chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Планета

[Олег Фетісов]  Версія для друку


Дах. Я з батьками сиджу і роздивляюся якийсь пристрій… СТОП! Але ж я здається мав іти спати? Напевно не пішов… І все ж таки звідки в нас дах? Цікаво, але менше з тим. Дах має метра півтора заввишки, з вікном з верху. Вікно відкрите, з нього відкривається вид на темно-сине нічне небо, усе у зорях. Придивившись можна побачити планету яка дуже схожа на землю, теж з морями і материками(в зелено синіх кольорах). Так от сидимо ми, роздивляємося круглий білий шар, схожий на такий що є у ворожок. Тато деякий час "натискав" по ньому, як по сенсорному екрані і невдовзі сказав: "Це прилад за допомогою якого можна притягнути любу планету до землі!". Я підняв голову до неба. Роздивляючись планету, я подумав наскільки буде круто, якщо вона буде ближче до землі і вигукнув "Вау!"… І з насторожених поглядів тата і мами я зрозумів, що треба було мовчати... "Що таке?" - спитав я. "Та нічого, просто зараз я мав назвати планету яку треба притягнути" – спокійно відповів тато.
Але ж планети "Вау" нема! Я знов подивився на небо. Батьки зробили теж саме. Ми довго роздивлялися ту планету, роздумуючи над тим чи станеться щось… Результат не заставив себе чекати: планета схожа на землю почала збільшуватись… В мене шок, наступає паніка, я не знаю що сказати, тато далі щось "дивиться" на білому шарі і невдовзі спокійно каже: "В нас 10 год на все-про-все". "Добре, вже ніч, треба хоч трошки поспати, я поставлю будильник на 5-ту годину" – без натяку на страх каже мама. Я дивлюся і до мене не може дійти, чому ж вони такі спокійні? Ні, ну я розумію, це було б круто, якщо б була планета, дуже близько до землі, але які наслідки? І взагалі чому мене не сварять, здається в цьому винен я… "Тупі питання, напевно все-таки піду посплю" – раптово подумав я...
Прокинувся від шороху і стуку - батьки збираються. Дивлюся на мобільний - 7:30... Залишилося 45 хв. Збентежено піднявся з ліжка. Якесь дивне відчуття ніби я набрав 300 кг. Вдягаюся, одяг теж набрав ваги. "Напевно тиск збільшився" – подумав я. Підходжу до вікна: неба майже не видно, видно тільки яскраву планету, діаметром десь в 100-150 км…
Вибігаю в кімнату, батьки збираються, але куди? Добре, менше з тим, думаю батьки знають що роблять, хоча далі дивуюся їхній спокійності.
Мама сказала взяти сумку і готувати корабель, який стоїть на вулиці. Але який, чорт забирай, корабель? В нас же його нема, але якесь дивне відчуття ніби то я знаю що він у нас є. Виходжу на вулицю - там нікого. Дивно, бо в такий час багато людей, усі як один, похмурі поспішають на роботу…
Бачу чорний джип сусідки, недалеко біля нього стоїть якась "машина"… Я зрозумів що - це той корабель. Дивують його розміри: 1,5 метрова штука, в формі ракети, в діаметрі вона має не більше 50см… А планета все збільшується…
Підходжу до корабля, вставляю ключі куди треба, 2 оберти, верхня кришка опускається. Там стоять якісь "надувні кульки", як ті з яких у цирку роблять звіряток… Беру одну. Надуваю. Але вона падає униз і здувається. Стає все тяжкіше і тяжкіше щось робити. Хвилин 5 надуваю ту кляту "кульку". Ось на решті надув…
АЛЕЖ БЛІН! Взагалі, звідки я знаю що робити? Що за кульки? Звідки тут ця ракета? Паніка... Добре хоча б те що я знаю що і до чого. Пробую вставити ту кульку на призначене їй місце, але вона не залазить, знов здувається, і взагалі таке враження ніби її плющить…
Виходять батьки, але ж куди ми всі вліземо? Якщо б мій кіт сюди помістився то було б круто, а тут 3 людини... Менше з тим, предки спокійно підходять, і починають мені допомагати. Значить я все правильно робив. Тішить... Не тішить тільки те що, я вже можу побачити дерева на тій планеті. Але як моря на тій планеті ще тримаються, по ідеї вони б мали "впасти" на землю… Через хвилин 10 я розумію що ми "надули" і поставили на місце тільки дві "кульки", а їх там близько шести.
Щось мені важко стояти, голова розколюється, серце вже виривається з грудей... Адреналін - найсильніший допінг, ось чому я ще стою на ногах... Дивлюся на годинник - 8:10… Чорт! Ми вже не встигнемо…
Мда… Правду кажуть, перед смертю, усе життя пропливає перед очима… Різкий звук ніби рве мої барабанні перетинки. Відчуття ніби ти вже не в своєму тілі, ти все бачиш, але ніби у бінокль, не можеш рухатись… Батьки далі пробують "зробити" той корабель, але я розумію що це вже кінець…
©Fetole 18.04.08



Форма твору: Розповідь
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 616
Опубліковано: 13.04.2009 04:10





© Copyright: Олег Фетісов



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи