chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Нічна прогулянка

[Руслана Бабінська]  Версія для друку


– Добре, я програла. Яке твоє бажання?
– Моє бажання… Хочу, щоб ми прогулялися містом о третій ночі.

Я не знаю, яким чином у мене вирвалася ця фраза. Вже хотіла переводити все в жарт, коли вона кивнула і відповіла «Добре». Я була впевнена, що це лише жартівливе парі і виконувати моє «бажання» вона не збирається. Та коли через кілька днів вона цілком серйозно запитала, на коли запланована наша нічна прогулянка, я здивувалася. Вона завжди була для мене загадкою. Інколи здавалося, що я знаю її краще, ніж себе. А наступної миті ця ілюзія розсипалася. Вона лише дозволяла людям так думати. Тільки й того. Це притягувало до неї ще сильніше.

– Та хоч сьогодні, – я знову не надто контролювала ні свої слова, ні надто схвильовану інтонацію.

Вона погодилася.

Тієї ночі було прохолодно. Час від часу порожніми вулицями пролітав вітер, та в основному навкруги було тихо. Наскільки можлива тиша в місті, звичайно. Ми йшли без якоїсь конкретної. Зустрілися в домовленому місці і просто пішли в якомусь напрямку, поняття не маючи, куди йдемо. Вона говорила, а я слухала. Здавалося, весь світ прислухався до її голосу.

Вперше я була з нею наодинці, так близько. Не могла повірити в реальність цієї ночі. Здавалося, що це тільки ще один мій сон. Я не розуміла, що відбувається. Але з кожною миттю мені хотілося взяти її за руку і зізнатися у всьому. Саме тут і зараз, серед порожнього нічного міста. Мені хотілося сказати їй, що вона – єдина причина моєї усмішки. Що вона заміняє мені сонце, небо і повітря. Що вона змушує мене почуватися живою більше ніж коли-небудь. Що я люблю її.

Але я просто усміхалася. Старалася триматися до неї ближче, але уникати випадкових дотиків, щоб не провокувати саму себе. Заворожено слухала її голос і вдивдялася в мерехтливі вогники попереду. І все одно бачила в них її обличчя.

Ми прийшли під мій будинок, коли небо вже потрохи почало світлішати. Зупинилися одна навпроти одної. Я хотіла, щоб вона пішла, бо могла зірватися будь-якої миті. Я хотіла, щоб вона залишилася, бо хотіла зірватися. Натомість просто подякувала їй за прогулянку. І не знала, що робити далі.

Настала незручна пауза. Я опустила погляд, щоб не дивитися їй у вічі. Вона належала до тих людей, які могли «прочитати» думки в очах. Їй не сподобалося б те, що вона могла «прочитати» в мене.

– Я… піду, напевно, – тихо сказала. Бо більше нічого не залишалося.

Мить повагалася, чи варто обійняти її на прощання. Вирішила, що не зможу відпустити. Тому не треба. Повільно розвернулася і майже зробила крок. Так повільно, ніби хотіла, щоб час зупинився. Всередині мене все стиснулося. Це була найкраща ніч мого життя. Але вона таки була лише моїм сном. Бо після неї все знову повернеться на свої місця. Тому цей крок, і наступний, були для мене наче кроками в бездонну чорну прірву, з якої немає виходу.

Вона відірвала мене від цих роздумів, впіймавши за руку, коли я вже таки зібралася зробити рішучий крок до своєї безодні. Я знову повернулася до неї, обдаровуючи запитальним поглядом. Вона кілька секунд мовчки дивилася на мене. Тільки її долоня на моєму зап'ясті стримувала мене від того, щоб піти. Щоб впасти вниз і розбитися – бо я точно знала, що життя без неї неможливо назвати життям. Я думала про це, дивлячись їй в очі. А вона продовжувала мовчати, мовби й справді читала мої думки.Потім різко видихнула, обхопила моє обличчя руками і поцілувала. Я ледь втрималася на ногах – тепер у прямому сенсі. Тільки мить мені знадобилася для того, щоб впоратися із шоком. Наступної ж секунди я розчинилася в своїх відчуттях. Відчуття нереальності не полишало мене, тому я обійняла її, щоб переконатися в тому, що це не ілюзія.

Вона перервала поцілунок, щоб вдихнути повітря. Я обійняла її так, ніби ховалася від усього світу в її руках.

– А що буде зранку?

Я не розуміла її логіки. Все це здавалося мені дивним видінням, який закінчиться з першим сонячним променем. Тому я хоч боялася питати, але все ж хотіла мати відповідь.

– Зранку… Буде так, як ти захочеш. Захочеш – вважатимеш це своїм сном… Або зробиш реальністю. Рішення за тобою. Я прийму будь-яке.

Я усміхнулася. І замість відповіді просто поцілувала її ще раз. У променях сонця, яке нарешті сходило й забирало з собою сни. Та залишило її. Бо вона завжди була моєю реальністю.



Форма твору: Інше
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 3
Опубліковано: 13.06.2018 01:56





© Copyright: Руслана Бабінська



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи