не було!
Слова батька боляче різонули душу дівчини. Нещасна розуміла, що він уже не відступиться: гризтиме її, поки не видасть за нелюба. Від одної тільки думки про нового нареченого здригалася. Адже майже кожна дівчина у селі знала про крутий норов Івана. Казали, що він схожий на свого батька, який колись так побив дружину, що та злягла й невдовзі померла.
«Краще піти з цього світу, як за нелюба заміж виходити, – вирішила. – Та й не можу я зрадити своє кохання. Адже ми з Йосипом пов’язані не тільки обіцянкою дочекатися і повернутися. Я – його жінка. Цю таємницю, як найдорожчу святиню берегтиму, доки любий не повернеться. А якщо не повернеться – понесу із собою в могилу. Хто знає, де він зараз? Можливо, не дає про себе знати, бо попав у біду? Як потім собі пробачу, коли зустрінемося? Як зможу дивитися у кохані чорні очі?»
Дочекавшись темряви, тихенько зібрала найнеобхідніше, поклала у торбу і під покровом ночі подалася з дому.
До ранку лісами і горами добрела до якогось населеного пункту. Там побачила залізничну колію.
«Боже, де я? – подумки налякалася. – Далі сусіднього села мені ще не доводилось бувати, а тут…»
– Доброго ранку, – помітила жінку, що чекала на узбіччі та й привіталася. – Тут зупиняється якийсь поїзд?
– Зупиняється, – ствердно незнайомка. – А тобі куди?
– Сама не знаю, – зажурено опустила голову. – Учора згоріла моя хата. Я залишилася сама, та ще й без даху над головою. То ж шукаю де прихилитися. Може у місті, де живуть багаті люди хтось би прийняв мене: я будь-яку хатню роботу можу виконувати.
– А родичі чи сусіди не можуть допомогти? – здивувалася жінка. – Ти що, зовсім сама жила?
– Зовсім, – обманула Софія. – Кому я потрібна у селі, де бідні люди ледве самі на шмат хліба заробляють? Хто ще й мене годуватиме?
– Я-ясно, – зітхнула незнайомка. – Тоді прямуй у Добрянськ. Там підеш у церкву. Туди багатіїв немало ходить. Як не притулишся у когось, то хоч на кусень хліба подадуть. А вже з голоду не помреш.
Послухала безталанна. У великому місті знайшла кафедральний собор. Біля входу десятки жебраків не давали прихожанам спокійно ні вийти, ні зайти до храму. Буквально смикали за одяг, благаючи не проходити мимо.
Софія не уявляла, як можна так опуститися і просити.
«Я не зможу… Отак канючити… – з жахом подумала, спостерігаючи за багатостраждальними. – Скоріше помру з голоду, аніж примушу себе простягнути руку…»
Похиливши голову, зайшла до храму і стала ревно молитися, просячи у Пресвятої Діви Марії захистити її своїм покровом, і допомогти вижити, витягнути з безвихідного становища.
У кінці вечірньої служби ще раз перехрестился та й сіла на лавицю у церкві. Через годину до неї підійшла монашка.
– Я зачиняю храм, – лагідно звернулася до Софії, яка одиноко сиділа у пустому приміщенні. – Приходьте завтра.
Дівчина слухняно вийшла з Божого дому і… завмерла…
Куди іти? Вже майже смеркло. Надворі пізня осінь. Якщо ночувати просто неба, до ранку можна й захворіти…
У розпачі сіла біля порогу, затулила руками обличчя й гірко заридала.
Раптом двері відчинилися. Монашка, яка щойно проводжала останню прихожанку, почула ридання і вийшла на ганок.
– Вам погано? – підбігла до нещасної. – Може, хочете висповідатися? Священика уже немає, але поряд живе єпископ. Він не відмовить.
– Висповідатися? – підняла здивовані очі Софія.
«Як мені висповідатися, – з гіркотою подумала. – Я ж цілий день розповідаю про згорілу хату. А що скажу на сповіді? Зізнаюся у втечі з дому? Розкажу, що повелася, як неслухняна дитина? Вирішила піти проти волі батька тому, що кохаю іншого?»
– Н-не д-думаю. Навряд чи мені хтось допоможе, – ледве видавила з себе і знову заплакала.
– То ви погано думаєте, – доброзичливо посміхнулася монашка. Вона відразу звернула увагу, що перед нею не якась приблуда, а благородна, скромна дівчина, одягнена у дорогі речі. – Інколи у всіх бувають важкі моменти у житті, але – коли людина звертається до Господа – Всевишній її не покине.
«Гаразд, – у думці погодилась Софія. – Все одно мені ніде ночувати. Сповідатись так сповідатись. А там як Бог дасть…»
За хвилину другу разом з монахинею уже була в приймальні єпископської резиденції, яка знаходилася з іншого боку храму.
– Зачекай мене тут, – попросила жінка у чорному, показуючи на м’які меблі посередині світлої кімнати. – Я доповім, що прийшли на сповідь.
Молода Гончарка слухняно присіла на невеличкий диванчик. Увагу дівчини привернула розкіш інтер’єру, якої раніше ніколи не бачила: на стінах – шикарні розписи з життя Ісуса Христа; підлога, викладена дорогим мармуром; майже над головою – величезна люстра з безліччю лампочок; посередині кімнати – диван і крісла, обшиті шикарним велюром.
Залюбувавшись на всю цю красу, дівчина навіть не помітила, як повернулася нова знайома.
– Зараз вийде сам єпископ. Його звуть отець Георгій. Георгій Рибчинський, – уточнила. – Можливо, ти вже чула про нього. Отже не забудь поцілувати йому руку після сповіді. І не переживай. Він обов’язково допоможе, зніме тягар з твоєї душі.
Бідолашна ніби прокинулася з райського сну. Вмить забула про навколишню красу. Згадала, хто вона і чого сюди потрапила. Уявила сцену сповіді в сільській церкві, коли старий священик суворо виховував за непослух, виявлений до батьків.
Нещасна помітно запереживала. Відчула, як у неї затрусилися руки, ноги.
Раптом двері відчинилися і до кімнати увійшов чоловік років тридцяти п’яти – сорока. Він був приємної зовнішності, одягнений у чорну довгу рясу, підперезану червоним широким поясом. Монашка уклонилася йому і вийшла.
– Слава Ісусу Христу, – першим привітався богослужитель.
У гості відняло мову. Вона чекала зовсім не такого єпископа. Він же мав бути суворим старим церковником з великим досвідом вислуховування чужих гріхів. А перед нею стояв молодий миловидний чоловік невисокого зросту з лагідною посмішкою і добрими очима.
– Давайте присядемо і ви мені все розповісте, – не дочекавшись відповіді, запропонував прийшлій. – Не думаю, що у такої молодої дівчини сталося щось непоправиме.
Софія відчула, як власні страхи потроху відступають. Раптом стало так комфортно, затишно, тепло, як у далекі часи в рідній домівці, коли її ще маленьку шестирічну дівчину гладила по кучерявій голівці мама. Саме ненька володіла таким особливим даром – одним своїм поглядом і дотиком заспокоювати та знімати всі душевні муки.
Від цих спогадів на очах сповідниці забриніли сльози. Вона навіть незчулася, як розповіла духівникові майже про все своє недовге життя, починаючи з дитинства і закінчуючи вимушеною втечею з дому.
– Кажете, що ваш Йосип наважився на нелегальний перетин радянського кордону? – якось сумно і важко перепитав отець Георгій. – А тепер від нього немає звістки? – зітхнув, потираючи долонею високе чоло.
– Так, панотче, – підтвердила. Вона навіть не здогадувалася, що єпископ Рибчинський, як ніхто інший, знав куди і як щезають люди на радянській території. Буквально сьогодні він отримав листа від отця Юрія – священика, який служив в одному з прикордонних сіл.
«За повинность держу заявити Вашей екселенції, что многії з тутешніх вірників переходят до Росії, – зазначалося у ньому. – В начале сего месяца із трьох навколишніх сіл утекло приблизительно шістдесят молодих людей . Але дивно є то, шо покидають рідні краї і старші люде, котрі мають добрий достаток. Лишають тут своїх жінок і дітей та й біжать у матеріальну і душевну пропасть.
Мушу повідомити, милостивий отче, шо тут тайна агітація проводиться. І не про віру говориться у ній. Росії не треба жодной віри. Они просто мають на меті приголубити наш народ і погубити. Бо за отриманою від агента інформацією, наших людей одразу після перетину кордону арештовують. Дале народ іде по тюрмах і ув’язненнях з котрих неє вороття».
– І що ви думаєте робити далі? – поцікавився єпископ, відганяючи тривожні думки.
– Правду кажучи, не знаю, – Софія настільки заглибилась у розмову з отцем Георгієм, що й забула, як і навіщо сюди потрапила.
– Якщо не плануєте повертатись додому, можете залишитися і допомагати нашим монашкам по господарству, – несподівано запропонував. – Роботи тут вистачає, додаткові руки не завадять.
– Спасибі, панотче, – упадала на коліна і поцілувала священну руку. Бідолашна не вірила власному щастю. Ще півгодини тому навіть не уявляла, де проведе холодну ніч, а зараз буквально врятована, бо має дах над головою.
– Не мені дякуй, а тільки Всевишньому. Адже тільки під Його покровом людина може знайти спокій і порятунок, – погладивши по голові, благословив дівчину.



х х х

… Вже майже сорок діб нестерпно мучилися у товарних вагонах арештанти, серед яких були й закарпатські біженці Йосип Ярош та Микола Маркович. Минуло вже більш ніж півроку, як їх заарештували. Тепер в’язнів етапом доправляли на Колиму. Це була пекельна подорож: духота, голод, спрага. Один раз на день у вагони передавали хліб та протухлу солену рибу. Після неї людям божевільно хотілося пити, але води було обмаль, а часом і зовсім не було.
Нарешті поїзд зупинився.
«Всім на вихід!» – прозвучала команда.
Виснажені до напівсмерті в’язні почали виходити з вагонів. На пероні їх зустріли озброєні конвоїри і гавкіт сторожових собак. Ця «почесна варта» супроводжувала живу шеренгу до пароплаву, яким їх привезли у Колиму. Там знаходився табір з дивною назвою «Свободный». Це була копальня з видобутку золота.
На місці новоприбулих вишикували і, б’ючи кожного по спині чи голові дерев’яними молотками на довгих метрових ручках, перерахували. Після чого перед ними виступив військовий офіцер.
– Ну що, фашисти, вбивці, зрадники? – звернувся до новеньких сталевим відчеканеним голосом. – Ви потрапили на планету рабів «Колима». Звідси повернення нема! Розстрілювати вас не будемо, бо й так самі здохнете! Але поки здохнете, ще попрацюєте на радянську владу!
Це були важкі й жорстокі слова. Але найстрашніше, що вони були, на жаль, правдиві. Не багатьом щастило виживати у цих нелюдських умовах.
Далі в’язнів повели у санітарний пропускник, де по команді чергового всі повністю роздяглися і пройшли санітарну обробку в спеціальній бані. Всі речі, в яких арештанти прибули до табору – забрали. Натомість видали нижню білизну, спецівку, бушлат, шапку-вушанку, теплі рукавиці, валянки і ватяні штани. Таким чином з бані вийшла вже однолика людська маса у зеківському вбранні. Один одного не впізнавав.
– А навіщо нам теплі речі? – здивувався Йосип. – На вулиці ж іще тепло.
– Бережи їх як зіницю ока, дурню, – пояснив чоловік, який стояв поруч. – Не дивись, що зараз кінець серпня. За місяць тут уже будуть скрипіти морози по мінус десять. Взимку ж і до мінус сорока градусів потягне. А одягу більше ніхто не видаватиме. Як не збережеш – потім замерзнеш.
Отримані настанови закарпатці засвоїли. Дорогою до бараку, в якому мали поселити новоприбулих, Ярош помітив, що Микола помітно відстав. Хлопець був геть виснажений і хворий: постійно кашляв і обливався потом. То ж в іти один крок з шеренгою йому було дуже важко. За кілька хвилин Йосип узагалі втратив свого друга з поля зору. Переглянувшись з Василем Моничом, з яким познайомилися ще у потязі, хлопці помітно сповільнили крок і опинилися у кінці шеренги. За хвилину товариші вже рятували Миколу, якого бувалі зеки швиденько роздягали, притиснувши до стіни. Охорона, у якої все це відбувалося практично на очах, втрутилася вже тоді, коли почалася серйозна бійка і в руках тюремників блиснули ножі.
– Нічого, краще у цій душогубці посидіти, як залишитися без чобіт і фуфайки на зиму, – задоволено підвів підсумок Василь, сидячи у тісному карцері разом з товаришами по нещастю.
– Це точно, – зітхнув Йосип. – Тепер нам щохвилини треба бути обачними. Почалося не життя, а виживання.
У невеличкій сирій камері, без вікон, у цілковитій темряві, босоніж на мокрій бетонній підлозі стояло п’ятеро невільників. У неймовірній тісноті, вони не мали змоги навіть ворухнутися. Без їжі і води у пекельних муках арештанти провели майже три доби. Це був мінімальний термін покарання карцером.
Проте в одужання Миколи після цього вже мало хто вірив. Самі, ледве тримаючись на ногах, замучені голодом і холодом, друзі понесли Марковича до медичного пункту. Лікар розпорядився залишити нещасного у коридорі на кушетці. Якщо до ранку оклигає – лікуватимуть. Якщо ж ні…
– Смертю тут нікого не здивуєш, – вже у бараку розповідав Андрій Воробйов, в’язень з чотирирічним стажем. – Зараз ще нічого, а от коли вдарять морози… Щодня недораховуватимемо після робочого дня по п’ять, а то й більше душ. Замерзатимуть і на руднику, і на барачних нарах.
– А листи звідси можна писати? – поцікавився Йосип. Глибоко в душі він все ще сподівався повідомити своїм рідним, що живий. Мріяв, аби кохана Софія, як не дочекалася, то хоча б пробачила його за те, що не повернувся. Бо хто знає, чи доведеться йому ще побачити рідну землю? Чи зможе виконати ту клятву-обіцянку, якою присягнувся обняти милу на тому ж місці під яблунею і прожити з нею однакову долю?
– Ага, дозволяють, – хихикнув хтось із присутніх.
– Писатимеш один раз на рік під дулом пістолета. Такий подарунок нам влаштовують не часто, лише на великі державні свята, – пояснив Воробйов. – Кожне слово зважуватимеш, щоб не опорочити чесну і справедливу радянську владу. А як ні, то ще строку накинуть. Довіку тут сидітимеш, якщо, звичайно, і цей, уже присуджений термін, осилиш.
Ярош замовк. Від усвідомлення, що потрапив у повну безвихідь, його запекло у грудях, душа заживо запалала. Реальність виявилася гіркою і жорстокою. Надія випросити у тюремного начальства дозволу звертатися до вищестоящих органів з проханням про помилування і перегляду терміну позбавлення волі згасала, як догораюча свіча.
Морально убитий і фізично знесилений хлопець, ледве переставляючи ноги, поплентався до своїх нар.

х х х

– Сьогодні лягаємо відразу після вечірньої молитви, – наказала підлеглим старша монахиня Теофіла. – Треба добре відпочити, бо завтра – відповідальний день. У нашому соборі – храмовий празник св. Миколая. Приїде немало духовної знаті, в тому числі й із Будапешту. Крім того, буде багато людей з маленькими дітьми. З інших церков прибудуть організовані процесії вірників. Треба про всіх подбати: святковий обід, нічліг, дітям подарунки та інше. Роботи – тьма тьмуща.
– Але ж, Слава Богу, ми практично підготувалися, – озвалася Софія. Вона вже більше року допомагає монашкам. Завзято трудиться, не цурається жодної роботи: від городу до прибирання. Всі нею задоволені.
– Так, майже готові, дякувати Всевишньому, – погодилася Теофіла. – Та розслаблятися зарано. Головне, щоб завтра всі залишилися задоволеними: і вірники, і духовенство. А для цього ми повинні все зробити на відмінно. Твоїм завданням, – звернулася до Софії, – є порядок у приміщенні храму. Зранку все там прибереш і вимиєш, під час святкової літургії слідкуватимеш за вчасною заміною недопалених свічок, наявністю свіжої води, тощо. Відповідаєш за те, щоб все було на місцях. Крім того, якщо прихожани звертатимуться з питаннями пожертви, направляй до сестри Меланії.
– Зрозуміла, – покірно кивнула головою дівчина.
– Маріє, ти – старша на кухні, – далі віддавала розпорядження Теофіла. – Всі інші – у резиденції.
… Тільки почало світати, а Софія вже закінчила поратися в церкві. Все прибрала, вимила, поклала у вазони свіжі квіти.
Завершивши всі приготування, підійшла до свічника, запалила свічку за упокій маминої душі.
Помолилася.
Тоді підійшла до іншого свічника і запалила свічки за здоров’я братів, батька і… Йосипа.
При згадці про коханого не витримала. Знесилено упала на коліна перед розп’яттям, заломила руки.
– Господи, прошу тебе, не муч мене невідомістю. Дай хоч якусь вісточку, чи живий ще мій любий, чи вже згинув. Не минає ані дня, щоб я не молилася за нього. Не важливо, здоровим чи скаліченим, благаю – поверни його додому. Я прийму свого милого будь-яким. Дай нам прожити однакову долю…
Здригаючись у риданні, нещасна припала обличчям до підлоги. Вона так ревно молилася, що Всевишній просто не міг не почути її…
Не знати, скільки б отак і просиділа, якби святкові вранішні дзвони не покликали вірників до церкви. Височенні парадні двері храму відчинилися. За кілька хвилин Божий дім був уже вщент наповнений людьми.
Почалася літургія. Софія вмить відкинула сумні думки і згадала про обов’язки: приймала замовлення від вірян на проведення служби Божої за усілякі прошення, допомагала запалювати свічки.
Після літургії повела гостей до великого залу в резиденції єпископа, там для прибулих здалеку був святково накритий довжелезний стіл.
Одягнена у все чорне, молода дівчина нагадувала монашку. Тому вже звикла, що звертаючись, люди нерідко називали її сестрою.
– Сестро? – почула зі спини, коли прихожани розходилися після святкової трапези.
– Так, я слухаю вас, – різко повернулася і… застовпіла на місці. Перед нею стояв її рідний брат Ігнат.
– Софіє, це ти! – кинувся обнімати сестру. – Жива! Дякувати Богу. Хто б міг подумати, що побачу тебе отут, та ще й… Ти постриглася у монашки? – нарешті зрозумів, що перед ним не просто його рідна сестра, а духовна особа.
– Ігнате. Братику, – на очі Софії навернулися сльози. – Яка ж я рада бачити тебе, – цілувала обнімаючи. – Ти приїхав на празник? А ще хтось із нашого села є? – насторожено запитала.
– Із Кутів більше нікого. Тільки я. Процесія – одна на чотири села. Так що з отцем Юрієм всього двадцять чоловік приїхало.
– Ні, я не монашка, – пояснила Софія, коли вони з братом вже прогулювалися вечірнім містом. Сумлінну дівчину без вагань відпустили, коли вона повідомила, що приїхав її рідний брат. – В чорний одяг у нас одягнена вся челядь, яка живе при церкві й допомагає виконувати різні роботи по господарству. А як там батько? – майже пошепки, боячись, поцікавилася дівчина.
– Не питай, – зітхнув Ігнат. – Відколи ти втекла з дому, геть озвірів. Доброго слова від нього не почуєш. Покійну нашу мамку звинувачує, що доньку йому народила. Мовляв, якби тільки сини були, то ніколи б такої ганьби не зазнав. Бо де ж то видано, щоб рідна дочка всупереч волі батька йшла та ще й з дому тікала.
Софія підійшла до найближчої лавиці й безсило опустилася.
– Пробач, сестро, за те, що засмутив тебе.
– Ні, ні, Ігнате. Розповідай, – важко промовила. – Я мушу знати, що діється вдома, бо як повернуся колись…
– Краще не повертайся, – як грім серед ясного неба прозвучали убивчі слова брата. – Не повертайся, бо нянько вб’є тебе. Як з’ясувалося після твоєї втечі, про сватанки з учителем було вже давно домовлено. Навіть дата весілля була визначена. Залишилась тільки одна формальність – твоя згода. Але батько вважав, що переконає тебе по-доброму. А як ні, то силоміць заставить піти під вінець. Твоя втеча була повною несподіванкою для нас усіх.
– Так і не простив мені, – ледве вимовила нещасна. – Не змирився, що люблю Йосипа.
– Не змирився, – підтвердив брат. – Каже, що тепер у нього немає доньки. Колись була, але згинула. А якщо й жива, то знати її не бажає. Нехай іде за своїм жебраком-Ярошом хоч на край світу.
Софія не витримала. Закрила руками обличчя і заплакала. Ігнат мовчки обняв сестру за плечі.
– А Йосип? – утираючи сльози, мовби згадала. – Щось про нього чути?
– Нічогісінько, – з сумом відповів. – Ніби крізь землю провалився чоловік. Стара Ярошиха щодня ридає.
– І мене проклинає, – добавила Софія.
– Тепер уже тішиться, що й ти пропала по світах . Адже вона цього прагнула.
– Брате мій, – раптом замолилася дівчина. – Прошу, якщо щось довідаєшся про мого коханого – повідом. Тепер знаєш, де мене шукати, тож я чекатиму звістки.
– Сестричко, – поцілував Софію. – Обіцяю частіше навідуватися у місто й розповідати про всі новини у нашому селі.
Ледве переставляючи ноги, згорьована дівчина повернулася до своєї нової домівки. Останнім часом вона все частіше згадувала отчий дім, уявляла, як батько побивається, не маючи жодної вісточки про дочку, як зрадіє, побачивши її живу й здорову на порозі рідної хати. А виявляється, він викинув її із свого серця, мовби й не було у нього такої дитини. І все це лиш за те, що не послухалася, не розтоптала, не поховала свої щирі почуття до Йосипа. Не виконала батьківської волі.
Опустилася на коліна перед образом Богородиці. Але молитва не йшла. Тільки з широко відкритих очей градом котилися гарячі сльози…


х х х


Настав довгожданий день для всіх ув’язнених табору «Свободный». Їм дозволили написати додому коротенькі листи. Для цього усіх завели у КВЧ (культурно-виховну частину), дали чистий папірець, хімічний олівець і конверт.
Арештанти, десятки разів обдумуючи кожне слово, повинні були повідомити рідним деяку інформацію про своє життя. Тексти написаних листів проходили купу перевірок. Переписувати заново ніхто не дозволяв. То ж, аби твій лист замість адресата не потрапив до сміттєвої урни, треба було зважити кожну написану літеру. Якщо ж цензура повідомлення пропускала – це було єдиним доказом для рідні, що в’язень ще живий.
Та разом з радістю цей незвичайний день приніс і смуток.
Радянський Союз вступив у війну з фашистською Німеччиною. А отже до кінця війни всі засуджені закарпатці залишатимуться у таборах, бо вони є іноземцями.
– Цікаво скільки триватиме війна? – пошепки запитав у Йосипа Микола Маркович. Ніхто не сподівався, але він вижив тоді після холодного і мокрого карцеру. Пролежавши без лікарської допомоги цілу добу у коридорі медичного пункту, відкрив очі і попросив пити.
Санітарка не звернула на нього уваги. Таких, як Микола, у лазареті по кілька осіб на день накривали білими простирадлами з ніг до голови і кидали у загальну могилу, викопану неподалік. То ж одним більше, одним менше…
Але Маркович не здався і, зібравши усі сили, попросив голосніше. Стогін почув лікар і розпорядився негайно перевести хворого до спеціальної палати.
– У тебе – сильний організм. Переборов таку недугу, – дивувався тюремний ескулап через два тижні, коли арештант майже повністю оклигав. – Чесно кажучи, я не мав жодної надії на твою поправку. Щоб не витрачати даремно ліків, навіть на ліжко не дозволив покласти. Яка ж різниця де помирати: у палаті на білому простирадлі, чи на кушетці у коридорі? – засміявся, ніби мова йшла не про людське життя, а про те, де краще зняти зальопані болотом черевики: на чистому килимі чи на порозі.
У Миколи все закипіло всередині. Тоді він ще не звик, що в’язень – не людина, тому жодних прав не має. Але вчасно стримався. Він почувався ще доволі хворим. Розумів, якщо його зараз виженуть у шахти на рудники – довго не протягне. Організм досі витримував, бо звиклий до суворого виживання у горах, важкої роботи, недоїдання. Та свій ресурс він уже вичерпав. То ж провокувати свою швидку виписку хлопець не став.
– За величезне, просто небачене бажання жити даю тобі змогу ще тиждень провести у нашому раю, – з легкої руки розщедрився табірний лікар. – А далі – вибачай…
Так через тиждень разом з Йосипом й іншими товаришами по нещастю Микола, не покладаючи рук, уже трудився на золотоносних рудниках.
Відтоді вже минуло більше двох років. Бідолашні невільники фактично перестали бути людьми з ім’ям та прізвищем. У кожного – тільки номер на фуфайці. Звикли вже й до пекельних умов життя: виснажливого голоду, важкої рабської праці, лютих морозів. Навчилися терпіти свавілля і знущання наглядачів. Не лякалися смерті, яка, мов Дамоклів меч, висіла над кожним щохвилини і часто невблаганно косила засуджених тифом, сухотами, дизентерією, голодом. В’язні, які перебували у таборі понад рік, перетворювалися на зазомбовані ходячі скелети.
Робочий день тривав від ночі й до ночі. Тут не було ні свят, ні вихідних. Їсти давали двічі на день: о шостій ранку та о десятій вечора. При цьому пайок залежав від виконаної норми. А здолати план було непросто. Щодня тюряжники на спеціальних тачках вивозили золотоносний грунт. Потім промивали його у великих спеціальних жолобках. Норма хліба кожного із в’язнів залежала від кількості вивезених тачок.
Йосипа і Миколу підтримувала тільки надія на те, що до кінця строку залишилося менше року. Проте сьогоднішнє повідомлення про війну з Німеччиною загасило останній вогник їхніх сподівань.
– До кінця війни ми перебуватимемо у таборах. А скільки ця війна триватиме – один Бог знає, – відповів Йосип Миколі, котрий тримався за його руку, мов за Спасителя.
– Ще цікаво, хто вийде з неї переможцем, – з гіркотою додав Маркович. – А якщо нам добровільно записатися на фронт? – раптом запропонував. – У разі перемоги повернемося додому визволителями.
Та Ярош не слухав друга. Він мріяв написати Софії більше двох років. Ночами бачив кохану у своїх снах. Щодня виживав тільки завдяки думкам, які були заповнені його першою і єдиною любов’ю. Перебуваючи у цьому пеклі, завдячував їй кожною хвилиною життя, кожним подихом. Мов дорогоцінний скарб беріг у пам’яті кожну мить їхньої останньої зустрічі, кожне слово, кожен дотик. Майже фізично відчував на своїх щоках Софіїні сльози, якими омивала його, обціловуючи на прощання, благаючи не їхати, не покидати її. За кілька років у таборі, не раз відмовився від близькості з іншою жінкою. Хоч за колючим дротом нові знайомства і кохання були звичайною справою. Ніхто не беріг вірності колишнім дружинам і чоловікам, не соромився порочних зв’язків.
Коли до жіночих бараків привозили новеньких, майже вся сильна стать табору ішла на оглядини. Вибирали кращих. Якщо все було взаємно, оберігали своїх обраниць, ділилися шматком хліба. Жінки із вдячності майже щоночі приходили до чоловічого бараку. Вагітніли, народжували. Деякі пари після звільнення навіть одружувалися.
Та Йосип і думки не допускав, що може обняти або поцілувати іншу. На його устах і досі залишалися сліди гарячих цілунків з коханою, руки пам’ятали і відчували дотик до стрункого, оголеного, тремтячого тіла, напружених грудей. Вечорами притискав до губ золотий локон волосся, який відрізав колись на згадку. Цей, повний живої енергетики шматочок любої, у маленькому мішечку носив на грудях, мов святиню. Від теплих ніжних спогадів зимніми холодними ночами по тілу нещасного в’язня не раз розливалася гаряча кров…
Всі ці роки Йосип мріяв написати листа у рідні Кути, повідомити, що живий, скоро повернеться. А зараз що писатиме? Адже про повернення навіть мови нема. Термін ув’язнення практично не визначений. Якщо війна триватиме довго, то не бачити йому волі. На що прирече він своїм листом Софію? Можливо зараз вона ще й чекає на нього, але ж не залишатись їй одинокою до старості.
«Нехай краще думає, що я помер, – подумки вирішив. – Пропав безвісти. Нехай поплаче та й вийде заміж, народить діточок. А я, якщо колись і побачу волю, не повернуся у село, не ворушитиму її сімейного щастя. Не судилося нам прожити однакову долю, не заслужили ми цього у Бога, то що поробиш? Треба змиритися і не калічити життя ні в чому невинній дівчині. Пройде час – і вона змириться, що мене поряд немає».
З цими думками відклав папір та олівець подалі.
– Ти не повідомиш додому, що живий? – здивувався Микола. – Такий шанс випадає нечасто. Хто знає, через скільки років повториться це щастя?
– У мене прохання, – не слухаючи товариша, попросив Ярош. – Коли будеш писати свого листа, не згадуй про мене.
– Як? Чому? – аж роззявив від здивування рота. – Що ти надумав?
– Наші рідні вже давно змирилися з думкою, що ми не повернемося. Оплакали своїх синів. Заспокоїлися. А цими листами ми тільки заново дамо їм марну надію.
– Чому марну?
– Бо ж ти не впевнений, що колись повернешся, – сумно відповів Йосип. – Чи все ще надієшся? – серйозно запитав, дивлячись Миколі прямо у вічі.
– Тут ні в чому впевненим бути не можна, – погодився той. – Але що поганого у тому, коли мати отримає звістку, що її син живий? Нехай і в неволі, але ж живий!
– А коли таку звістку отримає кохана, яка вже, може, й змирилася зі смертю милого? – питанням на питання відповів друг. – А той коханий може ніколи й не повернутися, – тихо закінчив.
– Зрозуміло, – зітхнув Микола. – Бажаєш щастя Софії?
– Бажаю, – зціпивши зуби, твердо відповів. Очі його наповнилися сльозами. – Бажаю їй усвідомити, що навряд чи вона дочекається мене. Нехай зів’є сімейне гніздо з іншим.
– О-ох, – не погодився Маркович. – Якщо по-справжньому любить, навряд чи витиме те гніздо з будь-ким. Я б на твоєму місці не мовчав. Але тобі видніше, друже, – співчутливо поплескав товариша по плечу.
Не знав тоді нещасний, що його власний лист також не дійде до рідного села. Не прочитає його мати й батько. Не дізнаються, де їхній давно пропавший син перебуває, в яких нелюдських умовах виживає.
Не знали обидва хлопці й про те, що пробудуть у цій в’язниці аж до 1943 року. Саме тоді між емігрантським урядом Чехословаччини у Лондоні та урядом Радянського Союзу буде укладено угоду про утворення на території СРСР чехословацької військової частини. До неї, крім громадян чеської та словацької національностей, будуть залучені і підкарпатські русини, котрі після нелегального переходу радянського кордону опинилися у виправно-трудових таборах.
Для закарпатських в’язнів, які втратили останню надію на свободу, величезною несподіванкою стало повідомлення по табірному гучномовцю про їх звільнення з місць позбавлення волі і направлення у місто Бузулук, що на південному Уралі. Їх зараховували до лав чехословацького батальйону під командуванням Людвика Свободи для участі у бойових діях проти фашистів.
Від почутого Йосипові перехопило дух.
«Невже є шанс вийти на волю? – подумки зрадів. – Та ще й повернутися додому не колишнім зеком, а визволителем?»
Так, він неодмінно поїде у Бузулук. Воюватиме проти фашистів. А коли Господь збереже йому життя – обов’язково довідається про свою кохану. Якщо вона вже заміжня, не втручатиметься, не руйнуватиме сімейного щастя. Адже для нього найважливішим є знати, що мила щаслива. І головне – ще хоч раз побачити її власними очима. Він сам дав собі цю клятву ще тоді, у сорок першому, коли вирішив не писати додому листа. Пообіцяв собі, що як би не склалася його доля – не помре, поки ще хоч раз не гляне на свою любов.
Так у лютому 1943-го Микола і Йосип підписали документ про добровільний вступ у ряди чехословацького батальйону. Військове життя закарпатських хлопців почалося з наполегливого, сумлінного навчання та оволодіння спеціальними навичками і зброєю.
Перше бойове хрещення новобранці отримали під Соколовим на Харківщині. Перед невеликою військовою частиною стояло завдання утримати оборону території протяжністю понад десять кілометрів біля річки Мжа, зупинити німецький наступ.
Важко собі уявити, але радянське командування поставило завдання одному батальйону обороняти ділянку, що відповідала смузі оборони для цілої дивізії. Крім того, німці були набагато краще озброєні, у тому числі й важкою бронетехнікою. Та й за чисельністю майже втричі переважали невеликий батальйон.
З самого початку було зрозуміло, що це – бій не на життя, а на вірну смерть. Нещасних людей кинули на поле бою, як гарматне м'ясо. Адже вони не тікатимуть, бо їм практично нікуди: за плечима – табірний колючий дріт, а перед лицем – ворожі танки. То ж краще померти, аніж повертатися до в’язниці.
Перед битвою майже всі попрощалися один з одним.
– Я тут написав коротеньку записку, – зізнався Йосип, – Якщо тобі пощастить вижити і колись потрапити додому, передай Софії. Це моє останнє зізнання у любові, – попросив Миколу. – З її обличчям в уяві, мов зі святим образом Богородиці, йду на вірну смерть.
Микола мовчки взяв шматок паперу, хоч і сам не знав, чи переживе цей кривавий день…
Та несподівано для командування, яке фактично розраховувало тільки відтягнути на кілька днів прорив німців до Харкова, відчайдушний батальйон витримав оборону достойно. Наступ німців тривав кілька днів. Втрати з обох сторін були великими, бої важкими й кровопролитними. Скаліченими і трупами було вкрите все поле. У повітрі висів важкий запах крові й пилюки. Та двом закарпатцям вдалося не просто залишитись живими, але й ще навіть без серйозних поранень. Немов у сорочках їх матері народили.
– Напевно твоя Софія ревно за тебе молиться, – обнімаючи друга радів Микола, виблискуючи білим рядом зубів із закопченого димом обличчя.
– Молиться, – задумано відповів Йосип. – Серцем відчуваю, що молиться. – Сильніше притис до грудей священний для нього локон дорогого волосся…





х х х

Восени 1944 року війська четвертого Українського фронту під командуванням генерала Петрова визволили Закарпаття від угорсько-німецьких окупантів.
Народ поневоленого краю радо прийняв цю звістку і визволителів. Адже більшість сподівалася, що їхня територія залишиться під офіційною владою Чехословаччини. Для привітання переможців міська влада Добрян організувала святковий прийом у приміщенні великого кінотеатру.
На цю зустріч, як представник духовенства краю, був запрошений і єпископ ¬¬¬¬¬Георгій Рибчинський. Напередодні до його резиденції завітала делегація з представників військової влади і запропонувала офіційно виступити від імені священиків та мешканців Закарпаття, які хочуть вийти зі складу Чехословацької республіки та приєднатися до Радянської України.
Це було своєрідним випробуванням для отця ¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬Георгія. Якщо не погодиться, буде причина для арешту.
Єпископ все ж ризикнув і не відвідав прийом, на якому офіційно було зачитано телеграмму до чеського Президента. У ній йшлося про те, що визволений народ просить вилучити його зі складу Чехословацької республіки для приєднання до Української РСР.
Шумні оплески, якими досі присутні у залі вітали переможців, враз стихли.
Запанувала неприємна тягуча тиша.
Аби швидко врятувати ситуацію і не дочекатися вибуху народного незадоволення, військовий оркестр голосно заграв державний гімн Радянського Союзу. А за кілька днів у Матичеві було проведено формальний референдум. Після чого в місцевій газеті «Карпатський голос» з’явилося повідомлення про вільновиявлену волю народу…
Проте вчинку греко-католицького священика влада не забула і не пробачила. Останнім часом люди у військовій формі були частими гостями у його резиденції.
Публічно арештувати священослужителя і кинути його у табори без вагомих звинувачень виявилося справою непростою. Занадто вже популярним і поважним він був серед простих людей. То ж наразі з єпископом Рибчинським велися дипломатичні переговори щодо урочистого переходу греко-католицького священства у православ’я.
– Не відмовляйтесь одразу, – порекомендував офіцер, який і так уже розумів, якою буде відповідь гордовитого і впевненого у своїй вірі духовника. – Ви ж іще такий молодий. Маєте на Закарпатті прекрасну репутацію. Ваше місце у православ’ї, запевняю вас.
– Дякую, – ввічливо, але холодно відповів єпископ. – Але прийняти цієї пропозиції не можу. Совість не дозволить.
– Що ж, – кинув на прощання гість. – Я хотів тільки добра. Наслідки вашого ставлення до нас незабаром відчуєте на собі. Шкода…
Слова радянського офіцера справдились швидко. Вже невдовзі найбільший, віками намолений монастир на Чорній горі було силоміць передано православним.
А цей день Софія, яка й досі служила у резиденції, вже не забуде ніколи. О шостій вечора біля єпископського помешкання зупинилася чорна машина. З неї вийшло п’ятеро військових. Вони зачитали якийсь документ і почали детальний обшук. Перерили і перевернули догори дригом усе. Знайшли старі книжечки з молитвами на словацькій мові. Саме вони й стали доказом у зберіганні антирадянської літератури. За це, без суду і слідства, на підставі рішення «особого совещания» єпископу Рибчинському присудили двадцять п’ять років позбавлення волі. Його челяді, помічникам і помічницям – терміни від п’яти до п’ятнадцяти років виправно-трудових таборів.
Мов крізь сон, у маленькому душному кабінетику слідчого, почула Софія свій вирок – п’ять років ув’язнення за допомогу і співучасть у розповсюдженні ворожої літератури, яка підривала репутацію й довіру громадян до Комуністичної партії та її ідей.
Далі арештованих заштовхали у великі вантажні машини і доправили у спеціальний пересильний пункт у Львові.
Скільки пробула у тій тюрмі – Софія не пам’ятає. Вона втратила лік часу, коли їх разом з матінкою Теофілою, єпископом Георгієм та отцем Володимиром посадили до чорної машини і кинули в ізолятор.
Відтоді дівчина майже весь час молилася. То подумки, то, стоячи на колінах, просила у Бога захисту не тільки за себе, а й за рідних, які залишилися удома: братів, батька.
– Сохрани їх, Господи, від моєї участі. Богородице Діво, Мати Спасителя нашого, накрий їх своїм покровом, – благала.
«Хоч батько і не простив мені, але це тільки тому, що любив, бажав добра», – подумки переконувала себе.
Та найдужче молилася за свого коханого і такого далекого Йосипа. Перебуваючи у Львівській в’язниці, дізналася, що підкарпатських русинів за нелегальний перехід кордону арештовували до трьох років позбавлення волі. Як правило, всі порушники опинялися у таборах, з яких мало хто повертається.
– Прошу тебе, Господи, Владико неба і землі, сохрани мого коханого, частинку душі моєї. Де б він не був: на волі чи у в’язниці – збережи йому життя, – плачучи молила. – Не відступай від нього, бережи на всіх шляхах.
Одягнену у все чорне, з вервицею в руках закарпатську дівчину усі приймали за монашку.
Навіть на спеціальній кримінальній справі було відмічено, що вона – духовна особа. Можливо, саме тому у камері ставилися до неї поблажливо і ввічливо.
– Кажуть, що тепер часто у в’язницях можна побачити священиків та інших осіб, пов’язаних із служінням Богу, – озвався світловолосий, худорлявий, невеличкого зросту юнак з добрими блакитними очима – сусід по камері. Він навіть трохи був схожим на Софію, ніби рідний брат. Як потім дізналася, звали його Мілан Гатішек. Колишній студент одного із Львівських вузів. – Ця влада не любить все, що зв’язане з попами і церквою.
– У писанні сказано, що владу засуджувати – гріх, – не піднімаючи голови, майже прошепотіла Софія. Зважаючи на останні події, вона вже навіть тіні своєї боялася.
Проте, хто хоче – й шепіт почує.
– Хочете сказати, що ця влада – від Бога? – саркастично засміявся незнайомий чоловік, який стояв поряд.
– Не знаю. Це тільки Богу й відомо, – по філософськи відповіла новенька.
– Богу, кажеш? – прошипіла, мов гадюка, уся в лахміттях, брудна, розпатлана з безумними очима жінка, яка досі весь час сиділа на нарах і голосно стогнала.
– А де був твій Бог, коли ці «звірі» вирвали з моїх рук тримісячне немовля, котре якраз смоктало мої груди? Забрали і кинули мене до сирої в’язниці, обвинувачуючи не знати в чому. У напівобморокови, виснажена допитами і катуваннями, я вже й не пам’ятаю, у чому там зізналася, що підписала. А ти тут про владу від Бога розказуєш?
У приступі люті нещасна кинулася на Софію. Стала гамселити кулаками по обличчю й голові, виривати волосся. Немов би ця згорьована дівчина винувата у її стражданнях.
Присутні не допомагали ні одній, ні другій. У цих місцях – кожен сам за себе. Виживає, як може.
Раптом почувся лязкіт дверного замка. Нападниця різко зупинилася й відбігла до іншого краю камери.
– Що тут відбувається? – увійшовши всередину, суворо запитав охоронник.
У відповідь – мовчанка.
Розпатлана Софія у подертому одязі повільно і важко піднялася з підлоги, утираючи кров на обличчі.
– Хто це зробив? – впритул дивлячись на поранену, запитав військовий.
– Н-ніхто, – ледве дихаючи, відповіла. – Сама упала, ледь не вбилася. Хтось перелякався, став кричати.
– Ще раз почую такий лемент, опинишся у карцері, ясно?! – заверещав на бідолашну.
– Ясно, – майже пошепки відповіла у спину офіцера, який виходив з приміщення.
Софії стало жаль молодої жінки, яка у відчаї вилила на неї свій душевний біль. З усього було видно, що довго вона не протягне. З кожним днем їй ставало все гірше: ночами нещасна ридала, кликала свого новонародженого синочка, а днями сиділа на нарах і сповивала у брудне ганчір’я чиюсь теплу шапку. Замотану грудочку тисла до грудей, співала колискові, цілувала…
Багато хто не витримував, споглядаючи цю картину, і тихо схлипував. Софія теж ночами гірко плакала, намагаючись заглушити сердечний біль і страх перед майбутнім.
Невдовзі доля розвела молодих жінок.
Софію ще з двадцятьма арештантами, завантажили у брудні товарні вагони. У них недавно возили худобу, бо всередині різко пахло гноєм. За наглухо зачиненими дверима, майже у повній темряві в’язнів кілька тижнів везли до місця відбування покарання на Соловецькі острови. Тільки два рази на день до вагонів передавали непридатну для вживання баланду і трішки води.
Коли поїзд зупинився, величезні двері вагону шумно відчинилися. Денне світло і яскраво-білий сніг, що виблискував на сонці майже повністю засліпили невільників. Кілька секунд люди не могли розплющити очей.
– Всім на вихід! Швидко! В одну шеренгу шикуйсь! – голосно керував сталевий, відчеканений голос.
Під скажений гавкіт злющих сторожових собак, які, мабуть, у своєму житті вже не раз пробували людське м'ясо, крики чекістів, удари по плечах і головах, знесилені раби стали виходити з вагонів.
Вишикувавшись, довжелезна жива чорна смуга під супроводом озброєних конвоїрів рушила у напрямку порту, де чекав пароплав. Саме ним і доправляли новеньких на Соловки.
– До порту – тридцять кілометрів. Зараз на вулиці мінус п'ятнадцять. Для цих місць – це тепла осінь. Для вас – справжня зима. Тому триматися усім разом і не відставати. Слабих і немічних, які затримуватимуть колону, будемо відстрілювати, – провів коротенький, але напрочуд зрозумілий інструктаж старший офіцер.
Те, що життя за гратами нічого не варте, Софія зрозуміла ще у Добрянах, в слідчому ізоляторі. Убити людину у цих місцях – звична повсякденна справа. Отже перші десять кілометрів колона майже не розтягувалася.
Проте надалі арештанти почали знесилюватися. Колона мало-помалу розтяглася майже на кілометр. Відносно сильніші йшли попереду, а слабші, виснажені, серед яких була й Софія – постійно відставали.
Конвой періодично зупиняв передніх, аби відсталі підтягувалися до них. Але ослаблені невільники не встигали доходити, коли вже лунала команда «Кроком руш!». Виходило так, що передні трохи встигали відпочивати, а для задніх передиху не було.
Від безсилля і холоду Софія остаточно занепала духом.
– Мамко! Мамочко моя! – заволала, падаючи на промерзлий колючий сніг. – Нащо ви мене народили? Що ж це за доля така? Боже, за що? Йосипе, рідний, де ти? Забери мене до себе. Навіть, якщо помер, забери. Йосипе… Мамо… Йос… – все слабше і слабше доносилося позаду колони.
Але, усвідомлюючи небезпеку, зібрала останні сили й підняла голову. Поряд бездиханно лежав чоловік з синіми губами і широко відкритими очима.
Пролунала команда «Стій!».
Двоє військових підійшли, підняли замерзлого чоловіка і кинули на сани, де вже один на одному лежало близько двадцяти трупів.
Тоді повернулися за Софією, але чиїсь сильні руки встигли підхопити її і потягли у колону.
– Ти жива? – почула знайомий голос. Вона упізнала – це той самий Мілан Гатішек, з яким разом сиділи на Львівському пересильному пункті. – Давай зігрію твої руки, – дмухаючи на замерзлі тендітні долоні, запропонував. – Падати не можна, бо кинуть на оті сани для мертв’яків. А там – справді кінець.
– Д-дякую, – тремтячими від холоду губами прошепотіла. – Хоча може воно й на краще – одразу на ті сани… – криво усміхнулася.
– Хто знає, що для нас краще, – з гіркотою відповів молодий чоловік. – Хто знає…
Далі, міцно затиснувши руку дівчини, Мілан буквально тягнув її за собою ще цілих двадцять кілометрів до пароплаву, яким невільників доправили до нової в’язниці. Там у них почалося по-справжньому страшне життя-виживання.
Соловецький табір зустрів своїх нових жертв виведеним на брамі гаслом-попередженням: «Кто не был – тот будет, кто был – не забудет!»
Вже на території в’язнів розділили: окремо чоловіки, окремо жінки. На загальні роботи вони ходили разом, оскільки і сильній, і слабшій половині людства виділялася одна норма виробітку. Тільки проживали ці категорії арештантів у різних бараках.
Для жінок було виділено п’ять довжелезних барачних приміщень, які відразу вміщали до п’ятисот осіб. Там були зібрані різні прошарки суспільства: від проституток, убивць і рецидивистів до аристократок з вищою освітою.
Але поселялися новоприбулі у цьому помешканні тільки після обов’язкової процедури дезінфекції в спеціальному приміщенні, яким служила місцева баня.
На оглядини новеньких красунь зібралося майже все табірне начальство. Вони стали у дві шеренги, утворивши своєрідний живий коридор. Ним, по одній, пропускали догола роздягнених жінок. Якщо красуні не сильно пручалися, наглядачі їх просто роздивлялися і між собою мирно вирішували «хто кого бере на цю ніч». «Страшненьких і худеньких» пропускали швидко без особливих оглядин.
– А я не піду по цьому коридору! – раптом заверещала молоденька, на вигляд шістнадцятирічна дівчина. – Краще вбийте мене тут і зараз, бо все одно не піду!
Своїм криком нещасна привернула увагу чекістів. Двоє кремезних чоловіків підійшли до неї, схопили, силоміць витягли на середину кімнати і кинули на підлогу.
– Відпустіть! Благаю… Не треба… – змолилася бідолашна.
– Непогана, – задоволено мовив заступник начальника табору, обходячи навколо нещасної, яка щойно піднялася. Одною рукою дівчина прикривала груди, а другою свою незайманість. З переляканих її очей рікою лилися сльози. Тіло тремтіло, як одинокий осінній листочок на сильному вітрі.
– Сьогодні увечері прийдеш до мене, пригощу тебе смаженою картопелькою, – роздивляючись «свіжий товар», оголосив своє рішення офіцер.
Почувся голосний регіт.
– Нікуди я не прийду, – зціпивши зуби і втупивши погляд у якусь далеку точку, промовила тремтячими губами.
Сміх різко перервався.
Запанувала мертва тиша.
Ошелешений чекіст різко зупинився, впритул підійшов до дівчини, повільно намотав на свою правицю її довге пишне золоте волосся. Налитим кров’ю, страшним, гнівним поглядом ніби проштрикнув нещасну наскрізь.
– Повна перевірка! – раптом заревів, як скажений звір. Здалося, що від його крику задзвеніли шибки і затрусилися стіни.
Далі почалося страшне.
На середину коридору, одягаючи гумові рукавички, вийшов кремезний чоловік у білому халаті. Як потім виявилось – гінеколог. Він найжорстокішим способом провів нещасній повну і «глибоку» перевірку, показово виставляючи на глум цікавим глядачам. Бідолашна звивалася і стогнала від страшного нелюдського болю і сорому. Та весь цей час ображений, оскаженілий тиран-садист міцно тримав дівчину за волосся.
– Не прийдеш, кажеш? – процідив крізь зуби прямо на вухо замордованій невільниці. – Ще й як прийдеш. Тільки тепер не тільки я пригощатиму тебе гостинцями, а й усі бажаючі.
З цими словами звільнив свою жертву і вийшов з приміщення.
Від побаченого Софії стало зле. Вона й незчулася, як в очах потемніло, ноги підкосилися.
Прокинулася від сильного болю. Жінки трусили її і били по обличчю.
– Підводься, вставай негайно, – просили. – Іди, виходь на той коридор, бо повториш долю тої нещасної, яку ледь живою витягли з бані.
Софія відчула, як від страху все тіло неприродно трусилося. Здавалося, що у неї лихоманка і висока гарячка. Зуби цокотіли, повіки не слухалися й силою закривалися. З допомогою присутніх ледве підвелася з підлоги. Нікого й нічого не помічаючи, мов увісні, важкими кроками ступила у зловіщий коридор.
– А це – монашка, уявляєш? – почула чийсь веселий шепіт. – Її сюди прямо з церкви привезли.
– Як? Прямо з храму? – інший голос.
– Арештували прямо у Божому домі, – уточнив перший.
– А за що?
– Хто його знає, – майже голосно відповів. – Але я особисто такої боюся. Тьфу-тьфу… Духовна особа все-таки.
На той момент дівчина ще не усвідомлювала, що не зовсім правдива інформація про її духовний стан, в якійсь мірі, рятує їй життя. Тому часто пояснювала, що вона не пострижена у монахиню. Просто жила і служила у резиденції єпископа, як проста цивільна особа. Але не зовсім освічених у цій справі військових і співмешканців у бараку це не переконувало. Вони щодня тихо спостерігали за обов’язковими ранішніми і вечірніми молитвами богобоязної дівчини. Тому, як нарекли її монашкою в ізоляторі, так вона нею й залишилася до кінця ув’язнення.
– Ваші нари отам, під стіною, – показала старша бараку новеньким, які після дезінфекції в бані прийшли поселятися. Звали місцеву наглядачку тьотя Маша. Всі питання щодо проживання і порядку у новому помешканні вирішувалися тільки через неї. – Там холодно, – оскалила гнилі зуби, на вигляд ще не стара наглядачка. – Стіни тоненькі, промерзають наскрізь. Тому «коронні» місця, як правило, презентуються новеньким.
Не заперечуючи, без зайвих запитань, новоприбулі попленталися займати свої нари.
Наскільки правдивими були слова старшої бараку, відчули уже вночі, коли волосся і фуфайка, бо спали прямо у верхньому одязі, примерзли до дерев’яної стінки.
Щодві години жінки вилізали зі своїх ліжок і прямували до залізної бочки посередині бараку. У ній цілу ніч горіли дрова. Коли трохи зігрівалися, поверталися на спальні місця.
Першу ніч Софія не стулила очей. Вона не усвідомлювала, що не відпочити у цьому пеклі – рівнозначно смерті. Адже о шостій годині ранку – підйом. Далі – цілоденна непосильна робота у спеціальному кар’єрі. Там нещасні каторжани залізними долотами розбивають величезні промерзлі кам’яні брили. Мілкі надовбані шматки вантажать у тачки і звозять на одну кучу, до якої періодично приїжджає вантажівка. Кількість вивезених тачок визначає розмір пайка, який в’язень отримає на обід та увечері. А норма однакова, як для чоловіків, так і для жінок. Якщо сили не вистачить і арештант не виконає план, ввечері хліба не отримає. А як виконати ту норму наступного дня, коли людина виснажена голодом?
Ці тонкі й премудрі науки Софія пізнавала на власних помилках. Тому за кілька днів, проведених у таборі, щоби не упасти з ніг, заставляла себе їсти і спати.
– Еге-гей! – почула одного дня знайомий голос сусідки по нарах Дарини з Галичини, коли працювала на кар’єрі. Подруга виконувала легшу роботу: працювала у харчоблоці. Непогано водила машину, тому інколи розвозила в’язням обід прямо на місце роботи. – Давайте, закінчуйте трудитися! Перерва!
Ледве розігнувши спину, яка затекла від одного положення, Софія направилася до інших каторжан, що вже сиділи біля машини з обідом і смакували жахливу баланду, мов найсмачніший на світі ресторанний делікатес.
Дарина розливала у миски їжу тим, хто щойно підійшов. Чоловіки не жаліли для симпатичної кухарки компліментів. І це було справедливо, бо на фоні інших ув’язнених вона виглядала королевою. Глибокі, великі блакитні очі, кругле, пухкеньке обличчя, рум’яні соковиті щічки, довге пряме смолянисте волосся, зав’язане у тугий вузол, пишні груди, що підкреслювали стрункий стан. Справжня Клеопатра.
– Сьогодні цілу ніч ти кликала якогось Йосипа, – підсідаючи до Софії, обережно почала Дарина. – Він тобі хто: коханий або чоловік? Знає, що ти тут?
– Не знає, – важко зітхнула дівчина. – І я не знаю, де він… А ми планували одружитися…
– От як, – співчутливо галичанка.
– Його звуть Йосипом. Ми попрощалися ще у тридцять дев’ятому, – відкрила свою душу новій подрузі. – Хотіли повінчатися, але не вийшло. Мій батько не дозволив, бо у Йосипа не було достатньо грошей. Тоді коханий разом із сільськими хлопцями вирішив шукати кращої долі за кордоном, у Радянському Союзі. Нелегально перейшов границю та й… пропав безвісті. Не відаю, чи й живий ще, – на очі бадолашної навернулися сльози.
– Ой-йой-йой, – важко задихала Дарина. – Не думаю, що з ним усе гаразд. Інакше дав би про себе знати.
– Правду кажеш, – погодилася Софія. – Серцем відчуваю, що мучиться десь по таборах, як і я.
– Ти про погане не думай, – заспокоїла подруга. – Як на волю вийдеш, час покаже, що з ким було. А зараз про себе треба дбати. Якщо, звісно, живою хочеш залишитися та ще й вільного повітря колись вдихнути. Я, наприклад – заміжня. Чоловік – колишній військовий. Дітей маю. Як зараз бачу: одного дня під вікнами нашої квартири зупинився чорний «воронок». Нічого не пояснюючи, мою другу половинку забрали. Наступного дня приїхали і за мною. Двоє наших трирічних синочків-близнюків залишились з бабусею. Я до пуття й не зрозуміла, за що ці арешти. Потрапивши у табір, спочатку плакала. Цнотливу з себе корчила. Вірність судженому берегла. Як і ти, на каменоломні спину гнула. За кілька місяців стала схожою на скелет. Потім зрозуміла, що довго так не протягну. Ввечері сама навідалася до завгоспа. Відтоді – робота легка та ще й на кухні, при харчах. Сама їм вдосталь та й старшу бараку підгодовую, аби забороняла до мене різній нечисті лізти. І знаєш? Не соромно мені, що зраджую чоловіка. Бо мушу вижити і повернутися додому. Заради дітей мушу.
– Добре, що маєш заради кого і куди повертатися, – жалібно відмітила Софія. – Мене ж удома ніхто не чекає. Батько бачити не хоче, мати померла, коханий пропав. Нащо жити? Може воно й правильно, що сюди потрапила?
– Е-е, ти це припини, – заперечила Дарина. – Така молода, а вмирати надумала. Жити треба! Звідки знаєш, що чекає на тебе завтра? А якщо Йосип десь у в’язниці лише й живе мрією, що колись побачить свою Софію, обніме, пригорне… Може, це – єдине, що тримає його на світі. Ти зобов’язана вижити. Зрозуміла? Якщо будеш розумна і зробиш «правильний» вибір, тобто віддашся у хороші і вигідні руки – надійно і надовго влаштуєшся, як я. А, можливо, ще й краще.
– Краще? – не зрозуміла бідолаха. Вона не уявляла, де може бути краще, ніж у харчоблоці, біля їжі.
– Так, – усміхнулася галичанка. – У санітарну частину, бухгалтерію або швейню. Твої роки тут пройдуть непомітно. Мов на волі житимеш.
– Ні, я так не зможу, – рішуче відмовилась дівчина. – Не так мене батьки виховували, щоб за шматок хліба… – очі нещасної наповнилися сльозами.
– Зрозумій, – переконувала досвідчена подруга. – Ніхто тебе не засуджуватиме. У цих місцях всі так живуть. Хапають удачу за хвіст. Це тепер на тебе всі задивляються. Бо ти новенька, красива, молода. Повір, через півроку з голоду, холоду, виснажена від непосильної праці, сама проситимешся у чуже ліжко, щоб тільки полегшити своє існування. Та вже ніхто не братиме.
Софія розуміла, що подруга має рацію. Довго так продовжуватися не може. Адже вона практично одна в бараці досі залишалася недоторканою. Все це було завдяки Дарині, яка щодня підгодовувала казенними харчами тьотю Машу. Та у свою чергу не підпускала до ліжка новенької бажаючих візитерів з чоловічого бараку. Адже щовечора до жіночого помешкання безперешкодно заходили не тільки дорослі в’язні й чекісти, але і шпана по сімнадцять-вісімнадцять років. На зашторених простирадлом нарах, прямо у загальному приміщенні жінки віддавалися за додатковий пайок. Якщо невільниця сперечалася, ґвалтували без подарунків. Не було тут сорому. Ніхто нікого не засуджував.
Попит був на усіх невільниць. Виняток – тільки старі й скалічені. Краса ж була прокляттям. Біля такої жінки на ліжко сідало одразу по кілька бажаючих тюряжників. Спочатку її просили по-доброму. Залізним аргументом на безперешкодний доступ був також дозвіл старшої бараку. Якщо жертва не корилася, їй погрожували побоями і розправою. Захист був тільки у тих невільниць, які «кришувалися» вищими начальниками.
То ж Софія усвідомлювала, що Дарина таки говорить правду. Вічно захищати подругу вона не зможе.
Але винахідлива галичанка не покинула нову знайому. Одного вечора, після роботи зайшла до бараку у супроводі вже знайомого Софії Мілана Гатішека
– Ось, – весело презентувала, показуючи на хлопця. – Каже, що вже кілька тижнів тебе розшукує. А як не допомогти такому красеню. Я й привела. Знаєш його?
Очі Софії засвітилися. У першу хвилину зворушена дівчина не могла вимовити ні слова.
– Бачу, що впізнаєш, – усміхнулася Дарина. – Що ж, спілкуйтеся.
Нещасна дівчина неабияк зраділа Міланові. Він єдиний з чоловіків, хто у цьому страшному місці викликав у неї довіру. Не забула бідолашна і як цей відважний парубок врятував їй життя, коли допоміг не замерзнути позаду довгої колони.
– Ну привіт, – несміливо привітався Гатішек. – Якщо бажаєш, можна вийти на вулицю, бо тут дуже шумно.
– Тут – шумно, а там – сильний мороз, – злегка усміхнулася Софія.
Проте за кільки хвилин, закутана у теплі речі, вже дихала свіжим морозним повітрям під яскравими зорями.
– Як ти тут? – обережно поцікавився. – Звикла?
– Хіба до цього можна звикнути? – криво усміхнулася. – А ти?
– Поки є здоров’я, непосильно працюю. Відробляю пайок. Але не дай Бог…
– Так, хворі тут не виживають, – погодилася.
– Послухай, – нерішуче почав. – Дарина розповіла мені, що серце твоє не вільне, але…
Дівчина враз зупинила на Міланові здивований погляд.
– Не буду приховувати, ти сподобалась мені ще на пересильному пункті. Тому прошу, дозволь хоч бути поряд, захищати, ділитися шматком хліба.
– Але ж… – хотіла заперечити.
– Повір, я не чекатиму взаємності, – перебив хлопець. – Просто тут, на самісінькому дні, людям треба триматися одне одного, спілкуватися, щоб не здичавіти остаточно. Розумієш? Необхідно відчувати, що ти – жива людина, здатна комусь допомогти, співчувати, любити… Звичайно я був би безмежно щасливим, якби… – тихенько докінчив.
Софія промовчала.
– Клянуся, якщо дозволиш, я тільки оберігатиму тебе і поважатиму почуття до коханого.,
Дівчина була безмежно вдячна долі за цю людину на своєму шляху. У неї краялося серце, що не може відповісти йому взаємністю. Але душа боліла за єдиною любов’ю – Ярошем. Йому не зможе зрадити, бо не простить собі ніколи. Саме він – її єдиний і перший чоловік, як тілом, так і душею.
– Прошу, не ображайся, – продовжував Мілан. – Я пропоную тільки справжню міцну дружбу. Адже вона є своєрідним порятунком у цьому пеклі.
І Софія погодилася. Ні на хвилину потім не пожалкувала, що обрала собі за вірного друга цього чудового юнака. Він не відходив від неї ні на крок. Цілий день на загальних роботах допомагав виконувати норму, а вечорами забирав з бараку на довгі прогулянки.
На вигляд простий і скромний хлопчина, виявився освіченим молодим студентом Львівського вишу. За національністю – чех. Батьки проживали у Празі, викладали у місцевій гімназії. Та син вирішив піти іншим шляхом. До душі йому була техніка. То ж і вступив у відповідний спеціалізований університет на Прикарпатті. Але доля вирішила інакше. Якось до кімнати, де жили молоді студенти, увійшла група радянських військових і почала обшук. Знайдений «Кобзар» великого Тараса, перекладений на німецьку мову, став приводом для арешту. То ж замість омріяного диплому хлопцю усміхнулися тюремні каземати.
– Дивлюсь я на вас із Міланом і навіть заздрю, – зізналася якось Дарина Софії. – Який він інтелігентний, витриманий, романтичний. Знає, що ти кохаєш іншого, а так піклується про тебе. Не приховує, що закоханий. Береже свою пасію, як зіницю ока. Готовий пилинки здувати.
– Ми – просто друзі, – зашарілася дівчина. – Мені жаль, але більшого я йому дати не зможу.
– Та знаю, знаю, – з нотками роздратованості відповіла галичанка. – Тому ви й разом, що обидва дивакуваті. Він – кохає без тями і взаємності, ти – зберігаєш вірність якійсь примарі.
– Йосип – не примара, – різко перебила подругу. – Навіть якщо у цьому житті вже не побачимось, все одно кохатиму тільки його одного. До смерті кохатиму, – рішуче заявила.
– Боже, – зітхнула Дарина. – Досі я думала, що такі почуття тільки у кіно і на сторінках любовних романів зустрінеш. І знову заздрю тобі, подруго. По-доброму заздрю, – обняла молоду дівчину.
Позаздрити можна було й Мілановому терпінню. Кажуть, коли по-справжньому кохаєш, найголовнішим є, щоб об’єкт любові був щасливим. Для парубка це був основний принцип у стосунках з Софією. Тому на її день народження він приготував незвичайний сюрприз.
– Тільки не бійся, – інтригуючи сказав після основного привітання. – Я хочу тебе з деким познайомити.
Із темряви вийшла висока чорна постать і направилася прямо до молодої пари.
– Це – Максим Дубовий, – пояснив Гатішек. – Професійний художник. Може намалювати портрет людини зі слів.
– Д-дуже приємно, – хвилюючись привіталася. – Але мені не потрібен власний портрет, – все ще не розуміла до чого веде закоханий друг.
– Якщо бажаєш, розкажи, який із себе Йосип і матимеш його маленьке зображення… – раптом запропонував Гатішек.
Софія заціпеніла.
Такого подарунка вона не могла собі уявити навіть у найсміливіших мріях. Отримати змогу тут, у неволі притиснути до грудей милий образ.
Розчулена, міцно обняла щирого і вірного друга, вдячно поцілувала у щоку.
За годину вже тримала у руках шматок старого жовтого клаптику паперу, на якому хімічним олівцем було уміло виведене дороге їй обличчя. Вона закутала його у невеличку ганчірку і прив’язала на мотузку. Цей саморобний медальйон носила на шиї весь час. Ночами притискала до грудей, мов найдорожчу святиню. Цілувала, майже фізично відчуваючи смак теплих коханих вуст…

х х х


Командування високо оцінило бойові заслуги першого Чехословацького окремого піхотного батальйону, проявлені у бою під Соколовим.
Тому невдовзі, відповідно до Постанови Державного Комітету Оборони СРСР на базі батальйону було створено окрему бригаду. До її складу увійшло три тисячі п’ятсот сімнадцять бійців.
Пройшовши нелегкий шлях по визволенню Києва, Білої Церкви, Житомира, новостворена бригада зарекомендувала себе, як сильна і боєздатна бойова одиниця.
Вже у 1944-му на базі бригади почалося формування першого Чехословацького армійського корпусу. До його складу увійшли чотири окремих полки і три окремих батальйони.
Йосип з Миколою служили в одній із рот у складі зенітно-артилерійського полку. Якась вища сила постійно оберігала молодих хлопців, бо ще жодного разу ніхто з них не був серйозно пораненим.
Перебуваючи на Буковині, корпус готувався до боїв за Карпати. Ярош з Марковичем уже уявляли, як ступлять до рідного краю у ролі визволителів.
– Сьогодні бачив увісні Софію, – зізнався другові Йосип. – Але якийсь то тривожний був сон. Певно, не дочекалася, вийшла заміж.
– Не накручуй себе, – як завжди весело відповів Микола. – Таке вірне, лебедине кохання, як у вас, треба у книжках описувати, на картинах змальовувати, у піснях оспівувати, щоб залишилося, як приклад, на віки. А ти ні з того, ні з сього починаєш сумніватися. Навіщо?
– Не можу пояснити, – задумано Йосип. – Якась незрозуміла тривога закралася у серце і гризе-гризе його зсередини, мов черв’як.
– Що ж то за сон, що так тебе мучить?
– Приснилось, ніби я повернувся у рідне село. Навіть додому не зайшов, відразу до коханої помчав. Підходжу до хати, а вона вся у якомусь сяйві, ніби із-за неї сонце сходить. Я обережно обійшов дім і побачив величезне полум’я, в якому горіла… Софія… До ранку намагався її врятувати з цього пекла, але нічого не вийшло. Так і прокинувся весь у холодному поту.
– Чому ти вирішив, що то поганий сон? – поцікавився Маркович.
– А що доброго у вогні? Вона десь мучиться, розумієш? Можливо, батько видав її заміж за нелюба, то й згорає від горя, – намагався пояснити несвідомому другові.
– Як на мене, вона згорає у тузі за тобою. Адже стільки років немає жодної вісточки. Я ж казав, що тоді у таборі треба було написати листа рідним, а ти не захотів, – не здавався Микола. – Але не переживай. Скоро повернемося додому з Армією-визволителькою. Прийдемо у село героями.
– О-ох, дай то Боже, – важко зітхнув Йосип. – Дівчинко моя кохана, відчуваю, що вже не довго. Тільки дочекайся, витримай. Я іду до тебе, як і обіцяв. Повернуся за всяку ціну, – гаряче шепотів, притискаючи до грудей саморобний медальйон.
Та наступного дня на закарпатців чекала несподіванка.
Оголосили наказ радянського командування, яким передбачалося з метою підтримання словацького національного повстання перекинути чехословацький корпус у південно-східну Польщу для участі у боях на Дукельському перевалі.
Серед командування корпусу стали ширитися незадоволені чутки, ніби влада з певних політичних причин і відповідних міркувань таким своїм рішенням навмисно усуває можливість зустрічі фронтовиків-закарпатців зі своїми земляками. Бо ж розповіді про умови їхнього перебування в СРСР могли б негативно вплинути на хід подій, коли Закарпаття буде визволене Червоною Армією. Адже очевидно, що звільнений край Радянський Союз уже навряд чи віддасть. Тому репутація на завойованих територіях владі потрібна бездонна.
– У мене таке враження, що все йде до того, аби врешті-решт знищити Чехословацький корпус. Потрібно, щоб зайві свідки райського життя в СРСР навіки замовкли, – якось випадково підслухав секретну розмову між двома командирами рот Микола Маркович.
– У мене таке враження склалося ще у бою під Соколовим, – погодився співрозмовник. – Де ж це бачено виставити на противагу сильному, озброєному важкою технікою ворогу, майже втричі меншу кількість людей. Як ми тоді вижили – не уявляю.
– А скільки не вижило? – нагадав перший.
– Як це зрозуміти? – запереживав Микола, коли розповідав про почуте Йосипові. – Ми не йдемо визволяти рідну землю?
– Ой лихо, – серце Яроша стиснулося. – Воювати у горах – це ж не на рівнині. Богоньку, врятуй нас. Пооверни грішних додому?
І хлопці недарма переживали. Ті, хто вижив, до кінця життя запам’ятали ті події. Особливо відзначилася бойові дії на одній з висот. Це був найкровопролитніший бій протягом усієї Карпато-Дукельської операції. Ця висота була розташована так, що хто нею заволодіє – той господар містечка Дуклі. Протягом одного дня німці одинадцять разів атакували гору. Але так і не змогли її взяти. Схил був укритий трупами ворога і радянських бійців. Скрізь валялася зброя, боєприпаси. Обличчя воїнів зачаділи від диму. Один з поранених командирів роти віддавав накази вже тільки жестами. Він загинув на бойовому посту, як герой.
Не вижив після цього бою і Микола. На очах у Йосипа із автомата його другові прошило груди, а одна куля потрапила у голову. Навіть не зрозумів нещасний, що помирає. Смерть була миттєва.
Вражений загибеллю товариша, Йосип втратив пильність і не помітив, як прямо на нього летить граната. Міні бомба упала прямо до ніг Яроша і підірвалася. Сильний вибух повністю заглушив хлопця. Закарпатець горілиць рухнув на землю.
Відкрив очі, а там… синє небо. Таке чисте, чисте. І сонечко, наче сміється до нього. Раптом на блакитному фоні з’явився образ Богородиці з вервицею у руках. Вона мило усміхнулася до помираючого. Простягла до нього праву руку. Обличчя її далося парубкові знайомим. Небесно-волошкові очі, стрункий стан, високе чоло, пишна золота коса до самого пояса, рум’яні щічки і пухкенькі чутливі уста. Але чому у святому одязі? Чому з вервицею?
– Софіє, – з останніх сил підняв і простягнув до неї закривавлену, поранену руку. – С-софі-іє… Соф… – простогнав.

х х х


Новий 1947 рік у Соловецькому таборі зустріли звісткою про те, що відповідно до «Інструкції про режим утримання засуджених у виправно-трудових таборах і колоніях», затвердженою спеціальним цілком таємним наказом МВС СРСР, у таборах необхідно терміново провести повне відокремлення жінок від чоловіків. На Соловках було прийнято рішення розселити різні статі по островах.
Це в першу чергу привело до того, що багато з тих жінок, які раніше працювали у санітарних частинах, харчоблоках на легших посадах у змішаних таборах, повинні були негайно звільнити ці місця для чоловіків і вийти на загальні роботи.
– Не можу повірити, – обурилася Дарина, місце якої на кухні також скоротили. – До кінця терміну мені залишилося кілька місяців. Як я витримаю на каменоломні?
– Нічого, – заспокоювала Софія. – Звикнеш потихеньку. Я ж витримала. Третій рік уже щодня горблю спину.
– Ти витримала? Люди, ви чуєте? Вона витримала, – дико зареготіла подруга. – Я подивлюся, як ти зараз зможеш тягати важкезні тачки з камінням, коли відпаде додаткове годування. Коли вся замучена увечері ледве притягнеш ноги у барак, а там замість нормальної їжі – баланда, а замість спокійного сну-відпочинку – викличуть п’яні чекісти і задовольнятимуться твоєю плоттю до самого ранку. Хто тебе нагодує? Мене у харчоблоці уже нема. А хто захистить? Мілан тепер на іншому острові.
Софія промовчала. Їй нічим було заперечити. Все, що зараз вислухала, було чистою правдою.
Порівняно з іншими каторжанками для неї ці три роки минули без особливих труднощів. Єдине тільки – робота важка. В усьому іншому Дарина з Міланом завжди готові були прибігти на допомогу. Захищали й оберігали її, мов малу дитину.
– Не ображайся, що не стрималась, – полагіднішала галичанка. – Не за себе переживаю. Мені тут мізер залишився. Я його хоч як витягну, нехай і на важких загальних роботах. А ось ти? Гатішек далеко, мене не буде. Що робитимеш?
– Дякую, подруго, – зі сльозами на очах обняла Дарину. – Не журися. Як Бог дасть, так і буде. Якщо доля вирішить поховати мене за цими мурами, що з цим удієш?
– От що мені в тобі не подобається, так це схильність відразу здаватися, – сердито запротестувала Даша. – Треба не миритися з долею, а вихід шукати, – повчала.
– Пробач, не виходить у мене, – винувато прошепотіла дівчина. – Не можу, як ти…
Дарина зупинила на подрузі питальний погляд.
– Себто… У тебе все так легко виходить, – почала виправдовуватися Софія, відчуваючи, що бовкнула зайве.
– Легко? – саркастично перепитала галичанка. – Я до тебе майже п’ять років відсиділа у цьому таборі, – почала глухим голосом.
– Я-а-а… про це н-не знала, – винувато закарпатка.
– А що ти взагалі про мене знаєш, крім того що почула від мене особисто?
– М-майже нічого, – опустила засоромлені очі Софія.
– Коли сюди потрапила, ніхто не питав, що їстиму, як виживатиму. Першої ж ночі четверо зеків взяли в полон мої нари і прямо у бараку по черзі ґвалтували, – Дарина замовкла. Відчувалося. що говорити їй важко.
– Потім тиждень провела у медичному пункті, куди мене притягли без тями. Далі зробили тугу пов’язку поміж ноги, щоб матка не випала і вигнали на важкі роботи, довбити каміння і возити його на спеціальних тачках.
Це й поставило край моєму терпінню.
Я зрозуміла, якщо не зміню поглядів на порядність і вірність, то згину у цьому пеклі. І нікому до моєї смерті діла не буде. Підлікувавшись, закрутила роман з начальником харчоблоку. Звичайно він мене не відразу до себе узяв. Майже півроку ми зустрічалися у його комірчині тільки заради зайвого шматка хліба. Потім виявилося, що я… вагітна, – жінка знову замовкла. – Вибір був невеликим, – за кілька секунд продовжила. – Народити дитинку для табірних мук, щоб виховувалася у дитвідділенні за колючим дротом, де няньки-садистки зав’язують маленькі рученята рушниками і годують малят гарячою кашею. Мені одна мамка розповідала, яку з роботи інколи відпускали провідати свою манюню донечку. Вона не змогла на це дивитися. Більше не ходила. А потім їй розповіли, що маленька не вижила й померла у страшних муках. Ніхто й не дивувався. То ж…
– Ти зробила аборт, – тихенько докінчила Софія. – Досить. Не треба. Більше не згадуй. Не муч себе, – заблагала, обнімаючи нещасну подругу. – Пробач мені. Щодня споглядаючи твоє життєрадісне обличчя, я й подумати не могла, що ти пережила.
– Обіцяю, – раптом серйозно мовила Дарина. – Клянуся, що після звільнення обов’язково розшукаю твого Йосипа. Чуєш? Ти повинна жити надією. Ви обов’язково зустрінетеся. Я для цього докладу усіх зусиль.
Софія промовчала.
– Таке кохання не може померти. Я ж бачу, як ти щоночі пишеш йому листи і не відсилаєш. Скільки їх у тебе? – переконувала галичанка.
– Кілька десятків, – зізналася дівчина. – Перечитую у вільні хвилини і на душі стає легше. Якщо колись побачимось, обов’язково подарую йому.
– Побачитесь, відчуваю, що побачитесь. І ще обіцяй, що не втратиш зв’язку з Міланом. Він оберігатиме тебе, наскільки це можливо. Я домовлюся з потрібними людьми і забезпечу вам переписку.
– Обіцяю, – погодилася Софія. – Ми ж із ним друзі. Всі роки він підтримував опікував мене, як міг. Захищав від нападників, ділився пайком. Інколи вечорами просто розважав, згадуючи дитинство.
– А ти знаєш, що він чех за національністю? – запитала Дарина.
– Так, він розповідав. Його батьки живуть у Празі. Обоє вчителі. Але він вступив у Львівський ВУЗ. Там його й арештували.
– Його батьки у Празі, – задумано повторила Дарина. – А син – у в’язниці, по вуха закоханий у тебе, – хитро посміхнулася.
– Я вже казала, що ми з ним – просто друзі, – заперечила Софія. – Він із цим давно погодився. Інакше…
– Розумію, розумію, сонечко. Інакше не було би і спілкування. О-ох, інколи я так заздрю тобі, – зізналася. – Ти не така, як інші: недаремно монашкою всі називали. На цьому «гнилому фоні» – просто свята. Своєю присутністю нагадуєш, що і за гратами можна і треба залишатися людиною з доброю душею, відчувати себе бажаною, кохати і зберігати вірність любові, незважаючи на заборони. Всім серцем любити Бога, приймати від долі усі негаразди і дякувати Всевишньому за труднощі і страждання. Я не забуду тебе на волі. Довіку пам’ятатиму…
Обнімаючись після задушевної розмови, дівчата не знали, що вже за тиждень доля їх розведе.
В результаті оголошеної амністії на волю потрапили всі, кому до закінчення строку залишилось менше року.
На превеликий жаль звільненню підлягали відразу дві найдорожчих Софії людини: Дарина і Мілан.
Вперше за три роки перебування у тюрмі дівчині стало по-справжньому страшно. Відчула, що залишилась одна-однісінька, сам на сам з жорстокою реальністю де панували голод, насилля, повне виснаження і… смерть.
Якось після вечері начальник виховної частини Сергій Бобров викликав бідолашну до себе. На вигляд молодий офіцер був мужчина-красень: підягнутий, стрункий, завжди акуратний і вродливий обличчям. Зате норовом – справжній звір. Ніби не мати, а зла вовчиця народила цього чоловіка. Після його допитів мало хто й виживав.
– Я давно спостерігаю за тобою, – відчищаючи зуби від залишків м’яса шматком обточенного сірника, мовив. Він ще вечеряв за власним столом у кабінеті. – Тільки от старша бараку все мене якоюсь «кришою» лякає. Каже, ніби ти колишня монашка. Хто ж цей вагомий покровитель, котрого я маю боятися? Га? Покажеш мені свого духовного наставника? – глянув дівчині прямо у вічі.
Софія мовчала. Відчула, як від страху затрусилися ноги, по всьму тілу розсипалися мурашки. Непомітно посунулася на два кроки ближче до вхідних дверей.
– Не чую? То хто там твій покровитель? Хто? – нагадав про своє запитання офіцер, наливаючи чарку горілки.
– Н-нема у мене нікого, – боязко відповіла. – Не знаю, кого мала на увазі тьотя Маша.
– У вас там що? Кругова порука? – підняв здивовані очі на бідолашну, яка вже трусилася, як осінній листок. – То старе стерво каже питати у тебе, а ти мовчиш, як партизанка на допиті. За дурня мене маєте?! – щосили рявкнув. – Досить! І так недоторканою королевою стільки часу ходиш! Ану лягай! – показав на фуфайку, розстелену поруч. Тоді повільно встав із-за столу і почав розстібати портупею.
Не розуміючи, що робить, Софія різко відчинила двері і рвонула на двір. Машинально забігла у пральню. Сховалася. До бараку наважилася повернутися тільки після відбою.
Все було тихо й спокійно. Проте нещасна думала, де ховатиметься завтра від страшного і владного залицяльника.
Раптом великі скрипучі двері довгого бараку відчинилися. Зі світильниками у руках всередину ввійшли кілька офіцерів на чолі з Сергієм Бобровим.
– Старша! – сердито рявкнув.
Швидко зіскочивши з двоповерхових нар, тьотя Маша підбігла до нічних відвідувачів.
– Де монашка? – сердито запитав.
Не зронивши ні слова, ув’язнена повела чекістів до потрібного ліжка.
Софія всім тілом приперлася до стіни і дрижала від страху.
«Отче наш, що єси на небесах. Да святиться ім’я твоє, да прийде царствіє твоє . Да буде воля твоя…» – шепотіла головну молитву.
Нічні візитери зупинилися. Сергій Бобров протяжно подивився на бідолашну.
– Молишся? – злорадно посміхнувся. – Думаєш твій Бог допоможе? Подивимося. Одягайся! – голосно скомандував.
За кілька хвилин у супроводі конвоїрів Софія стояла у вже знайомому кабінеті.
– Я, або всі, – просичав, дивлячись прямо у вічі своїй жертві.
– П-прошу… – хотіла було заперечити. Попросити убити її прямо зараз, пострілом у потилицю, як це було прийнято у таборах. Та вчасно усвідомила, якщо й убиватимуть, то повільно і боляче. Так, що у страшних муках благатиме смерті. Згадала Дарину і … погодилася.
Відтоді світ для дівчини прийняв два кольори: чорний і сірий. Нічого не помічала: ні весни, ні сонця, ні посмішок.
Тисячі разів жалкувала про те, що перед страхом бути закатованою занапастила свою душу. Сором і гріх давили її щомиті. Куди ходила – тільки молила Господа простити і послати рятівницю-смерть.
Хоч була влаштована на легку роботу у харчоблок – худла й марніла на очах. Ніби голодна на рудниках цілий день каміння товкла.
Щовечора нещасна змушена була тягнутися до кімнати Боброва: прибирати, готувати, прати, мити своєму господарю ноги перед сном і…лягати з ним у ліжко.
– Ти якось підгодовуйся там на кухні, бо аж страшно і бридко торкатися твоїх кісток, – незадоволено буркнув офіцер після чергової проведеної разом ночі.
Якось у бані Софія звернула увагу на своє тіло. Вся оголена зупинилась перед великим дзеркалом і налякалася власного відображення. На неї дивилася зовсім чужа, незнайома людина: під запалими очима – величезні чорні мішки; на плечах виступили гострі кістки, які здавалося ось-ось проріжуть тонку напівсиню шкіру; колись пишні груди нагадували два висохлих мішечки; замість живота – яма; ноги, мов дві трісочки.
Від колишньої дівочої вроди і краси не залишилось і сліду. Посеред бані стояла якась зазомбована тінь, ледь схожа на людину.
Увечері, коли ледь тримаючись на ногах, знову прийшла до Боброва, на його ліжку вже красувалася новоприбула, покищо пишногруда дівуля.
– Твоя задача тут, як завжди, усе вилизати, – грубо кинув у бік уже колишньої співмешканки. – Потім вимітайся. Ти мені більше не потрібна.
– Дякуй Богу, що не завагітніла, – заспокоювали нещасну жінки у бараку. Психічний стан Софії останнім часом насторожував. Сьогодні вона вперше за майже п’ять років перебування у неволі не помолилася перед сном. Вже кілька годин сиділа на нарах і, майже не мигаючи, дивилася в одну точку.
– Краще думай про волю. Ти ж уже незабаром вийдеш. Йосипа свого побачиш, потихеньку усе забудеш і почнеш життя з чистого аркуша. Це нам тут лямку ще ого-го скільки тягнути, – співчутливо жінки-невільниці.
При гадці про коханого збідована ніби прокинулася.
Закрила руками обличчя і гірко заридала.

х х х

Цей день Софія уявляла тисячі разів.
Воля!
Кінець тортурам!
Ось вони, величезні залізні ворота, які відчиняються перед в’язнями всього два рази: коли вони потрапляють у табір і коли з нього звільняються.
З невеличким клунком у руках, кількома грошовими купюрами на квиток у кишені вчорашня каторжанка стояла по той бік колючого дроту.
У клуночку було найдорожче: буханка хліба і … так і не надіслані коханому листи про кожен день свого пекельного існування.
Вдихнувши повні груди свободи, непевними, обережними кроками ступила вперед.
– Вітаю, – раптом почула знайомий голос і заціпеніла. – Я вже кілька днів чекаю на твоє звільнення. Щодня приходжу під цей мур.
Софія повільно обернулася. Так вона одразу упізнала свою вірну подругу Дарину. Єдину рідну душу, що ділила з нею усі тяжби табірного життя.
Не роздумуючи, кинулася в обійми зустрічаючої.
– Ти не забула? Хіба так буває? – заливаючись сльозами, шепотіла зворушена Софія. – Ти ж не забула…
Галичанка теж довго тримала подругу у залізних обіймах.
– Якщо не заперечуєш, пропоную поїхати до мене на Львівщину, – нарешті запропонувала.
Софія не відмовилась.
– Познайомлю тебе з моїми соколятами-синочками. Вони так виросли, що я сама ледь упізнала своїх хлопчиків, – вже у потягові розповідала Дарина.
– А чоловік? – мимоволі поцікавилася Софія.
– Загинув, – сумно відповіла подруга. – Замучили допитами. Він і року не протягнув у в’язниці.
– Співчуваю.
– Що нам з тобою співчувати? – повеселішала Даша. – Ми такого у житті скуштували… Я вже два роки вільна, а й досі не звикну, що висока температура у людини – це привід викликати швидку допомогу, а грубе слово на вулиці – писати скаргу дільничному. Такі, як ми – ніби з іншої планети.
Софія промовчала.
– О, згадала, – раптом підхопилася галичанка. – У мене для тебе подарунок, – простягла невеличкий пакунок.
Гончариха обережно розгорнула.
– Що це? – відразу не зрозуміла.
– Листи, – уточнила подруга, – адресовані тобі із-за кордону.
– Звідки?
– З Чехословаччини. Від Мілана Гатішека.
Софія з цікавістю роздивлялася спеціальні конверти. Таких раніше не бачила.
– Він писав тобі через мене, – пояснила молода жінка. – Бо інакше ці листи до табору не потрапили б. Спочатку я планувала перепаковувати їх у нові конверти і надсилати на Соловецькі острови. Але потім зрозуміла, що надійніше буде зберегти їх і вручити тобі вже на волі. Тоді справді жоден аркуш не загубиться. Краще пізно, ніж ніколи. Читай.
«Доброго дня, а може у вас там уже й вечір», – пробігла очами перші рядки Софія.
Дарина не заважала. Вона усвідомлювала, що ці листи для Софії – перший доказ того, що на волі її пам’ятали, чекали, кохали…
Мимоволі жінка звернула увагу, як бідолашна дівчина вчитується у кожне слово, обдумує його. Аркуш паперу в її руках дрижав, очі були засльозені, губи міцно стиснуті.
– Я їх не читала, – показала на листа галичанка, коли подруга закінчила. – Але здогадуюсь, про що там ідеться.
– Мілан переживає за мене. Питає, чи витримую без його захисту у таборі? Чи не ображають начальники і арештанти? Він бажає мені добра з Йосипом. Сподівається, що ми з Ярошом скоро зустрінемося і будемо щасливими. Бо наше вистраждане кохання того варте. У кожному листі висловлює надію, що ми не припинимо спілкування після мого звільнення.
– Незвичайна людина той Мілан, – в черговий раз дивуючись з порядності й вірності чехословацького друга, мовила Дарина. – Таких, як він – один на мільйон. І чому він не закохався у мене? – по доброму позаздрила.
Подруги обнялися і щиро засміялася.

х х х

… Кілька тижнів відпочинку на Прикарпатті для Софії пролетіли, як один день. Дівчина вже звикла до двох хлопчиків-близнюків, мов до власних дітей. Ніби у дитинстві балувала смачними пампушками колишніх ув’язнених і мама Дарини.
– Твоя сім’я стала мені, як рідна, – зізналася Софія, коли вони з подругою вийшли до місцевого ставка. – Але якось треба жити далі. Та де жити? Що робити, аби прогодувати себе? Додому, в рідні Кути я вирішила не повертатися. Батько не визнає мене за дочку. А Йосип… Як повернуся до нього? – відкрила свою душу й виклала наболіле. – Усі ці роки, як найдорогоцінніший скарб я берегла у пам’яті й на своєму тілі кожен його дотик, кожен поцілунок… А зараз?.. Після табірного приниження, наруги й численних ґвалтувань якою стану перед коханим? Адже він так цінував мою недоторканість, чистоту, вірність.
Дарина важко промовчала. Це не було схожим на подругу. Вона ніби знала щось таке, про що не відала Софія.
Тим часом страшні думки не покидали дівчину. Від них їй ставало гидко й страшно. Хотілося залізти у воду і митися, митися поки не відітре з себе весь бруд, що налип на її невинну душу у таборі.
Вона вже остаточно вирішила, що такою не може з’явитися на очі милому. Не може йому дозволити торкатися свого знівеченого, спотвореного тіла. Бо обіцяла вірно чекати…
Останнім часом навіть не спала ночами, зводила себе.
Це здавалося парадоксом, але тепер, коли зустрічі двох закоханих, здавалося, нічого вже не перешкоджало – між ними ніби виросла величезна стіна.
– Ти можеш залишитися жити з нами, – несподівано запропонувала Дарина. – Разом знайдемо роботу, будеш допомагати мені з дітьми. Але… раптом принишкла. – Мусиш знати, що я була у твоєму селі. Адже колись у таборі обіцяла, що знайду твого Йосипа.
Софія насторожилася.
У грудях занило. Ніби відчула щось недобре.
– Так от, – серйозно продовжила подруга. – Твого коханого там немає. – Після переходу кордону у тридцять дев’ятому в селі він більше не з’являвся. Ніхто про нього не чув, як і про інших хлопців, які вирушили тої зловіщої ночі разом з ним.
У дівчини все похололо всередині.
«Невже і справді загинув? – застукало у скронях. – Невже закатували десь у таборах. О, Господи!»
Бідолашна важко задихала.
– Це ще не все, – глухо продовжила Дарина, усвідомлюючи, що наступна звістка остаточно доб’є нещасну. – Твоя сім’я…
Софія заціпеніла.
– Що з н-ними? – голос її затремтів.
– Батько не погодився на колективізацію, – тихо почала оповідачка. – Відмовився ділитися своїми багаточисельними гектарами на користь колгоспу.
– І що? – прохрипіла згорьована.
– Його… розстріляли, – мов грім серед ясного неба прозвучали слова подруги.
– Я-ак? – розкрила рот у німому крикові Софія. – Я-а?
– Кажуть прямо на власному подвір’ї, без суду і слідства за те, що ображав «грабіжницьку» радянську владу.
– А брати? – ледве видавила з себе.
– Найстарший помер, обороняючи ненька. Убивча куля влучила йому у груди. Інші – повтікали у ліси.
– Ігнат! О, Боже! Ігнате!!! Братику! – заголосила багатостраждальна. –Ой лихо! – безсило опустилася на м’який диван. – Господи, що ж робити, – обома руками вхопилася за голову.
– Тікати! – раптом випалила Дарина. – Тікати якнайдалі з цієї проклятої держави. Де гарантія, що ти сама через якийсь час знову не опинишся у таборах без усілякої на те причини?
Запанувала мертва тиша.
Софія завмерла.
– Як тікати? – через силу запитала. – К-куди?
– Мені – нікуди, – зітхнула господиня дому. – А ось тобі… Мілан кохає тебе всім серцем. Готовий життя віддати заради твого щастя. Ви разом пройшли крізь пекло ГУЛАГів, тому він ніколи й нізащо не засуджуватиме тебе. Житимеш у цивілізованій країні.
– Ні, ні – заперечила спантеличена. – Ми із ним тільки друзі. Я навіть думати про таке не хочу.
– Не поспішай, – заспокоїла подругу Дарина. – Ти сьогодні і так забагато інформації отримала. То ж адекватно думати вже не в силах. Відпочинь. Поспи. А потім все добре зваж. Йосипа все одно не знайдеш. Якщо за стільки років про нього нема жодної звістки – навряд чи живий. А ти? Хто ти у цій державі? Колишня зечка і донька ворога народу? Яке майбутнє чекає на тебе? Я скажу – новий арешт. За найменшу дрібницю – найбільший термін…
Налякана до смерті дівчина знову обхопила голову руками. Вона, здавалося, не витримає, розпукнеться і лусне, мов гумова куля.
Та головне, що все сказане – правда.
Гірка правда.
Що може очікувати колишню ув’язнену за зберігання і розповсюдження антирадянської літератури та ще й дочку куркуля?
Софії навіть додому було небажано з’являтися, бо знайти привід для нового арешту було неважко.
– Я згодна, – повідомила наступного дня після сніданку. – Вийду заміж за Мілана. Тільки шлюб повинен бути фіктивним. Не хочу псувати невинній людині життя. Тут ми одружимося, а на території Чехословаччини, коли я отримаю громадянство – розлучимося. Нехай хлопець одружиться на дівчині, яка всією душею кохатиме його, народить дітей і зробить щасливим.


х х х


– Все у порядку. Можете їхати. Щасливої дороги, – віддаючи водію перевірені документи, повідомив прикордонник. Обернувшись, подав знак підняти шлагбаум для вільного проїзду легкового автомобіля.
Нарешті подружжя Гатішек пройшло останню перевірку на території СРСР і благополучно перетнуло радянсько-чехословацький кордон.
– Ось тепер і справді все позаду, – стискаючи руку коханої Софії, промовив Мілан. – Залізна завіса подолана.
Одягнена у дорогий європейський одяг, раніше привезений молодим женихом у подарунок нареченій, із стильним капелюхом, що ледь накривав сіточкою злегка нафарбовані очі, Софія вже далеко не нагадувала учорашню каторжанку. У неї був вигляд справжньої інтелігентної леді. Тільки глибокий, важкий, стомлений, погляд свідчив про страшні душевні муки, які довелося пережити цій жінці.
До цього моменту вони з Міланом ішли довгих два роки.
Спочатку у молодої пари відверто не брали заяву на одруження, потім у консульстві громадянці Гончар відмовляли у розглядати питання виїзду на постійне місце проживання до Чехословаччини.
Тоді, як завжди, підключилася Дарина. Її покійний чоловік хоч і був репресованим, але колись займав високу військову посаду. То ж у відповідних структурах ще лишилися друзі, які пам’ятали і поважали свого колишнього командира. Тому допомогли молодій парі відбути на батьківщину чоловіка.
Правда для цього Мілану необхідно було надати докази, що він єдиний син хворих батьків, які не в силах обходитися без сторонньої допомоги.
Далі почалися необхідні у таких випадках перевірки.
Наостанок Софії довелося відректися від зрадників батьківщини – рідного батька і старшого брата Ігната.
– Думаю, він із неба все бачить і пробачить тобі, – заспокоював дружину Гатішек, коли Софія заклякла і не наважувалася поставити останній необхідний підпис. – Хто знає, можливо зараз ти рятуєш не тільки своє життя, але й життя свої братів, яким колись зможеш допомогти тільки за умови, що залишишся живою.
Отримуючи закордонний паспорт, нещасна все ще не вірила, що всі страждання і переслідування позаду.
Єдине, що стримувало дівчину – відчуття, що коханий Йосип все-таки живий і перебуває на території радянської держави.
«Бо ж неможливо, аби людини не було ні серед живих, ні серед мертвих», – подумки дивувалася. Дарина через свої зв’язки так і не змогла дізнатися, коли і де Ярош помер або в якому таборі перебував. Виходило, що живий чоловік просто крізь землю провалився.
Тому, опинившись по той бік завіси, Софія замість радості відчула величезний, невимовний тягар на душі. Було відчуття, ніби назавжди попрощалася з рідною землею, що більше не ступить на зелені трави, які топтали у дитинстві її босі ноженята, не побачить своїх братів, не відчує такий знайомий запах, квітучих весною гірських кульбаб, не обніме подругу дитинства Олену, не зайде до отчої хати …
Але відганяла від себе сумні передчуття. Занадто багато вже пережила останнім часом. Тіло й душа її після стількох потрясінь потребували серйозної реабілітації.

х х х

… 2001 рік.
Чехія.
Місто Прага.
У будинку номер десять по вулиці Вацлава Лавела сьогодні свято.
На задньому дворику, під легким накриттям багато накритий довгий стіл. Навколо людно. Чути чеську, українську й англійську мови.
– Бабусю, вже майже всі зібралися. Чекають тільки іменинницю, – повідомила п’ятнадцятирічна Даринка – онучка господині дому.
– Добре, сонечко, – лагідно усміхнулася Софія. – Кажи, що я вже йду.
Залишившись одна у кімнаті, ще раз глянула у дзеркало.
«Боже, уже вісімдесят, – з гіркотою подумала. – А ніби учора я –вісімнадцятирічна дівчинка на кульбабовому полі лежала й корівку випасала».
У пам’яті здалека донісся голос Олени: «Софійко-о-о! Софіє-є-є! Аго-о-в!»
Так і не звела подружок більше доля, відколи нещасна покинула рідне село. Важко уявити, але минуло вже цілих п’ятдесят років з моменту, коли жінка покинула батьківщину і шістдесят два роки – відколи поїхала з села.
Багато разів планувала повернутися, та якась невидима сила все зупиняла бідолашну. Занадто вже настраждалася вона у цій країні. Страх від пережитого в якійсь мірі переслідуватиме її до кінця життя.
Зупинила погляд на фотографії покійного чоловіка Мілана, що стояла поруч на комоді.
Погладила миле обличчя на знімку.
Вона його не кохала, але була вдячна всім серцем, всією душею за те, що не раз рятував їй життя, починаючи з холодного тридцятикілометрового переходу від потяга до пароплава у далекому тисяча дев’ятсот сорок четвертому році до останнього свого подиху.
Після перетину чехословацького кордону, тоді, у п’ятдесят першому, Софія неодноразово пропонувала Мілану розлучитися. Щоб він мав змогу знайти жінку, яка кохатиме його. Але чоловік не погоджувався. Переконував, що дружина ще не здорова, потребує уваги, опіки.
Щодня піклувався про милу, як про немовля: возив на курорти, наймав спеціалістів з психології, щоб залікувати глибокі душевні рани, допоміг здобути якісну вищу освіту, влаштував на роботу вчителькою у місцевій гімназії, де Софія пропрацювала тридцять років поспіль.
З батьківщини жінка довгий час отримувала листи тільки від подруги Дарини. Галичанка часто приїздила у Чехословаччину. Її сини-близнюки повиростали. Один залишився з матір’ю на Прикарпатті, інший – вступив до вузу у Москві. Там і звив своє сімейне гніздечко.
Про Йосипа жодної інформації у Софії не було.
Вона давно змирилася з його безповоротною пропажею і одного дня запропонувала Гатішеку створити не фіктивну, а справжню сім’ю.
Старенька рука погладила наступну фотографію.
На ній Мілан і Софія у весільному вбранні. Вони вже були одружені, тому не ходили реєструвати свій шлюб. Але у той особливий день одягли весільну одіж і влаштували велике свято. До того ж повінчалися у місцевому костьолі. Софії було приємно, що вона має змогу віддячитися чоловікові за все добро, зроблене для неї.
Кілька років сім’я намагалася народити дитинку. Та вердикт лікарів був безапеляційним: підірване у таборах здоров’я цієї подружньої пари уже не дасть їм можливості узяти колись на руки власне маля.
Хто-хто, а ці люди добре знали, що це не найстрашніше, що може статися. Не вагаючись, прийняли рішення усиновити дитину.
Так у їхній родині з’явився трирічний синочок Алекс.
Зараз він одружений. Працює і живе в Англії. Зате онучка, яку Софія особисто назвала на честь дорогої подруги Даринкою, живе з бабусею і навчається у Празі.
Погляд стареньких очей зупинився на круглому золотому медальйоні, який Софія, не знімаючи, уже багато років носила на своїх грудях.
Обережно узяла його до рук, натиснула спеціальну кнопочку збоку. Прикраса відчинилася. Всередині на пожовклому папірусному клаптикові паперу зберігалося зображення найдорожчого їй Йосипового обличчя. Цей диво-подарунок на день народження у далекому сорок п’ятому на Соловецьких островах зробив для неї Мілан. Спеціально знайшов художника, який зі слів дівчини хімічним олівцем зміг відобразити міні-портрет.
Це зображення зігрівало її ночами у страшному табірному пеклі. Надихало й давало надію після звільнення, коли почула про смерть батька й Ігната, а також втечу молодших братів.
Мимоволі згадала яблуневий садок біля батьківської хати. Там прощалися з коханим, обіцяли за будь-яку ціну повернутися, щоб обнятися на тому ж місці.
Старечі губи затремтіли.
Серце занило.
На очі навернулися сльози.
Раптом задзвенів мобільний телефон.
– Бабусю, ну де ти? – почула у слухавці. – Все гаразд? Може допомогти спуститися?
– Гаразд, – заспокоїла онучку. – За хвилину буду.
Не поспішаючи, без сторонньої допомоги, вісімдесятирічна Софія спустилася крутими східцями з другого поверху і вийшла на задній дворик до гостей. Враз усе засвистіло, зашуміло, засвітилося. З різних боків іменинницю обступили гості.
– Вітаємо! Вітаємо! – чулося звідусіль. Родичі поздоровляли найстарішу в родині жінку. Бо ж з’їхалися брати, племінники, друзі, син з дружиною й трьома онуками.
На середину галявини вивезли величезний торт.
– Спасибі, мої рідненькі, спасибі, – дякувала зворушена господиня будинку. – Найбільший подарунок – це бачити вас усіх живих, здорових і щасливих.
У розпал свята до іменинниці, яка відпочивала на лавиці в садку, підійшов племінник Олег. Його батько Василь у сорок дев’ятому разом з братами встиг утекти до лісу, тому дивом залишився живим. Згодом їх виловили і, як малолітніх віддали в інтернати, де вони й виросли.
Потім хлопці одружилися. Один, Дмитро, поселився Київській області, другий Максим, у Добрянах, а третій, Василь, у рідній хаті в Кутах.
Софія пам’ятає день, коли син Алекс через своїх знайомих друзів-студентів, які навчалися в СРСР знайшов родину свого дядька на Київщині. Через нього й віднайшли адреси інших маминих братів. Спочатку просто листувалися, потім сестра з-за кордону стала допомагати. Українська рідня регулярно приїжджала до тітки у гості. Стосунки стали міцними, родинними.
– Тітонько, ми такі щасливі, що ви у нас є, – почав Олег. Він спеціально вибрав момент, коли Софія залишилася одна.
– Присядь, – показала на лавицю біля себе. – Розкажи мені про наші Кути. Хто з тих, кого я знаю, ще живе? А кого вже нема?
– Вдома багато нового, – загадково почав племінник. – Недавно помер старий Маркович – батько того Миколи, що колись з вашим Йосипом за кордон гайнули.
– Справді? – здивувалася жінка. – То ж скільки йому років було?
– Та дай Боже, – усміхнувся молодий чоловік. – Сто один.
– Нівроку, – не повірила власним вухам. – Що ще чути?
– Я не хотів вам казати по скайпові, але…
Жінка насторожилася.
– Торік у село повернувся старий Ярош.
– Який Ярош? – відразу й не второпала.
– Той самий, тіточко. Йосип Ярош, – не дивлячись на родичку, уточнив Олег. Він ще з учорашнього дня переживав, як донесе цю новину старенькій і з хворим серцем тітці. Адже хвилюватися їй суворо заборонено.
Запанувала тиша.
– З вами все добре? – раптом налякався.
– Т-ти нічого не плутаєш? – все ще не вірила. – Як ви його упізнали? Стільки ж років минуло…
– Звичайно, що спочатку ми не знали, хто цей старенький чоловік в інвалідному візку, але потім…
– У візку? – тяжко задихала Софія.
– Так, пересувається тільки з хати на подвір’я і назад. Далі нашими горами на такому транспорті не наїздишся. Він з’явився у селі несподівано, поселився у закинутій хаті Ярошів. Там уже років зо двадцять ніхто не жив. То ж відповідно навіть елементарних умов для проживання не було. Спочатку сусідських хлопців щодня до магазину посилав на продукти, сигарети. Малеча бігала, бо здачу добрий дід завжди залишав їм.
Одного дня я особисто навідався до новопоселенця. Хотів дізнатися, хто він такий, чи має документи? Виявилося – це…
Жінка уважно слухала, ковтала кожне слово, боячись пропустити найголовніше. Руки її помітно тремтіли.
– Відтоді ми з дружиною взяли його під свою опіку. Я полагодив хату: полатав крівлю, засклив шибки на вікнах і дверях, поклав нові замки. Діти за необхідності бігають до магазину і допомагають по господарству. Дружина готує їжу. Недавно ми купили йому старенький мобільний телефон, щоб сусід завжди був на зв’язку.
– То він самотній? – схвильовано запитала тітка.
– Якось одного вечора ми з ним засиділися допізна. Тоді я почув усю його історію з моменту, коли він попрощався з вами у саду й до часу повернення у село. Розказав, як пройшов крізь пекло радянських таборів, побачив власнима очима справжню війну.
Софія ледь стримувала сльози, слухаючи про долю свого коханого таку схожу на її власну. Нелегальний перетин кордону, табори, голод, холод, смертельні небезпеки. Потім – Бузулук, участь у боях за визволення різних міст.
– На Дукельському перевалі у Йосипа полетіла граната. Дивом залишився живий. Але ноги відірвало. Одну прямо на полі бою, іншу ампутували у госпіталі. Тоді бідолашний вирішив, що не повертатиметься у село, бо нещасний каліка не вартий кохання красуні Софії. Думав, що ви знайдете собі хорошого здорового чоловіка, вийдете заміж, народите діточок. «Адже, коли любиш по-справжньому, перш за все бажаєш своїй коханій половині щастя», – пояснював.
Жінка мимоволі скрикнула. Згадала, як після двох років ґвалтувань у в’язниці також вирішила не зустрічатися з милим, бо не такою він її пам’ятав, не такою залишав. Навіщо йому, здоровому чоловікові занапащена каторжанка. Бажала, щоб знайшов справжню красуню, яка кохатиме його і народить бажаних дітей. Створить з ним сім’ю.
Олег узяв тітку за руку.
– З Дуклі його, пораненого відвезли до Праги. Там лікували чотири місяці. Далі потягом доправили у Львів, де він провів більше ніж півроку, вчився ходити на спеціальних протезах, але марно. Біль був нестерпним. Тому віддав перевагу інвалідному візку. Медсестра, яка доглядала за ним, запропонувала жити разом. Зважаючи на обставини, погодився. Так і жили всі ці роки у цивільному шлюбі, без дітей. А минулого року співмешканка померла. Її родичі відразу заявили свої права на трикімнатну квартиру у центрі міста. Ось так і довелося йому на старості літ повернутися у рідні гори.
– Йосип… Нещасний, згорьований, коханий мій Йосип, – важко зітхнула Софія.
– До речі, – ніби згадав племінник. – Він досі береже локон, відрізаний з вашого волосся у ніч прощання. А тут… – дістав із внутрішньої кишені піджака невеличкий пакунок, – листи, які писав вам на фронті, але так і не надіслав. Просив передати, бо не знає, чи ще зустрінетесь. Він особисто вже давно втратив надію побачити найдорожчу жінку у своєму житті. Але я обіцяв, що налаштую скайп і…
– Не треба скайпу, – крізь сльози попросила. Тремтячими руками узяла дорогий серцю пакунок. – Я сама приїду через місяць, на Великдень. Давно про це мріяла, але ніяк не наважувалась. Там… подивлюся на рідні гори, котрі не бачила довгих шістдесят два роки, відколи сіла на електричку і поїхала у місто. Зайду у мій яблуневий сад… Зустрінуся з Йосипом. Обніму і поцілую його, як ми колись і домовлялись – на тому самому місці де й прощалися…
Олег пригорнув до себе тітку і обняв.
– А коли вирушатимеш додому, дам тобі листи, які ночами писала на табірних нарах. Усі вони адресовані Ярошові – моїй першій і єдиній любові. І передай, щоб дочекався мене, не смів умирати, – повеселішала.
– Це виключено, – засміявся племінник. – Дід казав, що колись дав собі обіцянку, що не покине цього світу поки ще хоч раз не побачить свою любов. На сьогодні надія його помітно згасає. Але мені здається, що доля недаремно привела його у рідний край у цілих вісімдесят сім років. Клятва повинна бути виконана, а там скільки Бог ще подарує – все ваше.
Софія гірко посміхнулася…


х х х


… – Але спочатку я вирішила відвідати Москву – столицю колишньої мега-держави, – Софія Дмитрівна й незчулася, як докінчила розповідь про все своє життя зовсім незнайомій супутниці, з якою вже більше доби їхала у потязі Москва-Добряни. – Там, на Луб’янській площі, стоїть камінь – величезна брила, привезена із Соловецького табору. Такі спеціальними долотами у холодні зими кололи ув’язнені, в тому числі й жінки. Це своєрідний пам’ятник жертвам політичних репресій, біля якого ті, хто втратив рідних, палять свічки, читають молитви, згадують…
– З-знаю, – погодилася зворушена журналістка. За всю професійну діяльність, вона вперше чула таку незвичайну сповідь.
Зважаючи на специфічну професію, Ельвіра була людиною досвідченою. Досконало знала про всі історичні грані колишнього Радянського Союзу, як позитивні так, і негативні. Загалом, на її думку, ця влада була не погана: освіта – безкоштовна, медицина – теж. От тільки Бога не визнавала. А «Без Бога – не до порога», – каже народна мудрість. Тому велика імперія з самого початку була приречена. Бо зло, раніше чи пізніше, мусить бути знищене.
Сьогодні газетярці пощастило вперше чути про жахіття ГУЛАГів з уст живого свідка.
– Я давно хотіла відвідати цей пам’ятник, – продовжувала пані Софія. – Мене не раз запрошував у гості син покійної подруги Дарини, якого ви учора бачили. Він з дружиною давно мешкає у столиці Росії. Багато років мріяла ступити на рідну землю, де похована мамка, батько, брат Ігнат…
Жінка замовкла. Відчувалося, що говорити їй важко. Бідолашна часто дивилася за вікно купейного вагона.
Ельвіра тільки зараз помітила, що надворі вже світає. Це означало, що вона заворожено слухала свою сусідку по купе всю ніч.
На столі голосно дзвеніли ложечки у склянках з холодним учорашнім чаєм. Ніхто його так і не пив.
– Тільки зараз усвідомлюю чого ми молоді й без тями закохані набажали собі у ніч прощання, – сумно посміхаючись, мовила Софія Дмитрівна. – Прожити однакову долю… Однакову… Господи! – ніби налякалася власних слів. – Ти ж нас таки почув… Обоє ув’язнені, обоє у таборах, обоє на чужині. Лише на старості років повертаємося, щоб, як і планували, обнятися на тому ж місці. Хіба не однакову долю ми прожили? – Крізь сльзи посміхнулася і питально глянула на дівчину.
– Софіє Дмитрівно, – несміливо Богомолова. – Вибачте, а медальйон, із зображенням Йосипа зараз при вас?
Жінка перевела погляд на овальну прикрасу, що висіла на її шиї. Потім відчинила й показала журналістці.
– Неймовірно, – затамувала подих від захоплення дівчина. На старенькому пожовклому клаптику паперу хімічним олівцем справді майстерно було зображено обличчя молодого чоловіка. – І цьому малюнку десь п’ятдесят років? – здивовано перепитала.
– П’ятдесят шість, – уточнила старенька.
– Через п'ятнадцять хвилин станція «Красна гірка», – нагадала провідниця, гучно відчиняючи купейні дверцята.
– Моя станція, – зітхнула Ельвіра. – А ми навіть ліжка не розстеляли, не переодягалися.
– Забалакала я вас, – лагідно посміхнулася Гончариха. – З-за мене ви зовсім не відпочили у дорозі.
– Пусте, – махнула рукою дівчина. – У мене – пропозиція: подумайте над можливістю видати про вас книгу, – раптом запропонувала.
– Книгу? – не зрозуміла жінка. – Як це?
– Дуже просто. Все, що ви мені розповіли, я практично запам’ятала. Але, якщо погодитесь, треба буде уточнити деякі деталі, зробити фотографії. Думаю, вийде непогана повість, або навіть і цілий роман. Що скажете? Люди повинні знати правдиву історію, особливо у рідному краю. Бо думки сучасних істориків деколи такі суперечливі.
– Не думаю, що моє життя варте цілої книжки, – не сприйняла серйозно слова журналістки супутниця. – Таких, як я – мільйони. Якби про всіх писали романи…
– Ото ж бо й воно, – пояснила Богомолова. – Як правило, всі пишуть тільки загальну інформацію на кшталт: стільки-то мільйонів постраждало там, стільки-то сям. Конкретно ж про живих свідків тих подій інформації дуже мало. Запевняю вас, – благаючи глянула прямо у вічі бабці. – Це безцінний матеріал. Просто гріх, аби він пропав.
Софія Дмитрівна задумалася.
– Добре, – не стала наполягати дівчина. – Давайте зробимо так. Я пробуду на Закарпатті до кінця Великодніх свят. Це приблизно тиждень. Зараз я запишу вашу адресу і за цей час обов’язково навідаюсь у Кути, якщо приймете, – хитро посміхнулася. – А ви цими днями подумайте над моєю пропозицією. Гаразд?
– Гаразд, – погодилася пані Гатішек, називаючи адресу брата Василя.
Потяг зупинився.
– Прекрасно, – зраділа журналістка, ховаючи маленький записник. – Мені пора. Повірте, знайомство з вами для мене – велика честь. Мушу бігти, але обіцяю, що обов’язково навідаюсь у гості.
З цими словами Богомолова несподівано підійшла і поцілувала стареньку на прощання у щічку. Якоюсь занадто близькою і рідною стала їй сивочола жінка за цю добу.
Софія Дмитрівна залишилась у купе сама.
«Ще півгодини – і я ступлю на землю де не була шістдесят два роки», – подумки переживала, любуючись пейзажем за вікном. Серце її щеміло.
Ось знайоме гірське село, куди ще маленькою, разом з батьком ходила на храмовий празник. Недалеко видніється та ж стара дерев’яна церква. Ті ж маленькі хатинки, переважно вже пусті з повибиваними шибками і навхрест забитими дверима. Між ними багато сучасних, високих, гарних будинків, схожих на справжні замки.
У Софії занило всередині.
Навкруги все до болю знайоме, рідне. Ніби й не пройшло ціле життя, а тільки вчора вона, вісімнадцятирічна дівчина, бігала тут босими ногами.
Але минуло вже більше, ніж півстоліття.
Залізна завіса упала. Чому ж лише зараз нещасна відважилася повернутися? Чому не робила цього раніше?
Страх!
Її стримував неймовірний страх перед режимом, що панував тут десятки років. Адже комуністична партія і тепер у парламенті. Можливо вона й не при владі, та й ідеї свої давно поміняла. Але тому, хто пережив жахіття ГУЛАГів, від цього не легше.
Нарешті потрібна станція.
Ось на пероні Олег з дружиною. Приїхали зустрічати тітку з Чехії.
– Вітаємо удома, – обійняв гостю племінник.
Старенька озирнулася й завмерла.
Так, це та сама станція, на якій вона, молоденька дівчина, тікаючи від батькової волі, сіла на потяг і доїхала ним у Добряни.
– У нас тут авто, – спробувала прискорити події невістка. Вона переймалася тим, що сьогодні Великдень. Батько Василь поніс пасхальний кошик до церкви. Треба встигнути його зустріти удома.
– Не треба скоріше, – попросила тітка. – Мені тут все дороге, пам’ятне. Хочу, з вашого дозволу, на кожній дрібниці зупинити погляд.
Олег кивнув дружині, щоб не сперечалася.
За півгодини машина з гостею повільно їхала у напрямку села Кути.
Сидячи на задньому сидінні, біля вікна Софія роздивлялась знайомі місця.
Ось тут, біля криниці, при дорозі, до неї вперше насмілився заговорити Йосип. Дівчина вся розпашіла після роботи на сінокосі, зупинилася, щоб напитися. А молодий парубок тут як тут.
– Дай, – каже, – допоможу тобі води у горнятко набрати.
Потім провів трохи. Але йшли закохані по різні боки дороги, аби люди чогось недоброго не подумали.
А ось – старий ясен. Він ще стоїть. Ніхто не наважився зрубати величне дерево. Сюди Софія несміливо, переживаючи, прийшла до Йосипа на перше побачення. Хлопець також хвилювався. Вона й досі пам’ятає перший дотик його тремтячих уст. Перше «люблю»…
А це – та сама гора, на якій роками косили її діди, прадіди, а потім – батько з братом Ігнатом. Саме сюди вона приносила їм обід.
Нарешті авто зупинилося.
Софія Дмитрівна обережно ступила на землю.
Раптом задзвеніли благодатні дзвони і з церкви рушило багато людей з кошиками в руках.
– Господи! Сьогодні ж Великдень! – згадала гостя. – Роками святкуючи католицьке свято, я геть про це забула.
Лунали святкові передзвони, наповняючи серця людей якоюсь незвичайною благодаттю і супокоєм.
– Сестро! Сестричко! – почула голос брата Василя, який щойно вийшов із храму. – Слава небесам, що ти повернулася, – розвів руки для обіймів.
– Братику, солодкий, – цілуючи його, витирала сльози. – Богу дякувати, що я ступила на рідну землицю. Богу дякувати.
У кількох десятках метрів, на горі виднілася їхня батьківська хатина. Зараз вона вже не така, як раніше: новенькі модні вікна й двері, добудована простора веранда.
– Он там, – показав брат, – хата нашого дитинства. Вона чекала на тебе довгих шістдесят два роки. Зараз ми піднімемося і накриємо святковий стіл.
– Ні, ні, – раптом заперечила Софія. – Спочатку я хочу відвідати Йосипа. Адже саме заради нього я відважилася на це повернення. Стільки років мріяла про нашу зустріч, – мимоволі стисла руками дорогий медальйон.
– Ми знаємо, люба тітонько, – заспокоїв Олег, беручи стареньку під руку. – Саме тому вже послали за ним трьох моїх синів. Його привезуть до нашого дому, а ти… чекатимеш на свою любов під квітучими яблунями, у вашому саду.
– Але ж… – все ще не погоджувалася гостя.
– Все буде гаразд, – не слухаючи, запевняли родичі. – Хлопці вже точно у Ярошевому домі. – Шо тут через горбок перескочити. За півгодини вже будуть у нас вдома. А тобі, у вісімдесят, тільки гори пішки долати. Ачей не молода вже. Забудь, коли корову скотарила, бігаючи схилами, – сміялися.
– А вони точно привезуть? – все ще не довіряла. – Може краще нехай мені допоможуть до нього піднятися.
– Думаю, діти вже у дорозі, – наполягав Олег. – Який сенс вам іти назустріч, аби потім долати той же шлях донизу.
Софія Дмитрівна неохоче змирилася, щоб не докучати рідним. Та й у словах племінника була доля правди: скоріше молоді хлопчаки допоможуть Йосипові на візку, аніж вона подолає чотиристаметровий пійом у гору. Проте її внутрішній голос нашіптував, щось незрозуміло-тривожне. Піднімаючись до хати, жінка постійно озиралася на заповітний горбок.
Не поспішаючи, всі дійшли до будинку, несучи з собою посвячену Пасху. Дійшовши до подвір’я, Софія обперлася на кілок дерев’яного тину. Занадто важко у її віці вже даються такі подорожі.
– Тіточко, ви тут погомоніть з батьком, відпочиньте, а ми доти накриємо стіл. Свяченого поїмо, вина скуштуємо.
– Проведи мене у яблуневий сад, – не відкладаючи попросила брата. – Це ж сад моєї молодості. Він ще зберігся? Ти його не вирізав під чергову забудову? – хитро блиснула очима у бік Олега.
– Як можна, тітонько, – виправдовувався племінник. – Все на місці. Майже кожне деревце. Навпаки, я насадив багато молодняка. Ідіть, ідіть, батько усе покаже.
Під руку з Василем, Софія рушила до заповітного місця.
– Дивись на о-он ту гору, – зупинився чоловік, показуючи кудись далеко.
– Без окулярів я важко бачу, – примружилась. – Але там, ніби, якісь клумби, чи що? Квіти ростуть, – не зрозуміла відразу.
– То наш новий цвинтар. Квіточки ростуть на могилах. Там похований батько й Ігнат. Мамку ще погребли колись на старому місці, а їх уже сюди…
– Треба буде завтра провідати їх, помолитися, – запропонувала.
– Обов’язково, – відповів Василь.
– Ну ось і твій сад, – відпускаючи сестрину руку, весело повідомив. – Тут я, малий, не раз підглядав, як ви з Йосипом шепочетесь, цілуєтесь, обнімаєтесь.
– Залиш мене на самоті, – раптом попросила Софія. – Хочу до приходу коханого побути у цьому священному місці, як у церкві: наодинці з собою, у повному спокої і спогадах.
– Добре, люба, – зрозумівши, поцілував сестру і повернувся до хати.
– Ну привіт, дорогий саде, – промовила тремтячим голосом. На її очі навернулися сльози. – Привіт, яблуньки, що не раз були свідками моїх радостей і печалей, – погладила старечими руками побілені стовбури дерев. – Здрастуйте, мої хороші. Тут я була щасливою, тут по-справжньому кохала, тут вперше пізнала найсокровеннішу тайну любові…
Софія заплющила очі.
Відчула, як у грудях злегка занило.
Хвилину помовчала. Потім вийшла з саду. Подивилась навкруги, на рідні гори, полонини, стежки, які у дитинстві топтала босими ногами.
– О-о-ох, – тяжко зітхнула, – доле моя, доленько! Чого ж ти вирвала мене з цього раю? За що? Господи милосердний, дякую за те, що всі ці непрості роки ти був поряд зі мною. Не дав пропасти на чужині. Беріг. Піднімав на ноги, коли вже зовсім несила було звестися. Не маю права нарікати. Завжди, в усьому я поважала і приймала волю Твою Святу. От тільки…– безсило опустилася на коліна. Набрала повні легені повітря.
– Земле моя! – хрипло крикнула. – Рідний краю! Батьківщино! Матінко! Прости мені, що не поверталася стільки років. Прости, що покинула! Мені тебе так бракувало, так не вистачало!.. Я в’янула без тебе, як рослина без води, як… я-ак… я-а…
Раптом у грудях щось боляче рвонуло, запекло, задавило, ніби багатотонна плита упала прямо на серце.
Повітря не вистачало.
Жінка вдихала, але вдихнути не могла.
Очі її неприродно розширилися.
З останніх сил ухопилася за молодого ясеника, звела погляд на святково-великодне величне небо, де, мовби, спеціально розступилися хмари і прямо на неї засяяло сліпучо-яскраве сонячне проміння, запрошуючи до справжнього дому… заслуженого раю.
– Тітко! Ще донісся здалеку голос Олега. – Тітонько! О, Господи! Біжи! Заводь машину! У лікарню! Скоріше у лікарню!


х х х


– Ну все, приїхали, – повідомив таксист. – Оце і є ваші Кути.
– А далі? – не зрозуміла Ельвіра, яка не побачила тут ні дороги, ні вулиці. Тільки невеличкі будиночки, розкидані по горах.
– Далі дороги нема, – хихикнув водій. – Просто шукаєте потрібний номер будинку. Та не переживайте. Спитаєте, люди відразу й підкажуть. Тут всі один одного в обличчя знають.
Зібравши свої журналістські причандалля: фотоапарат, спеціальну торбу для ноутбука, записники – Богомолова подалася на пошуки потрібної хатини.
– О, ви якраз вчасно, – сумно відповів місцевий чоловік, який виганяв свою корівчину на пасовисько. – Вам он туди, – показав у гору на біленьку хатку під червоним дахом. – Зараз уже почнеться.
– Що почнеться? – здивувалася.
Але селянин її ніби не почув. Погнав собі скотину і здавалося… витер сльозу.
Хвилину вагаючись, дівчина попрямувала до потрібного будинку. Підійшовши ближче, насторожилася. Біля хати на подвір’ї, стояло багато народу. Здавалося, що у цьому селі стільки й не живе.
– Вибачте, дозвольте, – стала пропихатися уперед. Несподівано почула спів священика, відчула запах кадила й заціпеніла. Важке передчуття охопило душу. Мимоволі звернула увагу на похоронні вінки, що висіли по обидва боки тину.
– Це ж треба, через стільки років приїхати, аби… померти біля власної хати. Та ще й на самісінький Великдень, – почула жалібний жіночий шепіт.
Ельвіра потерпла.
«Ні, цього не може бути! – застукало в її скронях. – Я не могла спізнитися. Вона не могла…»
Злегка розштовхуючи присутніх, журналістка силою пройшла до труни.
– О, Господи! – майже скрикнула, закривши обличчя руками. – Софіє Дмитрівно, чому? О-о ні. Ви ж навіть не насолодилися батьківщиною…
Трямтячою рукою поправила квіти у труні.
Сльози самі котилися щоками.
– Хто це? – пошепки запитав Олег у батька.
– Не знаю, – понизав плечима той. – Може, якась знайома?
– Упоко-ой Боже-е, душу-у раба твоєго-о, – почувся голосний спів священиків.
Прийшовши до тями, Ельвіра звернула увагу, що похорони вели аж три богослужителі. Всі були одягнуті у святкові білі ризи.
– Дорогі вірники, родичі, близькі, друзі, – почав прощальну проповідь один з духовних отців. – Сьогодні проводжаємо в останню путь незвичайну людину. Жінку, яка змушена була покинути рідний край у молодому віці. Податися у чужі, незвідані для неї світи. Це важко уявити, але доля не повертала її додому цілих шістдесят два роки. То для когось є ціле життя.
Знаємо, що у далекі сорокові роки померла служила Богу у кафедральному соборі Добрянська. Потім разом з єпископом Рибчинським за правду пройшла через ГУЛАГи, де зберегла міцну віру у святого Бога, пронесла її усвоєму серці до кінця життя. На прикладі раби Божої Софії бачимо, що коли Господь любить людину, то не залишить її ні на хвилину і призове до себе у слушний момент, відчиняючи перед нею ворота раю. Хоч свята церква не вірить у повір’я, але без сумніву скажу, що таку смерть, на самий Великдень, та ще й після стількох років на рідній землі – треба заслужити. Сьогодні ми недаремно одягнуті у білі ризи. Адже кажуть, що у Великодній тиждень на небі відчинені ворота раю. Отже ті, хто заслужив померти у цей період – безперешкодно туди потрапляють. Що ж, не сумніваюся, що пані Софія заслужила у Бога найвищої нагороди за своє страдницьке життя. Тому сьогодні не просто прощаємося з нею, але святково проводжаємо туди, куди сам Господь відчинив їй ворота…
«Чудова проповідь, – подумала Ельвіра. – Ця жінка і справді заслужила ласки Божої».
Служба за упокій на подвір’ї закінчилася.
Четверо сильних чоловіків взяли труну з покійною на руки й понесли на кладовище через усе село. За ними рушили люди.
Ельвіра помітила, як молодий чоловік у чорному щось прошепотів священику на вухо. Той у відповідь ствердно кивнув головою і направив процесію у зовсім інший бік.
– Куди це всі йдуть? – загомоніли присутні. – Її хіба не на цвинтарі ховатимуть?
Богомоловій стало цікаво.
Несподівано хода зупинилася біля якоїсь хати. Перед хвірткою чекав старенький дідок в інвалідному візку.
Чоловіки, що несли покійну, підійшли прямо до нього й опустили труну.
– О-о, Господи! – закричав нещасний, побачивши померлу. – Люба моя, кохана! – тремтячими руками став гладити безкровне обличчя. Його ж заливали гарячі сльози.
Серед людей почалися голосні ридання.
Ельвіра все зрозуміла без слів…
– От і зустрілися ми з тобою, – плакав старий чоловік. – Пробач, що не на нашому місці, не під квітучими яблунями, як у давні часи, а… – старенький не соромлячись ридав, мов мала ображена дитина і не переставав гладити кохану.
– Прости мені, ріднесенька, що тоді покинув тебе. Це я винен у всіх твоїх стражданнях. Колись я поклявся, що не помру, поки ще хоч раз не побачимося. От і дочекався… Тепер можу спокійно іти на тот світ. До зустрічі, серденько моє…
Далі Йосип розстібнув кілька ґудзиків на сорочці, зняв із шиї мотузку з прив’язаним до неї якимось мішечком і поклав у труну.
– На, люба, бережи. Це той самий локон твого волосся, який грів мене у люті морози, оберігав під свистом куль на фронті. Тепер повертаю його тобі.
Тоді молодий чоловік у чорному, як потім виявилось, племінник покійної Олег, підійшов до труни, зняв із шиї Софії Дмитрівни золотий медальйон і поклав його в руки старого Яроша. Співчутливо поплескав його по плечу і дав знак рушати на кладовище.
Зворушена Богомолова заплакала.
Вона прекрасно знала, що це за медальйон…


х х х


Минув рік. Таксі з журналісткою знову зупинилося на тому ж місці у Кутах.
– Все, приїхали, – повідомив водій. – Далі дороги немає.
– Та знаю, знаю, – посміхнулася Ельвіра. – Я тут не вперше.
Вийшовши з авто, хвилину постояла. Спочатку подивилась на одну гору, де стояла вже знайома їй хатина, потім – на другу, де розташований цвинтар.
– Вибачте, – кинула у бік першої, – але насамперед я провідаю головну героїню.
Поклавши квіти у вазон на могилі, Богомолова присіла на лавицю біля свіжопосадженого ясеника.
– Ну здрастуйте, – посміхнулася, дивлячись прямо у добрі старечі очі на фотографії. – Минув уже цілий рік, а я все не вірю, що вас уже немає серед нас. Таке враження, що ми з вами не одну добу у потязі поспілкувалися, а все життя разом прожили. Сьогодні я виконала обіцянку і привезла вам подарунок, – журналістка відкрила чорну торбу і дістала звідти товсту книгу. – Це роман про ваше страдницьке життя-буття. «Вистражданий рай» називається. Слава Богу, що ваші родичі були не проти видання цього твору. Думаю, цим вчинком вони показали свою безмежну любов і відданість вам. Шкода, що я не встигла написати цю роботу раніше. Занадто пізно перетнулися наші шляхи. Запізно нас доля звела. Але ж звела?.. – повеселішала газетярка. – І цьому я безмежно рада. – Дівчина витягла одноразову пластикову скляночку, пляшечку горілки і окраєць чорного хліба.
– Нехай земля вам буде пухом, – трошки відпивши, побажала.
Уже збиралася йти, як раптом увагу її привернув надпис на пам’ятнику, зведеному на могилі покійної.
«Гончар Софія Дмитрівна, – було вигравіювано на чорному базальті. – Дата народження – 05.06.1921. Дата смерті – «Коли відчинені ворота раю…» (вік 80 років)».
А поряд – горбочок свіжонасипаної землі. Там ще не було пам’ятника. Тільки дерев’яний хрест, на якому чорним виведено: «Ярош Йосип Йосипович. Дата народження – 07.08.1914. Дата смерті – 15.05.2001».




Наталія Дурунда
2013 рік








Коли відчинені ворота раю…



Форма твору: Гостросюжетна література
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 41
Опубліковано: 04.03.2018 14:09





© Copyright: Наталія Дурунда



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи