chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Bleeding out for you

[Руслана Бабінська]  Версія для друку



Поки два незнайомих голоси погрожували вбити мене, страшно не було. Ну серйозно? Хіба смерть – це страшно? Особливо для людини, яка давно хотіла померти, але ніяк не наважувалася. Власне, це я їм і озвучила: «Just do it. Я з того світу вам подякую ще. Якщо він існує, звісно».

– Отже, не страшно? – з насмішкою запитав один із голосів. – А як щодо того, щоб спостерігати за смертю важливої тобі людини?

Я ковтнула клубок, що підступив до горла. Мій голос трохи тремтів, коли я сказала:

– У мене немає такої людини.

Я була на сто відсотків впевнена, що ніхто не знає… Голос пирхнув зневажливим сміхом, і я відчула, як з моєї голови знімають мішок. Знадобилося кілька секунд, щоб очі звикли до світла і я щось побачила. Але чесне слово, краще б осліпла!

Просто навпроти мене, прив'язана до стільця, із заклеєним ротом, сиділа вона. Моя сміливість розчинилася у повітрі.

– В яблучко! – захоплено вигукнув один із викрадачів, спостерігаючи за моїм виразом обличчя. – То що, кажеш: нічого не боїшся?

Якось непомітно він дістав великий ніж і підійшов до неї з-за спини. Приклав ніж до горла. А я все не могла відірвати погляду від її очей, намагаючись прочитати в них хоч щось. Вона сиділа спокійно, тільки сіпнулась, коли лезо торкнулося шкіри. Й мені здалося, що той ніж на моїй шиї. Краще б так і було. Моє життя не має сенсу. Її – цінніше за все на світі.

– Їй буде боляче, – він притиснув ніж сильніше. Я майже фізично відчула, що на її ніжній шкірі от-от з'явиться кривавий слід. Дивитися на це не було сил.
– Стоп! – не витримала врешті. – Я що завгодно зроблю, тільки не чіпайте її!

Голос зламався. Завершила фразу не то пошепки, не то криком. Вона кинула на мене запитальний погляд. Я відвела очі.

– Справді? – незнайомець у масці трохи послабив хватку. – Дай-но подумати, що ж такого ти можеш зробити… В принципі, я можу поміняти вас місцями. Яка різниця, хто за ким спостерігатиме. Тільки знаєш що? Я, напевно, зроблю нашу гру цікавішою. Ти ж у нас боїшся фізичного болю? Зроби це сама.

Він підійшов до мого стільця, перерізав мотузки на руках, залишивши зв'язаними ноги, й простягнув мені ніж.

– Почни з рук.

В голові промайнула думка всадити той ніж йому в горло, але він ніби прочитав мої думки:

– Я тут не один. Спробуєш щось викинути – кінець і тобі, і їй. Отже, рука.

Я спробувала заспокоїтись. Закотила рукав сорочки так, що стало видно мій шрам і решту маленьких порізів. Взяла ніж. Він сказав, що немає різниці, хто за ким спостерігатиме. Але різниця є. Їй, на щастя, все одно. Від цього мені буде боляче вдвічі сильніше. Але це не має значення.

– Бачу, досвід є. Проведи ще одну лінію. Паралельно, – він вказав на найбільший шрам. – І повільно.

Я заплющила очі. Вдихнула, видихнула і прилаштувала ніж якомога зручніше. Вирішила діяти за тією схемою, що й з дрібними порізами: спочатку притискаєш лезо на потрібну глибину, а потім ведеш смугу. Не стрималася, щоб ще раз не глянути їй у вічі. В її погляді читалося нерозуміння й німе запитання «Для чого?». І навіть трохи недовіри «Ти не зробиш цього». Я лише гірко усміхнулася й повільно, як мені наказували, провела першу глибоку смугу. Це справді було боляче, але я старалась не плакати. Тільки прикусила губу й спостерігала, як кров стікає з моєї руки. Слідом за першим я зробила наступний поріз. Потім ще один, і ще, ще… Аж поки незнайомець в масці не зупинив мене.

– Добре, якщо ти так переконливо просиш, я її відпущу. Взамін мені потрібне всього-на-всього твоє життя. Як ти на це дивишся? – він сказав це таким буденним тоном, ніби запитував, який чай я буду пити.
– Згодна, – тремтячим, але рішучим голосом відповіла я, все ще не підводячи погляду.
– Тоді можете попрощатися.

Він забрав у мене ніж, перерізав ним мотузки на ногах. А я так і залишилася сидіти на місці, заворожено спостерігаючи за струмочками крові. Потім нарешті знову глянула на неї. І заніміла від здивування: її шоками котилися сльози. Мені менш за все хотілося, щоб вона плакала, тому я зірвалася з місця й підбігла до неї. Закривавленою рукою обережно зняла клейку стрічку з рота й ніжно торкнулася рукою її щоки. Ніколи б на таке не наважилася, якби не мала померти за кілька хвилин.

– Навіщо? – прошепотіла вона.
– Просто тому, що я люблю вас, – усміхнулась я. – Пробачте.

Таки не змогла стримати сліз на останній фразі. І наважилася на те, чого точно ніколи б не зробила в будь-якій ситуації: обережно торкнулася губами її щоки. Секунду затримала погляд на губах, але подумала, що то буде занадто. Не можна робити того, що вона заперечила б.

Вона мовчала. Я фактично бачила війну в її очах. Вона хотіла щось сказати. Але сказати не було що. Говорити, що це неправильно – вже не було сенсу. Казати, що відчуває те саме – було б брехнею, а вона ніколи не бреше. Тому просто дивилася. Мені чомусь здалося, що цей погляд був її вибаченням. Тільки от вибачатися не було за що. Бути з нею я й так ніколи не змогла б. Жити без неї не захотіла б. Тому єдине, що мені залишилося, – померти за неї.

– Тобі не обов'язково це робити.
– Це мій єдиний вихід, – тихо відповіла я.

І вона зрозуміла. Зрозуміла, що я не була впевнена, чи її відпустять, коли вб'ють мене. Але це був єдиний спосіб спробувати. Плювати, що ціна – моє життя. Воно не потрібне мені без неї. А по-іншому ніколи й не буде.

Тому вона знову промовчала. Сльози все ще стікали обличчям: як ще одне вибачення. За те, що вона не відчуває до мене нічого. За те, що я помру через це. А я в ту мить відчувала, що люблю її сильніше, ніж будь-коли. За те, що не розкидається фальшивими словами. За те, що розуміє.

Мене відтягнули від неї. І приставили до горла той самий ніж. Останнє, що я бачила, – її обличчя. Останнє, що відчула, – біль і полегшення.

Жити мають ті, хто цього заслуговує. Я заслужила тільки смерті.

And I count my sins,
And I close my eyes,
And I take it in,
And I'm bleeding out,
I'm bleeding out for you.



Форма твору: Інше
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 9
Опубліковано: 13.06.2018 02:12





© Copyright: Руслана Бабінська



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи