chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Колодязь бажань

[Сергій Каменчук]  Версія для друку


1

“За стосом бетонних плит побачиш декілька куп землі. Вони заросли бур’яном, але можна розгледіти в одній “О” — автомобільну покришку”. Праворуч від неї, за кілька метрів, росте невелике дерево з колючками. Між ними кущі, за кущами — стежка в високій траві. За дві хвилини побачиш дерево з дуплом, звертаєш наліво і йдеш вперед, до ями”.

Перша спроба закінчилася тим, що Соня довго блукала, перебиралася через зарослі кущами й бур’яном невеликі пагорби, обережно ступала по сміттю, бачачи на землі серед пластику багато осколків скла, іржавих цвяхів та саморізів, голок від шприців. В кінці кінців вона вийшла до стежини, подивилася вліво і побачила вдалині вишку стільникового зв’язку — її орієнтир. Довелося повертатися з сотню метрів до дерева з дуплом.

За другої спроби Соня дійшла до двометрового бетонного паркану. Зліва були непролазні кущі, тому вона звернула праворуч і пішла попід ним. Йти в траві по коліна, яка норовила схопити дівчинку за ноги і звалити на землю, було нелегко. А ще в траві, зовсім непомітні, причаїлися камінці, сухі гілки, коріння дерев, якісь нори чи то просто ями. Доводилося водночас дивитися під ноги та вперед. Згадавши про необхідність бути обережною, Соня доторкнулася пальцем до подряпини на щоці — зазівавшися, вона не побачила звисаючої занадто низько гілки.

Побачивши поперед себе кущі, вона ледве не закричала від злості. Пішла від паркану геть, пробиралася через кущі, дерева, сміття, пагорби хвилин п’ять, аж доки той не зник позаду серед зелені. Подивилася туди, звідки йшла, зітхнула і повернулася до стежини та дерева з дуплом.

“Вони казали, йти треба довгенько, — спливли в голові слова Лесі, — хвилин десять, а може і більше”.

Від цього клятого дерева треба йти десять хвилин. Йти потрібно прямо — як, в біса, це зробити, якщо попереду непролазні хащі, які треба обходити? Леся нічого не казала про хащі. Леся тут навіть не була. Однокласниця просто переповіла легенду, яку їй розказали хлопці в дворі.

“Він немов не хоче, щоб його знайшли”, — згадалися слова дівчинки.

— Наче він живий і якось може на мене впливати, — промовила Соня. — Пішов він нахрін.

Їй було трохи лячно: вона одна блукає в якихось хащах, може проколоти ногу та підхопити правець, може зустріти якогось скаженого безхатька. А якщо впаде і зламає ногу, то...

“Краще здохнути”, — подумала вона, уявляючи, як повзе в траві та замазує білу футболку; рве джинси об гострий залізний кут, що стирчить із землі, чи об цвях, чи об ще щось із килима технічного сміття.

Хоча, футболку вже можна викидати — навряд чи вдасться відіпрати зелено-жовті плями. Наступного разу потрібно вдягнути щось більш підходяще...

“Ти хоча його б знайшла для початку”, — подумала Соня.

Вона віднайшла стежину, дійшла до дерева. Зазирнула в дупло, немов сподівалася, що за цей час повернувся його хазяїн, але виявила там ту ж саму купку сухої трави. З третьої спроби їй вдалося. Вона йшла не більш як три-чотири хвилини, але побачила попереду спуск — вузенький коридор без даху серед землі. Вона спустилася й опинилася в ямі двадцять на п’ятнадцять метрів. Її оточували триметрові земляні стіни. У середині ями, серед трави, можна було розгледіти фундамент. Але той її зовсім не цікавив. Вона йшла сюди не за ним. Її увагою цілком заволодів цегляний колодязь. Він доходив дівчинці до поясу. Прихований від сонця кущами, які росли прямо на триметровому схилі. З доступного для підходу боку відсутні два ряди цегли. Сама цегла посіріла від часу та поросла мохом. Соня обережно зазирнула досередини.

***

Соня телефонувала не сподіваючись на чудо. Скільки вже раз мати говорила “ні”? Залишитися ночувати без дозволу — не варіант. Матуся чудово знає, де живе Леся, прибіжить швидше, ніж Соня встигне подумки її вилаяти за відмову — це вони вже проходили.

— Соня? — відповіла мама.

— Гості вже нажерлися та розходяться по домам, — сказала Соня.

— Ну?

— Лесі не кожного дня виповнюється чотирнадцять, — продовжувала дівчинка. — І вона зараз трохи не в настрої. Я боюся, що вона, тільки-но я піду, вийде з вікна.

Стандартної реакції не було — мама у відповідь лише тяжко зітхнула. Соня відразу все зрозуміла.

— Його ще немає? — запитала вона.

— Не прийшов, — відповіла мама.

— Уже восьма...

— Так. Залишайся. Якщо хочеш переночувати, то залишайся. Лесині батьки не проти?

— А хто їх питатиме?

— Соню! — трішки жвавіше сказала мама.

— Жартую. Вони тільки “за”. Залишилося стільки їдла, що вони не знають куди його дівати. Якщо завтра додому повернеться якась товстунка — знай, що то я.

— Добре, до завтра, — відповіла мама і поклала слухавку.

“Ну ти і дурепа”, — подумки обізвала себе Соня.

— Дозволила? — спитала Леся з надією.

— Ага.

— Не може бути? — Леся взяла Соню за руки. — Щось ти зовсім не рада.

— Все в нормі, — відповіла дівчинка та спробувала посміхнутися. Вийшло поганенько.

Все було не в нормі. Коли тато не повертається вчасно з роботи, це означає, що він п’є, а це, в свою чергу, означає — хтось може постраждати. Мама нізащо б не дозволила дівчинці залишитися на ночівлю, якби він був зараз вдома. Але сьогодні вона була рада здихатися Соні.

Леся в цей час щось говорила.

— Га? — перепитала Соня.

— “Монстр Хай” чи “Вінкс”? — повторила Леся.

— А Барбі з Кеном в тебе часом немає? — запитала Соня з сарказмом.

— Є... — невпевнено відповіла однокласниця. — Ти хочеш?..

— Господи, нащо мені той євнух і...

Соня не договорила, тому що в кімнату заглянула Лесина мама.

— Розважаєтеся? — спитала вона.

— Ага, — кивнула Леся.

— Уже час... — почала жінка.

— Соня залишиться у нас сьогодні ночувати, можна?

— А...

— Мамо! — перебила Леся і якось дивно подивилася на матір.

— Добре. Я зроблю вам чаю. Там ще торт залишився.

Коли двері закрилися, Соня підскочила до подруги.

— Що це було? Ти їй розпатякала про батька?

— Я...

— Нахріна? — Соня трясла її за плечі, а потім руки опустилися і вона сіла поруч на ліжко.

— Вибач, — тихо сказала Леся.

— Ай, уже однаково, — відмахнулася Соня.

Саме в цей день, коли Соня вже майже заснула, Леся, яка лежала на ліжку поруч, розказала про колодязь, який виконує бажання.

— І чому ти до нього не пішла? — запитала Соня.

— Навіщо?

— Загадала б щось.

— Я не вірю в казочки, — хмикнула Леся.

— А якби воно збулося, га? Ти тільки подумай.

— Вони сказали, що бажання не збуваються.

— Може, йому потрібно золото або срібло? — запитала Соня, згадавши про якісь старі монети в татовому ящику зі всіляким непотребом.

— Та хоч мішок золотих монет туди кинь — нічого не буде.

— А що б ти загадала? — запитала Соня після паузи.

— Я ж тобі сказала, що не вірю в цю нісенітницю.

— Ага, а як сьогодні свічки задувала на торті, то, напевне...

— Це зовсім інше, — сердито відповіла Леся і повернулася до стінки.

Соня хмикнула і заплющила очі, знову майже провалилася в сон, коли почувся Лесин голос:

— Ти ж не віриш, що він справді виконує бажання?

— Якого біса ти ще не спиш? — запитала Соня.

— А ти?

Соня зітхнула.

— Ніхріна я не вірю. Але побачити хочу.

— Навіщо?

— Це цікавіше, аніж втикати на фей та поні.

— “Втикати”, як ти говориш, безпечніше, чим вештатися бог знає де. Згадай хоча б ті розвалини швейної фабрики.

— Ой, не нагадуй. Мало того, що вивихнула ногу і порвала футболку, та ще і в гівно вступила.

— Фу, Соню! — вигукнула Леся.

— А ще я сьогодні після туалету руки не мила, — сказала Соня та обхопила лице подруги. Та почала вириватися. Вони поборсалися декілька хвилин, аж поки на сміх і крики не прийшла Лесина мама.

***

Вона не побачила ні дна, ні води. Соня кинула камінець і прислуховувалася десь із хвилину, але нічого не почула.

“До біса глибоко, — подумала Соня. — Якщо татко вкине тебе туди, то ти нізащо не вилізеш”.

Після згадки про тата настрій та атмосфера містичності зникли начисто. Тиждень назад, після ночівлі в Лесі, вона прийшла зранку додому. Тихо відкрила двері своїм ключем, навшпиньках перетнула вітальню, де на дивані спав п’яний придурок — її тато. І, нарешті, на кухні вона побачила матір, яка куховарила та дивно, неспішно рухалася. Соня відразу все зрозуміла. Мама почула її та обернулася, на обличчі не було синців — він намагався не залишати слідів, щоб люди бува чого не подумали про нього поганого. Мама вимовила тихо Сонине ім’я, від чого по щокам дівчинки почали сповзати сльози. Вона обняла матір і ще раз пообіцяла собі, що так цього не залишить.

Прокрутивши спогади в голові, вона закрила очі та струснула головою, щоб болючі моменти покинули її думки. Соня запустила руку в кишеню джинсів і дістала монети. Їх було всього три. Самою цінною була, на думку Соні, — царський срібний рубль 1897 року. Друга монета — дві гривні “Козоріжок” 2015 року, яку татові подарував хтось на день народження. І остання — 5 злотих 2017 року, котру татові привіз із Польщі якийсь із його друзів. Тато навряд чи про них пам’ятає, але Соня все одно хвилювалася.

— Я хочу собаку, — сказала Соня, перед тим як кинути 5 злотих, а потім швидко додала: — І щоб мама та той придурок були не проти, дозволили його залишити.

Після цього почувся тихий сплеск. Вона здивувалася — коли кидала камінець, то ніяких звуків не було. Напевне, монетка виявилася важчою за крихітний камінчик, а в воду ввійшла плазом.

“Що зробить тато, коли помітить зникнення монет?”

Так, Соня раділа, що може хоч якось йому насолити, але про наслідки не думала. Дотепер.

— Та пішов він, — тихо сказала вона, врешті-решт, і пішла додому.

Дома її не чекало цуценя. На подвір’ї біля східців ґанку сидів сірий сусідський кіт. На старенькому кущі сирені цвірінчали горобці. На городі розгулювало вороння. Більше ніякої живності не було. Не було також цуцика і в домі.

“Ну й дурепа ти”, — подумала Соня, хитаючи головою. Переодяглася, брудні речі закинула в пральну машину та пішла до холодильника, тому що після вилазки до колодязя добряче хотілося жерти.

— Виховані дівчата так не говорять, — сказала мама, вислухавши Соню.

— А я до чого? — запитала та.

***

Перед сном Соня зайшла в Facebook і написала Лесі, що “ніхріна той колодязь не чарівний”. Леся відповіла: “Могло бути якось інакше?” Соня закрила додаток, вимкнула інтернет і поклала телефон на стіл біля ліжка, розвернулася до стіни і заснула, щоб побачити уві сні колодязь: вона кидає монетку, а вже в наступний момент летить за нею в пітьму.

Вона розплющила очі. Серцебиття потроху уповільнювалося. Дихання вирівнювалося. На годиннику дев’ята. В домі якось занадто тихо: не чути телевізора у вітальні, на кухні не гримить посудом мама, не гуде і пральна машина (а прання завжди було невід’ємною частиною суботнього ранку). Щось не так. Соня злізла з ліжка і в сірій піжамі з написом “Good Morning” на грудях вийшла з кімнати. В вітальні не було нікого, телевізор працював, але з вимкненим звуком. Дівчинка обійшла диван і пішла на кухню. Там її чекала на столі дошка та декілька огірків на ній, в салатниці поруч — нарізані помідори і покришена цибуля. Було враження, що батьки кинули свої заняття, тому що їх щось відволікло. Соня повернулася до вітальні, її погляд зупинився на дверях батьківської спальні.

“Та ні, вони ж навіть просто разом не сплять”, — подумала вона.

Соня підійшла до дверей і прислухалась — ані звуку. Вона вже занесла руку, щоб постукати, коли з вулиці почулося скавчання.

— Обережніше! — почувся мамин голос.

— Ну вибач! — гаркнув батько.

— Та йди ти, — прошепотіла Соня і кинулася на вулицю.

Вона вибігла з будинку як була — в піжамі та боса. На ґанку відчула щось мокре під правої ногою. Соня відступила і подивилася вниз — калюжка блідо-жовтої рідини з білою піною. Вони сплигнула з ґанку і витерла ногу об траву, повернула голову вліво та побачила батьків біля старого дерев’яного сараю. Вони присіли над чимось і не рухалися. Соня угледіла тільки край старої червоної ковдри. А потім там знову хтось заскавчав.

Мати почула шурхіт за спиною та обернулася.

— Соню, краще не підходь, — сказала вона.

— Ма? — запитала дівчинка. — Там?..

Соня підійшла і зазирнула за плечі батьків. На ковдрі лежала велика собака — англо-російська гонча. Лежала на боці, біля морди сіріла мокра пляма. Собака подивилася Соні в очі та виблювала криваво-білу рідину. Дівчинка не могла поворухнутися, вона дивилася на худючу тварину, її погляд ковзав по випираючих ребрах, зупинився на животі, завважив там припухлість, потім повернувся до сповненого болю (і чомусь вини) писку тварини. Собака була майже без шерсті, тіло рясніло безліччю ран — свіжих і вже майже загоєних. Тато підставив до морди миску з молоком, але собака ніяк не відреагувала, лише подивилася на чоловіка і випустила відрижку. Соня відчула тухлий запах і нарешті спромоглася видавити з себе бодай щось:

— Що з нею?

— Вона помирає, не бачиш? — запитав тато.

— Чому? — запитала Соня, оскільки не придумала нічого кращого.

— Напевне, в неї щось зі шлунком, — сказала мама.

— Вона... Прийшла?..

— Ну не я ж її приніс! — відповів тато і подивився на дочку поглядом, котрий говорив: “Досить тупих запитань”.

— Сьогодні вранці? Я це хотіла спитати, — сказала Соня.

— Іди в дім, — наказала мама.

— Що ви з нею зробите? Ви її залишите?

— Викинемо на вулицю, блін! — Втрутився тато. — Іди вже в дім.

Соня послухалася. Вона більше не могла дивитися на муки вмираючої тварини. Не могла бачити як та блює і відчуває провину в тому, що приносить незручності людям своїм станом.

Дівчинка забігла в дім, попрямувала в ванну, повернула кран і заплакала.

***

Вона лежала і слухала музику в навушниках: Ріанна, Ед Ширан, 21 Pilots і Three Days Grace, коли в кімнату зайшла мама і сіла на ліжку біля дівчинки. Соня стягла навушники.

— Ми з татом вирішили відвезти її до ветеринара, — сказала вона.

— Думаєте, її можна вилікувати? — здивувалася Соня.

— Ні, — похитала головою жінка. — Їй зроблять укол і вона засне... назавжди.

— Її уб’ють, мамо, називай речі своїми іменами.

Мама нічого не відповіла, натомість спробувала обійняти дівчинку, але та не дала, зіскочила з ліжка і почала одягатися.

— Ти куди?

— Гуляти.

— З Лесею?

— Яка різниця?!

— Добре, пройдись, а коли повернешся, її вже тут не буде.

Соня подивилася на маму і нічого не відповіла, вийшла з кімнати, біля виходу влізла в кеди та пішла геть.

Вона просто йшла, дивилася на асфальт і йшла аби куди, тільки б не знаходитися дома. Дома вона тільки і могла думати про собаку та колодязь. Але виявилося, що на вулиці ці думки нікуди не ділися. В голові чомусь постійно спливала картина як собака вилізає з колодязя, падає біля нього на землю, важко підводиться і йде крізь хащі та купи сміття до Соні; по дорозі отримує купу ран, пробиваючись крізь кущі, стікає кров’ю, але продовжує йти, тому що нею керує якась сила...

Людина не вибереться з того бездонного колодязя, не кажучи вже про собаку. І хто сказав, що він причетний до появи тварини?

Простий збіг?

А якщо ні?

Соні було трішки страшно, але і страшно цікаво також. Одна частина її говорила, що такого просто не може бути в цьому світі. А друга, котра кожного разу загадувала бажання, коли падає зірка, і молилася, коли було дуже погано та хотілося знищити цілу планету, нашіптувала: “А раптом може?” Якщо зірки і молитви ніколи не виконували бажання (і натяку не було), то колодязь це зробив. Припустимо, що це так. Якщо він виконав одне бажання, то може виконати ще одне. Правильно? Тільки потрібно загадати щось таке, що не може просто так взяти і трапитися ні з того ні з сього.

Дівчинка посміхнулася, вперше після того, як побачила собаку. Вона посміхнулася дуже широко тому що зосталася задоволена своїми міркуваннями. Була задоволена своєю логікою і неупередженістю. Також посміхалася, коли підняла голову та побачила Лесин будинок. Недовго думаючи, вона набрала номер її квартири і дочекалася, поки та відповість та відкриє двері.

Вони разом випили чаю, подивилися “Сторожову заставу”, і Соня пішла додому. Так, її аж викручувало навиворіт від бажання відкрити рота і розпатякати все, але... Але що скаже Леся, коли вислухає? Соня вирішила сказати потім, коли ще раз сходить до колодязя та вияснить, здійснює він кляті бажання чи ні.

2

Їй знову снився колодязь. Вона чомусь пішла до нього вночі, з невідомою метою. Їй хотілося до нього підійти, він немов кликав її. І дівчинка йшла, обережно, крок за кроком, наближалася. Ось вона вже поставила ногу на покриту мохом цеглу, зазирнула досередини та відчула, що земля пішла з-під ніг, вона падає в темряву, назустріч чомусь чи комусь. Але політ тривав всього лише мить — Соня відразу прокинулася.

На білій наволочці розповзлася мокра пляма чи то поту, чи то слини. Піжама під пахвами змокріла. Серце рвалось із грудей. Скрізь зелені штори пробивалося світло, але сновидіння все ще стояло перед очима, не давало спокою. Поглинаюча темрява, щось на дні... Гучний сигнал будильника різонув по вухах. Дівчинка скрикнула, по тілу, від грудей донизу, пробіг холодок. Переповнений сечовий міхур негайно дав про себе знати. Соня зіскочила з ліжка і похапцем вийшла з кімнати. Перетнула вітальню, почула, а потім і побачила, маму на кухні. Стало спокійніше. Так, це був всього лише сон, вона зараз вдома, колодязь далеко, нікого там всередині немає.

Подібними думками дівчинка себе заспокоїла. Натиснула на злив, помила руки і вмилася, щоб через мить разом із мамою поснідати вівсянкою з якимось салатом. Вона сподівалася, що той буде сьогодні не з броколі.

***

Після п’яти годин навчання (шість уроків) їй до смерті хотілося додому. Отримані знання сплуталися, а виснажилася вона настільки, що мріяла тільки про те, як забереться прямо в одязі на ліжко та проспить цілий день. А ще їй хотілося, щоб завтра була субота, а не вівторок.

Вона ненавиділа понеділок. Ненавиділа за сім уроків. Вона ненавиділа понеділок, тому що сьомим була фіз-ра. Вона ненавиділа фіз-ру, тому що вчителя звати Микола Леонідович Рябокінь. А ще вона ненавиділа декілька однокласників (а особливо Кикотя), тому що вони були цілковитими придурками. Це б ще нічого — всі хлопці якісь дуркуваті, але ця когорта особливо бісила її, тому що в день фізкультури вони знову і знову діставали її: “Соня, Соня, тьолка Рябоконя”.

На перерві дівчата і хлопці розійшлися по перевдягальнях в темному коридорі, що вів до спортзалу. Соня якраз зняла футболку, коли за дверима почулися якісь крики і дівчачий вереск, скрип взуття по підлозі. Щось глухо і важко ударилось об двері, а одразу після цього вони блискавично відчинилися і до перевдягальні влетів Капустянський — її однокласник, єдиний із усіх хлопців, до якого вона відносилася нормально, а інші його ненавиділи бо він був ботаном. Дівчата заверещали, тому що були в одній тільки білизні. Деякі почали пхати та бити його, наказуючи забиратися. А сам хлопець червонів та ломився у двері, які хтось притримував. Кожного разу одне й те саме.

З коридору почувся голос Рябокіня. Хлопці зареготали і відпустили двері. Капустянський вивалився з перевдягальні і впав на підлогу в коридорі, що викликало ще один вибух сміху. Соня підвела погляд і зустрілася очима з Богданом Кикотем, його погляд трішки опустився і тоді вона зрозуміла, що стовбичить посеред кімнати без футболки. Вона негайно прикрилася, а одна з дівчат захлопнула двері.

— Ну і придурки, — сказала вона.

— Еге ж, — погодилася Соня. — Коли вже на двері повісять ту бісову клямку? Це ж просто жах.

— То попроси чоловіка, щоб він прилаштував, — сказала Віка Лісовська, з чого декілька дівчат засміялися.

Вікторія Лісовська — тупе біловолосе дівчисько, яке в свої роки вже курить по вечорам і тусується з різними хлопцями (останнім часом з Богданом). А оточують її такі ж самі дівчата, котрі завжди в усьому згоджуються з нею і готові виконувати будь-які доручення.

— Та ти прямо королева дотепу, — огризнулася Соня.

Леся з острахом і попередженням подивилася на подругу. Леся боялася Лісовської, тому що та не оминала нагоди позбиткуватися з дівчини, а вона ж така беззахисна. Але Соні було начхати на білявку.

— Тоді ставай на коліна перед королевою, — промовила Віка та заіржала. Її поплічниці відразу підхопили сміх.

Соня відвернулась і повісила на гачок на стіні футболку, дістала з рюкзака другу — для фізкультури.

— Я тобі, здається, щось сказала, — почулося з-за спини.

— Йди нахрін, — відповіла Соня, не обертаючись.

Всі дівчата в перевдягальні враз затихли. Соня натягнула футболку та хотіла вже переодягати джинси на спортивки, коли її різко розвернули.

— Я до кого говорю? — запитала Лісовська.

— До самої себе, напевно, — відповіла Соня і подивилася дівчині в очі.

Лісовська знала, що Соня її не боїться та не поважає. І це її бісило. А ще більше бісило, що Соня могла ось так, привселюдно, паплюжити її авторитет.

— Хтось тут безстрашний, чи що? — напирала Лісовська

— Напевно, це я, — відповіла Соня і наблизилася до Віки.

Було видно, що дівчина розгубилася, вона силкувалася придумати принижуючу та водночас смішну відповідь. А може, думала над тим, чи не вирвати Сонине, й без того коротке (по плечі), чорне волосся. Пауза затягнулася. Лісовська розуміла, що програє, та вже була готова до більш активного вияснення відносин, коли пролунав дзвінок.

— Пощастило тобі, — сказала вона і вийшла з перевдягальні.

Соня закотила очі, швидко переодяглась і пішла надвір.

— Ну ти можеш, — сказала їй Леся в коридорі.

— Що? — запитала Соня.

— Як?.. — здивувалася Леся, але більше нічого не сказала.

Коли вони дійшли до площадки, на якій проводилися заняття з фізкультури, всі вже вишикувалися в шеренгу. Рябокінь привітався, діти гуртом відповіли.

— Так, запізнилися — в кінець, — сказав фізрук дівчатам.

Вони виконали його наказ. Потім всі повернулися праворуч і побігли по колу. Після пробіжки фізрук видав два м’яча та пішов в школу. Хлопці взяли футбольного і почали ділитися на команди. Дівчата схопили волейбольного та попрямували на асфальтовану площадку, котра знаходилася біля поля, під самим парканом.

Соня не грала ні в волейбол, ні тим паче в футбол, вона сіла на одну з лавочок біля поля та чекала на закінчення уроку. Леся залишилася з нею. Хлопці в цей час сформували дві команди, поставили в якості воріт дві каменюки, та два рюкзаки — напроти.

— Не боїшся? — запитала Леся.

— Кого?

Леся кивнула в сторону волейбольної площадки.

— Лісовську.

— Пішла вона, — відповіла Соня і подивилася туди, куди показувала Леся. Лісовська немов відчула, що говорять про неї, та обернулася, вони з Сонею зустрілися поглядами.

— Давай краще після уроку почекаємо, доки вони не підуть додому, а вже потім підемо до перевдягальні.

— А ще краще, якщо ми звалимо зараз.

— Зараз? Зараз же урок.

Соня зітхнула та закотила очі, дістала мобільник і навколишній світ перестав для неї існувати. Леся поруч видавала “ой”, коли хтось із хлопців падав, чи по комусь занадто сильно влучали м’ячем. Із віртуального світу, приблизно через півгодини, її визволив гучний сміх на волейбольній площадці. Соня відірвалася від мобільника і побачила, що Лісовська та її подруги регочуть над Ярославою, яка швидко від них віддалялася.

— Якого біса вона взагалі туди поперлася? — запитала Соня скоріше саму себе, аніж Лесю.

— Сиділа краще б з Капустянським — якраз солодка парочка, — відповіла Леся, дивлячись через одну лавочку на хлопця, котрого сьогодні заштовхали до дівчачої перевдягальні.

— Ммм... — промугикала Соня, піднявши високо брови та скрививши губи.

— Напевне, я сказала дурницю, — відразу виправдалася Леся.

— Ти ж не хочеш бути схожою на... — Соня не встигла договорити, її щось гучно ляснуло по обличчю. Вона на мить рефлекторно заплющила очі, а коли відкрила, то відчула, що права половина обличчя пече, а око сльозиться. Вона подивилася на хлопців, побачила, що Кикоть регоче сильніше від усіх. Її переповнювала злість, вона була ладна натовкмачити пику кожному, хто сміявся. Очікувала, що винуватець підійде та попросить вибачення. Але...

— Давай сюди м’яча, Рябокінь, — крикнув Кикоть.

Соня встала і взяла м’яча, розвернулася, підкинула того та вдарила ногою. М’яч полетів у бік школи.

— Ти що тупа? — вигукнув Кикоть. — Якого хріна, Рябокінь?

Соня змовчала, показала середнього пальця і пішла в школу, щоб привести себе до ладу та заспокоїтися.

— Я тобі того пальця знаєш, куди запхаю?! — продовжував Кикоть. — Гей, я до тебе говорю.

Дівчинка його не слухала, пришвидшила крок і вже через декілька секунд була в будівлі.

— З тобою все добре? — запитала Леся, яка йшла за подругою.

— Жити буду, — відповіла Соня.

***

Дзвінок застав її в туалеті. Соня пішла до перевдягальні, сподіваючись, що на обличчі не з’явиться синець. По дорозі зустріла хлопців і дівчат, які якраз заходили в школу, але серед них не було ні Лісовської, ні Кикотя. Не було Лісовської і в перевдягальні. Соня з полегшенням видихнула.

Досередини заходили інші дівчата. Одною з останніх була Майстренко Анна. Вона підійшла до Соні.

— Будь обережною, вони щось задумали, — сказала вона.

— Що ти несеш? Що задумали?

— Я не знаю, але мені здається, вони тебе чекають.

— Аню, то ти знаєш, чи тобі тільки здається?

— Моя справа — попередити, — сказала дівчина та пішла до своїх речей.

Соня продовжила перевдягатися. На обличчі не промайнуло і натяку на якісь емоції, але, звісно ж, їй стало не по собі. Всередині з’явилася тяжкість і неприємне лоскотіння внизу живота — дрібка адреналіну та страху. Вона не була боягузкою, але... Але вона не знала, чого чекати. Щось їй підказувало, що Лісовська на пару з Кикотем можуть зайти далі, чим могли би поодинці.

Коли в перевдягальні нікого не залишилося, Соню від роздумів відволік Лесин голос:

— Ну ти йдеш?

— Так, — розсіяно відповіла дівчинка. — Мені треба ще в туалет.

— Не йди, — сказала подруга. — Ходімо додому.

— Якщо мене хтось і чекає, то скоріше всього — на вулиці. Хоча, мені все одно.

— Давай зачекаємо прибиральницю і з нею разом...

— Підемо до мене додому? Не вигадуй. До завтра.

— Хочеш, я залишуся з тобою? — запитала Леся.

— Ні, вали вже, — відповіла Соня, хоча дуже хотіла, щоби з нею хтось був. Але Леся також може постраждати і... Це ж Леся — ще дитина, яку дуже легко образити і травмувати.

Соня натягнула рюкзак і вийшла з перевдягальні. Пройшла темним вузьким коридором до коридору широкого і світлого з вікнами та гардеробом. Подивилася праворуч, в сторону виходу, і побачила одну з поплічниць Лісовської — Яринку Мазур. Та її теж помітила, але зробила вигляд, що просто на когось чекає, дістала мобільник і почала тицяти пальцем по дисплею.

Соня покрокувала наліво, пройшла кабінет директора, звернула на східці, піднялася на другий поверх і пішла в туалет на інший кінець будівлі. Позаду нікого не було. В коридорі тихо: ні учнів, ні вчителів. Вона дійшла до кута і прослизнула до вбиральні.

Вона не знала, що дівчинка з першого поверху бачить її крізь вікна — школа має форму квадратної вісімки, тому, стоячи на першому поверсі, посередині, біля головних східців, можна бачити коридори лівої та правої частин так званої вісімки. Дівчинка посміхнулась і почала телефонувати.

Тим часом Соня закінчила свої справи та вже мила руки, коли в коридорі почувся шум. Вона знала хто там та куди прямує — нічого іншого і не очікуєш, коли тобі погрожують. І вона, звісно, не помилилася.

— Хто тут у нас? — почувся голос Лісовської. — Наша безстрашна.

Соню заштовхали до унітазів, притиснули до стінки.

— Бум! — вигукнув Кикоть і ляснув долонями по стіні обіруч голови дівчинки. Соня від несподіванки заплющила очі та скрикнула. — Тепер вже не така крута?

У вбиральні, крім Кикотя і Лісовської, знаходилися ще троє однокласників: Ваня, Вова та Яринка. Остання почала знімати відео на телефон.

— Що ми з нею зробимо? — вигукнув Кикоть. У Соні цієї миті виникло бажання заїхати йому коліном між ніг, але вона розуміла, що нічого доброго з цього не вийде.

— Головою в унітаз, — бовкнув один із хлопців.

— Це тебе треба головою в унітаз, — миттєво відреагував Кикоть. — А не це гарне личко...

Він провів долонею по Сониному обличчю. Дівчинка відразу скинула його руку. Кикоть схопив її за шию та притиснув до стіни.

— Не треба так грубо, — сказав він.

Ні, він не душив її, а просто тримав, але від цього Соні легше не було.

— А не тільки личко гарне, еге ж? — почувся хлоп’ячий голос.

— А? — спитав Кикоть.

До нього підійшла Лісовська та щось прошепотіла на вухо.

— Не тільки личко, кажеш? — запитав він, але дивився в цей час на Соню. — Зараз і подивимося.

Соня зрозуміла що до чого і чекати не стала. Вона відштовхнула хлопця та кинулася до виходу, але її відразу ж схопило четверо рук. Одна закрила рота. Хтось розірвав і стягнув футболку. Потім вона відчула чиїсь руки на джинсах і почала несамовито вириватися. На очах з’явилися сльози. Тепер їй стало по-справжньому страшно.

Дівчинка пручалась, але її міцно тримали ззаду, руки притиснули до боків. Через мить вона зосталася без джинсів і кросівок — в одних носках, трусах і ліфчику. Той, хто тримав її ззаду, здається, намагався її мацати, але ненав’язливо, немов випадково.

В наступний момент її розвернули і штовхнули до дальньої стінки. Дівчинка не втрималася на ногах і впала на коліна. Відповзла назад і притиснулася до стіни, обхопила руками коліна і заховала обличчя.

— А ну встань! — гримнув Кикоть. Соня не відреагувала.

— Тобі що сказали?! — приєдналася Лісовська.

Коли Соня навіть не поворухнулася, та підійшла до дівчинки і схопила її за волосся, змусила підвестися, тоді вхопила за руку — другу тримав Іван.

— Роздягніть ви вже її! — сказав Вова, котрий стояв осторонь.

— Геть дурний? Завались! — гиркнула Лісовська. — Давайте скоріше, і так товчемося довго.

Соню тримали за волосся, щоб вона не опустила голову та не сховала лице. Ярина продовжувала знімати. А Кикоть фотографував.

— Та скільки ти там ще будеш клацати? — не витримала Лісовська.

— Задом її розверніть, — відповів він.

— З відео витягнеш кадри! — вигукнула Лісовська. — Валимо.

Соню відпустили, вона сповзла по стінці, підібгала ноги і закрила обличчя. Коли двері зачинилися, вона побачила, що в туалеті нікого немає. Зникли десь і її речі (залишили тільки кросівки). А вміст рюкзака вивернуто в унітаз.

***

Вона ледве не бігла, вся тремтіла від люті, нічого не бачила попереду себе, прокручуючи в голові сцени з вбиральні. Їй пощастило дістатися до колодязя не отримавши жодної подряпини, і пощастило за першої спроби. Зараз він їй уже не здавався звичайним. Тепер він був немов більшим, ширшим, старішим, всередині — темнішим. Вона з острахом зазирнула досередини, але нічого, окрім пітьми глибоко внизу, не побачила. Та і чого вона боялася? Що, тільки-но перехилиться, з’явиться щось і схопить її, затягне? Так, подібна думка була, але на другому плані. Соня чомусь очікувала побачити там собаку, яку тато відвіз в ветлікарню, щоб приспати. Навіть їй думка про те, що замість лікарні тато поліз в ці хащі та кинув пса в колодязь здавалася надто нерозумною, та все ж... Нещодавно вона і подумати не могла, що якийсь колодязь здатен виконувати бажання.

Після того, як Соня залишилась у вбиральні сама, вона зателефонувала Лесі (мобільник знаходився в кишені з “блискавкою”, тому не випав з іншими речами в унітаз) й попросила принести якогось одягу. Коли дівчинка прийшла, Соня не стала нічого розповідати, — в неї не було часу, — тільки подякувала та швидко попрямувала додому. Там навіть не стала переодягатись у щось своє (тому на ній зараз рожеві джинси та сіра футболка з намальованою дівчиною в великих окулярах і рожево-синіми пасмами), а відразу дістала з-під матрацу дві монетки і дременула з дому. І ось тепер стоїть над пітьмою колодязя, тримаючи на долоні “Козоріжка” та царського рубля. Вона не знала, чи має значення, яку монету вибрати, але вирішила, що наступною буде “Козоріжок” — він дешевший аніж старовинний рубль.

Та якщо вибір монети — дрібниця, то з бажанням вона повинна бути обережною. Дорогою сюди Соня чітко продумала, що буде говорити. Звісно, довелося відігнати декілька божевільних думок, навіяних люттю, котрі кричали про безпощадне вбивство п’ятьох підлітків.

— Вони повинні поплатитися за скоєне, але не вмерти. Ніхто з них не повинен стати інвалідом чи отримати якісь страшні вади зовнішності. Всі п’ятеро повинні понести справедливе покарання. Зганьбитися перед натовпом — найкращий варіант. Мої фото і відео зі мною не повинні потрапити в інтернет або піти по руках.

Вона сказала не зовсім так, як хотіла, але в загальних рисах суть передала. Було щось іще, якийсь момент, але їй не вдавалося його згадати. Дівчинка вирішила, що якби то було щось аж прямо дуже важливе, то вона б його нізащо не забула. Тому вона розтиснула пальці, які тремтіли від хвилювання, і срібний “Козоріжок” без єдиного звуку полетів у темряву. Це здавалося дуже неправильним — коли відбувається щось містичне, угода з силами, що незрозумілим чином впливають на реальність і втручаються в хід подій за простим бажанням смертної людини, то це просто не може відбуватися в абсолютній тиші. Але це було так, і лякало значно більше, ніж якби зараз дув сильний вітер, періщив дощ і з неба спадали блискавки. В абсолютній тиші тебе нічого не відволікає від самого себе та знання того, що ти зробив. Ні, звук все ж таки був — тихий сплеск води від монетки. Соня продовжила дихати, коли почула його, розвернулась і попленталася додому.

До приходу батьків ще півтори години. Спочатку дівчинка переодяглась, а Лесин одяг сховала глибоко до шафи. Потому зайшла в інтернет, очікуючи у власній хроніці на Facebook побачити сьогоднішні світлини з вбиральні. Але, звісно ж, їх там не було. Не було і ніяких повідомлень від однокласників, котрим Лісовська та Кикоть могли їх розіслати. Не було нічого. Радіти також нічому — Соня впевнена, що ті світлини рано чи пізно опиняться в інтернеті. Якщо тільки... Якщо тільки колодязь не завадить.

Чомусь Соня зраділа. Повірила, що ніхто не побачить її оголеною, тому що вона загадала бажання і воно неодмінно здійсниться. Вона спробувала пригадати мить, коли саме прийняла для себе, що колодязь чарівний, але марно. Чомусь дівчинці здавалося, що вона має рацію. Або ж це просто банальні обнадійливі сподівання. Як би там не було, вона скоро дізнається. А поки що їй треба зробити уроки та щось поїсти.

***

— Я тебе тут почекаю, — сказала Соня.

— Три хвилини, — відповіла Леся і зайшла до квартири.

Дівчинці довелося тупцяти біля ліфту близько десяти.

— Могла б і ввечері віддати, — сказала Леся, коли вони вийшли на вулицю та попрямували до школи. — Ти їх хоч випрала?

— Вибач, ні.

— Ну, нехай...

— Я не хотіла, щоб хтось їх побачив, ось і все. Був би допит, купа запитань і подібний гемор.

— Та все нормально.

Декілька хвилин вони йшли мовчки. Леся нічого не розповідала, а Соня не могла запитати прямо, тому пішла здалеку. Поцікавилася, чим займалася вчора Леся, чи не бачила вона чогось цікавого, не чула якихось новин тощо.

— Ти можеш нормально сказати? Я не розумію, до чого ти ведеш, — не витримала Леся. — Це щось пов’язане з учорашнім? Що там взагалі сталося? Ти взагалі бачила Віку і Богдана? Вони...

— Та ну тебе, вже не можна просто поговорити, — відмахнулася Соня.

— Тато за сніданком говорив про пожежу в якомусь готелі. Це ти хотіла почути? — сказала Леся, але відповіді не отримала.

Решту шляху до школи вони німували. Леся якби щось знала, то її б не довелося запитувати — розбазікала б по телефону ще вчора ввечері, або сьогодні зранку. Приховувати вона теж не могла — не вміла, Соня відразу розуміла, коли Леся бреше чи чогось не договорює.

Вони ввійшли до класної кімнати. Соня хвилювалася, швидко оглянула присутніх і відмітила, що тих, хто вчора був у вбиральні — немає. До початку уроку залишалося ще п’ять хвилин, але дівчинка була впевнена, що вони не з’являться.

З ними сталося щось жахливе.

Та не встигла вона подумати про те, що з ними могло статися, коли до класу увійшла Мазур Ярина. Через дві хвилини — Кикоть і Лісовська, якісь змарнілі та змучені. На Соню вони ніяк не відреагували — лише ковзнули незрячим поглядом. Іван і Вова не прийшли.

Соні стало зле, голова пішла обертом. Щось сталося з ними усіма, окрім хіба що Ярини (вона вигляділа цілком нормально). Шось сталося, але вона не може підійти та запитати. Кикоть і Лісовська живі та здорові як вона того і хотіла — вже добре. А ось що з тими хлопцями?

На перервах Соня сиділа в класі і слухала, сподівалася підслухати бодай щось, але марно. Ті двоє відмовчувалися. Ярина тільки після першого уроку спробувала випитати щось в Лісовської, а потім забила. Ярина недобре посміхалася, коли зустрічалася поглядом з Сонею. Соні хотілося кричати, тому що незнання не давало спокійно всидіти на місці. Їй хотілось-таки підійти та запитати, але вона цього нізащо не зробить. Колись неодмінно вона про все дізнається.

На великій перерві Соня прослідкувала за Яриною до їдальні. Вигляділа та вже не так, як зранку — помітно зблідла, рухалася невпевнено та не робила різких рухів головою. Дівчинка замовила тільки чай і зайняла вільний столик в кутку. Соня їсти не могла від хвилювання, тому теж взяла тільки чай і підсіла до неї. Ярина від несподіванки поперхнулась, але замість кашлю видала з закритим ротом відрижку, скривилася, зробила ковток і важко видихнула, схопила стакан та випила добру половину (чай завжди подавали ледве теплим).

— Що ти зробила з відео? — запитала Соня, не зважаючи на стан дівчини.

— Я знімала на телефон Віки, — відповіла та, втупившись в стільницю.

— Ну а вона що? А Кикоть? Він фотографував, — насідала Соня.

— Я... Я не знаю, ми розійшлися вчора... Вони пішли кудись разом. А Вова і Ваня пішли собі також разом. А я...

— Я не збираюся тебе чіпати, хоча мені дуже цього хочеться, — сказала Соня. — Так що заспокойся.

— Я не хотіла, — тихо відповіла Ярина.

— Краще закрийся, — відповіла Соня. Вона зрозуміла, що ця дурепа нічого не знає, тому пересіла за інший столик, допила свій чай і пішла в клас.

Під кінець шостого уроку (англійська) Ярина попросилася вийти.

— Потерпи ще п’ять хвилин, — роздратовано відповів Федір Миколайович (серед учнів відомий як Фєдя чи Федян) і продовжив мучити байдужого до англійської Шевченка. — The issue of the school newspaper?... Я дочекаюся відповіді сьогодні чи ні?

— Та не знаю я, — уже вкотре повторив хлопець.

— Два, сідай.

Соня обернулася. Ярина сиділа за три парти позаду, в середньому ряду (Соня займала місце в ряду під стіною). І обернулася вона якраз вчасно, щоб побачити, як дівчина намагається встати, прикриває рота рукою, падає назад на стілець, щоки роздуваються, немов у жаби, а крізь пальці витікає блювота. Ярина прибирає руку, — з рота відразу виливаються залишки на парту та спідницю, — схиляється набік, видає “бу-е-е” і блює на підлогу. Антонюк, що сидів збоку від неї, підібгав ноги аж до грудей, щоб не потрапило на нього. Всі в класі затихли. Пройшло декілька секунд і хтось не витримав, видав коротке “ги-ги”. Хтось давився від сміху, мужньо намагався стримати його, але не зміг більше терпіти та просто закричав. Це вже викликало дикий регіт. Реготали тільки хлопці, та й то не всі. А дівчата почали кричати, щоб вони позатикалися. Ярина тим часом вилетіла з класу. Відразу ж пролунав дзвінок, так що вона навряд чи дістанеться до вбиральні непоміченою. Соня не змогла стримати посмішки, яку відразу ж прикрила рукою.

***

— Це було бридко. Найгірше, що мені доводилося бачити. А смерділо як... Жах. Я на місці Яринки перейшла б до іншої школи. А краще виїхати з міста. Такий сором, — жебоніла Леся.

Коли вони дійшли до Лесиного під’їзду, де завжди прощалися, дівчинка кинула “бувай”, але Соня затримала її.

— Чуєш, в тебе є якісь монети? — запитала вона.

— В гаманці є копійки, — відповіла Леся.

— Та я не про те! Якісь іноземні. Або старі.

— Десь був цілий пакетик із радянськими. А тобі навіщо? Невже знову підеш до криниці?

— Може і піду, — огризнулася Соня. — Більше ніяких нема?

— Десь валялися, здається, центи чи євроценти. Була ще якась китайська з отвором посередині, але я не впевнена, що то справжня — ми її купили колись давно в торговому центрі як сувенір, там їх було багато і коштували вони...

— Ти можеш мені дати центи? — перервала Соня.

— Всі?

— Та блін! Одну монету.

— Мені не шкода, завтра принесу в школу.

— А зараз можна?

Вони піднялися на шостий поверх. Соня не стала заходити до квартири — Леся знала, де лежать ті всі “скарби”, тому Соня отримала монетку буквально через декілька секунд.

— Цілих п’ять, — сказала Леся.

Соня на обороті побачила дубовий лист із двома жолудями в оточенні зірочок, спереду — земну кулю, п’ятірку і напис “EURO Cent” маленькими літерами. Монета за розміром походила на двадцять п’ять наших копійок.

— Обміняти за курсом? — запитала Соня.

— Навіщо? — здивувалася Леся.

— Та я жартую, господи. Дякую, бувай.

— Ти прямо зараз йдеш туди?

Ліфта ніхто не викликав, поки вони розмовляли, тому двері відчинились одразу після натиску кнопки.

— Ні, — відповіла Соня. — До завтра.

Соня вийшла на вулицю, сховала монету до кишені джинсів та пішла до колодязя. Лесі вона збрехала, тому що боялася, що та (малоймовірно, але все може бути) ув’яжеться за нею.

Дорогою вона думала. Про колодязь, про Мазур, про Кикотя і Лісовську. Поки що рано робити якісь висновки, ніяких підтверджень того, що він “працює” — ті всі події можна трактувати як збіг. А зараз вона йде туди заради перевірки (а монетку в Лесі взяла, щоб не жертвувати царським рублем). Що там трапилось із четвіркою з вбиральні може з’ясуватися ще не скоро, а їй кортить дізнатися, чи насправді є якась магія.

Як і минулого разу, їй було лячно. Вона нервувала, коли спускалася по коридорчику в яму. Вона боялася цієї клятої діри в землі, хоча і не розуміла чому. Була впевнена, що він незвичайний? Можливо і через це. В різні моменти дня вона схилялася то до одного, то до іншого. Вранці та вдень називала себе дурепою, але ввечері, перед сном... Темрява допомагає повірити у речі, які при світлі здаються найбільшими дурницями та про які ніколи не говорять без посмішки психічно здорові люди.

— Я хочу цуценя, здорове цуценя, яке проживе довгі роки, яке батьки дозволять залишити та будуть любити, як і я, — промовила вона і кинула монету, затамувала подих.

Було тихо. Вони тільки-но зрозуміла, що тут завжди тихо: ні вітру, ні цвірінчання пташок, ні стрекіту цикад тощо. Саме тому вона завжди чула сплеск води. Наразі вона чула тільки своє прискорене серцебиття. Коли в легенях вже почало поколювати, вона гучно видихнула так і не почувши сплеску. Соня скинула рюкзак і витягнула звідти гаманець. Відкрила маленьку кишеньку і висипала монети на долоню. Найбільшою і найважчою була одна гривня.

Дівчинка знову підійшла до колодязя, повторила бажання про цуценя, кинула, стала слухати — ні звуку не долинуло з пітьми. Значить це, що він не прийняв монету? Скоріше за все. Гривня важила так само (якщо не була важчою), як п’ять злотих і “Козоріжок”, тому цей клятий сплеск повинен бути.

Соня не стала довго думати, відшукала надтріснуту цеглину в траві біля фундаменту посеред ями, та розбила її надвоє. Один шматок кинула на землю біля колодязя, а другий пожбурила в нього — нічого. Такого вже не могло бути. Якщо там немає води, все одно повинен бути хоч якийсь звук: хоч удар об землю, хоч чавкання мулу чи багна, чи що там внизу. Другу половину дівчинка кинула під кутом. Цеглина билась об стіни з глухим стуком, але майже відразу все стихло. Це було несподівано, Соня схопила рюкзак і дременула звідти.

3

Того вечора вона довго не могла заснути. І винен в тому був не колодязь — про нього вона навіть не думала. Винен був тато, котрий “затримувався на роботі” — так вони говорили, коли він пив. Сьогодні вівторок, він напивається тільки по п’ятницях або суботах. Тому цілком можливо, що сьогодні він насправді затримується на роботі. Мама йому не телефонувала, не хотіла ризикувати, давати зайвий привід визвіритися на неї, дати щось, що допоможе йому виправдати власні дії. Він не міг мовчки прийти додому і побити її, йому потрібно було що-небудь, якась дрібниця. Іноді такою дрібницею було взуття, яке стояло на підлозі перед дверима, а не на полиці. Іноді це була його чашка, котру ніхто “не удостоївся помити, доки він тяжко працює”. Мама не могла заховатися в спальні та замкнути двері — не було клямки. А якби та була, то він би вибив їх і їй дісталося б сильніше. Також замкнені двері могли слугувати ще одним виправданням.

Останнього разу Соня дивилася час о пів на першу. Пройшло десь із п’ятнадцять хвилин, коли дівчинка вже почала провалюватися в сон. А буквально через мить вона почула крик матері та розплющила важкі повіки, взяла мобільник — друга ночі.

— Йди спати, я прошу тебе, — кричала мама.

Голоси були десь близько, звучали лунко. Мама ніколи не підвищувала голос, коли батько повертався в такому стані. Соня не могла після короткого сну зрозуміти, що відбувається. Почувся звук ляпасу, мама скрикнула. Кроки наближалися до її кімнати. Скрипнула дверна ручка, мама вигукнула:

— Соню, він!.. — їй не дав договорити ще один ляпас.

Соня сіла на ліжку та просто чекала. Тікати було нікуди. Через мить він увімкнув світло в кімнаті. Дівчинка побачила в його руці якісь папірці, в іншій — ремінь від штанів, звук якого, скоріше за все, чула Соня. Потім її погляд вихопив в коридорі маму, яка сиділа на підлозі й дивилася прямо в очі Соні, на її обличчі червоніли дві широкі смуги. А потім все навкруги заполонив він.

— Зараз ми просто поговоримо, — сказав батько. Соня змовчала. — Телефонувала мама, сказала, що знайшла в кімнаті дещо цікаве.

— Чия? — тихо запитала Соня, тому що гра в мовчанку могла його роздратувати.

— Твого однокласника. Кікоть чи Кіготь, але ти й без мене знаєш чия. Як і знаєш, що в мене тут. — Він підняв папірці. Соня не знала. В такому стані не могла скласти одне з другим.

— Я тебе прошу, не чіпай її, — долинув ззаду мамин голос.

Він різко обернувся, попрямував до коридору та ляснув дверми. Потім повернувся до Соні. Кинув ті папірці на ліжко та слідкував за реакцією дочки. Дівчинка побачила, що на тих фото вона, у вбиральні, в самій тільки білизні.

— Я... — почала вона.

— Ти! — гримнув він. — Малолітня хвойда!

— Мене тримали, мене могли побити...

— Я не бачу там нікого окрім тебе.

— Вони обрізали фотографії... Ти дійсно думаєш, що я стала б фоткатися в шкільній параші?!

Остання фраза мала б звучати по-іншому, без “дійсно думаєш”, без “параші”. Також зовсім інший повинен був бути тон і гучність, але... Соня встигла закрити руками обличчя до того, як він на неї накинувся.

***

Того ранку середи вона ненавиділа весь світ. Ненавиділа маму — за те, що вона боїться піти від нього, або досі кохає і тому не хоче йти. Ненавиділа чоловіків — тому що вони б’ють жінок. Ненавиділа поліцію — тому що вони не зможуть їх захистити, якщо до них звернутися. А особливо ненавиділа батька — тому що він перетворив їхнє життя в пекло; звичайно, не кожен день був пеклом, але кожен день був очікуванням на нього. Кожного дня, о пів на шосту, Соня тільки і може прислуховуватися — прийде чи не прийде. Мати зазвичай приходить за десять хвилин до нього, тому для неї ці десять хвилин теж проходять в болісному очікуванні. Вони бояться його, але сподіваються, що він повернеться додому вчасно та посміхаються, бачачи його на порозі.

Вчора він не бив Соню по обличчю, але наставив безліч подряпин по всьому тілу, руках та ногах. Вона була в піжамі, а бив він не з усієї сили, тому кривавих ран не було. На ранок вона виявила декілька синців на руках і ногах, і один на правому боці. В мами під лівим оком був велетенський синець аж до вуха, та ще один на лобі. На роботу вона сьогодні не пішла, і вийде не скоро — для касира супермаркету все-таки важливий зовнішній вигляд. Але зранку вона посміхнулася, коли побачила Соню, і від цього дівчинка ледве не розплакалася.

Тато, як ні в чому не бувало, встав без жодного натяку на похмілля, поснідав, і вже о пів на восьму звалив на роботу збивати дерев’яні піддони.

Соня не хотіла їсти, та навіть з ліжка не хотіла вставати і йти до школи. Але встала, тому що в школу не збиралася. Поїла, тому що мама вже розігріла та поставила на стіл суп. А потім взяла рюкзак, царського рубля і пішла до колодязя.

Леся зателефонувала о сьомій сорок — якраз коли Соня вийшла з дому.

— Я тобі зараз таке розкажу. Слухай: Настя дізналася від Іри, а тій розповіла...

— Давай ближче до суті.

— Ти знаєш, чому Ваник і Вова не були вчора в школі?

— Я не буду вгадувати.

— Позавчора вечором вони підіймалися ліфтом в домі Кикотя і ліфт упав. Уявляєш?

Соня зупинилася.

— Вони живі? — тихо запитала вона.

— Так, але там щось із ногами, переломи та все таке, але нічого страшного.

— А Лісовська і Кикоть, з ними що?

— Звідки ти знаєш, що з ними щось трапилося? — запитала Леся з подивом.

Соня декілька секунд німувала, не знаючи, що відповісти.

— Вони вчора в школі були якісь... дивні.

— А, ясно, — сказала Леся і заторохкотіла далі: — Там взагалі історія. Ти пам’ятаєш, я тобі говорила про пожежу в готелі, про яку мені позавчора розповів тато? Так ось, виявилося, що там був тато Богдана та мама Віки, уявляєш? В одному номері.

— Вони живі? — знову це запитання, знову погане передчуття.

— В них якісь незначні опіки, та то таке. Впевнена, він більше постраждає від мами Богдана. А от мамі Лісовської пощастило, що вона не одружена, а то чоловік міг би її й вбити за таке.

— Досить! — вигукнула Соня.

— Що?.. Що таке?

— Нічного нового — ти іноді верзеш дурниці. Звідки ти взагалі дізналася про них?

— Вадік із нашого класу дружить із Женьой із восьмого “А”, а в того батько пожежник, він знайомий з батьком Богдана. А от Віка сказала Наташці, що її мати потрапила в лікарню, сказала, що з опіками, а за день до того Віка запросила до себе подруг, тому що її мама поїхала на всю ніч до “якогось мужика” — як мені дослівно передали. Так от...

— Я зрозуміла, — перервала Соня і поклала слухавку.

Після згадки про пожежу вона вже знала, що в готелі були батьки Кикотя і Лісовської, тому що згадала фразу, важливу фразу, яку забула сказати, загадуючи бажання, в ній якраз ішлося про рідних, що вони не повинні постраждати.

Загалом дивно, як саме колодязь виконує бажання. Чому завжди неправильно? Як він взагалі вирішує, що зробити? Як він взагалі щось робить? Треба бути обережним і досить чітко та виважено формулювати, що тобі потрібно, інакше може статися щось, чого Соня собі ніколи не пробачить. Краще взагалі до нього не наближатися, тому що це небезпечно. Так вона і зробить. Але не сьогодні. В неї є ще одна монета, є ще одне бажання. І виконувати він його може як заманеться. Звісно, якщо він прийме монету. Соня не могла зрозуміти, чому “Козоріжок” та злоті прийняв, а євроценти та українські копійки — ні. В цьому немає ніякої логіки, колодязю взагалі не потрібні ті монети, це ж всього лише формальність, йому насрати, чи то буде одна копійка, чи то буде старовинна монета із золота. Монети, що він прийняв (татові), вона взяла дома. А ту, що ні — дала Леся. Гривня була її власна. Соня поміркувала б над цим ще, та її думки перервав автомобільний гудок — вона переходила дорогу і не дивилася по сторонах.

***

Спочатку вона кинула в колодязь цеглину — цілу. Як і вчора, та беззвучно зникла в пітьмі. Потім вона дістала царського рубля і довго на нього дивилася. Думала про батька. Він вчора її вперше побив. Раніше він її навіть не ляскав в якості покарання, а тут таке. Вона його ненавиділа. Ненавиділа ті вечори, коли сиділа в темряві кімнати, плакала і слухала крики матері та його п’яний лемент. Як давно це почалося? П’ять чи шість років тому? Здавалося, що це було завжди. Коли Соня підросла та одного разу спробувала вийти та заступитися за матір, то та сама ледве не вбила дівчинку. Мама наказала їй повернутися до кімнати, а коли Соня не поворухнулася, то та схопила дівчинку за руку і затягла в спальню, і робила вона це з якось люттю, боляче стискала її руку, різко тягнула, в кімнату закинула як викидають на вулицю шкодливого кота. А ще сказала більше ніколи не виходити, тому що вона сама Соню відлупцює.

Тоді вона почала щось розуміти. Мама нікуди від нього не піде. Мама боїться його. Мама кохає його. Мама вірить, що він виправиться, якщо прислуговувати йому та бути смиренною. Соня не могла якось на неї вплинути, не могла щось змінити. Дотепер.

— Я хочу, щоб мій батько вмер. Вмер швидко, а не мучився довгі роки від якоїсь хвороби.

Вона кинула монету, через декілька секунд почула сплеск і пішла від колодязя, щоб більше ніколи до нього не повертатися.

Соня якраз встигла до початку другого уроку. Леся відразу пристала з допитом та відповідей не отримала. На наступній перерві вона вже намагалась обговорити вранішні плітки, але Соня відмовчувалася. Її млоїло. Від думки, що вона насправді уб’є свого батька, їй було погано. Не тому, що вона досі любила його — ні, він давно вже для неї просто “придурок”. Їй було не по собі від думки про те, що вона вбивця. Вона намагалася виправдовуватися, казала собі, що іншого виходу немає. А особливо, якщо ти маєш справу з колодязем, який завжди намагається виконати бажання якось не так. Вона могла б, наприклад, сказати, щоби він перестав бити матір. Але що в такому разі? Убив би жінку? Чи почав би лупцювати Соню? Також вона могла попросити, щоб він пішов з їхнього життя і ніколи не повертався. Але це також могло закінчитися його смертю. Єдиним варіантом була його смерть. Соня розуміла, що так буде правильно. Соня розуміла, що це до біса неправильно, але так потрібно зробити, інакше він буде спокійно собі продовжувати, доки не нап’ється одного разу до чортів перед очима та сам не вб’є матір або її.

На наступній перерві Леся заговорила про колодязь. Від згадки про нього Соня здригнулася.

— Що с тобою? — запитала Леся.

— Забудь про той колодязь. Чи ти все-таки віриш в казочки? — відповіла Соня.

— Та ні, просто запитала. В тебе щось трапилося? Ти така бліда.

— Нє, забий.

Мазур Ярина сьогодні в школу прийшла — хлопці збиткувалися над нею на кожній перерві, ходили слідом і гучно відригували. Лісовська і Кикоть також були. Лісовська вже навіть посміхалася. А от Кикоть був досі сумний. На Соню ніхто з них уваги не звертав.

Соня ледве дочекалася закінчення уроків, їй життєво необхідно було потрапити додому. Мама була вдома, накривала на стіл.

— Ма? Все нормально?

— Так, — відповіла жінка і посміхнулася. — А що?

— Просто питаю.

— Йди переодягайся і сідай їсти.

— Щось не хочеться.

— Ти захворіла? Ти ж “завжди ладна жерти”. Чи як ти там кажеш?

Соня тяжко зітхнула та мовчки пішла до своєї кімнати. Мама ув’язалася за нею.

— Щось трапилося?

— Нє.

— Щось в школі?

— Все добре.

— Це через вчорашнє?

— Мамо! — гримнула Соня. Залиш мене в спокої!

Жінка зрозуміла, що зараз нічого від неї не доб’ється, тому причинила двері в кімнату та пішла собі.

Соня кинула рюкзак на підлогу біля шафи, впала на ліжко та, виснажена думками і переживаннями, невдовзі заснула.

***

Їй знову снився колодязь. Було темно та безвітряно. Дерева та кущі не рухалися. Не вигукували сови. На небі не було місяця, але все було видно й без нього. Соня не боїться, вона швидко спускається в яму, звертає праворуч до колодязя. Він такий як завжди, але кущі на схилі над ним стали більшими та прикривають його гілками. З боків з’явилася висока трава, майже по пояс, а спереду — по коліна. Вона підійшла та зазирнула. Колодязь був повен води, темної, ледве не чорної. Ніхто не вистрибнув звідти, щоби схопити її. У віддзеркаленні вона побачила тільки себе.

Соня розплющила очі. В домі було тихо. Вона лежала і думала про сон. Про те, чому злякалася свого віддзеркалення в воді так, що аж прокинулася. Потім вона згадала про сьогоднішнє бажання та потягнулася за мобільником. Сімнадцята двадцять п’ять. Батько повинен повернутися через п’ять хвилин. Або не повернутися взагалі. Соня вийшла до вітальні і побачила, як і нещодавно, телевізор із вимкненим звуком. Але тепер на дивані сиділа мама та незрячим поглядом тупилася в екран. Соня враз спітніла.

— Ма? — тихо промовила вона.

Мама повернула голову, закліпала повіками, немов не бачила Соню, а потім сфокусувала погляд на її обличчі.

— Що сталося? — запитала Соня.

— Сідай, треба поговорити, сідай, — відповіла мама і спробувала посміхнутися.

Соня сіла поруч. Подивилася на маму. На вже червоні великі синці під оком та на лобі. На вимучену посмішку. Соня знову ледве не заплакала. Вона дивилася на матір і розуміла, що вчинила правильно сьогодні. У неї з’явився шанс, не скористатись яким вона просто не могла. І зараз Соня не жалкувала про скоєне. Зараз не було ніяких сумнівів. Ніяких докорів сумління. Так, це все з’явиться потім, деякий час буде мучити її, але пройде. Час все лікує. Вона буде дивитися на матір, яка потроху оговтується від смерті чоловіка і буде виліковуватися разом із нею. Дивитися на матір, вільну від тирана, яка колись неодмінно стане щасливою. Не може не стати.

— Соню, — почала мама і відразу замовкла.

— Що трапилося? — запитала Соня, хоча і сама все знала.

— Сьогодні помер твій батько.

Вона очікувала почути саме це, та все одно слова болем пройшли по грудях і тяжкістю осіли в шлунку.

— Як? — видавила з себе Соня.

— Йшов додому, вже біля під’їзду з даху йому на голову впала цеглина.

Соня згадала, як кидала цеглу в колодязь, і по шкірі пішли мурашки. Але... Що? Додому? Під’їзд?

— Який іще під’їзд?..

Соня затихла, різко повернула голову вліво, на звук, що йшов від вхідних дверей — повернулася ручка, двері відчинилися, в дім зайшов її батько. Мама німувала та просто тупилася в телевізор. Соня нічого не розуміла, але мовчала, поки батько роззувався. Мовчала, доки він не випив на кухні води та не пішов до вбиральні. Коли він закрив двері, мама схлипнула, але глибоко вдихнула та заспокоїлася.

— Що це?.. — почала Соня, але мама заговорила одночасно з нею.

— Я тобі колись повинна була сказати, але не могла. І ось...

— Що? — Соня вже зрозуміла, але повинна була це почути.

— Сьогодні помер твій справжній батько.

04.05.2018



Форма твору: Жахи
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 16
Опубліковано: 21.08.2018 11:09





© Copyright: Сергій Каменчук



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи