chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Щоденник сліпої людини

[Руслана Бабінська]  Версія для друку


День перший

Я завжди помічала несвідомі жести людей, сотні «відтінків» посмішок, що залежать від настрою й різняться лише найменшим вигином лінії губ – в цьому й полягає їхня привабливість. Завжди звертала увагу на те, як щиро людина може усміхатися очима...

Я звикла, що існує тільки те, що я бачу.

А потім світ перестав існувати зовсім. Зникли відтінки, кольори, люди.

Я чую звуки, відчуваю запахи. Але все навколо здається ілюзією. Скільки часу пройшло, а я все ще не можу звикнути, не можу позбутися цього дивного відчуття, що навколо немає нічого.

Я можу уявити кольори, але мені здається, що навіть в моїй голові все потроху темніє. Я забуваю, як вони виглядають. А те, що пам'ятаю, – несправжнє, підробне.

Колись я любила заплющувати очі і уявляти, що світ тікає в мене з-під ніг і я лечу у вільному просторі, де не існує нічого. Тепер я живу в цьому просторі й не можу «розплющити» очі, бо переді мною все одно лише темрява. Секунди, хвилини, години, дні проносяться повз. А я не можу їх впіймати, бо не бачу.

Тому навіть підніматися і щось робити не бачу жодного сенсу. Справді не бачу. У всіх значеннях цієї фрази.

З цієї причини я просто лежу й розглядаю поки що кольорові картинки в своїй уяві.

Більше не знаю, що розповісти. Нічого не відбувається. А якщо й відбувається, то все одно не має для мене сенсу.

Не знаю навіть для чого продовжую вести цей щоденник. Описувати свої відчуття? Вони не змінюються вже протягом довгого часу. Крім порожнечі я не відчуваю нічого. Описувати, що зі мною сталося за день? Можливо, це було цікаво спочатку. Коли я не могла пересуватися кімнатою без сторонньої допомоги. Коли доводилося вчитися довіряти тому, що не існує. Робити кроки в чорну темряву, боячись впасти в прірву і не вибратися з неї. Тепер вже не цікаво. Кожну дію я виконую майже автоматично. Зранку готую собі сніданок тільки тому, що звикла так робити. Тільки тому, що треба. Потім мию посуд, бо це ще кілька хвилин, коли можна сконцентруватися на механічних рухах і створити собі ілюзію нормального життя. А потім день тягнеться нескінченно довго.

І в принципі, кожен з них зазвичай можна описати тільки одним реченням.

Сьогодні я слухала музику, – от речення для прикладу. Бо більше нічого не відбувалося. Все.

День другий

Коли я вперше розплющила очі й не побачила нічого, найбільшою трагедією для мене було те, що я більше не зможу бачити людей, які для мене неймовірно цінні. Так, я знаю цю штуку про те, що внутрішній світ на першому місці і бла-бла-бла! Навіть повністю з нею згодна. Але коли людина справді важлива, важлива й кожна деталь в ній. Те, як вона стискає губи в тонку лінію, коли злиться, але від цього не стає менш красивою. Те, як сонячні промені падають на її волосся і стікають потоками розплавленого золота. Те, як вона непомітно для себе крутить ручку між пальцями, коли когось слухає… І ще нескінченний список дрібниць, які можуть здаватися неважливими.

Для мене ж спостерігати завжди було найкращим заняттям.

І коли я вперше побачила перед собою темряву, захотіла заснути й не прокинутися ніколи.

Але сьогодні я зрозуміла, що, можливо, світ навколо мене існує навіть тоді, коли я його не бачу.

Зрозуміла, коли почула голос людини, за якою колись так любила спостерігати. Коли вперше за весь цей час торкнулася її.

Чомусь тепер кожен дотик сприймається не так, як раніше. Здається, здатність помічати кожну деталь не зникла, а лише трансформувалася, щоб відповідати моїм теперішнім можливостям. Тепер я відчуваю кожну деталь. Холодні від вітру руки, які так хочеться зігріти. Те, як змінюється дихання залежно від слів. Напівтони голосу. Гучніше, тихіше, нижче, лагідніше – виявляється, голос теж має свої відтінки. Я навіть можу почути в голосі усмішку і спробувати вгадати, як вона виглядає в ту мить. Усмішка, я маю на увазі. Або не тільки.

Мої думки сьогодні дуже плутані (помітно, напевно). Бо я взагалі не розумію, що відбувається, і як одна людина може змінити сприйняття цілого світу.

Цілком можливо, що я просто надто довго не бачилася з нею. Цілком можливо, що моєму мозку стало нудно й він почав вигадувати для мене нові проблеми й не давати рішень.
Або… Або я краще замовкну, бо ці чортові думки знову й знову несуться кудись не туди.

День третій

Протягом останніх кількох місяців мені здавалося, що час перестав існувати разом зі світом навколо. Що разом з кольорами зникли й мої емоції. Бо ніщо не могло змусити мене хоча б усміхнутися.

Тепер, щоб продовжити викладати свої думки хоча б зв’язно – не говорю вже про логіку, бо її не буде – мені треба спробувати заспокоїтися. Вирівняти дихання, почекати поки серце перестане відбивати чечітку у грудях.

Сьогодні я вперше за кілька тижнів вийшла на вулицю.

Прийшла весна. Я, звісно, цього не бачу. Але відчуваю в кожній деталі. У повітрі, сповненому свіжістю. У прохолодному вітрі, що легенько торкається обличчя.

Коли не бачиш, куди йдеш, потрібно повністю довіряти людині, що вказує напрям. Це завжди було моєю найбільшою проблемою.

Але сьогодні я просто відчувала, що мене тримають за руку, і знала, що все буде добре.

І вперше точно знала, що світ існує. Нехай я його й не бачу.

Сьогодні більше нічого не розповім. Надто багато думок.



Форма твору: Інше
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 4
Опубліковано: 13.06.2018 02:00





© Copyright: Руслана Бабінська



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи