chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

SocKill

[Сергій Каменчук]  Версія для друку


Яка все-таки тонка плівка цивілізації. Як мало треба, щоб знову загнати людей в печери.

Бентлі Літтл “Почтальон”

1



— Я не можу! — вкотре повторила вона. Цього разу крізь сльози.

— Просто зробимо це, ми гаємо час! — прикрикнув він. — У нас немає вибору.

— Я... Я...

Марк зупинив запис. Глипнув на двері. Прислухався. Тихі схлипи дівчини. Шум автомобілів за стінами недобудованої швейної фабрики. Власне тяжке дихання. І сопіння безхатька, котрий сидів на будівельному смітті, спершись спиною на стіну. Марк підійшов до подруги, стягнув з неї балаклаву, обійняв.

— Тобі треба заспокоїтися, — тихо сказав він. — Я не хочу твоєї смерті.

— Звідки тобі знати? — дівчина відсторонилася, змахнула сльози, подивилася йому в вічі. — Звідки така впевненість, що ти взагалі?..

— Іванка, — прошепотів хлопець.

— Іванка, — повторила дівчина і здригнулася, заспокоїлася.

— Ти сама все знаєш, не з новин, не зі слухів. Твоя, твоя подруга сумнівалася як і ти. І що з нею сталося? Ти сама читала її щоденник.

— Але...

— Машо! Вона прив’язала мотузку до поручня мосту, влізла у петлю і зістрибнула.

— Я і без тебе знаю, нахріна ти мені це говориш?

— Щоб ти зрозуміла: все по-справжньому. І я не можу допустити, щоб щось подібне трапилося з тобою, зрозумій.

Маша хотіла щось сказати, але сама не знала, що. Просто щось заперечити. Бовкнути будь-яку маячню, яка, на подив, виявиться не такою й маячнею, а саме рішенням їх проблеми, якусь ідею, як це все спинити. Але в голові не було жодних ідей. Та й сама вона знала, що хлопець правий — вибору у них немає.

Марк забрав у неї балаклаву, натягнув дівчині на голову.

— Це колись закінчиться? — запитала Маша.

— Якби я знав.

Марк підійшов до стосу цегли, на якому розташовувався телефон, натиснув “Запис”. Зйомка почалася.

На дисплеї телефону видно як дівчина підходить до безхатька. Тоді весь екран займає обличчя хлопця в балаклаві.

— Дорогий друже, перш ніж дивитися далі, підпишись на наш канал і натисни “лайк” під цим відео. Я обіцяю, вам сподобається, — хлопець намагався говорити природно (так було зазначено в інструкції), немов йому подобалося те, що він збирався робити. — Що ж, по-о-оїхали!

Хлопець витягнув з кишені плоскогубці, показав їх в камеру і вишкірився.

— Буде боляче, — пообіцяв він.

Тепер в кадрі було троє. Безхатько, якого вони напоїли (Марк подумав про його усмішку, про те, що чоловік був по-справжньому щасливий, коли вони запропонували тому безкоштовну горілку). Хлопець з плоскогубцями. Дівчина з цеглиною в руці.

— Сестро, анестезію, будь ласка! — награно промовив Марк.

Дівчина декілька секунд вагалася, а потім опустила цеглину на голову чоловікові. Безхатько похитнувся, але не впав. Спробував встати, та Марк відразу його усадив.

— Оце та-а-ак! — заволав хлопець. — Крихітко, не перестарайся наступного разу.

Марк відкрив йому рота, зафіксував плоскогубці на зубові і різким рухом зламав його. Навіть два — через ширину губів. Безхатько заволав і підскочив, але дівчина відразу його заспокоїла цеглиною.

— Оце так реакція, — похвалив її Марк. Дівчина у відповідь зробила реверанс.

Вони разом допомогли безхатькові сісти, щоб знову повторити те саме. І знову. І ще раз. Загалом п’ять. Як було вказано в повідомленні. Потому вони залишили гумові рукавички, плоскогубці, балаклави і цеглину-анестетик біля безхатька та пішли геть. Чітко по інструкції.

***

— До півночі п’ять хвилин! — нагадала Маша.

— Та закрийся ти, знаю! — відрубав Марк. — Вже завантажується, бачиш?

— Гей, не груби!

— Заткнись, нахрін! — Марк зиркнув на дівчину і замахнувся. Проте не вдарив. — Вибач.

— Та пішов ти, — сказала вона.

Марк провів поглядом дівчину, підскочив від гучного удару дверей (хоча й очікував його), а потім втупився в дисплей ноутбука. “Завантаження 67%”. На годиннику 23:57. Чудово. Через хвилину він клікнув клавішу “Опублікувати”, закрив ноутбук і влігся на ліжко. З ванної долинали схлипи Маші. Замість того, щоб піти вибачитися і заспокоїти дівчину, Марк розвернувся до стіни і заплющив очі. В нього не з’явилося відчуття провини, не було також жалості. Навпаки, ті схлипи тільки виводили його. Руки почали трястися від злості.

— Тупа сука, — промовив він, вдарив стіну кулаком, а потім закричав: — Яка ж ти тупа сука!

У відповідь отримав гучний плач. “Крик подихаючої псини”, — подумав він. Він ненавидів її. Розумів, що вона не знала (ніхто не знав), не могла навіть передбачити таке, тому просто не може бути винною, але нічого не міг з собою вдіяти. Саме вона втягла його в це лайно. Морально зґвалтувала і змусила знімати різні дурні відео для SocKill. Спочатку це був Інстаґрам. Потім Тік-ток, Лайк і ще щось. Вона реєструвалася всюди, де тільки можна, знімала дебільні челленджі. І часто змушувала його бути присутнім на відео. Так вийшло і цього разу. Але цього разу він і сам майже не чинив опору — SocKill платив за лайки і перегляди. Тому він і подумав: йому все одно не уникнути камери, а тут хоч платять, і, якщо вірити відгукам, платять не так і мало.

SocKill з’явився більше року тому. Позиціонував себе як соціальну мережу для відео. Обіцяв платити за якісний контент — цим пояснюється шалений потік нових користувачів. Півроку кошти поступали тільки на внутрішній гаманець мережі, а потім з’явилася можливість їх виводити. Коли про це дізналися скептики, що говорили “не будьте дітьми”, “обов’язково заплатять, авжеж”, “треба бути ідіотом, щоб повестися — платять тільки за рекламу”, то не зареєструвалися там хіба що глухонімі сліпці. Приблизно півроку користувачі із шкіри лізли, щоб зняти щось оригінальне, смішне, цікаве та отримати за це гроші. І коли здавалося, що вже кожна дитина, яка може тримати в руках смартфон, зареєстрована там, соціальна мережа взялася вказувати користувачам, що саме їм потрібно знімати.

***

Іванка прокинулася від сонячного промінчика, котрий пробивався через відкриті на сантиметр штори. Зажмурилася і повернула голову. Зненацька подумала, що не почула будильника, але перш ніж потягтися за телефоном, згадала про канікули. Сесія позаду. Два місяці літа — попереду. Тіло заполонила радість: не потрібно запихати в себе сніданок і пхатися в коледж. Ніяких екзаменів, ніяких заліків. Повна свобода. Через тиждень на рок-фестиваль. Намети, музика, алкоголь (офіційно заборонений на території проведення фестивалю, та коли це було проблемою?), відносини, що закінчаться, щойно пролунає остання пісня і почнуть розбирати сцени. Життя прекрасне.

Дівчина не хотіла вставати. Коли вона в останній раз валялася в ліжку до обіду? Не згадати. Але сечовий міхур позбавив її цього задоволення. Іванка зробила каву і першим ділом ввімкнула комп’ютер, щоб зайти в SocKill. Їй життєво необхідно потрібно було переглянути статистику свого профілю. Відтоді як вона тут зареєструвалася, кожен ранок проходив саме так. Неважливо було, на пари їй потрібно чи на екзамен. Навіть якщо проспала і запізнюється. Вона розуміла, що це ненормально, та нічого не могла з собою вдіяти. Соцмережа повністю захопила її, викликала залежність, зробила рабом. На якомусь рівні дівчина відчувала це, але свою залежність пояснювала нестачею грошей. Стипендія мала, батьки дають небагато, а SocKill — відносно непоганий заробіток, тому вона повинна моніторити статистику, аналізувати, робити висновки, дивитися на суму, що вже заробила. Останнє їй подобалося найбільше. Та що там, кожного ранку саме жага грошей змушувала дівчину відкривати свій профіль, щоби побачити, скільки накрапало за ніч.

Сьогодні її очікував сюрприз. На всіх показниках були нулі. Кількість відео — також нуль. Вона дивилася на голий профіль, де не було навіть аватарки, і нічого не розуміла. Як таке може бути? Збій? Коли все повернеться? Іванка збиралася зайти на сторінку Маші і Марка, але не змогла тієї віднайти. Вона помітила, що список її “друзів” змінився — ні одного знайомого ніка. Почала заходити на сторінки цих користувачів — пусто.  Потому помітила, що її нік із Ivanescense змінено на якесь дурнувате loriKoll29. Якого? Дівчина набрала Машу і запитала, чи вона теж це бачить. Так. В новинах немає нічого про збій в соцмережі — дивно. Техпідтримка мовчить. Загалом, ніякої інформації. Дівчата ще попроклинали трохи соцмережу і попрощалися. Іванка зайшла в приватні повідомлення. Раніше в неї була нескінченна кількість діалогів, сьогодні — тільки діалог SocKill з новим повідомленням.



Увага! Нові правила користування соцмережею SocKill. Прочитання обов’язкове. Згодою користувача з новим регламентом являється прочитання даного тексту з відредагованими правилами використання соцмережі SocKill. Весь контент видалено заради Вашої безпеки. Подальше відвідування даного сайту продовжує бути безпечним для Вас і компанія SocKill і далі гарантує неможливість відстеження місця знаходження користувача, також прийняті міри по неможливості ідентифікації користувача.

Аватар користувача і обкладинка профілю може мати вигляд тільки графіки й тексту. Спроби завантажити фото зі своїм обличчям чи обличчями людей, по яких можна ідентифікувати користувача, будуть закінчені невдачею через алгоритм розпізнавання облич.


“Що за абсурд?” — подумала Іванка. Вона знову перечитала два абзаци, не вірячи своїм очам.



Публікація довільного контенту більше не є можливою. Інструкції по створенню рекомендованого контенту будуть надходити в приватні повідомлення користувача. Публікувати дозволяється тільки контент, створений згідно інструкцій. Будь-який інший контент буде видалено.
Користувач повинен слідкувати інструкціям і своєчасно створювати та завантажувати контент на свою сторінку. За невідповідність контенту інструкції, несвоєчасну публікацію або відмову створення контенту, користувач буде суворо покараний.


Що за маячня? Це просто абсурд. Інструкції? Користувач буде суворо покараний? Іванка прокрутила діалог вгору. Побачила привітання та інструкцію по користуванню соцмережею, котру отримала відразу після реєстрації. Тобто, новий регламент їй прислав не якийсь користувач, а офіційне джерело. Але ж це повна маячня. Сьогодні не день дурня — жартів не повинно бути. Та й контент видалили. В компанії з’явилися нові працівники, котрі так вирішили розважитися? Та ні, це повний ідіотизм.

Маша сказала, що техпідтримка мовчить, тому Іванка не стала писати свою скаргу і запитання. Натомість відкрила Google, ввела назву соцмережі і зайшла на сторінку Вікіпедії. “Розташування серверу”, “Власник” і “Автор” — цих пунктів дівчина не знайшла. Дивно. Повернулася в пошуковик і ввела “Юридична адреса”. В видачі тільки форуми та сайти типу otvet.mail.ru. Вона зайшла на перший сайт, де користувач цікавився місцем знаходження компанії SocKill. В купі відповідей типу “компанія-привид”, була одна з координатами: “49.389098, 31.784457”. Дівчина скопіювала координати, відкрила Google maps і “вставила”. Побачила червону позначку на блідо-зеленому фоні. Перемкнула карту в режим “Супутник”. Позначка знаходилася посеред лісу. Іванка відкинулася на спинку крісла. Компанія знаходиться в лісі? З неї досить. Вона закрила три вкладки і знову втупилася в повідомлення від SocKill. Прочитала абсурдні правила до кінця. А потім прочитала свою “інструкцію по створенню рекомендованого контенту”.

2

Наступного ранку Марк переглядав місцеві новини, пабліки. Він шукав бодай щось про вчорашнє. Ніде нічого не було про жорстоке вбивство безхатька. Вбивство? Чому він подумав про вбивство? Вони вчора полишили безхатька на будівництві, він був живий, Марк чув його стогони й хрипле дихання, кашель. Чоловік був живий.

Був живий.

“Та чи ти впевнений, що він живий? Після того, що ми з ним зробили, — кричав голос в голові хлопця. — Ми вбили його!”

Його вбила соцмережа, ти ні до чого.

Остання думка не належала хлопцеві. По спині пройшов холодок, коли ці слова ввірвалися в голову. Марк повторив їх подумки. Не може бути. Але зараз відбувається те, чого теж не може бути. Відбувається і він став частиною цього.

Соцмережа вбила безхатька. Такий хід подій йому подобався. Нарешті, після довгої ночі, коли він то прокидався, то провалювався у дрімоту, страх пішов, просто зник. Вони залишили там тіло і знаряддя вбивства, але ніхто їх не знайде. Соцмережа подбала про це. Він впевнений, що там не залишилося ані сліду від них — ні тіла, ні крові, жодної волосинки з їх голови. Як соцмережа здатна на таке? Його це не хвилювало.

— Прокинувся вже? — почув Марк.

— Так, Машо, доброго ранку.

Маша подивилася на свого хлопця. Вчора він був переляканий і здригався від кожного шереху, потім його краще було не чіпати, тому що він легко заводився і, здавалося, міг убити. А зараз сидить собі за ноутбуком і посміхається, немов забув вчорашній день. Ні, Марк не посміхається, він дивиться на дівчину і шкіриться немов божевільний, котрий вирішив, що розгадав всі загадки світу і щиро тепер цьому радіє.

— С тобою все добре? — запитала Маша.

— Все прекрасно, — відповів хлопець.

— Я, напевно, ще посплю трохи. Заснула тільки під ранок і зараз відчуваю себе...

— Так-так, звісно, — перебив Марк. — Солодких снів.

Хлопець підійшов до ліжка і поцілував її в лоба. Потому неспішно вийшов з кімнати щось насвистуючи. Маша почула шум води, шум електрочайника, гуркіт каструлі чи сковороди. Він готував собі сніданок, неймовірно. Її млоїло від думки про їжу, перед очима раз за разом виринали картини з будівництва: кров на підборідді після видалення зубів, кров із рани на голові, стогони, крики, після четвертого зуба — блювота. Дівчина намагалася думати про щось інше, але кадри кривавої забави поверталися. Знову і знову. Відволікли її негучні звуки ударів яйцями по сковороді та подальше шкварчання. Він готує яєчню, боже, як він взагалі може їсти. З ним точно щось не так. Дівчина згадала його навіжену посмішку. Відвернулася до стіни, щоб хоч декілька годин поспати. Але заснути так і не змогла.

***

Іванка відразу ж зателефонувала Маші, коли закінчила читати свою “інструкцію по створенню рекомендованого контенту”. Розповіла все подрузі. Вони зійшлися на тому, що соцмережу просто-напросто зламав якийсь жартівник, котрий вирішив налякати користувачів. Посміялися з ситуації — тому що нічого більше не залишалося. Пожурилися по втраченій статистиці і запевнили одна одну, що скоро все налагодиться. Маша запевняла подругу, що хвилюватися їй нічого. Але Маші не прийшло повідомлення з інструкцією. Маші не потрібно було за сорок вісім годин знайти “інваліда з відсутніми по коліно ногами”. Маші не потрібно було того інваліда заманювати на пустовище і змушувати танцювати на битому склі. І їй не потрібно було “накладати на відеоролик веселу музику на власний розсуд”.

Звісно, вона не збиралася нічого робити. Вона видалила діалог з SocKill. Потому спробувала знайти кнопку “Видалити профіль” — безрезультатно. Google також нічим не допоміг. Тож вона просто розлогінилася. Перетягнула іконку додатку до кошика, але... Нічого не відбулося. Спробувала ще раз і помітила, що кошик попросту не з’являється. Додаток SocKill вів себе як встановлений по замовчуванню — видалити його неможливо. Дівчина зробила те, що робила приблизно раз на рік, коли смартфон починав повільно працювати — повернення до заводських налаштувань. Ця процедура видаляла всі встановлені користувачем додатки. Але цього разу не спрацювало. Іконка SocKill з робочого столу нікуди не ділася. Іванка тицьнула на неї пальцем і на екрані з’явилася її сторінка, не потрібно навіть було вводити лоґін і пароль. В значку приватних повідомлень червоніла цифра “1”. Дівчина побачила два нових повідомлення: інструкція по користуванню соцмережею і те ж саме повідомлення про інваліда. Тоді в неї вперше промайнула думка про те, щоб зняти цей ролик. Але вона струснула головою, викинула її з голови та закрила додаток.

“Будемо чекати, доки все виправлять”, — подумала дівчина і почала збирати речі, щоб, як було заплановано пунктом першим на канікули, на декілька днів поїхати в село до батьків.

***

Батьки замість того, щоб розпитати доньку про навчання, завалили її роботою до самого вечора. Дівчина сподівалася, що вони посидять за столом з купою страв (як же вона скучила за нормальною їжею), поговорять про сесію (а їй є чим похвалитися — ні однієї трійки). Вона навіть була би рада запитанням типу “ну що, знайшла вже жениха?” від батька. Навіть знала, що сказати: “Та ці міські хлопці такі безвідповідальні, на думці в них тільки клуби та розваги, довіряти їм не можна” і так далі. Звісно, вона так не думала, але така відповідь порадувала би батька. Він завжди говорив їй, що вона повинна знайти роботящого хлопця з села, “щоб не боявся копирсатися ані в землі, ані в лайні”. Такі хлопці, на батькову думку, “ніде не пропадуть”. Але не було ні столу, ні розмов, натомість копирсатися в лайні довелося їй.

“Ну, вибачай, треба було хоч попередити, що приїжджаєш, — сказала мати перед сном. — Завтра вже посидимо”.

Те ж саме було і наступного дня: нагодувати, натягати води, напоїти, вичистити, город, знову колодязь, знову нагодувати... Ввечері дівчина, відвикла від звичайного ритму сільського життя, вже валилася з ніг. Єдине, про що вона думала — ліжко. Але мати стримала своє слово і запросила родичів “посидіти”. Три години теревень. Сотня запитань про навчання. Тисяча — про хлопців. Спір, в якому вона не брала участі, про те, де краще жити: в селі чи в місті.

Нарешті останній гість зачинив за собою двері. Почервонілий після горілки батько пішов спати. Іванка з матір’ю прибрали зі столу. Літній душ. Ліжко. Дівчина стрибнула на найм’якіше ліжко у світі і відразу ж заснула. Встигла тільки подумати про те, що треба якнайшвидше їхати назад, тому що більше тут не витримає.

А на ранок вона отримала смс-повідомлення від SocKill.



Згідно пункту №3 правил користування соцмережею SocKill, ви будете суворо покарані за: відмову створення контенту.



Іванка тричі перечитала коротке повідомлення, не розуміючи, чого від неї хочуть і якого біса воно прийшло прямо їй на телефон, а не в SocKill, а потому видалила його. Настрій зник. Зникло те відчуття легкості, що було при пробудженні. Вона враз відчула себе втомленою, роздратованою. Коли мати зайшла в кімнату, то дівчина відповідала грубо. Ні, нічим вона займатися сьогодні не буде, вона їде до міста, ось так. Самі копирсайтеся в своєму лайні. Коли Іванка виявила, що в домі немає кави, а тільки паршивий чай в пакетиках, то була ладна вибухнути, зірватися і виговорити все, що думає і не думає про будь-кого, хто ввійде до кімнати. Виговорити, образити як можна сильніше, принизити...

Та що з нею таке? Іванка розуміла, що її думки жахливі, але вдіяти нічого не могла. Тому вона зібрала речі і поїхала, навіть не попрощавшись, щоб не зірватися на комусь із близьких.

В квартирі її чекала так необхідна їй кава. А ще сто п’ятдесят два повідомлення “від друзів” на Facebook. Повідомлення з текстом типу “це не ти?)) Дуже схожа”, та лінк. Однаковий в кожному повідомленні. Дівчина натиснула на лінк і побачила сторінку з відеороликом. Побачила свою кімнату, побачила себе голу на ліжку. За мить з’явився безногий інвалід, теж голий. Вона побачила його ерекцію, дивилася, як він вилазить на ліжко, дивилася, як всміхається йому і приймає в свої обійми. Господи, що в біса відбувається? В неї тремтіли пальці, але вона змогла навести курсор і перемотати відео. Та краще б цього не робила, краще б відразу закрила вкладку. Тому що далі на відео був її дім в селі, спальня батьків, вона та її батько. Вона не стала дивитися далі. Вимкнула. Глибоко вдихнула. Видихнула.

Мінімум сто п’ятдесят двоє людей бачило цей ролик. Боже. Як вона їм всім пояснить, що насправді цього не було? Чи повірять вони їй? Добре, що цього не бачили її батьки. Потрібно щось робити, відправляти скарги адміністратору сайту, щоб змусити видалити це відео.

Серед сто п’ятдесяти двох повідомлень не було повідомлення від Маші. Іванка зателефонувала подрузі — немає відповіді. Ще раз, і ще раз — теж саме. Вона бачила і тепер не хоче навіть розмовляти з нею. Авжеж. Іванка в розпачі поклала телефон на стіл, думаючи, як добре, що в батьків немає комп’ютера і вони навряд чи побачать це відео. Зненацька телефон завібрував і стандартний рингтон різонув по вухах.

“Маша, ну нарешті”, — зраділа дівчина.

Але на дисплеї світилося “Матуся”. Іванка відчула тяжкість всередині. Вона не хотіла відповідати, тому що вже знала, що мати телефонує їй не для того, щоб запитати, куди зникла донька. Але відповіла.

— Мамо?

— Ваню, зранку заходив Єгор.

Єгор — їх сусід, що з шкільних років, якщо не раніше, намагався покорити серце Іванки. Єгор, який, отримуючи чергову відмову, бісився і розпускав слухи по селу про дівчину. Єгор, у якого був комп’ютер та інтернет.

— І що? — тихо запитала Іванка.

— Як ти могла? — схлипнула мати.

Дівчина плакала і намагалася пояснити матері, що відбувається насправді. Мати плакала і повторяла, що “місто все-таки зіпсувало” “наркотики”, “з рідним батьком”, “ніколи його не пробачу, і тебе також”, “як ти могла?” Потому зв’язок перервався. Іванка телефонувала матері, потім батькові, але ніхто слухавки не брав. Соцмережа скомпрометувала її, зруйнувала відносини з батьками. І з друзями, тому що Маша також не відповідала на дзвінки і повідомлення. Іванка лягла на ліжко і заридала. Її трясло. Сльози, здавалося, будуть безкінечними. Вона не знала, скільки пройшло часу, перш ніж почала заспокоюватися, а потому і задрімала.

Розбудив її дзвінок від батька. Дівчина довго не наважувалася відповісти. Що він скаже? Про що вони взагалі будуть говорити? Як вони взагалі будуть говорити про те, що на тому відео? Добре, вона буде використовувати слова “те відео”. Нічого не буде говорити про соцмережу, тому що батько буде слухати її і крутити собі пальцем біля скроні. Просто скаже, що не знає, звідки те відео взялося, і хто міг його створити. Та коли Іванка підняла слухавку, батько запитав: “Ти телефонувала? В мене руки були брудні”.

Мати йому нічого не сказала.

Але чому? Що це в них буде за життя? Мати буде ставитися до батька як до лайна, а той навіть не розумітиме, в чому провинився. А як вона буде ставитися до Іванки? Дівчині стало зле від думки про те, що матір більше ніколи не буде з нею розмовляти і бачитися.

З кожною секундою думок ставало все більше і більше. Вона перемикалася з однієї на іншу, доки не заснула. Але заснула, щоб тепер бачити ті думки: вона з чоловіком без ніг, вона з батьком, мати виганяє її з дому, мати перерізує батькові горло іржавим серпом, котрий висить в сараї на стіні вже котрий рік як експонат.

Зранку Іванка помічає на собі погляди прохожих. Бачить в незнайомих очах жалість, злість, ненависть, зневагу. Кожен другий намагається зачепити її плечем, хтось штовхає в спину, хтось ставить підніжки. Деякі жінки проклинають її. Одна жінка з немовлям на руках навіть плюнула дівчині в обличчя. Іванка повертається до квартири так і не дійшовши до магазину. Тут вона відчуває себе в безпеці. Немає тих злих поглядів. Немає атмосфери ненависті. Вона сама. Ніхто не плюне їй в обличчя. Ніхто не обізве “збоченкою”, “повією”. В квартирі тиша і спокій. Але перед очима з’являються кадри з відео. З’являється мати, серп, кров на білосніжних простирадлі і подушці.

Іванка боїться виходити з квартири. Цілий день лежить на ліжку, щоб ввечері заснути і бачити ті ж самі сни. Щоб прокинутися і намагатися витіснити з уяви ті ж самі кадри з відеоролику і записати в щоденник все, що відбувається, все, що відчуває. Вона відчуває, що життя більше не буде прекрасним. Ніколи. Через сім днів Іванка не їде на рок-фестиваль. Через сім днів вона бажає тільки смерті. Голос, який не належить їй, наказує дівчині купити мотузку і вночі пройти три автобусні зупинки. Наказує дійти до середини мосту і прив’язати мотузку до поручня. І вона робить це, тому що не може протистояти голосу.

3

Маша спробувала видалитися з SocKill. Але вона не змогла, як і Іванка. Тому дівчина просто вимкнула телефон. Розлогінилася на ноутбуці та навіть видалила кеш. Видалила SocKill із закладок. Все, з цим покінчено. Якщо вона не буде отримувати з соцмережі повідомлень, то нічого не повинна буде робити. Вона вірила в це, тому що повинен існувати якийсь метод побороти зло. Добро завжди перемагає — так її вчили. А ця соцмережа ніщо інше як зло. Соцмережа, яка зробила людей рабами, почала контролювати їх дії, змінювати моральні упередження, змушувати робити страшні речі. Маша дивилася відеоролики користувачів, на яких підписана. Божевілля, кров, знущання, смерті. Люди роблять речі, які б нізащо не робили за інших умов. Їм тепер не потрібні лайки, не потрібні перегляди — в них просто немає вибору. Соцмережа стала господарем. Соцмережа стала диктувати свої правила. Якщо раніше ти робив контент заради свого власного задоволення чи відчуття власної значущості, яка вимірюється в лайках і коментарях, то тепер ти вимушений робити контент заради життя. Власного життя.

Ні, повинен бути спосіб вийти з цієї гри. Маша, поки Марк спав, вимкнула і заховала його телефон, тому що більше не довіряла хлопцеві. Поставила пароль на свій ноутбук, щоб він не зміг через нього зайти в SocKill. Вона згадувала його божевільну посмішку і думала тільки про те, що соцмережа зламала його, підкорила, тепер він буде добровільно виконувати всі інструкції, тепер він її раб. Позавчора вони зробили те, чого від них потребували, але це був перший і останній раз.

— Де мій телефон? — запитує Марк.

— Звідки я знаю, — відмахується Маша.

Марк покусує губу, зазирає під подушку, витягує і захлопує шухляди в столі, зазирає до шафи, досліджує кожен сантиметр спальні, гостьової, кухні. Маша спостерігає з острахом за наполегливістю хлопця. За його дурнуватою посмішкою, котра потроху перетворюється на злий звіриний оскал. Він з кожною хвилиною все сильніше відчиняє й захлопує дверцята, підіймає і просто кидає речі на місце, потім речі з силою кидає на те місце, де вони знаходилися, потім кидає їх просто на підлогу. Через деякий час він починає стогнати і кидати речі об стіни, починає стрибати на них і лаяти. Його стогони перетворюються в рев дикої тварини. Маші стає лячно спостерігати за своїм хлопцем, тому вона йде до спальні, сідає на ліжко, підгинає коліна до грудей намагається не слухати лайку і рики Марка, просто чекає, коли це скінчиться. Година, дві. Невідомо, скільки спливає часу, коли до спальні заходить Марк. Він спокійний, на обличчі занадто широка, занадто неприродна посмішка.

— Знаєш, хрін з тим мобільником, — говорить він.

Маша дивиться йому в очі і не бачить нічого навіть віддалено схожого на погляд свого хлопця. Не бачить нічого схожого на погляд врівноваженої людини. Але намагається поводити себе так, немов нічого не сталося.

— Потім знайдеться, — говорить вона.

— Еге ж, потім знайдеться, — повторює Марк.

Дівчина бачить клаптик паперу, котрий визирає з кишені його бриджів. Конверт? Лист від SocKill?

— Хочеш, я тобі приготую щось смачненьке? — питає Маша після хвилини німування. — Питає перше, що спадає на думку, тому що тиша зводить з розуму.

Він шкіриться немов невловимий маніяк, котрий читає про себе в газеті: “Ювілейне, п’ятдесяте вбивство. Поліція не має жодних зачіпок”.

— Давай краще прогуляємося, — говорить Марк. — Підемо в суші чи піцерію. Ми так давно нікуди не вибиралися.

Маша погоджується. Так, їм треба вийти кудись, тому що вона більше не може залишатися в квартирі наодинці з ним. Він її лякає. Він її дуже лякає. Серед людей вона відчуватиме себе в безпеці. Вони підуть в якийсь заклад (де буде багато людей), вона буде всміхатися і робити вигляд, що нічого не сталося. Піде припудрити носик і вислизне з закладу. А потім... А потім поїде до батьків. Брат захистить її від Марка. Там вона буде в безпеці.

Дівчина починає збиратися. Прасує плаття. Робить легкий макіяж. Одягається.

— Я готова.

— Одну секунду, — каже Марк, бере флакон з духами і розпилює на себе.

Тієї миті дівчина думає, що все буде добре. Марк скористався духами, він зробив це так, як робив завжди: пирскнув на груди зліва, потому справа. Це знову її Марк. Той хлопець, в якого вона закохалася на першому курсі коледжу.

— Я готовий, — каже він.

— Тоді пішли, — відповідає дівчина.

Вони виходять з під’їзду. Виходять із двору, багатоповерхівки залишаються позаду. Прямують по хіднику до зупинки перед мостом, тим самим мостом, де покінчила з життям Іванка. Марк крокує занадто швидко, Маша ледве встигає за ним.

— Почекай, — видихає вона та Марк її не чує або ж не хоче чути.

Вони проходять зупинку. Маша розуміє, що вони підуть на міст, на те саме місце. Навіщо? Мозок волає, що нічого хорошого чекати не варто. Варто розвернутися і побігти. Аби куди, головне подалі від мосту, якнайдалі від Марка, в котрого немов щось вселилося. Кудись до людей. Тільки зараз Маша помітила, що навкруги занадто тихо, озирнулася — ніде нікого. Ні машин, ні людей. Міст зараз належить тільки їм. Треба забиратися, негайно, але вона мовчки прямує за Марком. Дівчина боїться, що не зможе втекти. Він її дожене, а потім...

Вб’є.

Так, чомусь вона думала, що Марк оскаженіє і вб’є її. Дурниці, але...

— Марку! — майже кричить дівчина.

І хлопець нарешті чує її, зупиняється. Підходить до поручня. Дивиться вниз. Потім на Машу. На якусь мить його погляд змінюється, в ньому дівчина впізнає свого Марка. Він дивиться на неї так, як завжди, коли почуває себе винним. Її Марк. Нашкодивший хлопчисько, що силиться вигадати гарні слова вибачення. Такий беззахисний. Такий коханий. Але то тільки на декілька митей. В очах знову з’являється насмішка, ненависть. Хлопець дістає з кишені телефон (все-таки знайшов), розвертає дівчину спиною до себе, обличчям до поручня. Дівчина дивиться на місто вдалині, переводить погляд на небо. Останнє, що вона бачить — хмаринка, немов намальована дитиною. Такі хмаринки малювала вона сама колись. Потому на її голові з’являється чорний пакет. Вона відчуває, як Марк обмотує її шию скотчем, приклеюючи пакет. А потому чує:

— Дорогий друже, перш ніж дивитися далі...



Форма твору: Жахи
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 18
Опубліковано: 29.03.2020 16:15





© Copyright: Сергій Каменчук



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи