chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Вітри навівають.

[Влад Сокол]  Версія для друку



Зернятко злітало з гілки до долу,
Та вітер підняв його, високо в гору.
Й по вітру воно, в світ мандрувало,
Де приземлиться, воно ще не знало.

Хотілося впасти - в квітках, чи в саду,
Чи, - то недалеко, де-інде впаду.
Можливо впаду на лугах, біля річки,
Або в лісах — де дуби і смерічки.

Куди ж я лечу? - Я вітру питаю.
Та, ба! Наймення свого я не знаю.
Хіба я могло запитать в “батьків”,
Якщо, я не мало зелених листків.

Та вітер понісся долиною в полі,
Там квіти ростуть і трави шовкові.
Зернятко впало, за землю вхопилось.
І красенем - ясеном воно розпустилось.

Не було на полях, такої рослини -
Широкий, могутній - він красень долини.
І з вітром шумить, і листками шепоче.
А нові зернятка, злітати вже хочуть.

Отож в людині, плід в лоні зростає.
Ким він буде - плід ще не знає.
Поки, що ласкають - мамині мрії,
А в житті його, - будуть різні події.

Йому відкриються, різні дороги.
Зустрінуться там,- радість й тривоги.
А плоду тому, імя — це людина.
А “вітром” для неї, — людська вся родина.

В людському бутті, вона шлях свій шукає,
А що на шляху, людина, часто, не знає.
Й за “вітром” йде, яке людство навіє.
Та кожна людина, за себе більш мріє.

І шлях обирає - на добро, чи спокуту.
І хрест свій несе - на радість, чи муку.
Та кожна людина на лад свій мудрує,
І те, що придумав — то, те і збудує.



Рубрика твору: Лірика пейзажна
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 14
Опубліковано: 27.07.2018 03:32





© Copyright: Влад Сокол



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи