chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Записка

[Сергій Каменчук]  Версія для друку


Після нічної зміни йому хотілося якнайскоріше дістатися додому і влягтися спати. Він досі відчував запах капусти, цибулі і моркви, котрі цілу ніч чистив та нарізав в холодному цеху, сидячи в курточці на низенькому табуреті. Йому осточортіла ця робота з дванадцятигодинними змінами, на яких він так зануджувався, що мало що розумів, виходячи з цеху на свіже повітря. Монотонна робота, холод, під ранок — сонливість. Після цього він може думати лише про ліжко. Ніякого душу і сніданку, це все може зачекати, головне...

Годинник показував чверть на дев’яту. Він йшов тротуаром, не повертаючи голови вліво, до шкільного двору — чого він там не бачив? Там, до того ж, зараз пусто, ніхто з дітлахів не лається і не б’ється, за рогом біля туалету не курять. Тільки-тільки пролунав дзвінок, ті, хто запізнювався, — переважно вчителі, — зайшли до будівлі. По дорозі, що пролягала праворуч від тротуару, не їздили автомобілі. В домі, котрий розташовувався через дорогу, ніхто гучно не слухав радіо, не кричав (як часто бувало), не куховарив, щоб запахом смаженої картоплі викликати в нього рясне слиновиділення. Ні запахів. Ні звуків. Тихо, абсолютна тиша. Навіть пташки чомусь позатикали дзьоби і спостерігають мовчки за ним. Можливо, не пташки, та він відчував, що на нього хтось дивиться. І ці два фактори перервали його думки про ліжко, через це він перестав розглядати сірий потрісканий асфальт і власні ноги, підняв голову.

До нього наближався чоловік в чорних штанях і білій кофті, забризканій кров’ю. Так, він спочатку подумав саме про кров. Тому що пляма своєю формою ніяк не походила на віддруковане абстрактне зображення. І тому, що кров була не тільки на кофті, а й на його обличчі. Він зупинився і немов у ступорі дивився на чоловіка, що швидким кроком наближався, помітив в його в руці складаний ножик. Була думка розвернутися і побігти, але він не зробив цього. Не зміг. Тому що чоловік дивився йому в очі, йшов до нього. І через три секунди він був занадто близько, а вимазані кров’ю пальці полізли до кишені, щоб дістати звідти клаптик паперу.

Все відбулося настільки швидко, що він і не зрозумів, як та записка потрапила до кишені його кофти, якщо чоловік навіть не зупинився. Щось він ще буркнув, коли підсунув йому папірець. “Або ти...” — він насправді сказав це? Навряд чи. Це не має ніякого сенсу. Або ж чоловік сказав щось інше, та просто не був почутий. Або він просто з’їхавший з глузду маніяк, для котрого світ здвинувся, і тепер він убиває всіх підряд, буркочучи собі під носа всілякі безглуздості. Але його ж він не убив. Так, а дав йому записку. Саме записку. На невеличкому папірці було написано червоним: “Дівчинка з рожевим портфелем. 10 хвилин”.

Він обернувся. Чоловік швидко йшов собі далі, не озирався, а потім по “зебрі” перейшов дорогу і зник за рогом п’ятиповерхівки.

Серце перетворилося в пульсуючий клубок страху, билося занадто сильно, навіть почало злегка поколювати. Він стояв, дивлячись на пусту вулицю, дивлячись на той кут будівлі, немов чекав, що чоловік раптом визирне звідти, для... Для чого? Пояснити, що відбувається? Так, це б не завадило. Коли він глянув на годинник у мобільнику, двадцять якраз змінилося на двадцять один. Залишилось дев’ять хвилин. Одну з них він витратив на те, щоб дійти до “зебри” і подивитися за ріг — нікого. Ні чоловіка, забризканого кров’ю, ні інших людей.

Вісім хвилин. “Дівчинка з рожевим портфелем”. “Або ти”. Як було написано і сказано. Якщо поміркувати, що в такому стані нелегко, то йшлося і говорилося про вбивство. Влучна думка. Друга влучна думка: потрібно викликати поліцію. Що він і зробив.

— Можливо, він когось убив, я не знаю, — сказав він після того, як назвав своє ім’я та адресу. — Що мені робити? У мене залишилося сім хвилин.

— Спробуйте поки що заспокоїтися і знайти безпечне місце, — порадив диспетчер на
тому кінці.

— Давайте скоріше, я...

Він замовк. Немає сенсу говорити, коли чуєш короткі гудки. Так, вони поклали трубку. Залишили його одного. Першим поривом було розбити мобільник — так він розізлився на диспетчера. Але злість враз кудись поділась, поступившись місцем страху, котрий, в свою чергу, викликав неабияку слабкість. На тремтячих ногах він пішов назад, до автобусної зупинки, куди і прямував, доки не отримав записку. Папірець досі був затиснутий між великим і вказівним пальцями лівої руки, сильно затиснутий. Він послабив їх, побілілі пальці почали набувати нормального кольору.

Шість хвилин. Стояти на зупинці, чекаючи автобуса? Це навряд чи. В невеликому місті очікування може затягнутися на всі двадцять. Особливо, якщо автобус тільки-но поїхав. Так, він бачив як закрились двері, бачив через заднє вікно і якось хлопця, котрий витріщався на нього і посміхався, немов щось знав. Але хлопець повернув трішки голову і стало ясно, що він розмовляє по мобільнику.

П’ять хвилин. Він побіг. Перетнув дорогу, зайшов у двір тієї ж п’ятиповерхівки, тільки з іншого боку. В дворі теж нікого не було. Гойдалки, гірки, пісочниці, гаражі, декілька дерев’яних сарайчиків з наглухо забитими вікнами... В просвіті між гаражами він помітив якийсь рух, чиєсь лице, яке зразу ж заховалося, варто йому було ковзнути по ньому поглядом. Ні, туди він йти не збирається, аж ніяк. Натомість він гайнув до першого під’їзду. Домофон, звісно ж. На стіні біля дверей висить аркуш з номерами квартир. Він набирає один із них, слухає звуковий сигнал. Ніхто не питає “хто там?” Часу набирати інші — немає. Чотири хвилини. Кричати і лізти в вікна? Він впевнений, що його просто не розігрують? Не знімають на камеру якісь придурки, щоб потім залити відео з його істерикою на “ютуб” з підписом “Соціальний експеримент”? Напевне то вони ховаються за гаражами, прикривають пельки, щоб не було чути іржання, ледве не всцикаються там зі сміху.

Але звідки знати? Ні, він не кричить і не просить допомоги. Він прямує до школи. Там можна сховатися і дочекатися поліції. Проклята поліція, де ж вони?

І без того похмурий осінній ранок став ще сірішим, коли хмари заховали сонце, а з неба почало накрапувати. Подув вітерець, здійняв з купи біля бордюру пожовтіле, мертве листя. Целофановий пакетик летів прямо йому в обличчя, але в останній момент опустився і прилип до сірої кофти на рівні грудей. Він скинув його швидким рухом і відчув холодок під рукою, поглянув, щоб побачити велику темну пляму поту.

Три хвилини. Знову “зебра”, знову шкільний двір за парканом. Він біг до входу на територію. Біля зупинки довелося зупинитися. З-під неї по асфальту розпливалась червона калюжа. Він обійшов цю споруду із двох металевих листів, подивився під лавочку, де в крові лежав шматок шкіри з довгим світлим волоссям. Жовта лавка була забруднена багровими плямами. Стінка — забризкана краплинами цього ж кольору, забризкана так, немов автомобіль на швидкості в’їхав в величезну калюжу дощової води, що знаходилась в ямі біля бордюру прямо напроти зупинки. Куди його зараз і знудило. Тіла не було — тільки ця інсталяція. По шматку шкіри діловито снували великі чорні мухи — він помітив їх, коли витер рукавом рота і нахилився, щоб розібратися, що воно таке. На вигляд було схоже на справжнє волосся, а шкіра... Важко сказати. Важко щось сказати, коли тебе млоїть, а позаду чути кроки і тяжке дихання, сопіння. Він обернувся і скрикнув, побачивши старого кудлатого собаку з виразками на морді. Коричневий здоровань, не звертаючи на людину уваги, прийнявся натхненно втамовувати спрагу.

Заспокоївши ще один приступ нудоти, він позадкував. Поодинокі краплі падали з неба прямо на шию, проникали під кофту. Він забрався геть, полишивши позаду зупинку разом із псом, котрий уже напився і почав жувати той волосатий шматок.

Скільки залишилося? З якої хвилини він повинен відраховувати свої десять? Це вже не має ніякого значення. Він стоїть в п’яти метрах від входу до шкільного двору, а по тротуару, з іншої сторони, до цього ж входу дріботить дівчинка років десяти, з рожевим портфеликом за спиною. Їх вже розділяли не більш чим двадцять метрів, коли він вперше за ці десять чи дев’ять хвилин задумався над убивством.

“Дівчинка з рожевим портфелем”, — прочитав він на записці.

“Або ти”, — пролунало в голові.

І тут вся картина цілком склалася в голові. Він навіть посміхнувся. Чоловіка він того, здається, бачив раніше. Можливо, це хтось з його роботи — адже працює він в овочевому цеху недавно, нікого майже не знає. А можливо, він уже бачив його десь на тому самому “ютубі”. Важко сказати. В стресовій ситуації мало що розумієш, а підмічаєш і запам’ятовуєш — ще менше. Далі: калюжа з бутафорським шматом шкіри з голови, котру він неодмінно повинен був побачити, тому що вона на тій самій зупинці, на яку він завжди йде після роботи. А тепер ще й дівчинка з рожевим портфелем як і сказано в записці. Єдина людина на вулиці. Дівчинка, яка просто запізнюється в школу?..

Так, він посміхався. Посміхався і йшов до неї з наміром підіграти цьому спектаклю. Вона підняла голівку, щоб подивитися, хто це йде назустріч, а потім знову втупилась собі під ноги.

— І кого це тут треба убити? — спитав він, не даючи їй проходу.

Вона подивилася на нього мовчки і спробувала обійти.

— Стій, я повинен тебе убити, — сказав він і посміхнувся.

Дівчинка у відповідь почала кричати і дременула назад, туди, звідки йшла. Він погнався за нею.

— Я все знаю! — кричав він, спіймавши її. — Знаю, що це все розіграш. Можеш більше не прикидатись.

Але дівчинці, напевне, було сказано грати до кінця. Він перелякався, адреналін і без того грав в крові, а ситуація, в якій він зараз опинився на вулиці, тільки спровокувала ще один його викид. Він затискав їй рота і говорив про розіграш, говорив швидко і плутано, говорив, ковтаючи слова, не до кінця їх вимовляючи. Він так переймався необхідністю донести до дівчинки своє знання ситуації, розіграшу, що не помічав нічого кругом себе. Ні вчителів та дітей, що прилипли до вікон в школі і дивилися на нього. Ні пенсіонерів, що прилипли до вікон в будинку через дорогу; дехто з них притискав до щоки телефонну трубку. Не чув він і поліцейської сирени, такої тихої, далекої.

Не помітив... Точніше, він і не міг бачити, що відбувається за спиною. Не побачив він чоловіка, котрий наближався до них. Можливо, це був той самий, але переодягнений в лахміття, через яке було видно його груди і живіт, темні чи то від бруду, чи то від якоїсь зарази. Не бачив він і маски на обличчі: зроблена під колір і вигляд людської шкіри, вся в порізах і величезних шрамах, на місці брів — два особливо потворні шрами, ніс — кривий, губи — бліді і зморщені, трішки роз’їхались в сторони.

Нічого цього він не бачив. Як не бачив і кухонного молотка-топорика в його тонких довгих пальцях. Він не бачив, але почув сопіння, як раніше, на зупинці. Він не очікував побачити щось інше, крім того ж пса, тому, обернувшись на звук, скрикнув і розпрямив ноги, які затекли від напівприсяду. Також він відпустив дівчинку, тільце важко впало, потилиця занадто сильно вдарилась об асфальт. Він не встояв, задкуючи, заплутався в ногах і рухнув на зад, але зразу ж підвівся. Скоріше до дівчинки, що з нею? Чоловік в масці перевіряв їй пульс, чоловік в масці сильно заїхав йому в обличчя кулаком, коли той наблизився. Дякувати, що не молотком-топориком. Так, він на це заслужив, тому що завдав дівчинці болю. Або і задушив. Від думки про це йому стало не по собі. Так, всього лиш не по собі, тому що він не вірив, що вбив її — в таке неможливо повірити.

Чоловік в масці відпустив зап’ястя дівчинки, перевірив пульс на шиї, а потім став рівно і показав великий палець.

“Ну слава богу, вона жива”, — подумав він.

— Ви до біса мене перелякали своїм розіграшем, — сказав він чоловіку тремтячим голосом, тихим, невпевненим. — Добре, знімай уже маску, покажи, хто ти.

Чоловік не зняв, він просто дивився йому в очі. В цих очах було щось неправильне, вони... посміхались? Чому він мовчить? Чому дівчинка не встає? Вона навіть не відкрила очей. А цей чоловік не робить нічого, щоб привести її до тями. Не телефонує в “швидку”. До нього дійшло... Але він все одно упав біля неї на коліна аби перевірити пульс — відсутній.

— Якого?.. — прошепотів він.

Чоловік продовжував мовчати, знову показав великий палець.

Він підвівся і позадкував. Задкував, поки чоловік гладив дівчинці волосся. Задкував, коли той опустив різко топорик. Перестав задкувати, коли йому протягнули шматок скальпу. Ні, він його не взяв. Тоді маніяк закинув дівчинку на плече, “сувенір” кинув на асфальт і побіг геть. Не дав навіть записки, яку треба передати наступному гравцю. А може, він і був останнім гравцем? А може, це все ж таки розіграш?

Поки він стояв з відкритим ротом і намагався думати, приїхала поліція. Його жорстко скрутили, натягнули наручники і посадили в автомобіль.
08.03.2018



Форма твору: Трилер
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 58
Опубліковано: 23.03.2018 12:18





© Copyright: Сергій Каменчук



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи