chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

І стала я НЕБОМ…

[Phoenix]  Версія для друку


- Розкажи мені, що ти зараз відчуваєш…
Ромко з надією заглядає їй в очі, ніби намагається переконати в тому, що йому вона може довірити своє найцінніше…сновидіння. Бо він найліпший друг, і нікому не продасть їх за гроші. А ще вони обоє були з Франківська.
Дарця бачить дивні сни. Тепер вона на навчанні у Києві, далеко від дому. Зараз затяжний період сесії, але сон їй наснився недавно. Це було сьогодні над рано. І якось зовсім добре після нього їй стало, не так, як було вчора, коли снився її колишній хлопець.
Вчора дівчина ніяк не могла заснути, і почала згадувати як це, коли краплини води з неба розбиваються об шибки вікон, як вони грають хованки у листі дерев , як починають творити погоні дрібними струмками, щілинами між бруківкою, просто важким від пилюки асфальтом. Потім вони влаштовують радісні здибанки у калабаньках, і щебечуть так по-своєму, по-різному. Ніяк не можуть набалакатись вдосталь, того хлюпотять всі водночас…Виявляється тому ми ніколи й не розуміємо про що вони намагаються нам розповісти…
- Ти колись помічав, як гарно стає дихати в нашому місті зранку після дощу? Я вже й забула. Тут, в Києві так рідко бувають дощі…А коли і приходять, то застають свою невчасність і нічого окрім як неприємної промоклості не відчуваєш. В нас все інакше. Сьогодні весна якась надто задушлива, зашвидка, затепла, відсутність необхідного мені плавного переходу. Ну як так? Від зимового пальта одразу роздягатися до майки?
- Напевно тому тобі і наснився ранок у Станіславові)
- Він такий…
- Розкажи мені…
- Не знаю чи зумію…
- Ну будь ласка, я так хочу відчути те, що й ти!
- Тоді я спробую…
- Мені здається, я ще ніколи не засинала у цьому місті під звук дощу. Це приємно, особливо коли ти на самоті, бо тільки тоді й помічаєш його. І можеш стати ближчим до нього.
Ромко подумав про своє і сів на підлогу так, щоб було зручно вслухатися в кожне її слово. Не дай Боже загубити бодай найдрібнішу деталь, тоді нічого не зрозумієш. Він знав це напевне, не вперше ж слухатиме. Він, мабуть, був чи не єдиним, який ще й чути вмів, а не лише робити вигляд, що слухає. Цю в ньому якість Дарця цінувала найбільше.
- Франик… я впізнаю його з пів подиху, без слів і найменувань вулиць. Як зараз знову вдома… Сонце ще майже не встало. Я повторюю собі, не забути ці відчуття коли прокинусь. Стою посеред вулиці, машини нарешті вимерли як мамонти, і всі ми загорнені в спокій.
- Ми, це хто?
- Ми, це трохи більше ніж я і трохи менше, ніж всі разом люди , що тут живуть.
- Це як ?
- Не знаю, просто мені здається, що місто вбирає в себе душі людей, і живих і ні, певно навіть будинків, і дитячих майданчиків)
- Цікаво, продовжуй!
- Я бачу вищі, ніж насправді в нас є дерева, вони здіймаються до неба, схиляючись одне до одного, по різні боки дороги. Але вони зовсім не затуляють неба. Мого тіла торкається вода, робить мене м’якою і чистою. Заплющую очі і вдихаю так глибоко, як тільки можу. Ще досі не розгадала цей запах…
- Покажи мені його…
Він закриває очі.
- Ех, Ромео…Це просто МІФ. Ще не гори, і вже не місто, це майже спокій, але з таким приємно відчайдушним трепетом вітру. Він часто розчісує мені вузлики у волоссі. Вода… так, тут вона однозначно присутня, навіть у спекотні дні. Дух чогось старого…для мене це чомусь завжди старі будинки у центрі. Запах квітів… не питай яких, їх там дуже багато. Та суміш п’янка і ніжна водночас (для мене це бузок, фіалка і ще якість фруктові). Далі тепло…його кожен день дарують сонячні промені, і залишають за собою відчуття нескінченності. Ще мені пахне чоловіками і жінками, їхніми незбагненними стосунками, заручинами, весіллями(особливо у дні, що називаються суботами. В цей час особливо чути запах матеріалу нових суконь та зачісок…) А ще, пахне мені скверами, там особливі емоції, бо туди завжди приходять особливі люди- діти, бавляться…Знаєш, мені щоразу доноситься ще якийсь новий інгредієнт, тому навряд чи виведу тобі остаточну кінцеву формулу, вибач…
Хлопець поглянув на неї, з докором, наче забороняє їй вибачатись.
- Та ні, я б засмутився. А так, ти завжди додаватимеш щось нове. Наприклад, корицю…
- Цинамон! Точно, як ти знав? Саме його я й не назвала))
Кімнату залив щирий сміх.
- То що там далі у твоєму сні?
- Мені запаморочилось в голові, і вода розтопила мене на зовсім. Так ніби це було її головне завдання. Я розлилась і перетворилась на маленьке озерце на землі.
Його трохи пересмикнуло, бо уявив собі ту картину, і вже від тепер не міг змиритися з цим фактом. Що ж він робитиме без неї?? А Дарця продовжувала з захопленням далі.
- Дощ припинився, вода в мені стала прозорою і тихою, наче дзеркало. Єдиним моїм завданням було просто відображати в собі небо, і всі його зміни. Мені так дуже подобалось, бути люстерком для неба, і я молилась, щоб якомога довше не прокидатись. Врешті, я відчула, що між мною і небом немає жодної краплі відмінності. І тоді я стала НЕБОМ…
Вона затихла, а він не наважувався порушити мовчанки, яка перетворилась на невидиме створіння, яке залізло на шафу, спостерігаючи за ними звідти.
- То ти стала небом, там у сні? – дуже повільно і запинаючись пробелькотів Ромко. В його голосі було чути тривожні нотки спантеличення.
- Так, янголе! Але до мене торкнулося сонце, і я різко відсмикнула руку до свого будильника…
Дівчина засміялась так дзвінко, заливаючи простір навколо теплою мелодією. Він тішився тою музикою як дитина. Навряд чи він розповість їй, як сьогодні у сні він впав у озеро з надією лише, щоб втопитись у НЕБІ, яке вважає його лише другом…



Форма твору: Розповідь
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 301
Опубліковано: 19.04.2009 23:52



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи