chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Мама для Анни-Марії

[Сергій Каменчук]  Версія для друку


Він переводив погляд від нірки біля дверей до власноруч виритої ямки перед нею. В стіні ямки, на загостреній, як зубочистка, паличці висів шматочок сирого м’яса. Це завжди спрацьовувало, рано чи пізно, але завжди. Він намагався не дихати, затамовував подих на хвилину, а потім гучно видихав. Відразу ж бив себе двічі кулаком по голові і тихенько стогнав від болю, погладжуючи гладенько вибриту, синю від покарань, шкіру.

Він помітив, що світло, котре проникало всередину крізь щілини між дошками стін і дверей, тепер майже нічого не освітлювало в будинку. Зі свого ліжка (купа сухої трави) він ледве бачив стіл напроти, під іншою стіною. А про стільчик, на якому сиділа напівгола Анна-Марія, годі було і говорити. Він затамував подих, але тепер не для того, щоб ненароком своїм гучним шипінням повітря не злякати здобич. Тепер він просто не міг дихати — вона дивилася на нього. Він впевнений, хоча і не бачить її темних очей-ґудзиків. Вона дивиться на нього зле. Вона ненавидить його. Ненавидить тому, що він дуже поганий батько. Він ледве ворушить губами в німому вибаченні, з великим зусиллям відводить погляд від темної постаті і знов заклякає — з нірки визирнула маленька сіра мордочка, вона поворушила сірими вусиками і спробувала на смак повітря. В повітрі щось було, цікавий, незвичайний запах, але запах їжі. Миша вилізла з нірки наполовину, затихла, прислухалася.

Він випустив повітря з легень, але цього разу йому вдалося зробити це без жодного звуку. Або майже без звуку — миша в цей момент перестала тремтіти, перетворилася на камінь, тільки оченята блищали і ледве ворушилися. Декілька секунд, довгих секунд для нього, в які він уже встиг подумати, що Анни-Марія розлютиться і він буде вимушений ночувати сьогодні на вулиці, а зранку збирати ягоди і букет квітів для неї, щоб отримати вибачення. Він не хотів спати на вулиці. Від однієї думки про це йому стало недобре. Він боявся виходити на вулицю вночі, там створіння, які можуть йому нашкодити. Він ніколи не бачив ні одного, але чув їх щоночі. Деякі з’являються разом з вітром і повзають по даху, вишукуючи шлях всередину, скребуть гострими кігтями по залізу, а потім десь зникають. Вони з’являються і вдень, але дуже рідко.

Він зіскочив з ліжка, із радісним криком кинувся до ямки, в яку встигла потрапити миша, доки він думав про створіння. Шматочок м’яса висів неушкоджений, чому він теж дуже зрадів. Він спіймав мишу і скрутив їй шийку, як робив це вже не один раз.

— Анна-Марія, — прошепотів він. — Подивись.

Він обережно підійшов до дівчинки і присів, простягнув здобич.

— Ще один клаптик для твого платтячка, Анна-Марія, — несміливо промовив він.

Дівчинка нічого не відповіла, вона ніколи нічого не відповідала, можливо, вона взагалі не вміє розмовляти. Але вона змінилася. Здавалося, погляд подобрішав, і він посміхнувся — вона задоволена.

Швидше, до столу. Гостра бритва, котрою він голив обличчя і голову, котрою потрошив мишей, різав їжу, виточував палички для наживки в ямку, і котрою вирізав шматочки м’яса для наживки із власного тіла, чекала його на столі. Він умілими рухами відтяв миші голову, зробив поріз уздовж і витягнув нутрощі, кинув їх в залізну миску, куди пізніше вирушила і тушка без шкіри — його вечеря.

Шкірка зосталася на столі, придавлена важким плоским каменем. Він обернувся до Анни-Марії спиною і повечеряв. Йому чомусь було соромно, якщо дівчинка бачила, як він їсть. Він робив це гучно, завжди плямкав, через свою необережність вимащував губи і підборіддя кров’ю. Він не хотів, щоб вона бачила його таким. А може йому було не по собі, тому що Анна-Марія ніколи не їла і це було дивне і незрозуміле для неї видовище.

***

Скрізь сон він почув, як створіння почали падати на дах, з гучними глухими звуками приземлялися. Деякі відразу бігли і зіскакували на землю. Деякі залишалися і шкрябали дах. Він прокинувся і міцніше притиснув до себе дівчинку. Їй також було страшно, він знав це, тому шепотів їй на вухо заспокійливі слова і гладив по голівці. Сьогодні буде жахлива ніч, тому що створінь занадто багато і вони занадто голодні, занадто шумні, занадто злі — вони завжди такі перед дощем. Він не любив дощ, тому що гуркіт крапель по даху заглушував всі інші звуки — він не міг чути створінь.

Перед дощем йому було завжди погано. Він почувався винним. Він не міг гарантувати безпеку дівчинці. Це було основним, через що він себе корив. А заодно з цим з’являлося все інше: платтячко, лялька, мати. Як довго він буде ще робити платтячко? Як довго ловитиме на собі невдоволені погляди дівчинки, яка змушена проводити дні і ночі напівоголеною? Так, він її вкриває в холодні дні ковдрою, але це зовсім інше. А ще він обіцяв їй зробити ляльку, щоб їй було не так сумно. І мати. Але борода і волосся так повільно ростуть... Колись він пробував зробити ляльку з трави, але вона занадто швидко зіпсувалася і розсипалася, і Анні-Марії це зовсім не сподобалося.

Він заснув. А зрозумів це, коли крізь тишу сну пролунав гуркіт грому. Він закричав і натягнув ковдру на голову, притиснув Анну-Марію так сильно, як тільки можна було. Тепер йому потрібні заспокійливі слова, але вона не може їх вимовити.

Вони лежали під ковдрою. Слухали удари крапель по даху. Здригувалися від грому. Прислуховувалися до дверей, в котрі бився вітер. Намагалися вгадати, скільки створінь на даху і що вони роблять. Міцно заснути не вдалося. Він дрімав, продовжуючи слухати, прокидався і оглядав будинок в пошуках створінь.

Злива закінчилася на світанку. Птахи затягнули свої звичайні пісні — це означало, що поблизу немає створінь і вони з Анною-Марією тепер в безпеці. Він прошепотів їй своє спостереження на вушко і заплющив очі, але заснути не вдалося — з-за дверей долинув жіночий голос.

***

— Тут якийсь сарай! — кричала дівчина. — Чуєш?

— Анно ... звернула... туди... — ледве чутно доносилося із слухавки.

— Та що Анно? Ти казав, що я за дві години буду в селі, а пройшло вже... Я вийшла вечором, ще засвітла, а зараз вже сходить сонце. Я не можу зателефонувати до Поліни, вона поза зоною. Я не можу...

— ...повертайся...

— Що я по-твоєму зараз роблю? Намагаюся знайти дорогу до авто, а тут цей сарай, якого не було, коли... — Зв’язок обірвався.

Аня подивилася на дисплей — на значку мережі з’явився хрестик.

— Прекрасно, — мовила вона. — Просто прекрасно.

Дівчина відкрила карту, побачила мітку на дорозі, де стоїть її авто з подругою (якщо ще стоїть), побачила село, про яке казав її хлопець, побачила навіть синю лінію маршруту по лісовій дорозі. Але це все було марним, тому що GPS в лісі не працював. Вона намагалася згадати, де звернула не туди, і де зараз знаходиться, але на карті, як вона зрозуміла, були далеко не всі дороги. Дивно, що вони там взагалі були. Аня закрила додаток і заблокувала дисплей, щоб не розряджати задарма акумулятора.

Над сараєм схилилася невисока, потворна сосна, гілки беззвучно ковзали по даху навіть від легенького вітру. Вона на мить уявила, які звуки вони видають, дряпаючи залізний дах, і як там узагалі можна спати в таку ніч, яка от була сьогодні.

Вона промокла і змерзла, відчувала, що не на один день зляже з температурою. Але це її зараз мало хвилювало. По-перше, вона хотіла вибратися з цього лісу. По-друге, вона дуже хотіла спати. Дівчина подумала, що в сараї може бути сіно, і вона приляже на годинку. Роздягнеться, повісить одяг надворі, щоб він просохнув, а потім приляже. Якби їй не треба було висушити одяг, вона взагалі туди не... Вона скрикнула і відскочила назад. Почала заспокоювати дихання, глибоко вдихнула і гучно видихнула, вдарила шишку, яка налякала її, ногою і взялася за дверну ручку.

***

Він підвівся з ліжка. Голос? Люди? Тут ніколи нікого не було. Навіть ніхто випадково не забрідав із села, яке знаходилося неподалік, і де він інколи бував, щоб розжитися чимось, що залишилося без нагляду хазяїв. Вдень таке рідко бувало, а вночі він не виходив з будинку через створінь. Надворі вночі він був тільки одного разу, коли йому не вдалося спіймати мишу. Тоді Анна-Марія мовчала, але її погляд вигнав його з будинку. Добре, що в ту ніч надворі було тихо, в іншому разі він би повзав би перед дівчинкою на колінах, випрошуючи пробачення.

Він почув “Та що Анно...”, а далі вже світ перестав для нього існувати. Він повторював це ім’я і посміхався, смакував його, воно медом виливалося назовні. Треба було підготуватися. Анна-Марія не одягнена і досі в ліжку. Він кинувся до неї, натягнув незакінчене платтячко із мишачих шкурок, посадив її на стільчик. А от куди подіти себе — він не знав. Двері вже зі скрипом відчинялися.

***

Двері відчинялися, світло вихоплювало з напівтемряви сантиметр за сантиметром. Аня дивилася на підлогу, її увагу відразу привернув стіл і миска на ньому з червоними плямами всередині. Двері відчинилися повністю і вдарилися в стіну. Вона подивилась туди й побачила купу трави, на якій можна поспати. І ковдру. Як пощастило, що там є ковдра. Після доби без сну вона не відразу подумала, що це все дуже дивно. А коли подумала, то побачила його. Воно стояло біля дальньої стіни. Дуже тонкі руки з довгими кігтями, сіра, майже чорна, шкіра. Такі ж самі тонкі та брудні ноги. Ліва нога нижче коліна охоплена гангреною. Вона почула запах гниття. А може смерділо щось інше — неважливо. Її погляд піднявся до впалого брудного, подряпаного живота, перерахував ребра, відмітив горб на спині, а потім прикипів до голови. Важко було сказати, що воно відчуває та який вираз на його обличчі. Вгадувався радість і страх — єдине, що вона встигла там прочитати, тому що її погляд перемістився правіше. На маленькому дерев’яному стільчику сиділо якесь опудало в накидці із сіро-коричневої шерсті і дитячих рожевих черевичках, сплетене чи то з трави, чи то... Волосся. З його волосся, тому що він голомозий. В цьому опудалі вгадувалася дівчинка — волосся доходило до рівня, де мали би бути вуха. Аня подивилася цій ляльці в очі, — два чорних ґудзика, — а потім хотіла щось сказати. Але які слова можна вимовити, побачивши це? Вона перевела погляд на чоловіка, слова так і не з’явилися — тільки тихий стогін.

Його очі загорілися, він розтягнув губи ще ширше, а потім промовив:

— Мама для Анни-Марії.

Він відкрив рота, демонструючи чорні, але ще цілі зуби. Тоді дівчина спромоглася на крик.

28.07.2018



Форма твору: Жахи
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 27
Опубліковано: 21.08.2018 11:12





© Copyright: Сергій Каменчук



 
Рецензії


Тетяна Листоноша-Парамонова   [listonoscha]   Додано 19.09.2018 в 17:58   Рецензія: позитивна

А что дальше?





 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи