chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Вісім ударів і ще трохи...

[Олег Фетісов]  Версія для друку


"Карти розкриваються в кінці гри..."

Зав*язка
-Ти не зможеш!
-А це чому ж? Ти вважаєш мене настільки слабким?
-Ні. Не перекручуй моїх слів! Але...
-Що але? Скажи! Я вже нарешті хочу почути те що твориться в твоїй голові і те, що ти про мене думаєш!
-Нічо поганого! Ти дійсно хочеш це почути?
-Бля, не виводь мене! Якщо я питаю значить я хочу почути відповідь!
-Вибач!
-Лан, це ти вибач, що зірвався...
-...
-Так я почую відповідь на питання?
-Яке?
-Кароч ВСЕ! Я пішов!
-Ну буд...
-Ні! Я тобі давав час сказати, ти мовчала, всьо, прощавай!

[b]День перший [/b]
Пустеля. Гаряча, нескінченно гаряча та безлюдна пустеля. Де-не-де стояли давно висохлі та опавші дерева - вони були єдиним порятунком для заблудших у таку глухомань ідіотів, фігури яких, якраз, вимальовувалися на горизонті. Двоє чуваків, у дивному для такого місця прикиді, прямували швидкою ходою саме до одного з небагатьох таких дерев:
-Нє, ну але нашо тобі кульчик у правому вусі, ти мені відповіси чи не? Ти педік да? - З цікавістю семирічної дитини випитував чолов*яга, з здоровим плечиком, у іншого.
-Заткнись! - Виснажено та безнадійно відповідав другий.
-Гомосек, да? В жопу цейвот, да?
-Рот!
-Нє, ну от якшо чесно, ти гомік?
-Заткнись!
-Ну мені то ти можеш сказати! - Хлоп оглянувся навкруги - Тут то точно нікого нема, ніхто не почує! До речі ти так і не сказав, куди ми йдем?
-Завали!
-А-а-а... Я поооонняв! Ми йдем в прітон педіків! Ти мене хочеш завести туда і гарно провести час!!! Я тебе роскусив! Всьо далі я не піду! Я свій зад буду захищати і невіддам його сотні жопотрахів!
Боб зупинився і став як стовб. "Ну нареші", - подумав я, дивлячись у нарідкість безхмарне небо, - "нарешті ти дав йому хоч одну розумну думку..."
-А я тебе до речі з собою і не кликав, дубіна!
-Та? А чого ж я зара тоді тута, з тобою, невідомо-де, плетуся невідомо-куди?
-Бо ти бачте "Маєш файний зір, сильні м*язи, і гострий розум, а ще, ти нікому не даш засохнути" Тьху!- голосно сплюнув я, згадуючи її слова.
-Ееее... - лице Боба стало схожим на лице Ксюши Сабчак коли її зранку журналюги застукали без макіяжу. -Ти що дійсно про мене такої думки? Пох, я не чекав... Дійсно не чекав... Але жопу свою всерівно не дам!! -сказав він, закриваючи руками зад.
-Ідем, тупіца, і не харь мене!
-Але ти даси мені відповідь на одне питання...
-Валяй, але тільки одне!
-От нашо тобі той кульчик, га? Ти шо, підорг якийсь?
Так вони і йшли... Вже четверту годину без привалу. Обидва чувака вже були на ніц виморені. Боба мучила сильна спрага, а Поха мучив Боб. Тому, довго не думаючи, він вирішив, що Боб проживе і без питного пару годин.
-Ну що там, ще довго до привалу? Я пити хочу! І чого це я тарабаню важкезний двохсотлітровий плечик а ти невеличкий рюгзаг?
-Якщо хочеш чути відповідь то задавай по одному питанню!
-Добре... Скільки ще до привалу? - Недовго думаючи спитав Боб. Я витягнув з кишені свій бінокль і подивився в сторону дерева. Я вже чітко бачив його кору, що означало що лишилося небагато... Відносно небагато...
-Десь пів години...
(Ось тут я вирізав деякі слова тому, що вони можуть травмувати чиюсь психіку... ВЦ - вирізано цензурою)
-Ти ВЦ!! Ти повне ВЦ! ВЦ! ВЦ! ВЦ! ВЦ! а ше ти ВЦ! Ти казав "ше пів години" ше дві години назад!! - обличчя Боба кипіло від злості.
-Шо, чесно? - сказав я, зробивши здивоване лице.
-А нє, бля, я гоню!
-Ну напевно помилився трохи...
-Трохи? Та ти ВЦ! Вже темніє, мені гаряче як у доменній пічці, я хочу пити і взагалі...
-Що взагалі?
-ТИ ВЦ! - прокричав Боб.
-Можливо а тепер заткнися і йдем скорше, а то вже дійсно темніє...
Сонце сідало за горизонт. В літню пору це означало, що орієнтовно була десь восьма година. Хоч сонце вже і сідало, жара не спадала - розігрітий під яскравим промінням пісок тримав жар.
-О-о-о, слухай Пох! А ти взяв ту свою літающю хрень?
-Ну яку ще нафіг "літающю хрень"? Єдина хрєнь яку я взяв - це ти!
-Та нє, реально, я просто забув як вона називається... Ну той режек твій... - старався пояснити Боб. "Бабочка, остолоп, бабочка" - второпав я. -"Хм... Давати йому чи не? Може він себе нею приріже, а я скажу шо то стая пінгвінів альбі... Яких нахрен пінгвінів? Просто скажу шо так і бу... Не ніхера, недам!"
-Невзяв.
-Так ти поняв про що я? Ну, ще складається отак... - Сказав Боб і зробив руками рух, нажаль, невідомий сучасній науці.
-Слухай, яку ти букву незрозумів зі слова "невзяв"?
-Та нє, вроді зрозумів... Слух, а що ти взяв? Ну у твому плечику звісно ж... Нічого! А у мому що? Він важить певно тонн так 100!
-Твій плечик містить основні речі для нашої подорожі. Вкурив? - сказав я і призадумався. Вирішивши що ідея вдала я вирішив закурити. Витягнувши з кишені пачку Класіка я дістав сигарету і встромив її у собі пику.
-Будеш? - спитав я.
-Некурю.
-А ну та... Забув. Думаю це не на довго - сказав я прикурюючи цигарку.
-Некурю і не буду! Так ти так толком і не сказав мені, що у мому плечику?
-Всьо! Не парь мій мозок! Небачиш я курю?
-А... Ну добре.... Слухай а ти взяв плавки?? Раптом я захочу купатися?
-Може тобі ше тедді бір??? Всьо завали і не харь!
Дерево вже було в десяти кроках від них... А ні, дев*яти, тобто вісьми ...
-Вже пройшло сорок хвилин, коли ми нарешті прийдем?? Я хочу пити і жерти!
-Так ми вже прийшли. - сказав я поклавши свій плечик в тінь.
-Тобто? Шо вже? Ну на решті.... Але стоп! І навіщо ми сюда йшли?
- Ійопта! Вона що тебе не повідомила про мою "безглуздо-тупу міссію"? - тьху, сплюнув я про себе.
-Ні... А ну давай викладай ще одну свою дібільну ідею! - Боб незнав сміятися йому чи плакати бо знав які в Поха можуть бути ідеї... Він згадав як вони з Похом залізли в райвідділ, той шо на Мартовича, бо бачте хтось йому сказав що там "можна знайти щастя"!
-Ти здається хотів пити? - спитав я уникаючи попереднього питання, так як незнання Бобом моєї мети мало бути частиною плану.
-О! Ну нарешті ти згадав! Давай! Я зара ладен випити сто мільярдів тонн води! - відчеканив Боб свій тупий та саркастичний жарт.
-Дай мені свій плечик. - попросив я і Боб з ентузіазмом протягнув мені свій плечик та сів навпроти мене. Коли я відкрив його рюкзаг то почувся легенький дзвінкіт фляшок. Я дістав фляшку улюбленого напою, обдумуючи чи вистарчить йому щоб втамувати спрагу, та кинув йому. Тим часом як Боб спантеличено розглядав "аццкей напітаг", я витягнув ще одну фляшку і поклав коло себе.
-Ем... Пох, я не п*ю, ти ж знаєш. - сказав Боб і віддав фляшку мені назад. - Дай мені мінералки або хоч простої води!
-Я не брав води. Вона тікі забрала б вільне місце у рюкзаку. - байдуже сказав я. В мене на даний момент була інша проблема, так як я невзяв того, чим можна було б відкоркувати флящину. Але хто ж це вміє краще за мене? Далі було багато матюків від Боба в мою сторону, що дуже сподобалось мені і я вирішив ще дечим його порадувати:
-Їжі я теж взяв мало, як на тижневу подорож. - усміхнувшись сказав я. - Точніше я її не взяв...
Далі були з нову мати і де-не-де тільки проскакували такі фрази і слова як "ти","скількі днів?","якого я", "пішов", та ше небагато інших з стоп*ятдесяти слівного словника Боба. Через п*ять хвилин він трохи заспокоївся.
-Але чому скажи мені? - перший раз я побачив Боба таким серйозним.
-Ну... По-перше під впливом алкоголю ти гірше спиймаєш біль, холод та інше таке. По-друге тому, що під впливом алкоголю менше хочеться їсти. По-трете тому, що швидше засинаєш! І взагалі! Тобі цей портфель здається легким? - неподумавши про наслідки випалив я. Лице Боба змінилося так ніби він отримав кувалдою по яйцях.
-То що весь мій портфель наповнений... - Боб шукав підходяще слово очима.- БУХЛОМ??
-Та ні, звісно що ні! Саме цінне під ним, щоб вороги, та такі як ти незмогли до нього добратися! - відмазався я.
-Ну і що ж там такого цінного? Золото? Чи може алмази? Чи мерс, карлік-сайз? - з саркастичною посмішкою запитав Боб.
-Ти майже попав в точку. Там прості металеві пристрої, і саме з них зробимо золото... Згодом. - відповів я зробивши пару ковтків з фляшки. - А тепер тобі потрібно розслабитися. Випий, іншого вибору в тебе нема!
-Ти божевільний... Я знав, що ти божевільний, але ж не настільки! Лано, може я вип*ю троха. Як ти кажеш для того щоб швидше заснути.... А і ще одне! Я тебе ненавижду! Ти тупий покидьок, незнаю, як ти мене в це втягнув!
-Я сам незнаю. - Посміхаючись сказав я. - Я розведу вогнище поки ще не п*яний.
-Їбанутись! Яке нахер вогнище? Тобі мало тої двадцятип*яти-градусної жари?
-Так треба. Ми маєм видавати себе, показувати своє існування. - Без нотки жарту сказав я.
-Ти тупий урод! Яке нафіг видавати? Хто нас побачить серед пустелі?
-За нами слідкують! Кароч все не харь мене! Я сказав що треба значить треба! - відмахнувшись, поліз на дерево, зламав пару гілок та скинув їх донизу. Зробивши з них невеличкий "шалаш" та поклавши в середину папір, я розпалив вогнище і зі спокійною душою ліг на вже теплий пісочок.
-А, поки я ще тверезий! - подумав в голос я і витягнув ту саму бабочу, про яку згадував Боб, та закотив рукав своєї курточки.
-Ей! Ти ж казав що не взяв її! Сука ти, от хто! - прокоментував Боб! На моїй руці чітко було видно сім порізів, які вже давно перетворилися у шрами.
-Що за нафіг? Шо ти робиш? Ти що дібіл? - питав Боб, та я не відповів. Одним чітким і повільним рухом я перекреслив один поріз. З руки швидко потекла кров. Я взяв палаючу гілку та припалив рану що було зовсім не безболісно. Але мої коментарі цієї дії я вирізав, бо як я вже казав - деякі слова можуть травмувати чиюсь психіку.
-Котра там година, Боб? - віддихавшись спитав я. Боб людина пунктуальна і годинник в нього йде, як нівкого, точно. Я помітив що оченята в нього були вже косі, хоча він випив плюс-мінус 150 грам портвейну.
-Ем... Шо?... А, година? - Боб подивився на годинник.- Без десяти дев*ята.- промямлив він.
-Нармальна, малацом Боб! - Я приклався до своєї порції відмінно-гавняного портвейну "777" і за раз випив стільки, скільки Боб за весь цей час.
-Небажаєш погрітися біля вогню? - Спитав я. Алкоголю у шлунку настроював мене на позитив, навідміну від Боба.
-Та пішов ти виродок!
Через п*ятнадцять хвилин Боб був вже дровами і тихенько похрапував. Пох підійшов до нього та придивився. "Мда правду говорять, що людина здається хорошою, коли спить" - подумав він, підняв його руку та перевів його годинник на годину назад. Потім сів на своє місце. "Який же він фіговий"- подумав Пох, зробивши останній ковток портвейну і викинув флящину подалі. Пох ліг на теплий пісок, котрий миттю прийняв форму його тіла, і подумав, що не так вже все і погано, як очікувалось... Вогонь не загасав.

[b]День другий [/b]
Прокинувшись наступного "звичайного" ранку я побачив Боба. Це вже було негарним початком дня але що поробиш? Боб зразу здався мені дивним. Він сидів і з захватом та страхом роздивсявся свою руку. Зпросоня трохи тяжко усе розуміється тому я спитав:
-Ти шо побачив ліву руку і ніяк неможеш вшарити як замутити груповуху?
-Ти це бачиш? -спитав Боб. Тяжко описати його голос, але він настільки мене вразив, що я підірвався як скажений. Побачене дещо вразило мене, але не здивувало. Не кожна людина може уявити побачене мною, тим більше відчути. Скажем так: світ змінився! Дуже змінився! Небо стало фіолетове, сонце мало форму білого квадрату, рука Боба мала форму кальмара, дивлячись на якого можна було зразу сказати, що він недорозвинений анецефал! Ну... Словом все як на психоделічному малюнку 4-рьох річного дальтоніка...
-Боб, ми таке можемо споглядати кожні 237 років, а ти ще не звик? - саркастично спитав я.
-Ха-ха! Як смішно, просто обригочешся! Шо ти зі мною зробив? Оце такий твій "бодун", який так часто тебе провідує? - спантеличено спитав Боб. Мені дуже не хотілося розповідати йому деякі факти і здогадки на рахунок цього тому я вирішив відмазатись:
-Ні, я просто кинув троха травки у вчорашне вогнище, щоб ти не харив мене і щоб я мав хоч пару спокійних годин!
-Ти гандон Пох, ти повний гандон! Вже і на травку мене підсадив... Одна доба а я вже і травку курив і нажрався до поросячого... Але знаєш дія травки мені дійсно подобається, я вже биту годину сиджу і дивлюся на свою руку. Знаєш я перший раз неприкладаю зусиль, щоб змінити форму тіні від руки (на якусь собачку для прикладу). Ну форма то ще таке, а от колір... Це жесть!
-Закінчив?
-Ну впринципі та, але...
-То бери плечик і пішли! До речі, він став приблизно на півтора кілограма легший! - посміхнувшись сказав я.
-В тебе шо Петрасян вселився чи шо? Імбіцил ти! - сказав Боб стараючись підняти плечик, котрий був вже трикутної форми. - І як його нести?
-Зовнішність буває оманливою. - спокійно сказав я, піднявши свій плечик за дві невидимі шлейки, майже невидимі: там, де вони були, колір був троха темнішим, а також у місцях з яких вони виходили були якісь сфери, та це у мене. У Боба ж шлейки помітити було набагато простіше. Ну от уявіть собі піраміду вписану у форму плечика, уявили? А тепер уявіть де у плечику починаються шлейки (піраміда до того місця не торкається) і від того місця до середини шлейок намалюйте собі дві клешні синього кольору... От і вийшо, шо замість Бобового важкезного плечика стояла така собі пірамідка зростом у людину, але з прямокутником у основі, а коло неї у повітрі висіли дві клешні...
-Жесть! - сказав Боб та попробував взятися за клешні, та по дорозі до них за його руку щось зачіпилося, це і була та сама шлейка. Він потянув її і клешня не почала, як очікувалося розтягуватися, а почала розкриватися. Коли плечик всежтаки вже був одягненний ми пішли далі. Боб йшов і весь час крутив "головою", яка на данний момент була схожа на їжака, котрого добляче побили. Я йшов спокійно, ніби не помічаючи того, що коїться навколо мене.
- Як нецікаво грати у гру, коли вже знаєш її кінець, хоч яким б він був цікавим. Грати для когось... - сказав я.
- Що? -спитав Боб, навіть не удостоївши мене поглядом.
-Та нічого, думки в голос. - відповів я, і знову мовчання нависло над нами. "Який ж це кайф!" -подумав я.
Але Поху не довго прийшлося насолоджуватися тишою. Вони йшли по "пісочку", який збільшився і став схожим на мурах. Але тут сталося те, чого найбільше небажав Пох. Зображення у очах мандрівників почало блимати, як у іграх: То нормальне то знов аномальне.
-Пох, що коїться? - Настрашено спитав Боб. Але поки він це встиг вимовити світ прийняв положений йому вигляд. Щоб попередити подальші дискусії я сказав коротко:
-Нічого!
І знову тиша, тільки шорох піску під взуттям чуваків порушував її. Це потроху починало надоїдати Поху і він вирішив зняти їх.
-Чекай, дай я знамлю шкари.
-Нє-нє-нє, ти чьо убіть міня решил, да? - спародував він відомого усім "ідіота ван" (чи ту?) з нашумівшої короткометражки "Девід Блейн".
-Завали, і зроби то саме краще!
-Та ну тебе нафіг! Мені і в шкарах зручно!
-Ну і йди нафіг, довбограй ванючий! - знявши шкарпетки, я засунув їх у взуття та прив*язав його до свого плечика. Вставши на ноги я усвідомив, що пісок був приємно теплим.- Котра година ліпше мені скажи!
-Невгадаєш!
-...
- Чотирнадцять чотирнадцять - з радісною посмішкою сказав він. -Треба загадати бажання!
"Обламайся тупий дібіл" подумав я і щиро посміхнувся.
-Пішли!
Йшли вони не довго не мало - півтори години. Боб відійшов від враженнь і знову взявся за своє.
-Слухай, Пох, можна питання?
-Ну...
-От як думаєш, десь так тисячу верблюдів...
-Тупе питання! Завали!
-Нє, ну ти не дослухав! От тисячу верблюдів зможуть нас відмудохати?
-Ну цього я тобі не скажу, але точно можу тобі сказати те, що ти кретин!
-Та пішов ти! Мені ж цікаво просто, от і питаю! Слухай, а де буде наступний привал і коли? Ти ж не надієшся найти тут ще одне дерево?
-Надіюся, і знайду! До вечора, по моїх розрахунках, ми будемо там.
-Ти рахувати нав...- Боба перебило дещо, а саме те, що він побачив недалеко у піску.- ПАВУК - завіжжав він і сховався за мною. Від визгу павук швидко шмигнув під пісок, де по усій видимості було його місце проживання.
-Як ти схожий на неї... До речі саме вчасно! - Я підбіг до того місця, шарячи по карманах одною рукою, і розкопуючи місце, де він заліз іншою. Невдовзі провиднілося дупло у піску розміром з кулак. "Файно є"- подумав я. Найшовши у кишені якийсь обривок газети я підпалив його і засунув у нірку. Піднявшись я витягнув ніж, і став чекати. Результат з*явився через хвилину, а саме п*ять здорових павука вилізло з під піска в метрі від дупла. Якщо б Боб не віжжав як недорізана курва, то я б убив усіх п*ять, а так тільки чотири...
-Ну що ж, невеличкий привал - сказав я.
-Добре є. Мені треба відійти від шоку... А ше пасцать! -Сказав Боб. Поки Боб робив своє діло, я дістав одного павука з кишені і почав його смажити запальничкою. "Знову буде цей тупий присмак газу" - подумав я. Обертаючись Боб застібав ширінку і одразу не помітив що я роблю, а коли помітив, то знову дико завіжжав.
-Ти мене що доконати хочеш? - істеричним голосом спитав він.
-Та не сци, якраз навпаки, вони дохлі!
-Ну то вже краще, але всерівно... прибери їх!
-Сам? Тобто ти хочеш сказати що ти не голодний? - усміхнувшись спитав я. В Боба в животі заурчало. Він дуже хотів їсти, але здоровий глузд ше був при ньому.
-Ем... А які хоч вони на смак? -Жалібно спитав він, подумки відмовляючи себе від того, що він збирався зробити.
-Хм.. Ну впринципі як рибні палочки, а якщо гарно засмажити то зі скоринкою, яка по присмаку нагадує обжарену курячу шкірку. Ну кароч під портвейн піде!
-Знаєш, мені спочатку портвейн! - ледве вимовив він.
Через пів години вони вже перекусили, зібралися і йшли далі. По розрахункам Поха, які були викладені в нього на папері, тому що лижав у задній правій кішені бріджів, їм лишалося ще близько чотирьх годин до наступного дерева. Пох прийшов до висновку, що папірець згодиться для наступної ловлі "хотспайдерів" тому, що кожну написану стрічку з папірця він і так знає напам*ять. Вроді усе йшло нормально, як то говорять по-плану, але дещо Похові не подобалося:
-...ну а я такий лівою ногою натискаю на курок пістолета, правою рукою витягую ніж із сердця, лівою закриваю рану, щоб кров невитікала, і кидаю той ніж у того другого, той шо в двері не міг зайти бо був такий накачаний! Але тут той перший, ну... той шо з базукою був, в якого я стріляв з пістолета ногою, так він підбігає до телефона і дзвонить... І вгадай шо?
- Шо? - без ентузіазму, схарено та безнадійно буркнув я.
-Як тільки він подзвонив, так зразу прийшло ше штук 10 качків! Першого качка, тобто другого котрий неміг пройти, ну... того в котрого я ніж кинув, так кароче вони його використали як таран і кароч проламали вхід і зайшли! І тут...
-Чекай, а твій велосипед до чого тут?
-Ну я ж і розказую! Я їхав на ньому їхав, це коли мені було 5 років.
-Я пам*ятаю це, нажаль, але до чого тут це стадо імбіцилів і ти в ролі шварцнегера, і твій велосипед?
-Ти мене слухаєш чи не? Так от виявилося, шо той велосипед був не просто велосипедом, а велосипедом-телепортом! - сіяючи від радості відчеканив він!
-А! Бляяяяя, як же я не здогадався! - саркастично сказав я.
-Ну так от, а потім...
Пох єлі це витримував. Він дістав надпиту флящину портвяку з спецвідділу на штанах і зробив великий ковток. "Який же я дибіл що зламав свій плеєр"-подумав він і закурив. Коли вони дійшли до пункту привалу на годиннику Боба було
пів десятої. "Помилка - пів години... Нетак вже і погано"- подумав Пох. А далі майже в точності повторилися усі події вчорашнього дня, включаючи прирікання Боба на рахунок алкоголю, мати Боба в сторону Поха і розпалювання вогню. Ну і виключаючи разві що те, що Пох на цей раз вже не переводив годинник, так як в цьому не було потреби.

[b]День третій[/b]
Наступного ранку Пох прокинувся і усмішка, долаючи бодун, з*явилася на його обличчі. Він знав, що сьогодні має бути гарний день тому, що до наступного дерева вони мали дійти за годин так 6-7, а далі до вечора він збирався читати або бухати. Пох це передбачав, тому на всякий випадок взяв з собою дві книжки: собі - "Пікнік на обочині" Братів Стругацьких, а Бобу "Абетку" для розвитку мозга. "Якщо не будем читати то на папір піде, він не завадить"- подумав Пох.
-Гарний сьогодні ранок! Сонце не так сильно жарить! Котра там година? - життерадісно промовив я.
-Мда... Напевно... Одинадцята година. - сказав Боб тримаючись за голову. - Слух, дай хлебнути троха!
-"А апахмел відьот к запою, сматрі братан ти не в сібе" - Проспівав я стрічку з пісні російської группи "Смех".
-Та пішов ти! Все я зібрався, ідем! Чим раніше вийдем - тим раніше це все скинчиться! - Боб косив під розумного.
-Лано пішли.
Пох поглянув у свій бінокль. Крона наступного дерева була точкою на горизонті, це його радувало тому, що його розрахунки справджувалися. Поки продовжувався напіврозпад звивин Бобиного мозку, викликаний фіговим пойлом, він мовчав. А Пох тим часом роздумував над тим, як продовжити його дію. Дві години монотонної хотьби і Боб ... ну думаю ви вже самі знаєте:
-Пох, а от чому люди такі дурні? Ну от поглянь на цю пустелю! Народ же б*ється за землю як незна-хто, а тут стіки землі і не використовується!
-Ти сам до цього додумався?
-Ну... Та! То всьо через тебе мені таки думки лізуть! Якщо б не ти то мене б тут не було!
-Хех... Якщо б не я то тебе б взагалі не було! - Посміхнувшись підмітив я.
-Та не ВЦ багато! О глянь, що то там таке лежить? - Сказав Боб і тикнув пальцем у якусь білу точку в приблизно вісімдесяти метрах від нас. "Хм... А він дійсно гарно бачить"- подумав я витягуючи бінокль. Я придивився в ту білу точку і засміявся.
-Що там? Що там? -питав Боб.
-Ти іди, доженеш мене, тобі сподобається. - Сказав я.
Пох побіг до того місця, а Боб поки плентався позаду. Через 5 хвилин Пох на всіх парах вже мчався до Боба, тримаючи щось за спиною. Підбігши до нього Пох витянув це і показав йому. Реакція, була дещо відмінна від очікуємої...
-Ну і нащо ти це притащив? - нерозуміючи що коїться спитав Боб. Я потряс череп перед носом Боба так, що в нього відвалилася щелепа... Аж тоді Боб здається вшарив.. Він аж впав...
-Хм... Я думав ти будеш віжжати, чи ти не боїшся черепів? - Спитав я ухмиляючись. Боб же тікі сидів з вилупленими очима і переводив погляд то на сам череп то на відвалившуся від нього щелепу. -Чого мовчиш? Подобається?
-Він... Він... Він що, справжній? - видавив з себе Боб.
-А не! Несправжній! То його якийсь біолог-ботан тут загубив, а інші частини тіла нечайно закопав у пісок! - Радісно сказав я.
-Н-н-н... Нашо він тобі?
-Мені? Мені він не потрібний, а от тобі я думав стане у пригоді.
-Ч-ч-ч... Чий він? - Боб продовжував видавлювати з себе слова.
-Ну... Був б ти хоч на краплю розумніший то зрозумів б, що людський, а так, то вибач, паспорт до нього не додавався.
-Бля розумний та? - Боб вийшов зі стану шоку.- Хто його так, як думаєш? І скікі він тут лежить? -Тепер, на перший погляд весела, задумка Поха вилізала йому боком, а сааме ше так пару мільйонами тупих питаннь Боба.
-Я не знаю, мені пофіг, пішли. - З радісної міни на Поховому обличчі нелишилося і краплі. Він було подумав викинути череп подалі, але подумав що він може згодитися і кинув його у свій плечик так, щоб небачив Боб.
-Слухай, а як думаєш це був чоловік чи жінка? - з ентузіазмом розпитував Боб.
-Ну... Можеш піти покопати в тому місці де лежав череп. Якщо найдеш якісь ознаки сісьок, то можеш бути впевнений - це була особа жіночої статі!
-Хахаха! Ну просто геній в сфері гумору!
-Рот закрий і ідем! Задрав вже!
Десь о 17-ій годині Боб помітив що щось не так і зупинився (Певно іти і думати це не в його можливостях).
-Що таке? Хулі ти зупинився? - спитав я.
-Мені дається чи там вже дерево? -спитав він і тикнув пальцем у напрямку, де на горизонті вже навіть я, з моїм фіговим зором, бачив крону дерева.
-Ну, дерево, і що?
-Ха! Значить ми вибиваємся з плану і прийдем швидше? - з радістю на обличчі спитав він.
-Ні, можеш не надіятися! Всьо чітко по по плану! - обламав його я.
-А ми будемо робити біля нього привал? - розстроєно спитав Боб.
-Так, тому раджу пришвидчити ходу!
Через пів години вони були коло дерева. Пох знову розпалив вогнище сів на теплий пісок і дістав дві книжки, одну з яких кинув Бобу.
-Знущаєшся да,хрон?!
-Ну щось накшталт того - сказав я і відкрив книгу.
-Ти забув порізати руку - саркастично нагадав Боб.
-Дібіл, якщо до твого міні-мозку це ще не дойшло, то це я роблю ввечорі, а зара ... До речі, котра зара година? - спитав я.
-Без п*ятнадцяти шоста - відповів Боб. Я поглянув на небо, щоб перевірити правдивість слів Боба по сонцю, та побачив дещо, що дуже підняло мені настрій.
-Боб слухай, жерти хочеш? - спитав я.
-А не бля! Я на дієті! А що, ти припас ще декількох "хотспайдерів"?
-Ні! Але якщо хочеш файно пожерти то прийдеться трохи попрацювати... На хлебни портвяка! - Сказав я і почав розповідати свій хитромудрий план. Після того, як я його виклав, Боб сказав:
-Ееее... Так не чесно! Ти лежи книжечку читай в пісочку, а я віддувайся під гарячим сонцем! - критикував боб.
-Ну так ляжеш в тіні! Проблему знайшов!
-Ну ладно, занадто сильно я вже їсти хочу... А то всьо через тебе скотину!
Приблизно через пів години Боб (вже троха п*яний) лежав в тіні дерева, наче мертвий. Поха ж видно не було, так як він лежав під своїм дощовим плащем, присипаний піском, у ямі яку вони викопали. Пох у одній руці тримав ліхтарик, а у другій свій ніж. До його пальцяльця на лівій руці була примотана ниточка. Це і був його план: поки він лежить собі і читає книжку у засітці Боб лежить на поверхні і виконує роль приманки і коли стерв*ятник спустится на Боба і почне його клювати то він трошки дьорне нитку і Пох вилізе і його заріже. Все би то нічого, якби Бобу не прийшлося пролежати так півтори години в очікуванні птаха і ше одної фігні... Буквально через пів години роботи Боб заснув і про реагування з ниткою немогло бути і слова. Але в кінцевому результаті все сталося як і бажалося, тільки "жертва" трохи постраждала.
-Чорт, а око все ще болить! - пожалівся Боб, відкушуючи кусок жареного грифа.
-Можеш припалити вогнем. - порадив я і додав - Хоча навіть я б ненаважився припалювати око вогнем.
-Ти маньяк! Наступний раз сам будеш приманкою!
-А от нефіг було засинати!
Вся фішка у тому, що як я вже казав Боб заснув і коли підлетів стерв*ятник Боб не дьорнув мотузку як мав б зробити. Ну гриф довго не думаючи клюнув його, напевно сперше в лоб так як там була невеличка подряпина, а потім вже і в око, а от тоді почалася сама жесть. Боб заволав як навіжений, та інстинкт самозахисту не полишав його і він зі всієї дурі махнув своєю масивною рукою в сторону грифа і... попав! Грив був не то в шоковому стані, нето удар Боба контузив його, але факт залишається фактом. Вискочив Пох з засади і перерізав йому глотку (Боб, побачивши це, ще раз завіжжав).
-Я ж не навмисно! То все грьобаний алкоголь!
-Ти точно нормально бачиш тим оком?
-Та здається що так...
-Ну от і добре! - Сказав я і почав запаковувати залишки обскубаного грифа "напотім", допив свою фляшку "трьох топорів" і спитав Боба котра година. Дізнавшись що зара дев*ята, я знову розпалив полум*я, але вже по новій, і на новому місці.
-Ну і накера тобі ще одне? Тобі тамтого невистачило? - спитав Боб нерозуміючи моїх дій.
-Заткнись невірний і спи! Я не давав тобі дозволу говорити! - Проговорив я голосом Дарк Вейдера.
-"На трон села! На трон села! Царь ва дварца" - підтримав Боб нашу гуморо-фільмо-теку.Розпаливши вогонь, я "закреслив" ще один поріз на руці. "Ну ось і третій день пройшов... Третій день - чотири вогнища... Все по плану" - Подумав я і завалився спати.

[b]День четвертий[/b]
Ранок четвертого дня трохи відрізнявся від попередніх, але не якимось особливими змінами, як другого дня, а дуже гарним настроєм Поха.
-Знаєш, Боб, мені навіть сьоні снився сон, тому думаю, що можна помажорствувати. - сказав я.
-Та що ж ти не кажеш? Замовимо піццу, дівчат і будемо розважатися?
-Ха-ха! Тобі тікі одне на думці - дівчата і жратва!
-Ну а що ти хотів? Я вже другий тиждень як-не-як не займався цим...
-Хм... Ну ладно... Я кароч відвернуся, а ти давай по-швидкому тікі! І беззвучно! - обертаючись сказав я.
-Дуууже смішно! Один один. Лан, що ти там пропонуєш?
-Ну можна "поснідати" трохи і випити, щоб голова попустила... Сьогодні має бути хороший день і ще краща ніч...
-Хех, заінтригував - Посміхнувшись сказав Боб.
-Надіюся не тебе одного - Відповівши посмішкою сказав я, на що отримав спантеличений погляд Боба. - Лан, не парься!
Як і планував Пох, вони поснідали і вирушили в дорогу. За планом Поха привал мав бути як і вчора, трохи швидше ніж завжди, але він мав бути дещо інакший... Через годину хотьби "друзям" на дорозі, на своє горе, знов зустрілися, як їх називав Пох, "хотспайдери". Але на цей раз Боб не завіжжав, а навіть вбив одного павучка копняком, правда на його пошуки потім пішло пів години, але всерівно... Боб здолав свою арахнофобію, що було дуже похвально.
-А спілкування зі мною йде тобі на користь - похрумкуючи павучком сказав я.
-Якщо жерти павучків це -користь, то дайте мені п*ять кілограм тарантулів! - саркастично сказав Боб.
-Ну-ну, ти ще мені подякуєш... Хоча ні, не подякуєш.
-От і я про що.
Безхмарне небо, сонечко гріє, в плечику алкоголь: все про що можна мріяти але... не у пустелі, де до найблищих населених пунктів було сотні кілометрів. Боб знову вирішив подомахувати Поха, хоч він це робив і не навмисно, але факт лишається фактом.
-Пох! А оце усе спорядження, шмотки яки ти мені дав, плечик, алкоголь і так далі... На які "шш" ти це все купив? В тебе ж ніколи не було грошей!
-Продав дещо непотрібне. - сказав я.
-Мозок?
-Ха-ха-ха! Ржу-неможу! Боб, коли ти вже зрозумієш те, що працювати (говорити) на публіку доцільно тільки при її наявності?
-Та нє, реально... Ну от що ти продав?
-Чесно? Квартиру. - відповів нарешті я, щоб він відв*язався, хоча ця відповідь малоімовірно могла закінчити дискусію... Боб витріщив на мене свої тупі очі та спитав:
-Що реально?
-Ніріально!
-Та не, ти шо чесно продав квартиру? А де ти тепер жити будеш, коли повернешся? До себе я тебе, такого урода, не пущу! - з насмішкою випитував Боб.
-А хто сказав, що я повернуся? - з ухмилкою спитав я.
-Бгг, що думаєш за тобою хтось сумувати буде? Нікапельки! - знущався Боб. "А за тобою будуть?" подумав я і вирішив не відповідати. -Але ти кретин... Але ти кретин, я тобі кажу! - продовжував Боб.- Блін! Реально! Ти алкаш! Ну так! Звичайнісінький алкаш! Продав хату і купив бухла!
Пох не звертав уваги. Він дійсно презадумався, а чи згадає його хтось якщо він помре? Де він буде жити якщо його "місія" не вдасться? "Блядські ці питання, зайобують!"- Подумав він і хлебнув портвяку. Наступні чотири години на їхній дорозі не зустрічалося нічого дивного, якщо невграховувати все новіші та новіші історії Боба і одна ліпше другої.
-Не ну ти прикинь та? 800 терабайт!
-Ну так, звісно, 800! А хтось здається зовсім недавно мені скаржився, що він вже незнає що стирати на свому компі!
-Так ти не дослухав! Не перебивай мене! Ну от я вставив той хард і через декілька днів пентагон ... Пох дивись! - неочікувано вскрикнув Боб! Діло було в тому, що вони якраз обігнули один пагорб, так як не могли вже пертися по схилу, тим більше по схилу вверх, і з-за схилу відкрився дивовижний краєвид. Десь в метрах ста від них був ліс. Тяжко описати, але попробую: намалюйте собі в уяві лінію горизонту, все що знизу неї залийте жовтим, а зверху зеленим. Потім візміть жирний пензлик і коричневими фарбами від лінії горизонту догори намалюйте сотні навіть тисячі ліній-стовбурів. Ну і ще по бажанню з самого верху синіми фарбами, домалюйте небо. Краєвид дійсно вражав, але підійшовши в упор до лісу він просто вбивав: між пустельою і лісом було чітко видно межу, межу між травою і піском. Вона була дуже акуратна і рівна, але де-не-де серед піску проглядалося коріння дерев.
-НіВЦ собі! -сказав Боб. Навіть такого тупого мудака як він ця картинка вразила.
-Хех, а ти думав! Ну що, тепер не жалієш шо пішов зі мною? - посміхаючись спитав я.
-І не надійся! - відрізав Боб!
-Ну... Діло твоє, а тепер треба найти тропу! Я іду направо, а ти наліво, якщо побачиш - кричи!
-Так точно, Кеп! - згострив Боб.
Тропу вони шукали не довго. Правда її найшов Боб, здавалось б не така вже велика втрата для Поха, але... Це, на жаль, стало приводом для ще півгодинного хвастання Боба.
-От бачиш! А якщо б не я, то ми б зара жарилися на сонці!
-Та ти вже мене захарив! Скікі тобі раз пов..
-Дивись Пох! - сказав Боб і заліз в гущу лісу звернувши з тропи. Я вирішив почекати його. Через хвилину Боб повернувся, тримаючи у руках багато сироїжок. - Їжа! От на вечерю ми точно, як ти казав, помажорствуєм!
-Фее! Ненавиджу гриби! Хоча, якщо їх гарно приготувати, то під портвейн зійде. - Сказав я, кидаючи гриби до свого плечика.
Ще через годину хотьби мандрівники вийшли на полянку, посеред якої стояло дерево: трухляве, засохше та давним-давно опавше.
-Я так розумію це означає ночліг? - спитав Боб.
-Бравісімо! - відповів я. Зірвавши пару гілок, я розпалив вогнище. Бобові ж доручив відкрити дві фляшки портвяка, а сам сказав, що зара прийду і пішов у ліс. У лісі я пробув недовго, та натомість дещо знайшов. Тримаючи у руках багато різної зелені, я підійшов і поклав її біля вогнища.
-Боб, ідем я тобі дещо покажу. - сказав я.
-Що ти там вже найшов? Ще одного скелета?
-Ні, пішли. - схарено сказав я. Боб послухався і ми заглибилися в гущу лісу. Через хвилини дві пробирання крізь дерев і кущів ми вийшли на полянку. Те що ми там побачили неначе магніт притягуваало Боба.
-Стій! - затримавши його рукою сказав я.
-НУ ЩО??? - невгамовним голосом спитав Боб. Я тикнув пальцем на змію, котра саме виповзала з маленького озерця.
-Не радив би її пити. Максимум вмийся.
-Блядь! - матюкнувся Боб і пішов вмиватися.
-Дорогу сам найдеш? - спитав я.
-Я шо по-твоєму дибіл? - сказав Боб, що означало згоду. "А що, по-твоєму ні?"- подумав я, посміхнувся і пішов до "табору". Мені ше треба було готувати їжу, так як Боб певно і мухомор б зараз з*їв. Взявши за стіл невеличку колоду з великим лопухом на ній, я почав робити улюблену справу. Я не зберався мити зелень та гриби у тій воді, так як фіг його знає яка там холера водиться. Гриби на вогні дизинфікуються, а на зелені, недумаю, що можуть бути якісь яди породи ціаністих. Якраз повернувся Боб.
-Освіжився? - спитав я.
-Так. - відповів Боб з інтонацією, яка буває у людини після випитої банки кефіру з бодуна.
-Ну от і молодець! Тепер висуши руки файно!
Через двадцять хвилин вони вже хрумали салат. Тарілками їм послужили ті самі лопухи. Пох додав сердцевини якоїсь квітки, яка була схожа на пильцю, до портвейну і він трохи загустішав, цим і заправили салат. Що в тому салаті тільки не було: і павуки смажені, і гриби, і залишки грифа, і ще різної зелені дофігіща. Навіть Боб зацінив салат.
-Давно я так смачно не їв... Хоча не, не так... Давно я не їв! - сам себе виправив Боб, попиваючи портвейн.
-Угу! - все що вдалося мені сказати з набитим ротом.
-Тільки от жаль що нема солі...
-Ну так, а ще жаль що нема червоної ікри! - пожартував я. Та Бобу жарт не сподобався і він тільки кинув на мене дорікаючий погляд.
Через пів години Боб вже дрихнув як мертвий, а Пох згадав що він мав перекреслити ще один поріз. Ну... З натяжкою можна сказати, що йому це вдалося. На п*яну голову... Але хоч б який Пох не був п*яний, він не міг позбавити себе вранішнього позитиву. Він якимось чином добрався до свого плечика, дістав з нього череп і поклав його перед носом Боба промямливши:
-Надобраніч, друже!

[b]День п*ятий[/b]
Ранок п*ятого дня починався так, як і очікував Пох, правда не так, як він надіявся, але всеодно... Боб коли прокинувя першим ділом, як ви вже здогадалися, заволав і почав материти все і вся це - плюс. Мінус же був у тому, що після цього він пару раз гарненько шпіцанув Поха. Неможна сказати, що задумка Поха була погана, так як обидва мандрівника були з самого ранку бодрі і кожен по своєму тішився ставшомуся.
-Шось ми сьогодні рано встали. - сказав Боб
-Ну хто встав, а хто "вскочив"- підколов його я.
-Та пішов ти! Я ж серйозно! Зара тільки пів десятої, йдем вже чи ще посидимо?
-Я пропоную зара піти вмитися, приготувати сніданок і після процедури його поглинаня знову підняти це запитання.
-Повністю згоден! - посміхнувшись сказав Боб.
Поху здавалося, що з кожним днем вони з Бобом все краще і краще розуміли одне-одного. І йому від цього ставало гірше, так як він все більше не хтів його втрачати. Під час вмивання Пох з Бобом злажено, як команда, злапали здорову змію, десь метр завдовшки і тепер сиділи і поїдали плоди своєї роботи.
-Хм... Не так вже і погано. Слух, Пох, а чому ти не взяв гіляки для вогню з цього засохшого дерева? Швидче ж би було! - облизуючись видав Боб.
-Бо так! Таке в нас життя... - філософськи сказав я і аж сам призадумався.
-Ти кретин, Похуй! От чесно кажу, від душі: т-и к-р-е-т-и-н! - Боб засміявся.
-Кретин-нікотин! - зразу прийшло на думку мені. Я витягнув сигарети. - Гарна ідея Боб, дякую!
-А що ти скажеш на те, що ти алень? -саркастично спитав Боб. Я затянувся і призадумався...
-Алень-хренатень.- випускаючи струйку диму сказав я. - Саме та хренатень, що зара лізе по твому плечі! Боб змахнув маленького жучка.
-Ти ж не збирався і його з*їсти?
-Ну хто-зна... Він б міг піти на приправу у якийсь салат...
-Ти їжо-маньяк!
-Їжо-маньяк - по яйцям тебе хряк! - сказав я і розреготався.
-Ха-ха! Дуже смішно! Ну так що ми ідем? Вже без п*ятнадцяти дванадцята! Ми часом не виб*ємся з твого жініального "плану"?- при згадці про "план" в мене щось аж перевернулося всередені, камінь на душі ріс...
-Не бачиш я курю? Всьо не харь мене тупіца!
-Тупіц тут єдініца! - видав Боб. - Бачиш, я тож так можу, я всетаки не такий безнадійний у сфері римування!
"Все ж таки - так..."- подумав Пох, але не подав вигляду. Через п*ять хвилин вони вже були у дорозі. Перед тим як іти, Пох пішов відлити, і знайшов кущ барбарису. Він відірвав одну велику гілку, там де було побільше листочків і тепер йшов і жував їх.
-Ну і нашо ти їси ту дрянь?
-Бо вона смачна, така кисленька...
-Ти ідіот!
-Ну вибачте, вельмишановний пане, попкорну я невзяв!
В животі Боба забурлило. Він згадав смак попкорну, а із ним нагадав собі смак солодкої вати і смак адреналіну у парку атракціонів. Він замовк, його охопила ностальгія. Йшов тільки п*ятий день подорожі, а здавалося що пройшла вічнісь.
-Слухай, Пох, чому мені здається що ми вже йдем цілу вічність?
-Ну незнаю...- сказав Пох вирішивши пошевелити мізками, але вони не працювали і він вирішив сказати перше, що прийшло в голову. - Напевно через те що подій багато.
-Напевне... Що там сьогодні такого цікавенького буде?
-Ну сьогодні впринципі нічого, але ми зайдем в нову зону, а от завтра... - лице Поха розплилося в посмішці.
-Ти мене лякаєш! - збентежено сказав Боб. - Ладно, хай це для мене буде сюрпризом.
-Думаю тобі сподобається. - сказав я і виплюнув вже пережований та обезсочений листочок барбариса.
В лісі було іти набагато краще. Пташки співають, прохолодний вітерець їм підспівує, тінь. Зараз для мандрівників це здавалося комфортом і тому час летів швидше, година за годиною.
-Ого! - вигукнув Боб.
-Що там? - спитав я.
-Прикинь, вже третя година! Швидко час летить! - я тільки угукнув.- Пох, а в тебе таке бувало, що час в тебе летів швидко, але тобі його хтілося зупинити?
-Звісно! - сказав я і посміхнувся, згадавши її.
-І шо ти робив?
-Старався його зупинити усілякими методами, як наприклад втикання на годинник і т.д. - сумно згадав я. - Але шукаючи дієвий метод я просто стратив дорогий для мене час.
-Мда... Ти дібіл однако!
-Та пішов ти!
-А я що по твоєму роблю?
-Та всьо не харь!
Вони йшли... Довго й нудно йшли. Боб роздумував, на "щастя" Поха в голос, що б він робив, якщо б був зараз вдома. Але Пох вже звик і просто не звертав уваги. в нього на думці було одне:"Хоч б вийшло, хоч б вийшло...". Через півтори години Боб помітив щось неладне...
-Пох!
-А? Що? Де?... -я вийшов зі стану "автопілоту".- Що таке?
-Дивись тільки пів п*ятої а вже темніє! Тобі нездається що тут щось не так?
-Ти імбіцил! Все нормально, просто ми входимо в болотисту зону - туман... Якщо хочеш можеш зійти з тропи і пройтись парочку метрів, але я ложив тебе потім витягувати!
-Та ну тебе...
-Не сци... Всьо чьотко!
Плентаються вони годину, другу, ... , шосту... Ось тут то паніка і охопила Поха, так як по його плану вони вже мали бути біля дерева.
-Ну що може привал? - змучено, ниючим тоном спитав Боб і глянув на годинник - Вже майже десята година!
-Година. - вголос подумав я.
-Що година? Нам ше годину йти?
-Бля йдем швидше! Нам треба дерево надибати! - сказав я і пришвидчив ходу. Я трохи панікував. Через 15 хвилин хотьби ми побачили те, що я не передбачав у свому плані.
-І куда тепер? - спитав Боб стоячи посеред розвилки.
-Незнаю... Замовкни, дай подумати! - мене заполоняло відчуття страху. Я мав як найшвидче найти дерево. - Значить так! Ти біжиш на ліво, я біжу на право. Більше п*яти кілометрів бігти нема сенсу. Ти вогонь розпалювати вмієш?
-Ні... Пох, а що таке? Чи ти знову надієшся найти трухляве дерево?
-Знач так тоді біжиш, і якщо побачиш якесь дерево накшталт тих, біля яких ми весь час ночували, то біжи за мною і кричи, поняв?
-Пох та ти шо здурів? Я вже змучився, ногами єлі перебираю, а ти ше п*ять кілометрів кажеш бігти!
-Я спитав, ти поняв? - Нерви здавали...
-Ладно-ладно, ти головне не нервуйся!
-Плечики лишаєм тут, потім за ними повернемося. - сказав я, скинув плечик і побіг у праву сторону. Мене рвало усередені по-перше від думок, по-друге від фізичного болю, так як іти цілий день це не просто. "Але де я помилився?" питав себе я.- "Де саме?". Я біг, біг зі всієї сили, так, ніби від цього залежало моє життя, насправді воно так і було. Я біг, а толку ніякого, дерева не було видно. "Як добре," - думав я собі потім- "що видно його не було через туман!". Через хвилин 10 бігу я все ж таки його побачив, я зрадів йому так ніби знайшов мільйон доларів готівкою. Я зразу підбіг до нього, відламав пару гілок і розвів з них вогнище, за допомогою паперу, на якому був настрочений мій план, і запальнички. Поки я розпалював вогонь, звідкись з*явився Боб. Я не помітив звідки, бо був зайнятий.
-Хуууух... І то треба було мені так бігти? - відхекавшись спитав Боб. Я аж налякався його раптовій появі.
-Блять, довбограй, ти мене налякав! Звідки ти прийшов?
-Та он, - сказав Боб тикнувши пальцем у густий туман - Там ще одна тропа!
-Значить обидві дороги вели сюди. Мда, я дибіл. - сказав я і посміхнувся. Стало так легко на душі. - Слух Боб, зганяй за плечиками, а я пожерти щось пошукаю.
-От якщо шось тащити то зразу Боб! - недовольствував він. - Лано скоро буду, але найди шось смачненьке!
-Окей! - сказав я і закурив.
Поки Боб ходив за плечиками, Пох побродив у лісі та знайшов багато всякої фігні: жучків, червячків, зелень різну і т.д. назбиравши вдосталь щоб наїстися він знайшов два великих листка, схожих на лапухи, але гладеньких зсередини. Доки прийшов Боб, він вже встих нажарити ту всю комашню, порізати зелень, і насипати то в обидві тарілки.
-Сьогодні на вечерю знов салат. - сказав я посміхнувшись. Боб подивився на то діло і зробив вигляд ніби його нудить. Я витягнув фляшку портвейна, в котру ше вчора досипав зріджувача, понюхав, зробив ковток і оцінивши пригодність заправив салати. Пляшку з "майонезом" я поклав назад у плечик, натомість дістав ше дві закриті. Після того як я їх відкоркував я сказав: - Знаєш ми дібіли...
-Шо чесно? Та ні, ти певно жартуєш!
-Та я серйозно... Ми ж могли взяти ровери, швидше б було!
-Ага я б подивився як б ти по пустелі на лісапеді гнав. - Боб розсміявся.
-А точно, я вже і забув... Лано, смачного. - сказав я і подумав:"Так стоп, спочатку рука.". Я зробив процедуру "перекреслювання", що не додала Бобові апетиту, а після неї прийнявся їсти. - Хм, а не так вже і погано, якщо не думати про склад!
-Ну ти ж не думаєш, якого ти кота будеш їсти, коли купляєш біляш! - сказав Боб посміхнувшись. - А якщо так, то жити можна.

[b]День шостий[/b]
Жара. 30 градусів на сонці. Яскрава зірка знаходиться вже прямо над головою, що означало обідній час, та двоє мандрівників не зважали на це, тим більше що сонця вони не бачили, так як ліс був загустий.
-Хм.. Р... Р-р-р... Рим!
-Москва.
-Блін і знову "а"! Ти вже задрав! Блін... А-а-а...А-акапулько! Вот! - Боб розплився у посмішці.
-Рано радуєшся, - повідомив його я. - Одесса.
-Бля, та пішов ти нафіг! Всьо я з тобою не граю! - вскіпів Боб.
-Та лано не парься.Скоро буде цікавіше.
-Не буде! Бо я більше так не бавлюся!
-Та я не про те, я взагалі кажу. Скоро ввійдем в нову зону. Маєм ввійти...
І сталося як прогнозувалося: приблизно через годину вони вийшли з лісу на сухий кам*янистий степ. На горизонті було видно якісь старі будівлі.
-Шо за нафіг отам? - спитав Боб і вказав на будівлі.
-Це стара, закинута промка.
-Ем... Що таке "промка"?
-Ти тупий осел! Промислова зона, скорочено промзона або промка. - пояснив я.- Всякі заводи, лабораторії, шахти і т.д.
-Мда-а, круто... Слухай, а...
-Так! - усміхнувшись відповів я, так як знав яке питання задасть Боб. - Я спеціально на це виділив майже весь завтрішній день ну і може сьогодні трохи!
- Каааайф! То куди зпершу залізем? - радісно спитав Боб.
-Спершу, ми найдем дерево, потім знайдем ще одну будівлю, а вже потім... - я похлопав Боба по плечу. - Вже потім ми відірвемося по повній!
-Це жесть! Слухай а як думаєш слільки років цим будівлям? - взявся за своє Боб.- Цікаво, а люди, які тут праювали, ще живі?
-Можливо! Мені насрати, чесно кажучи! - відмахувався я.
Друзі прямували на одну закинуту фабрику, бо зразу коло неї знаходилося дерево, яке вже, доволі чітко, Пох бачив через бінокль. Але перед деревом була одна перешкода - металева сітка, яка служила огорожею фабриці. Ну сітка тай сітка, подумаєте ви, але ворог часто буває хитріший ніж ви, на те він і ворог.
-Ну що перелазимо? - спитав Боб і почав наближатися до сітки.
-Стій! - сказав я, зупинивши Боба. - Треба дещо перевірити.
-Але що? - Спитав Боб коли я діставав з кишені ніж. Він розсміявся. - Ти що справді думаєш що воно може працювати?
-Краще ми це взнаєм до того як до неї доторкнемося! Неможна недооцінювати ворога. - пояснив я і жбурнув бабочку у сітку так, щоб лезо летіло паралельно сітці. Ніж вдарився в сітку і просто впав, нічого дивного не трапилося.- Хух, слава Богу, а то для повного щастя нам нехватало сітки під напругою.
-Ну та звісно! Пох ти насправді такий дурень чи прикидаєшся? Тут нічого не працює хто-зна скільки років! - знущався Боб.
-Кароч, проїхали, перелазь! - наказав я. Після того як ми подолали перепону ми вирішили троха перекустити.
-Слухай, Пох, - ще одне тупе питання стукнуло Бобу у голову. - як думаєш, що краще бути обдовбишом чи укуришом?
-Бля, ти імбіцил! А взагалі, на мою думку, краще бути дегустатором. Якщо ти вже реально вирішив так загробити своє життя, то ліпше перебробувати максимум, а так як видів наркоти і курева незлічити, то ти і половини не перепробуєш. - висказав свою думку я.
-Та ти реально шариш! - сказав Боб і розсміявся.
-Кароч, не харь мене! - сказав я. - Все, пішли. В нас лишилося тільки основне - знайти одну будівлю.
-Що ще за така будівля? - саркастично спитав Боб.
-Побачиш - сказав я. Коли ми зібралися і були готові вирушити я попросив Боба засікти час. Ми знов перелізли огорожу і пішли до "центру" промки. Ця промка виглядала як місто з однією але великою вулицею та різними промисловими будівлями по бокам. Спеціально для трудоголіків-маньяків навіть було парочку житлових будівель. А місце де стояв завод, той що біля дерева, можна було спокійно назвати пригороддю. "Отже нам всьоголиш лишалося дойти до головної вулиці а там ми швидко розберемся" - подумав я. І знову ми йшли. У такі миті думки накшталт "Як я кохаю всій велосипед", або машину, були найактуальніші, але і найнеумісні так як чудес неіснує. "Який же я дибіл!" - подумав я. - "Я продав квартиру, купив усе це лайно і віддав уйму бабок благодійним організаціям! А я ж міг купити вертоліт і долетіти сюди без проблем і перешкод! Ну може не купили, але хоча б орендувати його. Або я міг б попросити щоб мене і Боба сюди з парашутом зкинули.". - Слухай Боб, а ти вже стрибав з парашутом? - спитав я.
-Ні. - відповів він. - Але хотілося б...
Зав*язалася довга розмова про стрибки з парашутом. Дискутуючи друзі не помітили як вийшли на головну вулицю. Коли вона була завершена Пох помітив що вони майже у цілі, майже у центрі промзони. А що ж було у тому "центрі"? Дуже велика будівля, огорожена кам*яною стіною. Компанію будівлі сладала башта з купою товстезних, високовольтних кабелів, котрі як павутина розповзалися охоплюючи усю територію. Так, це було генератором електрики, такою собі міні-електростанцією.
-Нам сюди. - сказав я, коли ми підійшли до великого кам*яного забору, з не менш малими залізними воротами. - Що там показує годинник?
-Година, чотирнадцять хвилин та 16 секунд. - пафосно сказав Боб. - Ти що думаєш що вона все ще працює?
-Ні, не думаю. А зараз не парь мій мозок і краще допоможи мені! - я витягнув з свого плечика набор відмичок і ми почали мудохати замок. Десь через пів години ми його все ж таки зламали. - А ми молодці!
-Ото ж бо й воно! - посміхнувшись сказав Боб. - Сам б ти не впорався!
-Напевне. - сказав я і подумав що дійсно, цю подорож без Боба я б сам не пройшов. -А тепер тоб індивідуальне завдання
-Яке ще? - здивовано спитав Боб.
-Ось тобі майже допита фляшка портвейну, це щоб ти не напився як свиня, - уточнив я.- Кароч іди у будівлю і обшарь перший поверх на щось дивне, а я покищо тут погляну.
-Тобто "щось дивне"?
-Ну... Як тобі сказати... Ти зразу сам зрозумієш коли побачиш... Щось таке що ти б зовсім не очікував знайти на електростанції...
-Голу бабу?
-Ні, кретине! Це ти якраз там найбільше очікуєш знайти!
-Та лано, я ж жартую. - посміхнувшись сказав Боб. - Лано я пішов, руїни кличуть!
-Добре, я скоро до тебе приєднаюся! - сказав я, а потім згадав:-А, стій!
-Ну що ще?
-На ось, візьми це! - сказав я і жбурнув йому відмички - може знадобитися! - І тут я ще дещо згадав... - Слух, Боб, лиши свій плечик тут! Нахрена тобі з ним тягатися?
-Хм... Непогана ідея! -одобрив він. і скинув плечик, сперши його до загорожі.
-Чекай, я тобі ще дещо дам. - я відкрив Боба плечик, троха подзинькотів фляшками добираючись до нього і нарешті дістав. Боб незнав як йому реагувати.
-Знаєш, знай би я про нього раніше, про те що я тяну його на свому горбі, я б тебе ним і прибив, але зара скажу лише дякую. - посміхнувся Боб, взяв лом і пішов. Я закурив. Дочекався поки Боб зайде в будівлю, почекав ше трохи і розпочав своє темне діло. Я дістав з Бобового плечика пласкогубці, ізоленту та 70 метрів товстого, ізольованого, алюмінієвого дроту. кинув усе це у свій плечик та пішов до башти. "І чорт-заберай я не помилився!"-подумав я і посміхнувся. Трохи вище, ніж з кінчика башти, до самої землі йшла відносно товста залізна шприха, схожа на арматуру - громовідвід. Я думав основною складністю буде забратися на гору башти, та видно на ній часто проводилися ремонтні роботи і тому на саму гору йшла звичайна драбина зі скоб що за формою нагадували букву "п". Забравшись на гору я почав під*єднувати свій кабель до громовідводу. "Чого я не зачистив трохи ізоляції будучи знизу" - спитав себе я. З горем пополам я якось його приконтачив, прикріпивши здоровезним шаром ізоленти. Обмотав його коло "свіча" (Свіч - така штука, що за функціональністю нагадує трійник або переноску. Від "електростанції" йшов один дріт, а забезпечити напругою потрібно було багато будівель.) та троха заплутав його споміж інших проводів, щоб не видно було що саме він під*єднаний до громовідводу. Інший кінець я скинув до низу. "Гарно він летів" - подумав я та спустився. Я взяв кабель та потащив його до трансформаторного щитка, на щастя він був відкритим. Я під*єднав той кабель до якогось контакту і прикрив щиток. Я підійшов до Бобового плечика щоб подивитися на свою роботу збоку. "Ну що ж," - подумав я - "майже невпально". Я замів ще декотрі сліди і пішов до Боба.
-Файно сьодні полазили! - сказав Боб, коли ми вже ввечорі сиділи біля вогнища і попивали портвейн. - Як думаєш це можна буде комусь продати?
-Думаю, що ніхто в тебе не купить. Хоча... - я призадумався. -От років через десять, десь так у 2020 році, їй буде сто років, от тоді вже може хтось і кине на неї погляд.
-Ай, досраки то всьо... Я краще ту газету як пам*ять про подорож збережу - сказав Боб!
-Або я... - подумав я в голос.
-Що?
-Та нічо-нічо. -відмахнувся я. - Лягаєм спати, завтра має бути дуже гарний день!

[b]День сьомий[/b]
Поху в ту ніч снилися усілякі кошмари, тому коли Боб його почав будити, годинник показував дев*яту, Пох не горів великим бажанням прокидатися і десь іти.
-Та в-с-т-а-в-а-й придурку! - приговорював Боб, трясучи мене. - Нам пора іти! Шастати по руїнах, пам*ятаєш?
-М-м-м-м... Ну нафіг! я ше троха посплю! - мямлив я та Боб не припиняв. - Кароч дай мені ше годинку поспати!
І через хвилин так 10 переговорів Боб погодився почекати годину, правда для нього вона тянулася вічність. Він сидів і чекав, втикаючи тупо в одну точку. Думками він був у руїнах заглядаючи у кожну кімнатку, кожен ящик столу в пошуках минулого. Але як то кажуть "Дощ не може тривати вічно.".
-Ну нарешті, імбіциліще! - сказав Боб. - Я вже думав що я тут здохну!
-Бггг! - засміявся я. - Гарно підмічено...
-Що ти маєш на увазі? - здивовано спитав Боб. Тут моє обличчя сповнилося ненавистю, яку я тільки міг тримати на Боба. Я витягнув свій ніж і кинувся на нього.
-Зараз ти помреш, нездала свиня! - крикнув я.
-Е-е-е...А-А-А-А! - лице Боба було настільки тупим і сповненим страху що я невтримався і почав катулятися по землі...
-Аха-хах! Повівся! - Я не міг припинити сміх так як лице Боба стало ще тупіше. Мій живіт розривався навпіл, я не міг дихати, але це були ще квіточки. Коли "жертва" почала матюкатися, проклинати мене і періодично пинати мене ногами... Я вам чесно скажу, я чуть не вмер! Після того як ми поснідали ми почали "обслідування" фабрики, тої що була зразу коло дерева.
-Бля ти вже 20 хвилин порпаєшся у плечиках! Що ти там загубив? - спитав Боб.
-О до речі, коотра година? І постав будильник на 21-шу! - попросив я. - А шукаю я ті відмички що я тобі вчора дав, я пам*ятаю ти засунув їх сюди...
-Година рівно одинадцята, а от на рахунок відмичок... - обличчя Боба стало дещо "винуватим". - Я ложив в плечик тільки одну відмичку під назвою лом...
-А інші ти де дів, сцуко ти таке?
-Ем.... Я їх здається залишив там. На електростанції. - відповів Боб. Ну я його трохи поматюкав, ну а що робити?
-Лана, "протів лома нед прійома"! - сказав я посміхнувшись і прийнявся ламати двері. Вони відчинилися раніше ніж я очікував, певно через старість. План цьої фабрики був нарідкість банальним як ми дізналися потім. При вході в будівлю хлопи опинилися на роздоріжжі. Справа йшли сходи на гору а з ліва велике приміщення, там де і працювали люди. У стелі приміщення, десь у центрі лівого краю, була діра де раніше, як ми потім дізналися - був звичайний ліфт. Правильно, як будиночки на американськи вулицях, йшли підставки для станків. В цій кімнаті ми нічого цікавого незнайшли тому вирішили піднятися на другий поверх. Тут було цікавіше... На другому поверсі зразу з права була роздягальня, як у бурхуйський фільмах - з шафками. Єдиною відмінністю виступало те що шафки були дерев*яні. От тут ми вже і розважилися... Ми залізали у кожну шафку і шукали що там є цінного, не в плані грошей, а в плані спогадів. Роздягальну обшарили, перейшли у велику кімнату. Але нажаль і у цій великій кімнаті нічого не було. Ну ми розчаровані піднялися на 3-ій поверх неочікуючи того що і на цьому поверсі буде роздягальня. Так ми обшарили усі 5 поверхів і навіть вилізли на дах, з якого Боб чуть не грохнувся. Найшли ми не багато речей, але ці дрібнички були класними трофеями, це як фото.тільки більше. Фото нагадує тільки про те як ти його робив, а ці речі ща мають своє минуле... Так от список речей які ми знайшли: викрутка,пачка цигарок "столичний львів", лезо для бриття, книга "для садовода". І ще ми знайшли дві речі, які видалися мені найціннішими і найбагатішими на спогади, це була печатка цього заводу та перепустку видану Хомі Володимиру, дійсну до 95-ого року.
-Отак от ми стратили 3 години нашого життя. -сказав я посміхнувшись.
-Намано! - сказав Боб надпиваючи портвейн. -Куди далі?
-Я думаю що можна піти он в тамту лабораторію, щоб сюда не далеко було, тай думаю там буде де пошарити. - відповів я. І ми не гаючи часу вирушили туди. І дійсно, в лабараторії було куда цікавіше: різні хім.кабінети, інженерні столи, з кресленнями на них (так ніби ще вчора тут стояв інженер і винаходив вічний двигун), різні електро прибори, я навіть найшов робочий дозиметр. Але на цей раз ми нічого з відтам невзяли. Я подумав "А навіщо це все якщо ми всеріно з цієї подорожі не повернемося?". Хоч Боб і сильно протестував, але я його всежтаки вмовив лишити це наступним розвідникам.
-І в тому числі вікна, Боб! - крикнув я.
-Та добре-добре, я нічо не ламаю. - сказав Боб піднявши руки до гори як заарештований.
І всьо то через 7 годин (ну подумаєш якихось 7 годин... але коли займаєшся улюбленою справою час летить дуууже швидко) задзвенів будильник Боба.
-Ну все, мусимо іти, коллеґо! - не без суму сказав я.
-Що вже? Ну може ще трохи а? - з надією спитав Боб.
-Ні, на жаль. Гайда звідси.
Обоє мандрівників були в розстроєнні, але обоє знали, що не треба сумувати через кінець, а треба радіти тому що було. Знов вони перелазили огорожу, але на цей раз Пох вже не кидав в неї ніж. Коли вони перелізли огорожу Пох мовчки розпалив вогнище та махнув рукою, вказуючи Бобу що треба іти.
-Але куди? - спантеличено спитав Боб.
-По дорозі розкажу, пішли, в нас обмаль часу.
По дорозі до електростанції Пох розповів Бобу що сьогодні буде буря, і рівно о 1-ій ночі в башту вдарить блискавка, енергію котрої можна перетворити у щось корисне, що вони і зроблять.
-Але як? - спитав Боб.
-Ну в мене є один пристрій, я його сам зібрав... Кароч хай це буде для тебе сюрпризом! - відмахнувся я.
-Лано, главне шоб той пристрій тікі не йобнув! - усміхнувшись сказав Боб.
Коли вони дійшли до електро станції було пів дванадцятой. Але на здивування Боба не так вже і далеко були грозові тучі, та так нехіло греміло.
-Ти ж казав о 1-ій! - нагадав Боб!
-О першій блискавка, буря почнеться раніше... - пояснив я. - Ідем нам ще треба підключити той апарат!
Коли вони підійшли до трансформаторного щитка Пох почав ритися уплечику Боба і дістав два залізних прибори. Один з них був схожий на звичайний міні-телик: простий екран зідраний з якогось калькулятора та кнопочка включити,також збоку агрегата торчав один, недокінця заізольований товстий провід. Інщий ж приборбув поркуче Він був напічканий незліченною уймою переключателів і кнопочок, щось накшталт мікшерного пульта який використовується на концертах. Ще однією відмінністю було те, що тут таких проводів стирчало два. Один провід Пох підключив до громовідводу, а другий до "екрану".
-Значить так... Боб коли я настрою, то на екрані буде показувати циферки, будеш мені їх казати, поняв? - серйозним голосом спитав я.
-Та поняв, що тут незрозумілого то? - відповів Боб. - От тікі ця грозова хмара вже над нами бушує... Ти точно не прогадав з часом?
-Та точно, не сци... - сказав я.
І Пох почав активно чарувати над своїм агрегатом, повертаючи то один тумблер, то інший.
-Ну що там? - спитав Боб ерез хвилин п*ять.
-Нічо... Зара лишилося трошки підстроїти... Котра там година?
-Майже дванадцята. - сказав Боб. - Ще година... Слух а ти неміг ту штуку вдома настроїти?
-Ні нажаль не міг. - нервово відповів я. - Всьо не харь!
Після цієї фрази Пох хтів далі працювати, але йому не вдалося... Останнім, що він запам*ятав, було яскраве світло та сильна дрож по всьому тілу.

[b]Розв*язка[/b]
Темнота. Я відкрив очі. Я покищо невідчував якихось змін, але вони були.
-Медсестра! - крикнув я. І через дві хвилини вона прийшла. - Розв*яжіть мене, мені потрібно поговорити з нею.
-Вона вас вже чекає. - сказала сестра немов зубрила цю фразу днями і ночами.
Через п*ять хвилин я вже йшов по білому коридору, прямуючи до знайомих дверей, поріг яких я топтав дуже довго. Я постукав і зайшов.
-Сідай. -сказала вона
-Ні, дякую, я краще постою.
-Ну так що, в тебе всежтаки вийшло? Чи чому такий раптовий візит?
-Раптовий? А мені сказали що ти мене чекаєш.
-Чесно кажучи, я завжди на тебе чекаю.
-Менше з тим. Мені вдалося! - радісним голосом промовив я.
-Це добре. - сказала вона. Але у її голосі небуло жодної нотки радості .
-Ти не рада?
-Як тобі сказати...
-Жаль, а я всетаки надіявся. Певно дарма, бо ти з самого початку не хотіла щоб я це зробив.
-Ні, хотіла!
-Ну навіщо ти брешеш? Не хотіла - так і скажи! Для чого брехати?
-Мені здається я не давала тобі привіду мені не вірити, тому якщо я кажу що хотіла, то я дійсно хотіла!
-Але чому ж ти мене не відпускала? І чому зара не рада?
-Зараз я підпишу твої документи і заберайся звідси! - вона розплакалась.
-Я завжди знав що ти мене не долюблювала, але не думав що аж на настільки! - і я зробив вчинок, через який потім багато років жалкував: я розвернувся і вийшов. "Але ж я тоді не розумів!" - заспокоював себе я.

[b]Післяслово[/b]
Ну що ж, пані і панове, прийшов час відкрити карти. Думаю одиниці з вас зрозуміли в чому суть цього творіння, так от тут я вам і поясню. Отже, ви прочитали твір, про паціента психіатричної лікарні, який вдало вилікувався від шизофренії, а саме від роздвоєння особистості. Тиждень (7 днів) подорожі - це всього-навсього 7 секунд з життя уяви Поха. Мету подорожі думаю пояснювати не треба. І ще трохи про деякі аспекти та незрозумілі місця у цьому творі. Пох вже давно вирішив позбутибя Боба, цієї назойливої скалки у дупі. Він довго до цього готувався. Як? Ну наприклад сім порізів на його руці, що дорівнюють семи дням. Він їх зробив напевно для того, щоб після виздоровлення, в чому він не сумнівався, не забути Боба. І як ви вже напевно здогадалися, порізи, які робив Пох у своїй уяві перейшли в реальність якимось таємничим чином. Далі по тексту - вогнища, які розпалював Пох. Це не просто вогнища, як ви вже певно здогадалися. Пох казав Бобу, "за нами слідкують", і був правий, тому що реальний Пох лежав у своїй палаті і до нього був підключений кардіодатчик. Навіщо? Для того щоб слідкувати чи він не помер. Від чого? Ну отут складніше . Як кажуть шезофренія невиліковна, але якщо лікар, пацієнт і ліки будуть в одній команді, то можливо. Знаєте як то кажуть "еслі сільна захатеть...". Ну так от, а ліками в даному випадку були сильнодіючі наркотичні речовини, дію яких ви можете спостерігати у другий день подорожі зранку. Я так і не пояснив: кожен розпалений вогонь був одним ударом сердця: повідомленням кардіодатчику ну і звісно як же ж людина без серця то? Для ясності трошки математики: 75 ударів в хвилину поділити на 60 секунд отримаємо 1,25 ударів сердця в секунду. 1,25 ударів в секунду помножити на 7 уявних днів (кожен з яких триває секунду) отримаємо 8, 75 ударів що округляється до 8 ударів (сердця) і ще троха(тепер зрозуміли назву книжки?). Ну і раз ми вже взялися за математику то поясню ще один, певно, незрозумілий момент. Коли на уяву Поха впливала наркота, то Пох задав таке питання:"Боб, ми таке можемо споглядати кожні 237 років, а ти ще не звик?". Як не дивно він не пожартував так, як наркотичний укол реальному Поху робили кожен день: 1 440 хвилин в 24 годинах, 86 400 секунд в 1 440 хвилинах, 86 400 секунд = 86 400 уявних днів, 86 400 уявних днів приблизно дорівнює 237-ом уявним рокам. Все (майже) просто. А ну і ще "грозова хмара"... Що вона з себе представляла певно спитаєте ви? І що то були за пристрої які зробив Пох? Отже як ви знаєте - наркотики шкідливі, дуже, от Пох і використав їхню шкідливу дію. Грозова хмара була зовсім не грозовою а просто руйнівною, блискавки змітали усе на свому шляху в уяві реального Поха, тому що наркотики впливають не тільки на фізичний стан, а ще й на уяву... А пристрої - проста обманка. Всередині них були тільки дроти які замикали на корпус. Ви ж не думаете що Боб з радістю б взявся за дріт який б його вбив? А потрібно було щоб струм пройшов через Поха і замкнув на Бобі, так як він це частинка і реального і уявного Поха. Тому коли "наркотичний струм" пройшов через Поха він його не зачепив, а знищив тільки частинку Боба у ньому.

(Фетісов Олег) Fetole. 1.03.09.



Форма твору: Інше
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 320
Опубліковано: 13.04.2009 04:01





© Copyright: Олег Фетісов



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи